| kukusua | Дата: Неділя, 29.05.2011, 20:10 | Повідомлення # 1 |
 Селянин
Група: Користувачі
Повідомлень: 31
Статус: Offline
| Зі встановленням радянського режиму, значна частина українських істориків опинилася в еміграції. Разом із представниками інших наук вони активно долучилися до створення українських наукових установ у Чехословаччині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Італії та ін. країнах. Їхні дослідження в галузі державницького напряму української історіографії розвивалися в основному в стінах Українського вільного університету (УВУ) та в Українському науковому інституті в Берліні (УНІ-Б). Головним осередком української історичної науки в еміграції став УВУ, заснування якого підготували О.Колесса, М.Грушевський, Д.Антонович, С.Дністрянський та інші. Свою діяльність він розпочав у Відні, продовжував у Празі, а відтак – у Мюнхені. На відкритті УВУ в Празі (23 жовтня 1921 р.) у великому залі Природничого інституту Карлового університету виступив перший ректор УВУ О.Колесса на тему "Українсько-чеські взаємини від X до XX ст.", якою започаткувалась актуальна проблема в українській історіографії – історія міжнародних зв’язків України. У травні 1923 р. науково-викладацький склад УВУ створив Українське історико-філологічне товариство в Празі, яке стало головним осередком наукового опрацювання історії України і української історіографії. Провідну роль у ньому відігравали відомі історики державницького спрямування, зокрема В.Біднов, Д.Дорошенко, Б.Крупницький.
Діяльність українських істориків еміграції міжвоєнних років, їх внесок у розвиток державницького напряму української історіографії або замовчувалися, або спотворено висвітлювалися в радянській історіографії. Натомість у працях істориків діаспори Л. Винара, Д. Дорошенка, О. Оглоблина, Н. Полянської - Василенко знайшли відображення основні надбання діаспорної історіографії, її державницька спрямованість.
Уже з перших кроків діяльності Українського історико-філологічного товариства у Празі та розгортання історичних студій в УВУ, лідируюче місце у цих процесах посів Д.Дорошенко, який прибув сюди в грудні 1920 р. на запрошення викладати в УВУ. Він зробив кілька доповідей на засіданнях товариства, у яких провідною ідеєю було державницьке бачення не тільки конкретно - історичного українського процесу, але й історіографічного.
З метою глибшого розвитку державницького напряму української історіографії, в стінах Українського наукового інституту в Берліні в 1928 – 1931 роках працювало Українське академічне товариство – науковий гурток молодих українських вчених і студентів, які займалися дослідженням питань українського державництва. Його керівниками були доктори наук В.Кучабський та Д.Олянчин – відомі представники державницького напряму української історіографії. В складі товариства були молоді українці (вчені та студенти), що здобували знання в інституті, а тут продовжували займатися науковими студіями. На засіданнях товариства зачитувалися наукові доповіді та реферати з державницької проблематики.
У 1931 р. Д. Дорошенко передав свої повноваження в УНІ-Б І.Мірчуку, що спричинило кризу і негативно відбилося на науковій діяльності. В цей період прерогативи набуває "практична політика".З 1933 р. деякі співробітники Українського наукового інституту в Берліні почали схилятися до політики Гітлера в "східноєвропейському питанні". В умовах нацистського режиму небезпечно було займатися наукою, а тим більше – українською. Український науковий інститут працював до 1945 р. В 30-ті роки осередки української історичної науки за кордоном залишилися в Чехословаччині та Польщі. Самоліквідація Українського соціологічного інституту у зв'язку з поверненням М. Грушевського в 1924 р. на Україну, політична переорієнтація УНІ-Б на початку 30-х років поставили Прагу в стан провідного захисника української історичної думки в еміграції.
Таким чином, українські історики, опинившись після поразки української революції в еміграції, гідно розвинули, збагатили й утвердили національно-державницький напрям української історіографії. Найяскравішими його постатями були Д. Дорошенко, В. Липинський, С. Дністрянський, В. Кучабський, Б. Крупницький, С. Томашівський та інші. Творча спадщина цього напряму, всупереч фальсифікаціям і спотворенням, зробленим радянською історіографією, відіграла велику роль у створенні наукової історії України.
|
| |
| |
Головна 
