| Ekzor | Дата: Субота, 24.12.2011, 21:14 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| ЗІ ВСТАНОВЛЕННЯМ радянської влади в Ук¬раїні архівне будівництво розвивалося відповідно до декрету РНК РРФСР "Про реорганізацію і централізацію архівної справичервень 1918 р.). Ідея централізації управління архівною справою, її одержавлення відповідали схемі централізації та ідеологізації всього суспільного життя. У січні 1919 р. у Харкові в складі Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС) Наркомосвіти УРСР було створено архівно-бібліотечну секцію на чолі з В. Барвинським - всеукра¬їнську установу з керівництва архівною справою. Пошуки шля¬хів удосконалення керівництва архівними установами і партій¬но-державного контролю за їх діяльністю вели до реорганізації архівних органів управління. Рішенням Наркомосвіти УРСР у липні 1919 р. архівну секцію ВУКОПМИС було перейменовано на Головне управління архівною справою, підпорядковане позашкільному відділові Наркомосвіти УРСР. Головне управ¬ління архівною справою розробило проект загальної архівної ре¬форми в республіці, яка передбачала створення Всеукраїнського архівного фонду, організацію мережі центральних і місцевих ар¬хівних установ, підготовку кадрів для архівної системи. У серпні 1919р. було засновано Всеукраїнський Головний архів у Києві, де зосереджувалися фонди київського, подільського і волинсько¬го генерал-губернатора, київського губернатора і губернського правління, губернського жандармського управління, попечителя Київського учбового округу.
Практичні заходи щодо реформування архівної галузі, цен¬тралізації та націоналізації архівної справи почали здійснюватися після остаточного встановлення в Україні радянської влади. Ос¬нови архівної політики радянського уряду було викладено у "Тим¬часовому положенні про архівну справу", затвердженому РНК УРСР 20 квітня 1920 р. Всі архіви, в тому числі приватні доку¬ментальні зібрання, оголошувалися загальнонародним надбан¬ням. Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи діючих установ і організацій передавалися у повне розпоряд¬ження архівних секцій при губнаросвітах, встановлювалася від¬повідальність у законодавчому порядку за знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду УРСР покладалося на Архівний відділ ВУКОПМИСу, реорганізований у квітні 1921 р. у Головне архівне управління при Наркомосвіті УРСР (Голов¬арх). У вересні 1921 р. народний комісар освіти затвердив Поло¬ження про Головарх, його штати і колегію. До складу колегії Головарху увійшли М. Скрипник, Д. Багалій, В. Веретенников, М. Довнар-Запольський. Головарх здійснював загальне керів¬ництво архівною справою в Україні, а на місцях створювалися губернські архівні управління (губархи).
Централізація передбачала концентрацію документів, логіч¬ним завершенням якої була загальнодержавна централіза¬ція зберігання і організація використання архівної інформації. у 1920- 1930-х роках розгорнулася практична централізація до¬кументів в архівосховищах і організація центральних архівів рес¬публіки: Центрального архіву революції у Харкові (січень 1922 р.), Центрального історичного архіву ім. В. Антоновича у Києві (тра¬вень 1922 р.), Центрального архіву праці (1925), Всеукраїнсько¬го центрального фотокіноархіву (1931). Постановою РНК УРСР "Про охорону архівів" від 31 жовтня 1922 р. оголошувалося ство-рення єдиного Державного архівного фонду (ЄДАФ).
Хоч принцип централізації архівної справи передбачав звіль¬нення архівів від відомчого контролю, вже в 1920-і р. він набув нового тлумачення. На перший план висунулися управлінсько-контролюючі аспекти централізації, а державні (партійно-полі¬тичні) інтереси домінували над науковими. Це позначилося на організаційній перебудові системи управління архівами респу¬бліки. З січня 1923 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) затвердив "Положення про Центральне ар¬хівне управління", за яким Головарх при Наркомосі УРСР реор¬ганізовувався в Українське центральне архівне управління (Укр-центрархів) при ВУЦВК. Укрцентрархів здійснював загальне керівництво архівною справою в республіці. Місцевими органа¬ми Укрцентрархіву були губархи при президіях губвиконкомів, при яких створювали губернські історичні архіви для зберігання, впорядкування і наукового розроблення місцевих архівних ма¬теріалів.
Адміністративно-територіальні реформи в Україні 1920-1930-х рр. супроводжувалися не тільки перебудовою мережі центральних і місцевих архівних установ (організація окружних (1925), місцевих (1930), обласних (1932) архівних управлінь, створення крайових, державних обласних історичних, міських і районних архівів), але й вирішенням практичних питань охо¬рони архівів і архівних фондів, концентрації документів, опра¬цюванням методик їх опису, класифікації, зберігання та вико¬ристання.
Зміцнення командно-адміністративної системи управління архівами
Впродовж кінця 1920-1930-х рр. в ар¬хівній системі УРСР відбувалося зміц¬нення командно-адміністративних мето¬дів управління архівами. Посилення адміністративно-командної системи об¬межувало права республік. Спроби ство¬рити союзний орган управління архів¬ною справою зустрічали опір українських архівістів. Лише у квітні 1929 р. було створено ЦАУ СРСР. Партійно-державна дикта¬тура в архівній галузі, яка опиралася на репресивний апарат ОДПУ - НКВС, помітно впливала на принципи роботи архівів. Партійно-урядові органи організовували кампанії "чисток" ар¬хівів (так звані макулатурні кампанії) і архівних кадрів. Репресії 1920-1930-х років мали негативний вплив на розвиток україн¬ського архівознавства. Наступ партійної ідеології наархівістику знайшов вияв у "нищівній критиці" науковців-архівістів на сто¬рінках архівознавчих видань "Радянський архів" та "Архів Радянської України", звільненні з роботи досвідчених архівістів та заміні їх членами партії, в арештах архівістів. Ворожими марк¬систсько-ленінській ідеології було визнано погляди відомих українських теоретиків-архівістів В. Веретенникова, В. Рома-новського, В. Барвинського. Під слідством перебували сотні ар¬хівістів, безпідставно звинувачених у зв'язках з білоемігран¬тськими, контрреволюційними військово-офіцерськими, націо¬налістичними організаціями. Серед них - В. Романовський, О. Ря-бінін-Скляревський, В. Новицький, С. Гаєвський, О. Грушев-ський, П. Федоренко та ін.
Логічним завершенням курсу більшовиків на тотальну політизацію і одержавлення архівів стало підпорядкування архівної системи НКВС - наймогутнішому карально-репресивному ор¬ганові. 1938 р. уряд СРСР прийняв постанову про передання управління архівами до НКВС СРСР. Центральне архівне уп¬равління СРСР було реорганізоване в Головне архівне управ¬ління НКВС СРСР, якому підпорядковувалися архівні установи союзних республік. Нове підпорядкування архівної системи в СРСР викликало зміни в організації управління архівною спра¬вою в УРСР. З березня 1939 р. відання архівними установами передавалося НКВС УРСР. Центральне архівне управління УРСР було перетворене на Архівний відділ НКВС УРСР (з червня 1941 р. - Архівне управління НКВС УРСР). Центральні і обласніісторичні архіви підпорядковувалися відповідно народному комісару внутрішніх справ УРСР та начальникам управлінь НКВС областей, міські і районні архіви - начальникам міських і районних відділів НКВС. Наслідком включення архівів до сис¬теми НКВС була строга централізація і секретність. Засекрече¬ними виявилися не тільки документи, які складали державну або військову таємницю, але й відомості про роботу самих архі-вів. Прикладом тому було складання секретних архівних путів¬ників з грифом "для службового користування".
У 1939-1940 рр. за радянською системою почалося архівне будівництво в західних областях, на Буковині та частині Бесса-рабії, які були включені до складу СРСР та УРСР. Стан архівів цих регіонів був надзвичайно складним. Архіви, як самостійні установи, існували лише у Львові (державний архів і міський архів давніх актів) та у Чернівцях (Крайовий архів Буковини). Колишні воєводські центри Луцьк, Тернопіль, Станіслав, Дро¬гобич, Рівне державних архівів не мали. Документи зберігалися у відомчих, церковних та приватних архівах. Першочерговими були заходи щодо збереження архівів ліквідованих установ, встановлення контролю над найбільшими документосхови-щами, зокрема архівами воєводських управлінь, Галицького на¬місництва у Львові, судових установ. У західних областях орга¬нізовувались архівні відділи УНКВС та обласні історичні архіви, мережа міських і районних архівів.
З 1920 р. поряд з державною архівною сис¬темою в Україні формувалася система партій-них архівів як складова частина архівного фон¬ду Комуністичної партії. Формування партархівів офіційно започаткувала постанова РНК РРФСР (вересень 1920 р.) про створення комісії для зби-рання і вивчення матеріалів з історії Жовтневої революції та історії російської комуністичної партії більшовиків (згодом ширше відомою під назвою Істпарт). В Україні таку комісію було створено навесні 1921 р. при ВУЦВК з метою збирання, збері¬гання, систематизації, вивчення і видання архівних документів з історії революції. В руках Істпарту зосереджувалася монополія на володіння документами з історії КП(б)У та революційного Руху в Україні. У1922 р. Істпарт підпорядковувався ЦК КП(б)У (з 1923 р. на правах відділу ЦК), водночас створювалася мережа
бюро істпартів (на правах відділів губкомів партії), завданням яких було збирання документів з історії революційного руху в Україні, заснування історико-революційних архівів, музеїв та публікація документів. Історико-революційні документи зосе¬реджувалися в спеціальних відділах державних історичних архі¬вів. 1922 р. у Харкові було організовано Центральний архів рево-люції, фактично підпорядкований Істпарту.
