| kukusua | Дата: Неділя, 29.05.2011, 18:21 | Повідомлення # 1 |
 Селянин
Група: Користувачі
Повідомлень: 31
Статус: Offline
| У першій половині XIX ст. в м.Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії сталася подія, що спричинила згодом великий резонанс у національно-культурному і громадсько-політичному житті не тільки українського суспільства, а навіть за його межами. При описі (1828 р.) місцевої бібліотеки, що переходила у спадщину від князя Лобанова-Ростовського до князя Голіцина (Лобанов-Ростовський, у свою чергу, одержав містечко разом з бібліотекою у спадщину від О.Безбородька) члени Стародубського суду Лайкевич і Гамалія виявили рукопис загадкової праці під назвою «История Русов или Малой России» і показали його родичеві покійного О.Безбородька губернському маршалу С. Шираю, а той одразу ж розпорядився зняти копію. Знахідка швидко набула розголосу, і стародубські поміщики, вельми зацікавившись працею, стали робити з Шираєвої копії нові переписи, завдяки чому «Історія Русів» незабаром стала відомою далеко за межами Стародубщини. Одну копію зняв А.Ханенко і переслав до Москви відомому українському історику й видавцеві О.Бодянському, який опублікував її в 1846 р. спочатку в «Чтениях Общества Истории и Древностей РОССИЙСКИХ», а потім і окремою книгою. Сам же рукопис, з якого зняли копії, перейшов разом з бібліотекою до князя Голіцина і його подальша доня невідома.
За своєю суттю «Історія РусІВ» була переважно не науковим історичним дослідженням , а коріше політичним трактатом, втіленим в історичну форму По перше, нона ніби замикала ряд історичних творів написаних українськими дослідниками (Г.Покасом, Лукомським, Рігельманом, М. Антоновським та ін.) тяжкому для їхньої вітчизни XVIII столітті.
По-друге, ця праця, несучи в собі величезний заряд духовної енергії, гуманізму, волелюбства й українського патріотизму, відкривала собою великий ряд історичних, історико-археологічних, історико-етнографічних та історико-археографічних досліджень XIX - початку XX століть, що науково обґрунтовуючи й розвиваючи ідеї «Історії Русів», стали якнайважливішою складовою частиною процесу нового національного відродження українського народу. На дану обставину звернули увагу вже перші дослідники «Історії Русів», називаючи її «народною історичною думою».
Основною думкою твору була ідея про культурне, моральне й • історичне право будь-якого народу, зокрема українського, на самостійний державно-політичний розвиток. Ця тема проходила через увесь зміст книги. Огляд вітчизняної історії починався з найдавніших часів, при цьому акцентувалася увага на автохтонності українського народу; княжі ж часи автор вважав початком самостійної української державності, наголошуючи при цьому, що Київська Русь - це державне утворення саме українського народу, що Русь - це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля. Через внутрішні незлагоди та татарський напад Україна (Русь) утратила державну самостійність, але з Литвою та Польщею з'єдналася цілком добровільно, щоб спільно боротися з татарами, і мала в Литві та Польщі рівноправне становище, як у федеративній державі. Цю рівноправність насильно порушила Польща, відбираючи права та вольності українського народу та чинячи релігійний гніт.
Головну вину в порушенні змальованої в книзі «ідилії» у відно¬синах між Польщею, Литвою та Україною автор складав па церковну унію, вигадану папою Климентом VII; вона з'явилася у «ЛИСЯЧІЙ шкурі, та з вовчою горлянкою». Саме унія та заходи польського уряду щодо полонізації українського народу й позбавлення його власної державності призвели до довголітнього та запеклого польсько-українського ворогування. Становище ще більше погіршилося через зраду «чиновного шляхетства Малоросійського», яке «не стерпівши наруги від поляків і не змігши перенести позбавлення місць своїх, а паче втрати рантових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників польських і духовних римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля повернулося зовсім в католицтво римське. Згодом те шляхетство, єднаючись з польським шляхетством, посвояченням, родичанням та іншими обов'язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні назви, підшукувати та вигадувати до них польську вимову і називати себе природженими поляками».
