Ekzor | Дата: Субота, 19.05.2012, 16:39 | Повідомлення # 1 |
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Сільське господарство України було і залишається однією із головних галузей вітчизняної економіки. Вивченням цієї проблеми займалися сучасники розглядуваного періоду І. Батюк, В. Целларіус, А. Азізян, С. Сосновий, М. Бєлонін, М. Гаража, О. Щадилов та ін. Серед робіт останніх років слід згадати наукові розвідки С. В. Корновенка, В. М. Лазуренка, В. В. Калініченка, Кульчицького, А. Г. Морозова та ін. Відомо, що в роки непу селянство здійснило свою споконвічну мрію — отримало землю і можливість працювати на ній. З запровадженням нової економічної політики радянська влада і більшовицька партія визначили заходи, які торкалися розвитку індивідуальних селянських господарств. На IX конференції РКП (б) у грудні 1921 р. було зазначено про непорушний принцип збереження націоналізації землі; зміцнення селянського землекористування; надання селянам свободи вибору форм землекористування; створення всіх умов, необхідних для правильного існування і розвитку селянського господарства; підтримка всіма можливими заходами маломіцних селянських господарств шляхом надання пільгових умов кредиту, відпуску сільськогосподарського реманенту тощо та полегшення податкового тягаря. З приходом більшовиків до влади селяни здійснили свою найзаповітнішу мрію – дістали змогу працювати на землі самі на себе. Але необхідно було закріпити правову базу селянського землекористування. 29 листопада 1922 р. ВУЦВК прийняв Земельний кодекс УРСР, за яким було визначено норми земельного права та врегулювано земельні відносини в умовах непу. I хоча у кодексі підкреслювалось, що право на користування землею мали всі громадяни УСРС без різниці статті, віросповідання національності, однак трудовому селянству надавалось першочергове право на користування землею сільськогосподарського значення. Особиста праця на землі була головною умовою отримання земельного наділу. За Земельним кодексом 1922 р. всі землі сільськогосподарського призначення складали єдиний державний фонд, який знаходився у віданні Наркомзему та його місцевих органів. З початком введення нової економічної політики держава своїми заходами створила сприятливі умови для піднесення економічного розвитку селянського господарства. Відбудова і реконструкція сільського господарства після семирічних воєн та голоду 1921-1923 рр. вимагали значних капіталовкладень. З 1924 по 1929 р. найбільшими вони були у 1926/27 господарському році і становили 339,2 млн крб. по Україні, з них в індивідуальне господарство було вкладено 332,9 млн крб., (тобто 98,14 %), вкладення самого селянства становили 219,0 млн крб. (64,56 % від загальної суми капіталовкладень в сільське господарство). На виділені кошти проводилося землевпорядження. Землевпорядження здійснювалося шляхом зведення в 3-4 смуги всієї землі господарства, розселення багатодвірних сіл на виселки та іншими заходами, скерованими на утворення найбільш зручного землекористування. Ці заходи включали в себе утворення оптимального розміру земельних громад, організації найкращої за місцевими умовами громадської сівозміни тощо. Землевпорядження могло бути ефективним тільки в тому випадку, якщо воно здійснювалося не тільки технічно, а й закріплювалося низкою агрокультурних заходів, утворювалася поліпшена громадська сівозміна. Введення громадської сівозміни було одним із головних реконструктивних заходів, що йшов після землевпорядження. Суть її полягала в тому, що на всій землі громади, після того, як вона була зведена в певне число клинів з одводом землі в кожному полі кожному господарству, заводилися правильні чергування культур, в тій чи іншій мірі обов'язкові для всіх господарств громади. Встановити ж те чи інше чергування культур означало впливати на співвідношення цих культур, яке в значній мірі визначало собою всю структуру селянського господарства. Наприклад, коли господарство поширювало трав'яний клин, таким чином воно збільшувало можливість і потребу поширювати продуктивне скотарство. Це у свою чергу збільшувало зв'язок господарства з ринком, його товарність і таке інше. Однією із найголовніших умов економічної стабільності господарства була забезпеченість селянського господарства землею. Земля — це матеріальна основа сільськогосподарського виробництва. За сприятливих умов, створених радянською владою в роки непу, селяни намагалися збільшити посівну площу. За п'ять років (з 1923 по 1928 рр.) площа польових і садибних засівів в індивідуальних селянських господарствах збільшилась — на 23,9 % і в 1928 р. досягла свого максимального розміру]. Це явище свідчило про життєздатність і силу трудівників села, коли вони працювали на вільній землі самі на себе. Щоб підняти міць селянських господарств, радянська влада дозволила здавати і брати в оренду землю. Це право було закріплено Земельним кодексом УСРР (1922 р.). Піклуючись про якнайшвидше підняття рівня розвитку сільського господарства, держава зобов'язувала орендарів вести господарство на орендованій землі як старанні і передбачливі господарі. Оренда дозволялася тільки трудова: можна було орендувати тільки ту кількість землі, яку селяни могли обробити силами свого господарства. Спочатку дозволялася оренда на період однієї сівозміни, а за відсутності правильної сівозміни — на строк не більше 3 років. Однак подальша практика здачі землі показала, що короткострокова оренда не сприяла підвищенню родючості землі, приводила до хижацького виснаження ґрунту. Таким чином, оренду землі було ліквідовано. На жаль, аграрна політика радянської влади в наприкінці 20-х рр. минулого століття набула антиселянського характеру і пішла врозріз із бажанням українського селянства. Наслідки цієї політики очевидні. Тому у теперішній час перед державою стоїть дуже складне завдання: повернути селянинові почуття господаря і власника виробленої ним сільськогосподарської продукції , завершити земельну реформу, здійснити докорінну перебудову економічних та фінансово-кредитних відносин на селі, створити ефективні механізми захисту прав власності на землю, стимулювати сільськогосподарську кооперацію.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
|
| |