Перша Іспанська революція 1808-14. Почалася в умовах окупації Іспанії Наполеоном I в період проведення ним загарбницьких воєн в Європі (див. Наполеонівські війни). Особливістю цієї революції було поєднання антифеодальної боротьби з боротьбою народних мас проти французьких окупантів. У ніч з 17 на 18 березня 1808 почалося повстання в Аранхуес проти головного винуватця французького вторгнення - прем'єр-міністра Карла IV М. Годоя, що стало виразом протесту проти корумпованого режиму іспанських Бурбонів. Карл IV був скинутий, на престол вступив Фердинанд VII. 20 березня 1808 французькі війська увійшли в Мадрид, що викликало вибух народного обурення. 2 травня 1808 в Мадриді спалахнуло повстання, жорстоко придушене французькими військами; 10 травня Наполеон примусив короля Іспанії Фердинанда VII відмовитися від престолу. Известия про ці події викликали нові народні повстання в Астурії, Андалусії, Валенсії, Галісії та інших областях. Рушійними силами визвольної боротьби були міські низи, селянство, буржуазія, провінційне дворянство і нижче духовенство. У той час як народні маси самовіддано боролися проти французьких окупантів, частина вищого дворянства і духовенства прийняла даровану Наполеоном Байоннскую конституцію 1808 і визнала королем Іспанії Жозефа Бонапарта - брата Наполеона.
У перші місяці визвольної війни, в якій дії залишків регулярної армії поєднувалися зі збройною боротьбою всього іспанського народу, іспанці добилися великих успіхів. У липні 1808 французькі війська були розгромлені в битві біля Байло. Велика частина території Іспанії, в тому числі і Мадрид, була звільнена. Влітку 1808 на всій визволеній території створювалися хунти - нові органи влади на місцях; більшість їх членів були представниками провінційного дворянства, до деяких увійшли також і представники буржуазії. Для загального керівництва боротьбою і управління країною була створена Центральна хунта (вересень 1808) на чолі з графом Флорідабланка. Центральна хунта виступала проти реформ, що проводяться деякими місцевими хунтам (наприклад, проти продажу церковних земель). У жовтні 1809 вона була вимушена оголосити про скликання Установчих кортесів.
Восени 1808 військовий стан іспанців різко погіршився. Наполеону I, яка взяла в свої руки керівництво військовими діями в Іспанії (вступив до Іспанії в листопаді 1808 з величезною армією), вдалося домогтися розгрому визвольних сил. 4 грудня був знову зайнятий Мадрид. Іспанський народ надавав французьким окупантам героїчний опір. З надзвичайною силою розгорнулося партизанський рух (герилья). Поряд з партизанськими загонами на території Португалії та прилеглих районів Іспанії діяв висадився в 1808 на Піренейському півострові англійська експедиційний корпус під командуванням генерала Уелслі (див. Веллінгтон), до якого входили і залишки іспанської армії.
24 вересня 1810 на о. Леон зібралися Установчі кортеси (20 лютого 1811 вони перемістилися в Кадіс; див. Кадісскіе кортеси), в основному складалися з представників ліберального дворянства і буржуазії (Центральна хунта саморозпустилася в лютому 1810). Кортеси проголосили ряд важливих реформ (скасування феодальних повинностей і привілеїв, розділ пустищ та общинних земель, скасування інквізиції і т. п.). 19 березня 1812 була опублікована Кадісская конституція 1812, яка оголосила націю носієм верховної влади. Слабка зв'язок кортесів з рухом мас в країні привела до того, що оголошені реформи в більшій частині залишилися на папері.
Тим часом боротьба народу проти французьких окупантів тривала. 22 липня 1812 англійські війська під командуванням Веллінгтона й іспанські партизани під командуванням Емпесінадо розбили французів у битві біля Арапілеса (поблизу Саламанки). 12 серпня Веллінгтон і Емпесінадо вступили в Мадрид (у листопаді 1812 французи на короткий час знову зайняли іспанську столицю). Розгром армій Наполеона в Росії (див. Вітчизняна війна 1812) визначив неминучість догляду французьких військ з Іспанії. 21 червня 1813 об'єднані англо-іспанські сили завдали тяжкої поразки ворогові у Віторії. У грудні 1813 основні частини французької армії були витіснені з Іспанії. До цього часу в країні активізувалася контрреволюція, що підтримується Веллінгтоном. 22 березня 1814 до Іспанії вступив звільнений в грудні 1813 з французького полону Фердинанд VII; 4 травня Фердинанд заявив, що не визнає конституції 1812. 10-11 травня в Мадриді були проведені арешти лібералів, які ознаменували новий торжество абсолютизму в І.

Феодально-абсолютистської реакція, що настала в Іспанії після реставрації династії Бурбонів, ліквідувала всі прогресивні політичні перетворення, здійснені в період національно-визвольної боротьби 1808-1814 рр.. Король Фердинанд VII скасував конституцію 1812 р., розігнав кортеси, суворо розправився з учасниками національно-визвольного руху. У Іспанії був відновлений і навіть посилений абсолютистський режим. Друк була задушена. Влада знову зосередилася в руках феодальної знаті, придворної камарильї, вищого католицького духовенства. Була відновлена інквізиція, і знову величезний вплив придбали єзуїти.
