| Ekzor | Дата: Субота, 19.05.2012, 18:16 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Відтоді, як 313 р. імператор Константин І Великий дозволив християнам відкрито сповідувати свою віру, і до того моменту коли припинила своє існування Римська імперія, християнська церква перетворилася у могутню організацію, яку не змогла знищити варварська навала. Навіть навпаки, саме християнська церква „приручила” варварів. Авторитет римського єпископа поступово зростав. Це пояснювалося тим, що для тогочасних людей Рим був центром світу. Римського єпископа стали називати, як і верховного жерця Стародавнього Риму, великим понтифіком (Pontifex maximus) чи “батьком церкви” (папою). Першим римським єпископом вважали одного з найближчих учнів Ісуса Христа — апостола Петра, тому всі римські папи вважали себе наступниками цього апостола. Перехрещені золотий і срібний ключі апостола Петра стали першим символом папської влади. Другим символом є тіара — головний убір, що його папа одягає під час урочистостей. Основою папської тіари є митра — особлива висока шапка. Її прикрашають три корони, значення яких пояснюють по-різному. Одним із пояснень є те, що вони символізують потрійну владу папи: єпископа Рима, пастиря християнської церкви і голови Папської держави. Офіційний титул римського папи тепер такий: єпископ Рима, намісник Ісуса Христа, наступник голови апостолів, первосвященик вселенської (католицької) церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан. Символами влади єпископів є митра, каблучка і особливий посох. На першому церковному соборі 325 р. в м. Нікеї римського єпископа було визнано єдиним патріархом (головою) церкви на Заході. На Сході християнську церкву очолювали чотири патріархи: константинопольський, александрійський, антіохійський і єрусалимський. Саме на Нікейському соборі за наполяганням римського єпископа аріанство було визнано єрессю — “помилковими поглядами”, відступом від християнського вчення, а тих, хто підтримував єретичні погляди, називали єретиками. Аріанство виникло як релігійний напрям у християнській церкві в ІV – V ст. Воно набуло великого поширення переважно у східних провінціях Римської імперії, а також серед варварів — остготів, вестготів, вандалів, бургундів та ін. Заснував аріанство александрійський священик Арій. Він твердив, що Христос, Син Божий, не існував од віку, а є лише першою зі створених Богом істот. Це заперечувало одну з найголовніших догм християнства. Також Арій захищав права священиків, виступав за рівність усіх церковнослужителів, проти влади єпископів над ними. У ІV ст. аріанство було заборонене імператором Феодосієм. На Нікейському соборі розпочали, а на Константинопольському (381 р.) закінчили складати основні положення (догмати) християнства — Символ віри. Серед різних описів життя Ісуса Христа були визнані правильними (канонічними) лише чотири — Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Івана. Ці Євангелія разом із Діяннями апостолів, Посланнями апостолів та Об’явленням апостола Івана Богослова склали Новий Заповіт. Він став продовженням Старого Заповіту — зібрання стародавніх священних текстів, спільних для християн та іудеїв. Разом Старий і Новий Заповіт склали християнську Біблію, або Святе Письмо.
Християнське духівництво поділялося на дві великі групи: біле і чорне. До білого духівництва, якеповинно було нести службу серед людей, у миру, належали диякони, священики, єпископи і патріархи.
Окремою значною групою християнського духівництва було чернецтво, або чорне духівництво.
Чернецтво зародилося на Сході, в Єгипті. Його засновник, св. Антоній, провів 21 рік самітником у єгипетській пустелі. Засновником західного чернецтва вважають св. Бенедикта, який жив у першій половині VІ ст. Він, за прикладом східних ченців, склав для західних ченців устав — правила життя, основою якого також були праця і молитва.
Ченці відмовлялися від мирського життя, яке заважало зосереджуватися на молитвах, і селились окремо від інших людей — у горах, пустелях або лісах. Якщо ченці селилися поряд із людськими оселями, наприклад, у містах, то вони відокремлювалися від інших людей високими мурами і утворювали свою громаду — монастир. На Заході великі монастирі стали називати абатствами (а їхніх керівників — абатами); на Сході — лаврами. За раннього середньовіччя монастирі стали центрами християнської культури і освіти. У ІV – VІ ст., коли руйнувався і зникав старий світ, християнська церква поступово перетворювалася на впливову силу, що стала однією з підвалин формування нової європейської цивілізації.
Християнізація Європи
На момент падіння Західної Римської імперії більшість її населення були християнами. Проповідь християнства мала успіх і серед варварських племен. Так християнство прийняли вестготи, остготи, вандали та інші. Але у формі аріанства. Лише франки христилися за західно римським зразком. Завдяки підтримці франських королів саме римська церква зміцніла і остаточно утвердилася на Заході. Карл Великий узаконив збирання на користь церкви десятину. Велику роль у християнізації Європи також відіграли мандрівні ірландські ченці. Ченці створювали дивовижні за красою рукописні книги релігійного і світського змісту. Своє призначення вони вбачали в тому, щоби не лише зберігати, а й поширювати знання. З новою силою християнізація Європи почалася у VІІІ ст. і тривало наступні два століття. До християнізації долучився і Константинополь. Так, завдяки діяльності проповідників Кирила і Мефодія у ІХ ст. християнство поширилося серед болгар, сербів і Великоморавську державу, а згодом і на Русь. У сфою чергу Рим поширив свій вплив на поляків, чехів, угорців, скандинавські народи.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
