| Ekzor | Дата: Середа, 11.01.2012, 20:45 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| 25 серпня 1849 цар наказав канцлеру Нессельроде направити турецькому уряду ноту з вимогою видачі чотирьох поляків (Бема, Дембінського, Замойського і Висоцького), які брали участь у свій час у повстанні 1830 - 1831 рр.., А в 1849 р. служили в революційній угорської армії. Нота була складена в дуже різких, наказових тонах. Російський посланець в Константинополі, Титов, повинен був вимагати у Порти ясного і точного відповіді: «так чи ні», і пояснити міністрам султана, що вони «повинні зважити наслідки відмови». Нота прямо давала зрозуміти, що Микола не зупиниться перед оголошенням війни. Аналогічну ноту, але в більш стриманих висловах, послала султанові й Австрія щодо видачі Кошута та інших угорських революціонерів, які втекли до Туреччини. Султан Абдул-Меджид звернувся за порадою до Стретфорд-Каннінг, який ще з червня 1828 перебував в Константинополі зі «спеціальним дорученням». Стретфорд і французький представник ОПІК переконали султана, що необхідно відмовити цареві і Францу-Йосифу в їх незаконних вимогах. Стретфорд зробив це, вгадавши бажання Пальмерстона, але ще не отримавши від нього повноважень. 2 жовтня 1849 Пальмерстон переніс усе це справа на розгляд пленуму британського уряду. Лорд Россель, глава кабінету, схвалив поведінку Стретфорд і лінію поведінки, запропоновану Пальмерстоном. У Відні й у Петербурзі були зроблені «дружні уявлення» англійської та французького урядів про бажаність припинити тиск на Туреччину у справі про емігрантів. Одночасно адміралу Паркеру з англійською ескадрою велено було послати великий фрегат до Дарданелли і наблизити до турецьких водам всю його ескадру, яка крейсувала недалеко від грецьких берегів. Натяк був зрозумілий. Микола припинив всю цю справу. Положення було полегшено йому м'яким і незвично-люб'язним тоном англійського міністра. Пальмерстон не хотів у цей момент роздмухувати інцидент: не маючи союзників, він не бажав воювати з Росією.
Суперники з побоюванням ставилися один до одного. Уряди Англії та Франції боялися, що Росія опанує турецької столицею, Микола I - що Турецька імперія ось-ось розвалиться, і при цьому Англії вдасться стати господарем становища на Близькому Сході. Кожне нове прояв слабкості Турецької імперії посилювало побоювання обох сторін. Євген Вікторович Тарле про цілі Англії і Франції щодо Туреччини вважав, що «обидві західні держави мали на увазі відстояти Туреччину потім, щоб з граничною щедрістю винагородити себе за цю послугу (допомогу Туреччині у війні з Росією - прим. Авт.) І перш за все не допустити Росію до Середземного моря, до участі в майбутньому розподілі здобичі і до наближення до південно-азіатським меж ».
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
