| Ekzor | Дата: Понеділок, 21.05.2012, 21:53 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Інтелектуальний перелом на зламі ХІХ і ХХ ст. Неокантіантський виклик в науці. В.Дільтей, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт. Неокантіанство і історія. Соціологічна історія М.Вебера. Теоретичні пошуки вчених Східної Європи — Т.Масарик, А.Ксенопол, М.гандельсман, М.Кареєв. М.Грушевський. Марксистський наступ в історіографії. Доробок Г.Плеханова. Праці В.Ульянова-Леніна. Європейські марксисти — К.Каутський, Е.Бернштейн, австромарксисти. Поява неомарксизму — Д.Лукач, А.Грамши, Франкфуртська школа. Французька школа “Аннали” і початок “нової історичної науки”. Соціологія Е.Дюркгейма і антропологія А.Берра — впливи на історіографію. Праці М.Блока і Л.Февра. Соціокультурний зворот. Філософія історії у ХХ ст.: абсолютний історизм Б.Кроче, ідея історії Р.Коллінгвуда, історія цивілізацій А.Д.Тойнбі, теологічна історія, неопозитивізм К.Поппера і К.Гемпеля. Неокантіантська традиція в історії — від С.Кьєркегора і А.Берґсона до феноменології Е.Гуссерля. Праці Х.Ортега-і-Гассета. Герменевтика Х.Г.Гадамера. Філософія історії людини — М.Гайдеґґер, К.Ясперс. Екзистенціалізм та історія — Ж.П.Сартр, А.Камю.
Нові тенденції у наукознавстві в середині ХХ ст. “Історична школа” американських філософів (Т.Кун, С.Тулмін, П.Фейєрабенд). Лігвістичний поворот (Ж.Дерріда, Ж.Ф.Ліотар, Г.Бергман, Р.Рорті). Постмодернізм. Неомарксисзм наприкінці ХХ ст. Праці Г.Маркузе, Ю.Габермаса. Теоретичні пошуки в Україні та Росії. Зміни позицій Школи “Аннали” — Ф.Бродель і “глобальна історія”. “Нова наукова історія” та її розгалуження. “Нова економічна історія”, “нова соціальна історія”, кліометрика, психоісторія. Дискусіїї навколо питань теоретичної історії в Європі. Школа “Аннали” — історія ментальностей. Антропологічна історія. Інформаційні підходи до історії, Ю.Канигін, А.Ракітов. “Нова філософія історії” — нарративізм. Джерела і теоретичні засади — Х.Вайт, Д.Анкерсміт. Спроби реанімації універсальної історії, Ф.Фукуяма. Зближення методологічних напрямів і шкіл, постмодернізм і картина світу.
Українська історіографія - спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії України, але й світової історії.
У структурі історіографії виділяють загальну, предметну, галузеву, проблемну. Українська історіографія - це різновид загальної історіографії, оскільки вона має за мету з'ясувати у контексті світової історичної науки зародження, збагачення і здобутки української історичної думки.
До зачинателів української історіографії як навчальної дисципліни правомірно відносять І. Крип'якевича. Ще на початку 20-х рр. XX ст. він прочитав у Таємному українському університеті у Львові лекційний курс з української історіографії, виділивши у ньому три основних розділи: церковну історію, політичну історію і «загальну компіляцію», під якою розумів спробу наукового синтезу всієї української історії.
Як галузь науки українська історіографія склалася на рубежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумовувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи подальшого нарощування історичних знань. З другого боку, стимулом розвитку української історіографії були ріст національної свідомості, наростання національно-визвольного руху.
Відкриття українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, діяльність Таємного українського університету у Львові, часткова українізація Харківського, Одеського університетів, створення інших вузів супроводжувались запровадженням до навчальних планів курсів історіографічної проблематики. Стимулом до виокремлення української історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах. Українські історики в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, який був піонером її викладів у Празі, де перебував у 1920-х рр. Український вільний університет, а згодом і в Українському науковому інституті в Берліні.
В 1959 р. з’явився навчального посібника під назвою «Українська історіографія» професора М. Марченка.
Знову вилучили термін «українська історіографія» 1960-1980-х рр.
Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділено українську історіографію як окрему дисципліну.
Сучасне розуміння української історіографії зводиться до її трактування як спеціальної галузі української історичної науки, що вивчає історію і тенденції розвитку української історичної думки, діяльність українських істориків та історичних установ, наукових шкіл, товариств, їх творчу спадщину, внесок у світову і українську науку, у формування суспільної історичної свідомості
Таким чином, українська історіографія як спеціальна галузь історичної науки і навчальна дисципліна є підсистемою історичних знань, що досліджує історію національної історичної думки.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
