Все для історика
Четвер, 28.03.2024, 14:35
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Зародження ідеології гуманізму - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Архівознавство, 6 курс) » Зародження ідеології гуманізму
Зародження ідеології гуманізму
EkzorДата: Четвер, 24.05.2012, 20:00 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
Відродження — це культурна доба в процесі переходу від середніх віків до нового часу. Відродження (др. пол. XIII — п. пол. XVI ст.) збіглося з початком капіталістичного виробництва й обміну. Відповідно, ренесансна культура народилася й побутувала у вільних містах, де створювались умови для звільнення людини від середньовічних традицій і норм.
Філософія Відродження утверджувала ідеал гармонійної особистості, яка у своєму розвитку може піднятися до "рівня істоти богоподібної" (Піко делла Мірандола, "Промова про гідність людини"). Людина сприймалась як така, якою вона здатна стати. Шлях богоподібності й самообожнення передбачав, що в людині закладено все, вона — універсальна. З цього погляду Ренесанс був відродженням неоплатонізму в розумінні побудови світу з ідеї (за О. Лосевим), в наділенні його ідеальністю, статичністю.
Ренесанс схильний приймати людину такою, як вона є, не розділяючи її на буттєво кращу або гіршу, приймаючи і високе, і нице в ній. Людина сама є мірою своїх вчинків. Вона може розчинитись у метушливому натовпі й підкоритися глупоті та злу, які правлять поведінкою людей (П. Брейгель, "Прислів'я"). Вона може жалюгідно і безпорадно борсатись у мурашнику світу, як у книзі Е. Роттердамського "Похвала глупоті". На неминучу загибель її, сліпу, приведе марнота бажань ("Сліпі" П. Брейгеля). Ніхто не залишиться живий у гонитві за земним вдоволенням ("Сади насолод" художника І. Босха). Вчинки героїв "Декамерона" Дж. Бокаччо насамперед людські і лише потім добрі чи погані.
З Відродження почався процес звільнення людини від соціальної нормативності, вихід із спільноти, родової залежності. Утвердження права на індивідуальність життя і долі є сутністю протесту шекспірівських Ромео і Джульєтти. У фундатора ренесансного візуального мистецтва Джотто у фресці "Поцілунок Іуди" віковічне зіткнення Добра і Зла трактовано як моральний двобій особистостей. У "Таємній вечері" Леонардо да Вінчі релігійна драма постала як драма індивідуальностей. Земне існування людини набуло самостійності й цінності. Знаком цього стало відкриття прямої перспективи, метакультурний зміст якої — в антропоцентризмі, у вигнанні трансцендентного із світомоделі і, як наслідок, у самотності людини в космосі. Виникло поняття "авторство", сформувався особливий стиль життя творчої людини, розвивалося виконавство як самостійна діяльність[4, c. 164-165].
Ренесансна традиція реабілітувала чуттєву красу світу. Вона була поєднанням нового прочитання античності з новим прочитанням християнства (звідси термін "Відродження"). У картині С. Боттічеллі "Народження Венери", з трансформацією сюжету хрещення, поклоніння Христу поступилося місцем поклонінню наготі жінки, яка уособлює ідею всевладності любові у світі. В його ж "Святому Себастіані" жорстоке мучеництво заглушено довершеною красою тіла. Книга Ф. Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель" демонструвала розгул плоті, подібний до реальних веселощів на вулицях італійських міст. Дж. Бокаччо оспівував чуттєве кохання, що не знає заборон.
У духовному житті відбувався процес секуляризації, світське витісняло релігійне. Відродження зорієнтувало знання не на підтвердження присутності божественного, а на дослідження створеного людиною (humana studia). Звідси поняття гуманізм і гуманіст.
Зворотний бік ренесансного гуманізму привів до його краху. Відбувся перехід (за В. Лобасом) від "високого міфу" (людина — це найвища істота) до "низького міфу" Відродження (людина — це найбрудніший бруд). Цінності Ренесансу не було переглянуто, а заперечено самою дійсністю. Ранній герой Мікеланджело ("Давид") у своїй силі й непереможності є справжнім вінцем природи, його ж пізній герой ("Бородатий раб") смиренно несе тягар камінного полону. У ранніх п'єсах В. Шекспіра ("Сон літньої ночі", "Приборкання непокірливої") діяльні герої сміливо долають перешкоди. Героїв пізнього Шекспіра ("Король Лір", "Макбет", "Гамлет") до загибелі приводять власні індивідуалістичні прагнення. Ні поривання до сонця ("Падіння Ікара" П. Брейгеля), ні страждання Христа, що спокутує людські гріхи ("Несення хреста" І. Босха), не змінили зануреного в марнотне повсякдення людства.
"Святий Себастіан" Тиціана (на противагу ботічеллієвому) з підкресленим фізіологізмом страждання земної людини означив кінець ренесансної утопії. Як і сумна лицарственна спроба Дон Кіхота М. Сервантеса захистити гідність людини зі списом навпереваги. Як і "Меланхолія" А. Дюрера — зображення могутньої крилатої жінки, здатної підкорити таїни світобудови, в бездіяльності якої відчувалося сум'яття людського духу перед грандіозністю Всесвіту. Це було передчуттям обріїв нової культури[8, c. 187-189].
Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.
Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.
Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея “гріховності” людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм (“антропос” грецькою - людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: “Велике чудо є людина!”. У своєму трактаті “Про достоїнство людини” він писав: “Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю... Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя”.
Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації - общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.
Однак гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.
Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало[9, c. 97-98].


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Архівознавство, 6 курс) » Зародження ідеології гуманізму
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz