| DANTE | Дата: Неділя, 26.05.2013, 18:09 | Повідомлення # 1 |
|
Ремісник
Група: Користувачі
Повідомлень: 56
Статус: Offline
| Спеціальне призначення історіографії зумовлюється не лише її особливим місцем й завданнями у структурі історич - ної науки, а й тим , що вона найповніше концентрує у своєму арсеналі методологічні засади , теоретичні узагальнення і прак -тичний досвід історичного дослідження. Водночас сама історіо -графія послуговується науковою методологією , має свої теоре-тичні засади івідповідний понятійно-термінологічний апарат . Нагадаємо, що термін « методологія» грецького походження і складається з двох слів : теікосіоз - шлях дослідження, теорія і способи пізнання та Іодоз - учення , наука, тобто, дослівно , методологія - це наука пізнання , вчення про його методи. Су-часна методологія ґрунтується на загальній теорії наукового пізнання та здобутках дослідницького досвіду і виступає як синтез теорії і практики наукового дослідження. У науковій літературі дедалі частіше застосовується поняття «методо-логічний інструментарій історика ». Що означає це поняття і якою мірою воно стосується історіографії ? Методологічний інструментарій історіографа - це систе -ма принципів ( правил), методів, прийомів , способів і засобів історіографічного пізнання . Методологічний інструментарій можна розглядати як органічно цілісний і взаємообумовлений комплекс трьохосновних компонентів: а) принципи (правила) дослідження; б) методи ( прийоми, способи) пізнання ; в) засоби ( спеціальні або допоміжні ) дослідження : орг техніка, комунікаційні та інформаційні технології , обчислю вальна техніка тощо. Розглянемо стисло кожен із перелічених компонентів мето-дологічного інструментарію історіографа . Пріоритетними єме-
тодологічні принципи, які складають основу або фундамент дослідження . Під принципами розуміють емпірично вироб -лені , науково осмислені і усталені практикою найважливіші правила пізнання, дотримання яких закладає гарантії глибокого вивчення і об' єктивного висвітлення того чи іншого процесу, явища , події. Інколи роздаються голоси , ніби визнання методологічних принципів , дотримання правил наукового пізнання є пережитком тоталітаризму , даниною маркси-стській парадигмі історичної науки. При цьому замовчується , що більшість з існуючих правил наукового дослідження були опрацьовані задовго до появи марксизму , що комуністична система взяла частину з них на своє озброєння, ідеологізувала їх , насаджувала матеріалістичне розуміння історії , партійно -класовий підхід, що й перетворило історичну науку в ідео -логічну служницю тоталітарного режиму. Найважливішими правилами історіографічного досліджен-ня є принципи історизму , системності , об 'єктивності , всебіч -ності, наступності ( спадкоємності). Хоч перелік цих правил можна розширити, але, як засвідчує практика , дотримання навіть цих принципів страхує дослідника від помилок і прора-хунків . Усі ці правила виведено з багаторічної дослідницької практики , з набутого досвіду наукових шкіл Європи. Більшість з них сповідувалипровідні українські історики . Що означає в історіографії принцип історизму ? Це універ -сальне правило будь- якого наукового пізнання , однак в історіографії воно має певну специфіку, зумовлену особливістю генези історичних знань. Історизм вимагає від історіографа послідовно дотримуватись конкретно-історичного підходу до аналізу зародження і розвитку історичної думки , враховувати умови , у яких жив і творив той чи інший історик, у яких фор -мувались його погляди, видавались праці. Візьмемо для прикладу появу « Історії Русів», автор ( можли -во , автори ) якої обстоював право кожного народу , в т. ч. й ук -раїнського , на самостійний державно- політичний розвиток і що не вкладалось в імперську ідеологію царизму. Встановлено, що твір був написаний наприкінці XVIII - на початку XIX ст ., тобто після знищення Запорозької Січі і ліквідації Гетьман-щини. Протестна ідея «Історії Русів», яка протягом кількох десятиріч поширювалась нелегально в рукописних варіантах, засвідчувала реакцію провідної верстви українського су -спільства на колонізаторську політику Росії. Історія україн -ського козацтва розглядалась у творі як продовження княжих традицій русів, а акцент на героїці Національно- визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, на козацько -полковому устрої України дає підстави стверджува -ти , що в суспільній свідомості українців