| WARNING | Дата: Неділя, 26.05.2013, 20:49 | Повідомлення # 1 |
 Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Статус: Offline
| Сучасна методологічна історична наука поступово відходить від стереотипів радянської методології історичних досліджень. Такий відхід від установлених раніше норм викликаний не лише суспільно-політичними змінами в державі, але й одержаною можливістю об’єктивно вивчати історичні події, політичні процеси, малодосліджені аспекти вітчизняної історії під різними кутами зору.
Відхід від радянської методології історичних досліджень у перші роки незалежності України спричинив: з однієї сторони до збільшення засобів і методів наукового пізнання, з іншої – до своєрідного стану невизначеності, викликаного швидкою зміною дослідницьких орієнтирів і методологічних пріоритетів [1, с. 3]. Згодом завдяки переосмисленню методологічних підходів та критичному аналізу методологічних та історіографічних надбань радянської доби вдалося структурувати методологію національної історії та визначити головні напрямки її розвитку.
Разом з тим, через низку об’єктивних причин сучасна українська методологія не може повністю відкинути надбань радянської історичної науки, вивчаючи проблеми періоду Української революції. Тому необхідно усі напрацювання вчених радянської доби пропускати через своєрідне державницьке сито, зважаючи на розставлені у дослідженнях акценти. Л. Таран вважає, що зважена оцінка та включення української марксистської спадщини в національний історичний процес дозволять зберегти для наступних поколінь дослідників значний пласт духовної спадщини ХХ ст. [2, c. 87].
Важливим моментом виступає нерозривний зв’язок теорії та методології історії. Крізь призму цього зв’язку досліднику стають підвладними теоретико-методологічні аспекти на різних рівнях. При цьому в поле зору дослідницької уваги потрапили теоретико-методологічні засади, необхідні для вивчення конкретно-історичного етапу, історії регіону.
Щораз яскравіше в історичних дослідженнях проявляється цивілізаційний підхід до аналізу та пояснення перебігу історичних подій, їх місця у загальноєвропейських політичних процесах. Загальні підвалини цивілізаційного підходу, який набув ваги в сучасній історичній науці, були закладені академіком І. Ковальченком наприкінці 90-х рр. ХХ ст. – на початку ХХІ ст. [3]. По суті цивілізаційний підхід прийшов на заміну марксистському баченню історичних процесів, ідеологічному нашаруванню попередньої радянської доби.
Закладений вченим новий методологічний підхід до оцінки історичних процесів не лише збагатив історичну науку, але й визначив напрямок наступних досліджень. Використання цивілізаційного підходу дозволяє розширити бачення суті проблеми, осягнути її багатогранність, комплексно підійти до предмету дослідження.
Використовуючи цивілізаційний підхід до оцінки історичних процесів, які відбувалися на землях України упродовж її багатостолітньої історії, автори «Цивілізаційної історії України» сформулювали концептуально новий підхід до методологічного аналізу минулого української державності, де «кожна нація – це унікальна цивілізація» [4, с. 12].
Безсумнівно, що теоретико-методологічні аспекти мають особливе значення при розвиткові концепції національної історії. Звісно, що наскільки би не були об’єктивними та неупередженими історичні дослідження, на їх сутність особливо впливають політична ситуація та офіційна ідеологія країни. Благо, що методологічні засади новітньої української історичної науки протягом останніх двох десятиріч формувалися в основному через призму національних державницьких позицій із врахуванням позитивного досвіду європейських демократій.
У сучасній національній методології на зміну вузькому формально-логічного підходу прийшло комплексне дослідження проблеми із змістовим збагаченням проблематики. Предметом сучасної методології, з поміж іншого, стали соціокультурне і гуманістичне середовища, різнорівнева пізнавальна діяльність, багатогранність надбань суміжних наук.
Методологія сучасної історичної науки визнала важливим чинником у роботі з історичними фактами врахування змін, які відбулися у свідомості людей, сприйнятті чи не сприйнятті ними оточуючої дійсності, відношенні до подій у конкретно-історичний час. Тому сучасні дослідники для якісного здійснення аналізу подій минулих днів повинні зважати на відмінності між минулими та сьогоденням, на відмінність ціннісних життєвих орієнтирів в минулому і тепер. Ця заувага відноситься не стільки до матеріальної сторони життя попередніх поколінь, як до духовної, до свідомості та менталітету.
Останнім часом пізнання історичних процесів стало нерозривно пов’язаним із усними спогадами очевидців досліджуваних подій, мемуарів та спогадів безпосередніх учасників. Робота з усними та письмовими спогадами вимагає від історика професійного володіння предметом дослідження, накопичення матеріалу для перехресної перевірки з інших джерел, як-то: офіційних повідомлень періодики та преси, збірок документів і т.д. На думку Н. Яковенко «лише критика тексту є тією пізнавальною операцією, яку можна в строгому сенсі слова назвати методом роботи історика» [5, с. 240]. Використання в роботі з ними нових методів наукового дослідження дозволяє посилити загальну оцінку історичних подій та процесів.
Сучасна національна методологія історичної науки збагатилася надбаннями діаспорної історичної школи, праці представників якої раніше через ідеологічні причини були недоступними більшості українських дослідників. З іншої сторони напрацювання сучасних українських вчених стали надбанням західноєвропейської методології історії.
Сучасний стан розвитку української історичної науки, її галузей та низки спеціальних історичних дисциплін (історіософії, історіографії, філософії історії, джерелознавства, краєзнавства тощо) з однієї сторони створює умови, а з іншої – визначає необхідним застосування нових методологічних підходів та принципів щодо історичних досліджень.
Не зважаючи на проблеми, які виникають на шляху історичного пізнання та набуття методологічних знань, українська історична наука протягом останніх двох десятиліть зробила значний крок вперед. Насамперед, це стосується покоління істориків-дослідників, вихованих у незалежній Українській державі на засадах нової історичної парадигми. Ця плеяда науковців, не будучи знайомою з догматикою історичних процесів попередньої доби, поступово формує методологію історії зі своїми специфікою та особливостями, які поступово кристалізують та структурують історичне співтовариство.
|
| |
| |
Головна 