Змальовуючи на такий кшталт укргїїнську історію, автор приділив основну увагу боротьбі рідного народу проти чужого поневолення. Найбільш повно й яскраво описано історію козаччини, Хмельниччини
Гетьманщини. Переконливо доводячи автохтонність українського нічім на, «Історія Русів» пристрасно заперечувала польській і російській |{ горіографіям, які здебільшого зображували козаків «зайдами» на \ критській землі.
держави й зумів розрадити ту частину козацького товариства, яка була згодна пристати на пропоновану спільну акцію. У творі наголошується, що при укладенні угоди з Московією посли цієї держави «підтвердили присягою своєю від особи Царя і Царства Московського про вічне і непорушне шанування умовлених договорів».
Подальша трагедія українського народу і його державності була пов'язана не з укладенням союзу з Московською державою (сам по собі цей акт був виправданим з огляду на ті небезпеки, які чекали в той час на знесилений багаторічною боротьбою проти польського й турецького поневолення український народ), а з порушенням підписаних договорів московськими самодержцями й використанням ними обопільно добровільного союзу народів як зручної підстави для експансії в українських землях і поступового їх поглинання міцніючою Москов¬ською імперією. Цю думку автор, із зрозумілих причин, не висловлював відкрито, але вона досить виразно читалася поміж рядками, нрослідко-вувалася через весь виклад післяпереяславської історії України, вкладалася в уста національних політичних діячів.
У творі вказувалося, що Україна з її яскраво вираженими козацько-демократичними, державницькими традиціями і своєрідним характером та культурою народу, який творив цей суспільно-політичний лад, «не вписувалась» в абсолютистсько-монархічний устрій тодішньої Московської держави, і ця обставина стала далеко не останньою причиною трагічних для українського народу стосунків між двома державами.
В іншому місці висловлювалася думка про те, що російський абсолютизм вирізнявся своєю феодальною жорстокістю навіть з-поміж інших авторитарних політичних режимів сусідніх Україні держав, зокрема Отаманської.
Погляди автора «Історії Русів» на післяпереяславську політику російського царату щодо України чи не найбільш виразно прослід-ковуються в характеристиці гетьмана Мазепи й «мазепинщини». У доволі стриманому й «офіційному» описанні цієї історичної постаті між рядками проглядається явна симпатія до неї, а особливо до її діла. Ціла програма української геополітики й державотворення викладена у вигаданій промові Мазепи до козаків по переправі через Десну восени 1708 р., подана автором без усяких коментарів: «... Не повинні ми и, in ,і,,піі зі шведами, ані з поляками, ані з великоросіянами, а повинні, ІІПр ївшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і і •• і| її піп ти власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї Війною Л при майбутньому загальному замиренні усіх воюючих и |, і .їв вирішено поставити країну нашу в той стан держави, у якому Мінім була перед володінням польським, із своїми природними князями пі і усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю Означають».
«Історія Русів», спрямована усім своїм змістом на захист права українського народу на свою національну свободу й самобутність, державність, водночас пройнята загальнолюдськими ідеями гуманізму й справедливості. Вона сповнена щирого співчуття до долі пригноблених народів, протестує проти кріпацтва, деспотизму урядовців, військового насильства, релігійної не толерантное ті, національної нерівності й невиправданої погорди імператорських властей до при п юблеї і их і іаро; (і в. її автор вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не може бути міцним і довготривалим, оскільки не спирається на згоду та взаємні інтереси. Вустами Б.Хмельницького виголошувалася теза про те, що всі народи, котрі живуть в світі, завжди боронили й боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність, і таке прагнення до свободи зумовлене самою Природою за велінням «Твортгя всіх і Господа».
Як уже згадувалося, питання про авторство «Історії Русів» все ще залишається таємницею. Справа в тому, що знайдений у м.Гриневі рукопис не був підписаний. З передмови до нього можна було дійти висновку, ніби автором був відомий культурний і громадський діяч архієпископ білоруський Григорій (у чернецтві Георгій) Кониський. Саме під таким авторством О.Бодяпський опублікував твір у 1846 р. Однак версія про авторство Г.Кониського незабаром була переконливо спростована М.Максимовичем та іншими істориками.
У наступні роки з'явився ряд інших версій. Деякі історики (О.Лазаревський, В.Іконников, Д.Дорошенко, М.Горбань та ін.) припускали авторство ГПолетики -відомого українського політичного діяча, представника давнього козацького роду, випускника Київської академії,
Далеко не останнім аргументом став той факт, що історичні погляди Василя Полетики були ідентичними до батькових, а останні, як вже зазначалося, помітно розхо¬дилися з поглядами «Історії Русів». З цієї ж причини не одержали підтвердження й версії М.Грушевського, Д.Майкова, Є.Онацького та деяких інших істориків про спільне авторство батька й сина Полетик.
Наступною була версія про авторство князя Олександра Безбородька, в маєтку якого
було знайдено рукопис «Історії Русів». Цю думку вперше висловив і обгрунтував у 20-х рр. нинішнього століття М.Слабченко, а згодом підтримали П.Клепацький, А.Яковлів, М.Возняк. Історики наводили ряд вагомих, але все ж непрямих аргументів на догоду даному припущенню: листи О.Безбородька до свого батька з проханням надіслати матеріали з історії України та висловленням наміру видати «повну Малоросійську історію», результати стилістичного та фактологічного аналізу тексту «Історії Русів», які дозволяли припускати саме це авторство тощо. Але такі аргументи, зрозуміло, не могли ніякою мірою гарантувати
вірогідність висловленої версії. До зюго ж вони не могли скільки-небудь переконливо протистояти контраргументам, суть яких полягала у тому, що О.Безбородько, бувши високим сановником Російської держави (титулований князь, канцлер), належав до того прошарку освіченої української старшини, який схильний був зберегти свій патріотизм у лояльних існуючому режимові рамках, атому навряд чи міг бути автором такого далеко не лояльного твору, як «Історія Русів».
Були й інші версії. Зокрема, вислов¬лювалися думки про можливе авторство князя М.Рєпіна (М.Драгоманов), О.Лукашевича (М.Петровський), О.Лобисевича та ін. Проте, як і попередні, жодна з них не мала скільки-небудь переконливих доказів. Єдине, що вдалося майже напевно встановити у ході дослідження цієї проблеми, було те, що автор «Історії Русів» жив на Чернігівщині, швидше всього на Новгород-Сіверщині, і, очевидно, належав до Новгород-Сіверського патріотичного гуртка.
Цей гурток українських патріотів-автономістів, що немало прислужився справі українського національного відродження, виник в останній чверті XVIII ст. на терені Новгородсіверщини зовсім не випадково. Старе і тихе сотенне місто Новгород-Сіверський стало в цей час (1782-1796 рр.) осередком великої території Північної Гетьманщини.
Серед ймовірних авторів «Історії Русів» з'являється ім'я члена Новгород-Сіверського патріотичого гуртка Архипа Худорби (Худорбія).
Хто ж був Архип Худорба і чим його постать привернула увагу дослідників?
Це ім'я ще донедавна було незна¬йоме широкому загалу читачів, та й небагато фахівців-істориків, хто міг би повідомити хоч скільки-небудь докладні відомості про дану історичну постать. Дивуватися немає чому. Адже творча спадщина цього передвісника україн¬ського національного відродження до нас не дійшла (або, принаймні, ще невідома). До того ж впродовж останніх двох століть не лише в офіційній історіо¬графії, але й значною мірою в національно-патріотичпій літературі побутувало (та й сьогодні ще зустрі¬чається) переважно огульно-негативне ставлення до старої української аристо¬кратії, що до неї належав і Худорба, як до «пристосуванців», «зрадників» української справи і свого народу.
Однак факти знову й знову переконують, що не лише серед української інтелігенції, яка ще з кінця XIX - початку XX ст. взяла ініціа¬тиву й основну працю національного відродження в свої руки, але й серед старої української аристократії було немало щирих патріотів своєї пошматованої й пригнобленої сусідніми державами-імперіями Батьківщини. Серію історичних портретів таких представників «старої України» опублікував у 1959 р. в мюнхенському видавництві діаспори «Дніпрова хвиля» відомий історик О.Оглоблин. І серед них - короткий нарис про Архипа Худорбу з вельми цікавими, навіть дещо інтри¬гуючими даними про цю особу.
