kukusua | Дата: Неділя, 29.05.2011, 18:16 | Повідомлення # 1 |
Селянин
Група: Користувачі
Повідомлень: 31
Статус: Offline
| Литовсько-польській добі української історії присвячена велика кількість наукових праць. Про них піде мова в наступних розділах при розгляді найважливіших концепцій з історії України представників різних течій в українській та зарубіжній історіографії. Зупинимось лише на окремих моментах даного періоду, до яких автори пропонованого курсу вже не будуть повертатись. Деякі українські історики дотримуються думки, що Велике князівство Литовське у і ісріод до Люблінської унії 1569 р. було одночасно і Українською державою, тому часто називають його Литовсько-Руською державою. Так, Марко АНТОНОВИЧ зазначає: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вислів в об'єднанні довкола династії Гедиміна... Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду, але для правильного розуміння цієї доби необхідно відмовитись від сучасних уявлень про державу як про необхідно національний утвір». Зовсім іншу точку зору висловлював М.Грушевський. Вказуючи на окупаційну політику литовських князів, він підкреслював, що вона негативно позначилася на політичному становищі України та її внутрішніх відносинах: у складі Литви Україна втратила самостійність. Ще більш чітко сформулював цю думку І.Крип'якевич. Аналізуючи становище України у складі Литви, історик зазначав, що на перший погляд може видатися, ніби Литовська держава - це продовження давньої української державності. Проте той факт, що з самого початку і іа престол був покликаний литовський князь, свідчило про відмову від самостійності - адже цим самим Галицько-Волинське князівство потрапляло в залежність від Литви, ставало литовською провінцією. 15 історичних джерелах є свідчення, що міста Київської Русі підкорялися литовським князям, не чинячи особливого опору. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від ненависного татаро-монгольського гноблення, тим більше, що окупація литовцями українських Земель здійснювалась під лозунгом: «Ми старовини не чіпаємо і повніш ііс вводимо». Однак з цими твердженнями важко погодитися,якщо врахувати більш НІЖ столітнє панування па українських землях таких войовничих литовських князів, як Мендовг; Гедимін, його син Ольгерд, який остаточно приєднав до Литви Волинь, і Поділля. Стосовно ж твердження, що литовські князі «старовини не зачіпали, а новини не вводили», то історики, котрі визнають литовську державу одночас українською, висувають як аргумент той факт, що українці в ній користувалися рівними з литовцями правами. І справді, українці та білоруси мали значні права у Великому князівстві Литовському. Так українські й білоруські князі та бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з них обіймали найвищі посади в державній адміністрації та війську, користувалися рівними з литовцями привілеями. Церковнослов'янська мова з домішкою української визнавалася державною мовою. Православна церква займала привілейоване становище. Позитивний вплив на литовську мала українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку (Див.: МаликЯ., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. - Львів: Світ, 1995). Але з іншого боку, із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського відбулися суттєві зміни у державній структурі. По-перше, державна влада сконцентрувалася в руках великого литовського князя і була вона майже необмеженою. По-друге, великий князь розпоряджався всіма військовими силами й матеріальними засобами держави. По-третє, хоч українські землі і користувалися самоуправлінням, проте воно поширювалося тільки на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію. По-четверте, литовський князь Ольгерд усунув у головних українських центрах українських князів і замість них призначив намісниками своїх синів та родичів. Так литовські князі намагалися знищити в Україні стремління до самостійного державного життя (Див.: Коцур А. Українська державність: історія та сучасність. - Чернівці, 1995). Традиції української державності розвинулися і поглибилися в період козаччини.
|
|
| |