| kukusua | Дата: Неділя, 29.05.2011, 18:28 | Повідомлення # 1 |
 Селянин
Група: Користувачі
Повідомлень: 31
Статус: Offline
| Проблема виникнення Київської Русі - одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. В цілому дослідники відтворили доволі повний і об'єктивний образ держави східних слов'ян, котра сформувалася в рсіу;іііі%гіїхн^Х^ивалоІполпичноїтасо.ціально-економїчиоТ еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Вона розминалася в рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Сиропи, в якому кожний етнос брав участь, насамперед через власні культурні традиції.
Разом із тим доводиться констатувати: поряд із науково-об'єктимпим висвітленням згаданої проблеми існують й інші підходи. За ними, внутрішні закономірності складання східнослов'янської державності, традиції якої сягають у глибину віків, підмінюються зовнішніми; роль культуртрегерів східних слов'ян відводиться візантійцям, хозарам, норманам та ін.
Вище вже згадувалося, що, відповідаючи на запитання «откуда есть пошла земля Русская?», літописець Нестор у «Повісті минулих літ» вiдтвoJpJИBJ¡щ)OKX. картину розселення східнослов'янських, племінних об'єднань - полян, сіверян, волинян, дреговичів, словец (загальним числом 14), які перебували у стадії зародження державності,В літопису ці об'єднання названі князівствами: «И по сихъ братьи (після Кия, Щека й Хорива. - Авт.) держати почаша родъ ихъ княженье в полях, а в деревлянах свое, а дреговичи свое, а словъни свое в Новъгородъ, а другое на І Іолоть». «Род» тут виступає в значенні князівської династії. Центром зародження східнослов'янської державності було Середнє Подніпров'я, що мало, повторимо, давні традиції політичного розвитку. В VI - VII ст. тут виникло велике об'єднання полян, яке згодом перейняло назву одного з місцевих племен - Рос або Рус.
Першим князем цього союзу Нестор називає Кия, котрий ходив до Царгброда і з почестями був прийнятий візантійським імператором: «Ини же, не свъдуще, рекоша, яко Кий есть перевозник былъ, оу Києва бо бяше перевоз тогда с опоя стороны Днъпра, тъмъ глаголаху: на перевозь на Киевъ. Аще бо бы перевозникъ Кий, то не ходилъ Царюгороду; но се Кий княжаше в родъ своем, приходившю ему ко царю, якоже сказають, яко велику честь принялъ от царя, при которомъ приходивъ цари. Идущю же ему вспять, приде къ Дунаеви и възлюби мъсто, и сруби градокъ мал, и хотяше състи с родом своимъ и не даша ему ту близь живущий; еже и донынь наречють Дунайци городище Киевець. Киеви же пришедшю въ свои градъ Киевъ, ту живот свой сконча; а брать его Щек и Хорив и сестра их Лыбедь ту скончаша».
Повідомлення Нестора (яке до речі поділяють далеко не всі вчені) не є чимось незвичайним у слов'янській історії. Воно, по суті, підтверджується свідченнями візантійських авторів про постійні набіги антів і склавінів на візантійські володіння наприкінці V - в VII ст. Розповідь Прокопія Кесарійського про антсько-візантійські контакти 30-40-х років VI ст., а також про антського вождя Хільбудія певним чином перегукується з розповіддю Нестора про Кия.
Важливим моментом у процесі політичної консолідації Полянського племінного союзу стало заснування Києва. Відомі на сьогодні археологічні й писемні джерела дають підстави твердити, що це сталося наприкінці V - в першій половині VI ст. Розташоване в надзвичайно зручній географічній точці, котра була своєрідним природноісторичним фокусом Східноєвропейської рівнини, це місто протягом тривалого часу правило за головний політичний центр східних слов'ян.
Практично кожному союзові племен відповідає своя археологічна культура. Виходячи з даної тези, можна окреслити територію ранніх слов'янських об'єднань та визначити рівень їхнього соціально-економічного розвитку. За Б.О.Рибаковим, Полянський союз племен (або Русь VI -VII ст.) охоплював землі площею до 200 тис. км2.
Процеси консолідації східнослов'янських племен, що відбувалися за умов постійної небезпеки з боку кочовиків, викликали до життя нову форму поселень. У літопису вона дістала визначення «град». Можна припустити, що ці «гради» виступали насамперед як адміністративно-і юлітичні й культові центри союзівплемен, а також як порубіжні фортеці. Археологічні дослідження Києва, Чернігова, Пскова, Ізборська, городищ біля сіл Зимне (Волинь), Пастирське (Черкащина), Колочин (Гомель-щина) та інших засвідчують їхню фізичну та соціальну однотипність.
Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VII -IX ст. Саме~тг5дї;""3а* Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося Дерзне об'єднання полян, древлян і сіверян - Руська земля.