І ось тепер про найголовніше: що ж дає підстави припускати ймовірність причетності А.Худорби до написання «Історії Русів»?
Перше, це згадка в цитованому вже листі О.Ф.фон-дер-Брігена таємничої «Історії Малоросії» «сучасника Кониського» Худорби, яка була «дуже вільно й супроти нашого уряду писана» й цінувалася на Новгородсіверщині нарівні з «Історією Кониського». Ми вже зазначали, що доля цього рукопису досі невідома (так само, як невідома й доля автографа «Історії Русів»), проте відомі на сьогодні факти свідчать, що
він був написаний приблизно в один час з «Історією Кониського» й ,іи юр належав до того ж самого Новгородсіверського патріотичного і \'рі ка, з якого вийшла й «Історія Русів». До речі, командиром ( і лродубівського карабінерського полку, в якому служив АХудорба, був у цей час (1789-1792 рр.) М.Миклашевський, від якого, дуже правдоподібно, О.Ф.фон-дер-Бріген, зять Миклашевського, довідався про існування рукопису «Історії Малоросії» Худорби.
Друге. На думку про причетність Архипа Худорби до появи на світ «Історії Русів» наводить явно виражена прихильність автора цього твору до історії роду Худорбіїв. У книзі неодноразово при описанні тих чи інших історичних подій згадуються представники цього роду, причому кожного разу автор не припускає нагоди, щоб вихвалити їхні заслуги, справжні чи вигадані. Приміром, оповідаючи про часи Хмельниччини, «Історія Русів» називає «Полковника охочекомонного» Кіндрата Худорбая (реальну чи вигадану особу), котрого Б.Хмельницький відрядив у травні 1648 р. разом з генеральним хорунжим Ьуйпосом і полковником Яковом Гладким на чолі козацької команди у Полісся із завданням «виганяти і винищувати Поляків і Жидів, де вони ними знайдені будуть, а паче стежити за рухом військ Польських і Литовських усередині їхніх земель і їх відбивати при границях, а йому давати про те знати для підмоги». Цей загін був розбитий поблизу Городні військами князя Литовського Радзивіла, при чому Буйніс, Гладкий і полковий осавул Подобай загинули, але полковнику Худорбаю вдалося вивести частину козацького війська з оточення. З'єднавшись на Гомельщині з козацьким загоном під командою генерального осавула Родака, він повернувся назад до Городні, і несподіваним ударом вщент розгромив табір князя Радзивіла. Вдруге полковник Худорбай таким же чином рятує частину козацьких військ від загибелі під час несподіваного нападу кримського хана Менглі-Гірея на корпус наказного гетьмана Якова Томила поблизу Самари у жовтні 1655 р. Козацьке військо зазнало в цьому бою поразки і сам наказний гетьман був убитий, але частина козаків «під орудою полковника Худорбая, заховавшись в луг Дніпровський, в його очерет та чагарі, одбивались в них до ночі, а вночі, переправившись на очеретяних пучках, або в'язках, через ріку Дніпро, перейшли на Уманьщину і приєднались до військ Козацьких».
Третє. Звертає на себе увагу добре, часом до дрібниць знання автором «Історії Русів» півдня України, особливо його правобережної частини. Описуючи козацькі походи проти Криму й Туреччини (XVI-XVII ст.) й подаючи про них здебільшого фантастичні відомості, книга разом з тим навдивовижу реалістично змальовує місцевість, на якій нібито відбувалися ці (вигадані чи реальні) події, особливо коли йдеться про Кримсько-Псрскопський театр воєнних дій.
Зрозуміло, що так достеменно, в подробицях описати театр уявних чи реальних бойових дій навряд чи могла людина, яка сама не була учасником військових походів (хай і в більш пізній час) у цих місцях.
|
| |
| |
Головна 