Політика Фердинанда викликала велике невдоволення в країні. Табір опозиції складався з міської буржуазії, інтелігенції, частини дворянства. Головною силою назрівала революції в Іспанії була армія. Революційні настрої були сильні серед прогресивного офіцерства, що пережив велике патріотичне піднесення в роки визвольної боротьби проти іноземного панування. У 1814 р. в Наваррі спалахнуло повстання під керівництвом одного з полководців національно-визвольної війни - генерала Міна. Воно було жорстоко придушене. Та ж доля спіткала повстання, підняте в 1815 р. в Коруньї іншим видним діячем визвольної війни - генералом Порлье; після придушення повстання Порлье був страчений.
Однак жорстокі репресії урядові не зломили революційного руху. У січні 1820 р. поблизу Кадіса повстав полк, яким командував полковник Рафаель Ріего.
Повстання було підготовлено групою опозиційно налаштованих офіцерів. Ріего і звільнений їм з ув'язнення інший керівник змови - генерал Антоніо Кірога заарештували вірних королю генералів, оголосили про відновлення конституції 1812 Незважаючи на часткові невдачі, повстання ширилося, поступово перемагаючи у всій країні. Ім'я відважного керівника повстання - Ріего стало прапором боротьби, а написаний іспанським композитором Уерта «Марш Ріего» - гімном революції.
Не маючи більше опори в армії, Фердинанд VII змушений був у березні 1820 проголосити відновлення конституції 1812
У липні 1820 р. в Мадриді зібралися кортеси. У їх складі намітилися два крила: модерадос - помірні, які представляли кола великої міської буржуазії, чиновництва, окремих груп дворянства, і екзальтадос - радикали, які відображали інтереси більш демократичних верств. До 1822 р. вплив помірних переважало, з їх складу формувалися уряду. Але потім влада перейшла до радикалів.
Кортеси здійснили ряд буржуазних перетворень: відновили деякі буржуазно-демократичні свободи, знищили цехи, скасували внутрішні митні збори, конфіскували монастирські землі, скасували інквізицію. При всій прогресивності цих реформ вони були недостатні. Аграрне питання, що мав у такий селянської країні, як Іспанія, першорядне значення, не була розв'язана. Іспанські буржуазні революціонери не посміли посягнути на поміщицьку феодальну власність. Пущені в продаж монастирські землі не дісталися селянству. У результаті цього селянство, яке могло стати міцною опорою буржуазної революції, не прийняла в ній досить активної участі, а в деяких районах країни, де було особливо сильний вплив католицького духовенства, і не підтримала її.
Тим не менше сили революції настільки перевершували сили контрреволюції, що останні не могли розраховувати на перемогу без втручання ззовні. У жовтні - грудні 1822 на конгресі Священного союзу у Вероні було прийнято рішення про збройне втручання в іспанські справи.
У квітні 1823 французька армія, діючи від імені держав Священного союзу, вторгалася до Іспанії. До кінця травня 1823 інтервенти за підтримки внутрішньої контрреволюції зайняли Мадрид. У листопаді останні осередки опору були зломлені і революція задушена у всій країні. 7 листопада стратили Ріего. Це стало початком жорстокого контрреволюційного терору. Під охороною військ інтервентів в Іспанії був відновлений феодально-абсолютистський режим.
На чолі руху перебували представники дворянства, вища офіцерство. Ці елементи не могли і не хотіли привернути широкі народні маси до активної участі в боротьбі. Досвід іспанської революції показав, що революція, позбавлена активної підтримки широких народних мас, приречена на поразку.
Але, незважаючи на поразку, революція 1820-1823 рр.. мала велике значення; вона створила передумови для подальшої боротьби іспанського народу проти феодальних порядків і вписала яскраві сторінки в історію Іспанії. Революція мала і широкий міжнародний відгук: вона завдала першого удару дворянсько-монархічної реакції в Європі.

У 1833 р. помер король Фердинанд VII. Відповідно до його заповітом кортеси визнали королевою його малолітню доньку Ізабеллу і регентшею - її матір Марію-Христину. Проте брат покійного короля Дон-Карлос відмовився визнати цей заповіт і підняв повстання з метою захоплення влади. Почалася міжусобна війна, котра отримала в історії найменування Карлистскими. Уряд Марії-Христини захищало інтереси земельної аристократії, пов'язаної з капіталістичним розвитком. Навколо Дон-Карлоса групувалися сили феодально-клерикальної реакції: гранди і великі землевласники з економічно відсталих районів країни (Наварра, Басконія, Арагон), вища католицьке духовенство. Карлистскими рух отримав підтримку селянства Басконії і Каталонії, що перебував під сильним впливом католицького духовенства. Тут Дон-Карлоса підтримували і ті кола, які сподівалися відстояти автономію провінцій проти централізаторських політики уряду. Однак економічно розвинені райони Каталонії і її головне місто Барселона виступали проти Дон-Карлоса.
