| Ekzor | Дата: Вівторок, 08.05.2012, 09:02 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Політика нацистів щодо культури та інтелігенції українського народу довоєнної пори ними спеціально не розглядалася й не входила до комплексу майбутніх окупаційних заходів. Це пояснюється тим, що стратегічні інтереси Німеччини на Сході передбачали лише одну форму взаємовідносин з Україною — цілковите поглинення її Великонімецькою імперією та експлуатацію її територій на засадах колонії. У липні 1942 р. фюрер говорив: "Нехай у них будуть школи, і якщо вони захочуть у них ходити, то нехай платять за це. Але максимум, чого їх слід навчати, — це розрізняти шляхові знаки. Уроки географії повинні зводитися до того, щоб примусити їх запам'ятати: столиця рейху — Берлін і кожен з них хоч раз у житті мусить там побувати. Окрім того, цілком достатньо буде навчити тубільців, наприклад, українців, трохи читати і писати по-німецькому, а такі предмети, як арифметика тощо, в цих школах зовсім ні до чого".
За вказівкою Коха шеф відділу пропаганди рехскомісаріату Папенброк організовував усілякі утиски духовного розвитку українського народу, посилаючись на його неповноцінне расове походження". Новоявлені колонізатори відчували, що український народ не здолати, доки він зберігає духовний потенціал, свою древню культуру. Отже, культура ставала перешкодою на шляху реалізації зловісних замірів окупантів щодо України. І тут ціллю №1 ставав носій вищих культурних надбань — інтелігенція. Українська інтелігенція, саме існування котрої як духовної еліти, проводиря народу суперечило колонізаторським планам нацистів, була об'єктом гітлерівського геноциду щодо українського народу. Першими жертвами нацистського геноциду в Україні, але вже геноциду за політичною ознакою, стали представники "партійної інтелігенції", що сформувалася за радянської влади. Окупанти прирекли українську інтелігенцію на вимирання й іншими безвідмовними засобами: через масове безробіття, побутову невлаштованість, голодомор. Менше пристосовані долати житейські злигодні, люди розумової праці нерідко не витримували випробувань, стаючи легкою здобиччю смертоносних хвороб, безпросвітньої нужди, безправ'я. Вціліла інтелігенція робила несміливі, але настійливі спроби заявити про себе, якось згуртуватися, налагодити діяльність у галузі культури. Дехто плекав надії на те, що "культурна німецька нація" з розумінням поставиться до прагнень українських інтелектуалів і, відповідно, окупаційна влада піде їм назустріч.
Однак сподівання на те, що німці опікуватимуться духовними, як і взагалі будь-якими інтересами українців, виявилися марними. Щоправда, спочатку гітлерівці, нехтуючи культурними потребами місцевого населення, принаймні не заважали спробам місцевих інтелігентів задовольнити їх. Надалі ж ставлення окупантів до таких вимог ставало нетерпимим. Водночас німці всіляко підкреслювали свою незацікавленість у розвиткові української культури. Певну роль відігравало побоювання німецької влади, що наукові установи та заклади будуть використані місцевою інтелігенцією для створення "націо-нальнополітичного інструменту". Згідно зі спеціальною директивою рейхскомісара України Е.Коха та особливим розпоряд женням військової адміністрації групи армій "Південь" ліквідовувалася система радянської народної освіти й натомість запроваджувалися чотирикласні українські школи. Навчання в них мало обмежуватися читанням, письмом, рахуванням, фізкультурою, різними іграми та руч-ною працею, але без використання будь-яких навчальних посібників. У директиві підкреслювалося, що підручники й навчальні матеріали повинні бути вилучені в школах і в населення внаслідок їхнього пропа-гандистського та комуністичного змісту. Метою чотирикласних шкіл була підготовка робітників-ремісників, що значно звужувало шкільну мережу.
Організаторські функції виконував поет і вчений О.Ольжич-Кандиба. Його осередок, до якого входила, зокрема, О.Теліга, створив у Києві спілки письменників, музикантів, лікарів, музейних працівників, інженерів. При редакції газети "Українське слово" було засновано видавництво з такою ж назвою, а також політичний клуб інтелігентів ім. гетьмана Павла Полуботка. Олена Теліга налагодила випуск нелегального журналу "Літаври".
Значного поширення набуло виконавське мистецтво. Окупаційна преса повідомляла про гастролі української капели бандуристів у Німеччині для проведення агітаційної роботи в розташованих там таборах для військовополонених, а хорової капели — в німецьких військових частинах і госпіталях. Взагалі, обслуговування окупаційних військ вважалося серед учасників таких виконавських колективів вигідним, мабуть, з огляду на "натуроплату". Спеціальними директивами німецької влади місцевому населенню заборонялося відвідувати спектаклі, поставлені театрами для військо-вослужбовців вермахту. Провідні театри працювали тільки для німців. На суто німецьку установу був, наприклад, перетворений Київський театр опери та балету. Поширювалася думка про те, що Богдан Хмельницький зумів очо-лити боротьбу українського народу проти польського засилля лише то-му, що в його оточенні були німці. Цикл статей про німецькі промислові колонії в Лівобережній Україні, написаних професором О.Оглоблиним із дотриманням настанов Е.Коха, опублікувало "Нове українське слово , що його редагував завзятий колабораціоніст, агент НКВС і гестапо, фольксдойч професор К.Штеппа. На сторінках цієї ж газети систематично друкувалися біографічні есе про верховодів рейху. Збитки закладам культури, науки, освіти, що становили величезну як на ті часи суму — понад 11 млрд. крб. у цінах 1940 p., були наслід-ком не так бойових дій, пов'язаних із війною, як цілеспрямованого антиукраїнського культурного терору фашистських окупантів протягом 1941-1944 pp.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