Наявні писемні джерела містять чимало аргументів" на користь південного походження терміна «Русь». Ті ж історики, які обстоюють думку щодо його північного походження, апелюють, як правило, до «Повісті минулих літ», охоче цитуючи таке її місце: «И бьша у него (князя Олега.
Авт.) варячи и еловьпи п прочии прозвашася русью». Однак при цьому забувають відзначній: дивне перетворення північних зайд на русів відбувається тільки після тот, як вони потрапляють до Києва.
У зв'язку з цим виникає ще одне запитання: якщо, згідно з цими дослідниками, завдяки тісним слов'яно-фіноскандинавським контактам назва «Русь» уже в IX ст. могла з'явитися лише в середовищі цього змішаного населення (тобто далеко на північ від Середнього 1 Іодиіпров'я), то чому Олег ошлосив «матерью городам руским» не якесь північне місто скажімо Ладогу або Новгород, - а Київ, віддалений від останнього па тисячу кілометрів?
Літописці й пізніше чітко відрізнятимуть русь від варягів і навіть словен. У 1015 р. Ярослав виступив із Новгорода на Київ з тисячею варягів та іншими воями. Йому назустріч вийшов Святополк, «пристрой бещисла вои, Русь и печеньгь». А після утвердження на київському столі вже Ярослав став володарем руської (київської) дружини. Ще показовішим у цьому плані є свідчення давньоруських літописів XII — XIII ст. У них поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях - широкому, яке стосується всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави, й вузькому, вживаному тільки щодо південної частини цих земель - Київщини, Чернігівщини, Переяслав¬щини. Аналіз літописних повідомлень про Руську землю у вузькому значенні цього терміна, або про внутрішню Русь, дає змогу визначити її межі - між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Інакше кажучи, це ті самі землі, де колись сиділи поляни, сіверяни і древляни, які-то й склали етнополітичну основу ранньодержавного утворення Русь. До речі, саме тут збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних із цією назвою, -Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з'явилося кілька міст із назвою Переяслав, перший із них (який дав цю назву іншим) став називатись Переяслав Руський.
Навряд чи можна сумніватися у тому, що пізні літописці відродили пам'ять й окреслили ту корінну Русь, котра поклала початок державі. Очевидно, і Константан Багрянородний, говорячі про «внутрішню Русь» мав на увазі саме цей регіон.
Хронологічно найдавніші згадки назви «Русь» в арабській літературі належать авторам IX ст.: ріка Друс (Данапрос-Дніпро), Руські гори (Джабал-Рус), купці (ар-Рус). В анонімному творі того ж століття «Худуд-ал-Алам» говориться: країна Русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов'янами на заході. Ібн-Хордадбех визначив, що, за твердженням самих русів, вони є християнами. Свідчення на користь цього містяться в «Житії Стефана Сурозького», де розповідається про похід князя Бравліна до Криму кінця VIII - початку IX ст. (як і його наступники - київські князі, котрі ходили на Візантію, Бравлін мав на меті утвердити Русь на чорноморських ринках). Успішність цих ранніх воєнних експедицій доводиться тим, що «Румійське море» стало називатися «Руським»: «А Днъпр втечет в Понетьское море треми жереломъ, еже море словеть Руское».
Уважний і неупереджений аналіз літописних свідчень не дає підстав убачати в назві «Русь» щось чуже для східних слов'ян, нібито привнесене в їхнє життя тільки у IX -X ст. Навпаки, той факт, що ця назва швидко поширилася на весь східнослов'янський світ, указує на давні традиції його побутування у даному середовищі. Незалежно від свого походження в період східнослов'янської етнополітичної і культурної консолідації назва «Русь» була тотожною назві «слов'яни». В цьому нас переконують літописні висловлювання - «Руские грады», «мы от рода Руского», «Русин» та ін. Поза сумнівом, уже в IX - X ст. колишні міжплеменні союзи поступово зливаються в єдину етнічну почала називатися «родом руським» або «Руссю».
Норманізм як наукова течія має давнє коріння. Виник він у Росії у XVIII ст., а вже потім його підхопила історіографія західних країн. На сьогодні крайнощі старої норманської школи (як до речі, й анти-порманізму) подолані, однак проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відігравала вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.
Характерною в цьому відношенні є позиція шведського дослідника Холгера Арбмана. З одного боку, він, як і його попередники, доводив: просуваючись на схід і південь, шведи підкорили місцеве, головним чином слов'янське, населення й дали йому політичну організацію; з іншого ж - цього науковця бентежила незначна кількість пам'яток скандинавського походження в давньоруських містах.