Загони карлістов, що діяли переважно в гористих місцевостях, застосовували тактику партизанської війни. Іспанська урядова армія виявилася погано підготовленою для ведення громадянської війни. Перші операції цієї армії були невдалими. У країні наростало загальне невдоволення. Щоб отримати підтримку великої буржуазії, регентство оголосило про скасування цехових привілеїв. У 1834 р. був виданий «Королівський статут» - нова конституція країни; це була слабка спроба прикрити абсолютистський режим деякими ліберальними реформами. Конституція 1834 не задовольнила навіть велику буржуазію.
Влітку 1834 р. в Іспанії спалахнуло масове антиклерикальні рух, що супроводжувалося розгромом і підпалом монастирів. У наступному році в країні утворилися революційні хунти (місцеві органи влади). Антиклерикальні рух прийняв ще більш широкого розмаху. Гаслом боротьби стала конституція 1812
У вересні 1835 уряд очолив лідер буржуазної партії прогресистів банкір Мендісабал. Він провів кілька давно назрілих реформ: скасував систему майорату і сеньоріальние права, оголосив про розпуск чернечих орденів, закриття монастирів і конфіскації їхніх земельних володінь. Був прийнятий декрет, в силу якого землі, конфісковані у релігійних корпорацій, а також державні землі оголошувалися такими, що підлягають вільної розпродажу. Гроші від розпродажу повинні були йти на покриття державного боргу.
Незважаючи на внутрішні розбіжності в блоці земельної аристократії з великою буржуазією, на який спирався регентство, він проіснував до кінця 30-х років; боротьба із загальним супротивником - карлістамі зміцнювала його. У травні 1836 Марія-Христина відсторонила Мендісабала й розпустила кортеси, проте вже через декілька місяців уряд повернувся до політики ліберальних реформ. У 1837 р. під тиском повстань, які охопили Каталонію і багато інші райони країни і отримали підтримку у військах, була прийнята нова конституція, значно знизила майновий ценз для виборців; втім, за королівською владою зберігалося право абсолютного вето і розпуску кортесів. У 1837 р. в ході Карлистскими війни наступив перелом. Похід Дон-Карлоса на Мадрид зазнав невдачі, в армії карлістов почалися розбіжності. У 1839 р. командування карлістських бунтівників уклало з урядом Марії-Христини угода про мир на умовах політичної амністії та збереження фуерос. Карлистскими загони розпалися. Дон-Карлос втік до Франції.

Третя Іспанська революція 1834-43. Була тісно пов'язана з 1-ї Карлистскими війною (див. Карлистскими війни). У жовтні 1833 регентша Марія Христина опублікувала маніфест про збереження абсолютистських порядків в Іспанії. Маніфест викликав широке невдоволення, що змусили Марію Христину піти на поступки, у тому числі на освіту у січні 1834 уряду модерадос на чолі з Мартінесом де ла Роса, з червня 1835 - Торено. Політика модерадос зустріла опозицію з боку ліберально-буржуазної партії прогресистів і викликала народні повстання, у ході яких було висунуте гасло відновлення Кадісской конституції 1812. На місцях створювалися революційні хунти, що сприяли консолідації демократичних сил. Під їх тиском 14 вересня 1835 було утворено уряд прогресистів на чолі з Мендисабаль, яка здійснила ряд важливих реформ (у тому числі розпродаж церковних земель). Що послідувала за цим спроба Марії Христини здійснити контрреволюційний переворот знов викликала повстання. У серпні 1836 відновлена конституція 1812 і створений уряд Калатрави, яке продовжувало розпродаж церковних земель, закрило низку монастирів, відновило закони періоду революції 1820-23. Були скликані Установчі кортеси, що прийняли 18 червня 1837 нову конституцію (обмежувала владу монарха двопалатними Кортеса). Помірно ліберальна політика прогресистів, які вважали, що з введенням конституції і розпродажем церковних земель (що перейшли в значній мірі в руки буржуазії) завдання революції виконані, викликала відхід від них республіканського демократичного крила в самій партії, що полегшило торжество контрреволюційних сил.
Наприкінці 1837 прогресисти були відсторонені від правління і аж до жовтня 1840 у влади стояли по черзі уряду, політика яких відзначена посилювалася реакційної тенденцією. Консервативні сили стали групуватися навколо лідера модерадос - генерала Нарваеса, прогресисти - навколо Б. Еспартеро. Використовуючи обурення народних мас і спираючись на армію, Еспартеро захопив владу. 17 жовтня 1840 Марія Христина зреклася регентства. У березні 1841 були проведені вибори в нові кортеси і муніципальні органи. Еспартеро, призначений регентом, зберіг у своїх руках всю повноту влади.
Проте незабаром генерал Нарваес, спираючись на армію, прийшов до влади; 23 липня 1843 він зайняв Мадрид; Еспартеро втік до Великобританії.