| Ekzor | Дата: Субота, 19.05.2012, 16:40 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Весною 1856 р. Олександр II, приймаючи пред¬ставників дворянства, вперше заявив про необхідність проведення селянської реформи. Він ви¬словив думку про те, що кріпацтво слід скасовувати поступово, але це слід зробити негайно, бо краще його скасувати зверху, ніж очікувати того небезпеч¬ного дня, коли воно почне ліквідовуватись знизу.
Причини реформ, як і кожний переломний мо¬мент в історії, стали об'єктом гострих наукових суперечок. Більшість західних вчених стверджує, що вирішаль¬ним мотивом у проведенні реформ були економічні чинники, оскільки відкриття чорноморських портів, участь російських зем¬левласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недо¬ліки кріпацької праці. Ще одним з аргументів зарубіжних вчених є той, що реформу спричинено насамперед прагненням мо¬дернізації царської армії, подолання відставання Росії від Захо¬ду. Дехто у здійсненні реформи вбачає важливу роль інтелі¬генції, котра в своїх працях піддавала кріпацтво нищівній кри¬тиці. Радянські історики наполягали на тому, що масові селянські заворушення створили "революційну ситуацію" і, побоюючись її, цар та дворяни змушені були піти на поступки.
19 лютого 1861 р. Олександр II підписав "Положення про селян, що вийшли із кріпосницької залежності". "Положен¬ня" включало в себе 17 законодавчих актів і отримувало силу закону. В той же день цар підписав Маніфест про звільнення селян. У відповідності з Маніфестом всі кріпосні селяни отри¬мували особисту свободу і громадянські права.
Весь процес звільнення селян включав в себе наступні про¬цедури. Згідно з законом за поміщиками визнавалося право власності на всю землю в їх маєтках, в тому числі і на селянську, яку останні обробляли як свої наділи. Селяни отримували над¬іли не у власність, а в користування, взамін на відробіток повинностей, до повного викупу землі у поміщика. Селяни не мали права відмовлятися від наділу, але викуп землі міг здійснюватись тільки "за згодою сторін", тобто за бажанням поміщика.
Вся територія Європейської частини Росії була поділена на три природно-економічні зони – нечорноземну, чорноземну і степову, В чорноземній і нечорноземній зонах були встанов¬лені "вища" і "нижча" норми: на чорноземах — від 3 до 4,5 десятин, в нечорноземах — від 3,25 до 8, в степовій зоні - від 6,5 до 12 десятин на ревізьку душу (1 десятина = 1,096 га)
Поряд із встановленням правил про норми земельних наділів, які відкривали поміщикам безліч лазівок для скоро¬чення селянського землеволодіння, зберігався невизначений строк феодальної експлуатації. На весь період тимчасово зобов'язаного стану закріплювалось виконання селянами пан¬щини і оброку. На Півдні України і в частині повітів Харкі¬вської та Чернігівської губерній сума оброку за вищий наділ становила 9 крб., на Лівобережній і Правобережній Україні за десятину садибної землі – 5,1 крб., польового наділу – від 1,4 до 2,8 крб. За кожну десятину польового наділу селянин мусив щороку відробляти від 12 до 29 днів панщини.
На Правобережній Україні у зв'язку з польським повстан¬ням 1863 р. селяни були переведені на обов'язковий викуп, земельні наділі збільшено, а викупна плата зменшена на 20%. Характерною особливістю реформ у Російській імперії було виділення двох головних форм землеволодіння: приватної та общинної. На відміну від Росії, де понад 95% селян перебувало в общині, в Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80% селян Правобережжя й близько 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Внаслідок цього більшість україн¬ських селянських сімей отримувала індивідуальне право на зем¬лю й несла особисту відповідальність за сплату за неї боргу. Це сприяло зміцненню прив'язаності селянства до приватної влас¬ності, що й відрізняло українських селян від російських.
У цілому селяни були невдоволені реформою і способом її проведення. Обурення селянства викликало те, що основні маси¬ви землі залишилися в руках поміщиків, а колишні кріпаки були змушені ще два роки після оголошення Маніфесту виконувати феодальні повинності й платити великий викуп за наділи.
Розвиток сільського господарства в пореформений період значною мірою був зумовлений характером самої реформи. Вона хоч і залишила цілу низку пережитків кріпосництва, але й призвела до істотних зрушень в аграрному устрої краї¬ни, насамперед відбувалися корінні зміни в розподілі земель¬ної власності. При збереженні поміщицьких прав на володі¬ння землею йшло активне витіснення дворянського землево¬лодіння буржуазним. Земля дворян переходила до рук купців, заможних селян та представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких та за¬можних селянських господарств, чіткішою ставала спеціалі¬зація окремих районів України, що продукувала на ринок. Зокрема, на Правобережжі зростають посіви цукрових буряків, на Лівобережжі – картоплі, тютюну, конопель, на Півдні йде інтенсивне виштовхування скотарства торговим зерновим гос-подарством.
У бажанні збільшити прибутки поміщики використовува¬ли декілька форм землекористування. Однією з них була орен¬да: поміщик здавав селянинові в обробіток землю за гроші або "з копи", тобто за частину врожаю. Певна частина поміщиків вела власне господарство. Саме в таких маєтках створювалися умови для раціоналізації виробництва, застосування техніки, найманої праці - всього того, що є властивим капіталістичній системі господарювання. Наприкінці XIX ст. у капіталізова¬них поміщицьких та куркульських господарствах зостосовувалась праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робіт¬ників. Разом із строковими і поденниками у сільському гос¬подарстві було зайнято 1,5-1,8 млн. найманих робітників.
Після реформи 1861 р. помітним явищем стала соціальна диференціація селянства. І це цілком закономірно, оскільки ставлення до праці не могло бути в усіх однаковим. Попри загальне несприятливе становище селян, деякі з них, як прави¬ло, господарювали краще, інші - гірше, а частина з певних при¬чин зовсім не бажала працювати на землі. В цілому людей можна поділити на три групи: вищу, середню та нижчу, що по суті збігається з соціально-економічною структурою українсь¬кого села. Українське селянство поступово стало складатись з відносно заможніших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку; бідних селян, тобто бідняків.
Середня група селян була трохи більшою і в 90-х роках XIX ст. становила 25-30% сільського населення. Середнякові належало 7-10 десятин землі. Цього вистачало на те, щоб прого¬дувати свою родину. В його господарстві були пара коней, кілька голів великої рогатої худоби, свині, кури тощо. Примітивний реманент, в основному виготовлений власними руками, був основним знаряддям праці, оскільки сільськогосподарської тех¬ніки у середняка майже не було. На відміну від селянина-заможника, середняк не користувався найманою працею, а сам працював у своєму господарстві за допомогою всієї родини.
Найчисленнішою групою виявилися селяни-бідняки, які у 90-х роках XIX ст. становили близько половини селянства України. Це були в основному малоземельні селяни, на один двір яких припадало близько чотирьох десятин землі. Поряд з ними сінували і безземельні селяни, які наймалися до поміщиків, а також на сезонні роботи до селян-заможників. Причини ви-никнення і наявності цієї категорії селян різні: нещастя в сім'ї — втрата годувальника, хвороба, природні лиха, недбале господарювання і досить часто лінощі та пияцтво, що призво¬дило родину до катастрофи.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