Практично всі історики, які прагнуть обгрунтувати пріоритет скандинавів в утворенні Київської Русі, як один з головних аргументів використовують відомий текст із «Повісті минулих літ» про закликання варягів: «И изьбрашася 3 братья с родьі своими, пояша по собь всю Русь, и придоша, старьиший Рюрик сьде Новьгород, а другой Синеусь на Бель-озере, а третий Изборьсть, Труворь». Як доведено, два з цих братів виявилися міфічними. Вони виникли під пером живописця, який погано знав шведську мову: Сінеус означає «свій рід», а Трувор - «вірна дружина». Не все ясно з Рюриком. Історичність його не піддається сумнівам, однак етнічна належність і роль у давньоруській історії ще потребують з'ясування. Деякі дослідники вважають його вихідцем з Ютландії (Данія), але не виключено, що він міг походити з венедських ободритів, - в їхніх землях відоме торгівельне місто Рерік (до речі, в німецького хроніста XI ст. Адама Бременського ім'я Рерік виступає як друга назва поморських слов'ян-ободритів).
Все сказане стосується й етнічної належносі варягів. Нині є всі підстави стверджувати: вони мали не тільки скандинавське (шведське чи датське), а й поморсько-слов'янське походження. Вражаючий феномен адаптації вже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що ще до приходу їх на береги Волхова й Дніпра вони були наполовину слов'янами. За
археологічне підтвердження широкого проникнення поморсько-слов'янського населення в північно-західні райони Русі правлять керамічні комплекси так званого балтійського вигляду, знайдені в Новгороді, Пскові, Старій Ладозі, в городку на Ловаті. На тісний зв'язок псковських кривичів і новгородських словен із венедським (західно¬слов'янським) регіоном вказують і дані лінгвістики.
Некоректні посилання ряду зарубіжних дослідників на літописні повідомлення про варягів створюють оманливе враження мало не рівноправної участі їх у східнослов'янському державному будівництві. Однак навіть і у виправленому вигляді «Повість минулих літ» не дає для цього підстав. Після приходу на Русь Рюрик, згідно із статтею 862 р., сів у Новгороді, Сінеус - у Білоозері, Трувор - в Ізборську. По смерті братів «прия власть Рюрик, и роздая мужемъ своимъ грады овому Полотескъ, овому Ростов, другому Бълоозеро». Наче передбачаючи майбутні претензії норманістів, Нестор (а може його попередник) пояснив: «А перьвии насельници в Новъгородь Словъне, въ Полотьски кривичи». У 882 р. князь Олег, спускаючись Дніпром, «приде къ Смоленску съ кривичи, и прия град, и посади мужъ свой; оттуда пои де вниз, и взя Любець, и посади муж свой». Сам же він сів у Києві. 'Го де ж тут рівноправна участь? Адже Рюрик та Олег не засновують нових міст, а здобувають уже існуючі, не запроваджують у них систему політичної влади, а лише міняють стару адміністрацію на «свою»! Цілком природно, що нова князівська династія, північна за походженням, спочатку сприяла залученню варягів до державного життя. Однак це ніколи не набирало форм панування, засилля чужинців. Процес їхнього припливу на Русь контролювався, а проживання у слов'янському середовищі - регламен¬тувалося (що виявлялося, наприклад, в екстериторіальності варязьких дружин у відношенні до великих давньоруських міст).
Думки про недоцільність тримати буйні ватаги варягів у містах дійшов ще Володимир Святославич. До речі, він вирішив повідомити візантійського імператора про досвід спілкування русичів із норманами. Посли, виряджені ним до Царгорода попереду відправленої туди ж варязької дружини, передали імператорові такі слова київського князя: «Се йдуть к тебъ варязи, не мози ихъ держати въ градъ, оли то стьворять ти зло, яко и еде, но росточи я розно». Щоразу, як тільки варязькі найманці виконували своє завдання, князі намагалися позбутися їх. При цьому не тільки не віддячували - із родинною щедрістю - за їхню службу, а й нерідко не платили навіть обумовленої суми. Таке траплялося, наприклад за Володимира Святославича та Ярослава Мудрого. Ці та інші факти доводять: слов'яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі досить швидко стала просто слов'янською і вже не мислила себе поза інтересами очоленої нею держави.
Проти норманської теорії, яку створили і пропагували німецькі історики, котрі працювали у другій половині XVIII ст. (Г.З.Байєр, Г.Ф.Міллер та А.Л.ІПльоцер), виступив російський учений М.В.Ломоносов. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і досі. Питання про роль варягів або норманів у генезисі Київської держави належить до найбільш дискусійних питань історії Східної Європи. Українська історіографія в цілому дотримується антинорманської теорії, проте не заперечує важливість ролі, яку відіграли перші князі та їхні дружинники варязького походження у формуванні Київської держави.
|
| |
| |
Головна 