залишалась нескоре-ною ідея національного визволення . Зрозумілим стає інтерес до твору, який виявляли Т. Шевченко, Є. Гребінка , М. Гоголь , М. Костомаров та ін., а також його вплив на подальший розви-ток української історичної думки . Історизм передбачає конкретність вивчення історіогра -фічного процесу, аналіз конкретної ситуації , характерної для розвитку історичних знань, диктує необхідність його аналізу в зв ' язку з іншими процесами : політичними , філософськими , релігійними і т. д. Дослідити будь - яке явище в історіографії з позицій історизму означає з 'ясувати, коли і за яких обставин воно виникло , які основні етапи в своєму розвитку пройшло і чим стало тепер. Оскільки сама історична наука має системний характер , вивчення її розвитку можливе за умов дотримання принципу системності . Ще на початку XIX ст . позитивістська історіо -софія обґрунтувала багатофакторність історичного процесу , вплив багатьох чинників на події, явища , факти. На розвитку історичної думки позначається теж немало факторів , у т. ч . й розвиток суміжнихзнань: політологічних, економічних , прав -ничих , філософських тощо. Часто приріст нових знань дося -гається лише на межі з іншими науками , в результаті їх взаємодії . Пізнатиці процеси можна лише на основі системного підходу, послідовного дотримання правила системності, яке орієнтує на комплексне розуміння історичних знань про Україну і зарубіжнікраїни , їх політичний , економічний , куль -турний, військовий розвиток . Принцип системності спонукає історіографа враховувати здобутки істориків не лише матери -кової України , а й української діаспори, забезпечити зріз цілісності української історичної думки . Загальним і обов' язковим правилом історіографічного дослідження є принцип об' єктивності, який вимагає макси-мальної виваженості в оцінках кожного історіографічного явища , співставлення різних точок зору на нього. Зазвичай у кожному дослідженні взаємодіють дві сторони : дослідник, тобто суб ' єкт, і об' єкт вивчення, при цьому домінуюча роль належить суб'єктивному фактору, що робить неможливим досягнути абсолютної об'єктивності . Однак це зовсім не означає, що історіограф не повинен прагнути до максимальної об' єктив-ності, а це значною мірою залежить від того, наскільки об'єктивно здійснено відбір історіографічних джерел, їх аналіз та інтерпретацію. Важливе значення в історіографії має принцип всебічності , який органічно пов ' язаний з принципами системності та об' єктивності . До історіографічного процесу , до будь- якого явища в розвитку історичної думки необхідно підходити все-сторонньо, аналізувати його з усіх боків. Дослідник, який вивчає феномен української історичної думки , повинен виявити і дослідити всі джерела , що містять відомості про її розвиток , простежити всі напрями , течії , наукові школи , персоніфікувати внесок кожного історика в розвиток науки. Всебічність пе -редбачає врахування впливу на продукування історичних знань не тільки внутрішніх чинників , а й зовнішніх. Неодмінною умовою успіху історіографа є дотримання принципу наступності ( спадкоємності) наукового пізнання , який застерігає від однобічності і суб 'єктивізму, забезпечує максимальне наближення історіографічного дослідження до тенденцій розвитку самої історичної науки. Правило наступ -ності або спадкоємності віддзеркалює логіку розвитку знань, за якою нове знання продовжує або замінює старе. Наступність у розвитку історичної науки є неодмінною його рисою , що відбиває здатність нових генерацій істориків продовжувати дискурси попередніх поколінь , збагачувати і примножувати наукові традиції. Кожен новий етап розвитку української істо -ричної думки спирається на досягнення попередніх етапів , на критичне їх переосмислення , виступає логічним продовжен -ням , поглибленням вивчення як окремих проблем , так й історії в цілому . Наступність виступає однією із закономірно-стей розвитку історичної науки , пізнання якої дозволяє історіографу виявити провідні його тенденції, встановити співвідношення старих і нових знань, реальну величину їх примноження . Саме у такий спосіб реалізується прогностична функція історіографії, спрямована на подальші дослідження, окреслення проблем, тем , питань , які варті вивчення . Варто зазначити, що порушення або ігнорування навіть од-ного з зазначених методологічних принципів неминуче нега -тивно позначиться на повноті і достовірності історіографічного дослідження.
Другий компонент методологічного інструментарію історіо -графа охоплює комплекс основних дослідницьких методів, се -ред яких чільне місце займають методи історіографічного аналізу, синтезу, системно -структурного і проблемного підхо-ду, логічний, історико -хронологічний, історико -ситуаційний, порівняльний , ретроспективний, біографічний, методи типо-логізації , класифікації, періодизації, наукометрії та ін . Пізнати витоки , основні етапи розвитку історичної науки, виокремити внесок до неї істориків різних поколінь , наукових осередків можна лише шляхом історіографічного аналізу. Аналіз -це розчленування об' єкта пізнання на відповідні елементи з метою поглибленого вивчення кожного з них . Цей метод включає проведення цілого комплексу наукових проце-дур , спрямованих на з'ясування автентичності і достовірності історіографічних джерел, встановлення їх авторства, мотивів і обставин створення кожної історичної праці. З урахуванням результатів аналізу кожного елемента об' єкта пізнання здійснюється синтез, тобто поєднання одержаної інформації , реконструкція на цій основі історіографічного процесу чи конкретної ситуації , формування цілісного знання про ук -раїнську історичну науку. Аналіз і синтез - це взаємозв 'язані, взаємообумовлені методи наукового пізнання , які мають універсальний характер для історіографії . Важливе місце в інструментарії історіографа займають історико- хронологічний та історико- ситуаційний методи.Вони дозволяють проникнути в причини того чи іншого історіографічного явища , факту, з'ясувати особливості кожного етапу розвитку історичної науки, вияснити вплив конкретно-історичної ситуаціїна історичний процес . Історичні методи дають змогу сприймати появу нових знань , течій, поглядів у часі і просторі , зіставляти локальні або регіональні явища з загальним історіографічним процесом. Великі можливості для історіографа відкриває метод типологізації історичних напрямів , наукових шкіл, течій, порівняльного аналізу науко-вих праць. Тільки шляхом порівняння старої і нової науки , співставлення поглядів різних істориків , наукових напрямів , течій, шкіл, монографічних досліджень можна встановити реальний приріст наукових знань , виявити новизну та оригінальність у трактуванні тих чи інших проблем . Українська історіографія - це наука, насамперед, про людей - видатних мислителів , учених, провідних істориків і сама вона створюється людьми. Осьчому серед дослідницьких методів чільне місце посідає біографічний метод . Він дозволяє персоніфікувати розвиток історичної думки , простежити життєвий і творчий шлях кожного історика , окреслити його внесок у примноження знань . Біографічний метод застерігає від механічного описування життя історика , орієнтуючи на з ' ясування його співвідношення з суспільними процесами , аналіз структури всього життєвого шляху , виявлення найха-рактерніших рис всього покоління інтелектуалів певної епохи . Цей метод передбачає важливі дослідницькі процедури з джерелами особовогопоходження: автобіографіями , щоденни -ками, листами , спогадами , відкриває реальну можливість ре -конструювати життєвий шлях і внутрішній світ як окремого історика , так і певного наукового осередку , встановити тип ученого як особистості, виявити його причинно- наслідкові зв 'язки всоціокультурному і науковому середовищі . Не вдаючись до характеристики інших методів, обмежимось думкою про те , що їх вибір всеціло залежить відтеми, мети і дослідницьких завдань, а оптимальні результати досягаються внаслідок комплексного використання всіх методів.
Нарешті, третій компонент методологічного інструмен -тарію історіографа представлений допоміжними , або спеціаль -ними, засобами наукового пізнання . Йдеться, насамперед , про новітні інформаційно- комунікаційні технології, персональні комп' ютери, оргтехніку , які дозволяють максимально інтен-сифікувати дослідницьку роботу , підвищити її ефективність . Сучасні інформаційно- обчислювальні прилади дають змогу застосувати математичні моделі для аналізу історіографічних процесів , для використання статистичних і метричних методів дослідження. Особливо важлива роль інформаційних технологій в роботі з історіографічними джерелами . Наукові бібліотеки, центральні державні архіви, музеї створюють електронну систему науко-во -довідкової інформації про наявні бібліотечні , музейні та архівні фонди , що полегшує роботу дослідника на етапі пошу-ку джерел. Слід також зазначити, що великий пласт історіо -графічної джерельної інформації можна почерпнути за допо-могою системи Іпіегпеі. Вона створює сприятливі умови для міжнародного співробітництва істориків , для оперативного обміну інформацією електронною поштою. Отже, опанування історіографами сучасним методологічним інструментарієм є важливою умовою проведення історіогра-фічних дискурсів, підвищення наукового рівня праць і їх суспільного значення . До теоретико-методологічних проблем історіографії від-носиться опрацювання та раціональне застосування її по-нятійно- термінологічного апарату. Кожен , хто прилучається до історіографії, повинен, насамперед , опанувати її понятійно-категоріальний апарат у його сучасному розумінні. Йдеться як про переосмислення традиційних понять історіографії , так і про впровадження нових категорій, які побутують у світовій науці. Найбільш вживаними в історіографії , в т. ч . в україн -ській, є такі поняття, як « історіографічний процес », « історіо -графічна ситуація »,« історіографічнийфакт», « історіографічне явище » та ін .
Повідомлення відредагував DANTE - Неділя, 26.05.2013, 18:10 |
| |
| |
Головна 
