| Ekzor | Дата: Вівторок, 08.05.2012, 09:04 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| До справи економічного грабунку окупованої те¬риторії СРСР керівники Третього рейху підходили з формалізмом, стараючись не забути про найменші дрібниці. Планування стратегії грабунку, так само як військових операцій, почалося задовго до 22 червня 1941 р. Цим займалися ОКВ, міністерства економіки і сільського гос¬подарства та продовольства, управління воєнної економіки, а також Органі¬зація чотирирічного плану, яка координувала виробництво та розподіл ресур¬сів в інтересах війни.
Щоб узгодити роботу перелічених відомств на територіях Сходу, Гітлер наказав в лютому 1941 р. зосередити її в одному центрі: економічному штабі особливого призначення “Ольденбург” або, як його стали називати пізніше, економічному штабі “Ост”. Розробку економічної частини плану “Барбарос¬са” фюрер доручив шефу Організації чотирирічного плану, одному з найви¬щих керівників “тисячолітнього рейху” Г.Герінгу. Останній негайно, ще до вторгнення, створив п’ять господарських інспекцій і 23 господарських коман¬ди для дій на окуповані території. У штабі “Ольденбург” були розроблені і 2 травня 1941 р. затверджені Герінгом “Принципи економічної політики на Сході”, які лягли в основу діяльнос¬ті німецької окупаційної адміністрації. Документ починався з твердження про те, що продовжувати війну Німеччина зможе тільки в тому випадку, якщо її зброй¬ні сили постачатимуться продовольством з Росії.
Для управління окупованими територіями на Сході було створено коло¬сальний бюрократичний апарат. В Україні його головні зусилля концентрува¬лися на експлуатації сільського господарства. Головною фігурою на місцях став ландвіртшафтсфюрер (сільськогосподарський керівник), скорочено “ла-фюрер”. Загальна кількість “ла-фюрерів” досягала 14 тис., і кожний з них мав необмежену владу над майном і життям місцевого населення. Виконавцем їх наказів був розвинутий поліцейський апарат: гестапо (таємна державна полі¬ція), шутцполіцай (охоронна поліція), орднунгсполіцай (поліція порядку), жандармерія31.
Економічна експлуатація міст і промислових районів перебувала у віданні так званих господарських інспекцій. Воєнно-економічний апарат комплектував¬ся з досвідчених чиновників, деякі з них мали окупацій¬ний досвід 1918 р. Діяльність цих служб та органів контролювалася і спрямову¬валася керівниками найбільших промислових монополій Німеччини - Круппом, Стіннесом, Тіссеном, Фліком та ін. Суть цієї діяльності полягала в деіндустріалізації України, яка повинна була перетворитися на аграрний придаток Німеччи¬ни. Вивозилося все, що можна було вивезти. Лише після провалу “бліцкригу” окупанти почали вживати деяких заходів щодо відновлення виробництва на ок¬ремих заводах і фабриках, наскільки це було потрібно вермахту.
Проф.М.Коваль знайшов відомості про відновлення роботи лише 250 підприємств, а точніше - окремих цехів і виробництв в галузі машинобудуван¬ня та металообробки. Такими ж незначними результатами характеризувалася робота видобувної промисловості.
До вичавлювання сільськогосподарської продукції з України окупанти пристосували весь бюрократичний апарат на чолі з “ла-фюрерами” і всі сило¬ві структури. Чудовий урожай 1941 р. у зв’язку з воєнними діями був зібраний не більше, ніж на 60 відсотків. Переважна його частина була вивезена в Німеч¬чину, для потреб армії окупанти забрали 1 млн.т зерна. Щоб забезпечити ви¬рощення і збирання врожаю 1942 р., з Німеччини завезли тисячу сівалок, 100 тис. культиваторів і плугів, мільйон серпів. Переважну частку вирощеної продукції окупанти знову забрали.
Вирощуючи врожай, селяни не могли користуватися плодами своєї пра¬ці. Над українським селом нависла примара голоду. Американський історик Шейла Фіцпатрік виявила, досліджуючи настрої у довоєнному колективізованому селі, що селяни сподівалися на повернення своєї власності, хоча б ціною війни. Проте колгоспи являли собою ідеальний засіб експлуатації селян. Тому окупанти не збиралися їх розпускати. Вилучаючи продовольство в українських селян, окупаційна адміністра¬ція надсилала його, перш за все, вермахту, по-друге - населенню Німеччини, по-третє - самій собі, включаючи нечисленних місцевих жителів, які працюва¬ли на неї. Постачання міського населення не входило в її плани. І справді, киянам за 3-4 місяці після захоплення міста не було видано ані грама продовольства.
Існувала велика, в багато сотень тисяч, категорія населення, якій жилося добре: військовослужбовці тилових гарнізонів вермахту і цивільні чиновники всіх рангів, які, мов сарана, обліпили Україну. Війна принесла німецькому на¬роду немало страждань, особливо в останні 2,5 роки. Але в перші 3,5 роки, по¬ки вермахт успішно діяв на фронтах, німцям здавалося, що вони - обраний на¬род. Вдершись в Україну 22 червня 1941 р., німецькі солдати і офіцери взяли добрий старт: до кінця серпня, тобто трохи більше, ніж за два місяці, вони від¬правили додому 11,6 млн. продовольчих посилок43.
11 серпня 1941 р. Розенберг підписав наказ про запровадження трудової по¬винності в окупованих східних областях. В наказі вказувалося, що всі місцеві жи¬телі у віці від 18 до 45 років повинні використовуватися як робоча сила в інтере¬сах Німеччини. Рейхскомісари “Остланда” і “України” могли обмежувати або збільшувати застосування робочої сили залежно від місцевих умов, а також змі¬нювати віковий діапазон осіб, на яких поширювалася повинність. Незабаром верхня вікова межа дійшла до 65 років, а нижня спустилася до 14 років. У містах були створені біржі праці. Вони не могли забезпечити роботою майже нікого, але зареєструватися на біржі праці повинен був кожний. У ви¬падку неявки на реєстрацію винні підлягали розстрілу.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
