| Ekzor | Дата: Субота, 19.05.2012, 17:13 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| За роки новітньої державної незалежності в історичній науці України відбувалися суттєві зрушення в розвитку наукових досліджень, передусім у тематичному та в теоретико-методологічному плані. З одного боку, повертаються й активно переосмилюються, дискутуються схеми та періодизації класичної української історіографії, де особливе місце належить історії XIX століття, яке називають добою "українського національного відродження". З іншого боку, посилюється інтерес до історико-соціологічних теорій і методів дослідження, поширених у західній науці, які закономірно, але не завжди обґрунтовано намагаються прилаштувати до вивчення нашого минулого.
Вказані аспекти значною мірою визначають актуальність і науково-теоретичну значущість даної теми. Її мета полягає в тому, щоб, проаналізувавши існуючі в українській історіографії методологічні підходи, схеми та періодизації до вивчення національного відродження XIX ст.
З часів М.Грушевського серед істориків не припиняються дискусії щодо визначення суті та змісту українського відродження XIX ст. Сучасні дослідники показали місце і роль цього феномену в українській історіографії кінця XIX - 30-х років XX ст., а також у радянських, діаспорних і новочасних студіях. Це дозволяє, обмежившись деяким загальним поглядом на цю проблему, зосередитися на вирішенні нашого головного завдання.
Простежується тенденція вивчення сукупності проблем національного відродження XIX ст. з різних методологічних позицій: класичної (здебільшого позитивістської) української історіографії, представленої М.Грушевським, Д.Багалієм, Д.Дорошенком, І.Крип'якевичем, та західної історико-соціологічної течії (П.Магочий, О.Пріцак, І-П.Химка, Д.Решетар та ін.). Між ними фактично немає принципових суперечностей, однак існують розбіжності у визначенні етапності цього процесу й оцінках окремих його аспектів. Зрештою, дедалі посилюється тенденція до врахування та поєднання теоретико-методологічних напрацювань класичної української та західної соціологічних традицій (І.Лисяк- Рудницький, Я.Грицак, Ф.Стеблій та ін.). Свої оригінальні погляди на цю проблему висловлюють Я.Дашкевич, Я.Ісаєвич, О.Реєнт, О. Стеблій та інші історики.
Визначальний вплив на українську історичну думку мав М.Грушевський, який другу половину XVI - початок XVII ст. визначив як "перше" українське відродження, а період формування української спільноти в модерну націю - як "друге" національне відродження. Чимало прихильників має і запропонована ним тристадійна періодизація "українського XIX століття" (охоплює кінець XVІІІ ст. - початок XX ст.), в основу якої покладено такий критерій, як розвиток "ідей націоналізму". Для нас важливо, що межею між першою (характеризується посиленним інтересом української інтелігенції до історії, традицій, побуту свого народу) та другою (визначається розробкою стратегічних завдань розвитку українського суспільства) стадіями визначено кінець 1840-х років, що пов'язано з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства.
Низку важливих методологічних зауважень з даної проблеми зробив Я.Ісаєвич, який, до того ж, відзначив існуючу розбіжність у поглядах істориків на періодизацію українського відродження: одні датують цей процес другою половиною XVIII - 40-ми роками XIX ст., інші вважають, що справжнє відродження розпочинається лише з середини XIX ст. Говорячи про його поступальність, учений указав, що кожен етап національно-культурного руху характеризується специфікою соціальної бази та ідеологічної спрямованості, а також вносить щось нове, відмежовуючись від попереднього. Але це "нове", як правило, проголошувалося відновленням занедбаних і знехтуваних цінностей. Тому найчастіше робився наголос на тому, чим новий етап відрізнявся від попереднього, а не на тому, що було чинником тяглості.
З позицій класичної української історіографії до трактування процесу національного відродження підходив В.Сарбей, а І.Лисяк-Рудницький, Я.Грицак, Ф.Стеблій, поряд з цим, активніше використовували і доробок західних дослідників.
В сучасній суспільній думці проглядається виразна тенденція щодо актуалізації й екстраполяції історичного досвіду українського відродження на наше сьогодення. Крім суспільно-практичної, ця проблема має й чималу науково-теоретичну значущість, тож потребує подальшого неупередженого вивчення. Національно-патріотичні почування і соборницькі прагнення не повинні перешкоджати визнанню того факту, що українці з обох боків австро-російського кордону надто довго розвивалися в різних суспільно-політичних умовах, тому намагання за будь-яку ціну узгодити й синхронізувати етапність процесів їх національного відродження наприкінці XVIII - на початку XX ст. часто здійснюються з "натяжкою", без врахування суспільно-політичних реалій.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