З реорганізацією 1929 р. Українського Істпарту в Інститут історії партії і Жовтневої революції в Україні при ЦК КП(б)У і створенням у його складі спеціального підрозділу - Єдиного партійного архіву КП(б)Ув республіці почала діяти автономна архівна система. Єдиний партійний архів у 1929-1930 рр. організував приймання документів від Центрального архіву революції. До нього передавали документи поточного діло¬водства (до 1926 р. включно) відділів ЦК КП(б)У. Сюди надхо¬дили і матеріали з ЦК ЛКСМУ, партійних секцій окружних історичних архівів. Єдиний партійний архів здійснював органі¬заційно-методичне керівництво партійними секціями в окруж¬них історичних архівах.
Адміністративно-територіальні реформи позначалися на ме¬режі місцевих партійних архівів. Після утворення областей фор¬мувалися партійні архіви обкомів КП(б)У. Згодом Єдиний пар¬тійний архів виділився в самостійну одиницю - Центральний партархів ЦК КП(б)У. 1940 р. функціонувало 17 партархівів. Партійні архіви обслуговували політико-ідеологічні, науково-інформаційні та кадрові потреби партії. Характерною особливіс¬тю партійного архівного фонду була засекреченість, обмежений доступ, повний контроль за використанням архівних докумен¬тів. Правила використовування документів партархівів, розроб¬лені у 1930-і рр., були спрямовані на перетворення архівного фонду партії в закритий, надсекретний. Так сформувалася замк¬нена архівна система ВКП(б), складовою якої були партархіви КП(б)У.
З початком гітлерівської агресії діяльність архівних установ України підпорядкову¬валася вимогам воєнного часу. Першочер¬говим завданням стала евакуація докумен¬тів на Схід. Невідкладному і обов'язковому вивезенню підлягали секретні і надсекретні фонди, які мали ративне значення для НКВС (у віданні якого з 1938 р. перебу¬вали архіви): списки і картотеки на "ворогів народу", осіб, підо¬зрюваних у шпигунстві. До категорії "першочергових для ева¬куації" було віднесено фонди політичної поліції другої половини XIX - початку XX ст., які містили джерела до історії револю¬ційної боротьби, та обліковий і науково-довідковий апарат держ¬архівів. Водночас в окупованому Києві залишалися найдавніші й націнніші фонди, серед яких актові книги Х¥І-ХУІІ ст. На початку липня 1941 р. Архівне управління НКВС УРСР вста¬новило порядок евакуації архівів. Керуючись політичними пріори¬тетами і вузьковідомчими інтересами, керівні архівні органи НКВС наказали знищити матеріали, які не вдалося евакуювати.
Політику окупаційних властей щодо архівів характеризують діяльність групи Кюнсберга та представників військової влади, метою яких було виявляння, відбирання та вилучання цінностей з метою вивезення їх до Німеччини. Перші місяці окупації позначені не лише стихійним пограбуванням архівів, а й спробами відповідних окупаційних служб забезпечити їх збереження. Ар¬хівне керівництво Німеччини обговорювало концепцію архівної політики в окупованих країнах, у тому числі в Україні, розробля¬ло систему архівного управління за німецькою моделлю. Голов¬ною німецькою установою до кінця 1942 р., яка займалася пи¬таннями архівної справи в Україні, був Айнзацштаб рейхсляй-тера Розенберга. З жовтня 1941 р. до квітня 1942 р. за ініціативою місцевих органів управління та архівістів відновлювалася робота та забезпечувалося функціонування архівів. У цей період Айн¬зацштаб майже не втручався в роботу архівів. На другому етапі (квітень - грудень 1942 р.) вплив окупаційних установ на діяль¬ність архівів посилювався, створювалися умови для переходу архівів до цивільного управління. В кінці 1942 р. було створено Крайове управління архівами, бібліотеками та музеями при рейхскомісарові України. Підрозділом цієї провідної організації, яка займалася питаннями культурних установ в Україні, став Крайовий архіву Києві (грудень 1942 - вересень 1943 рр.). Кра-йове управління архівами з кінця 1942 р. очолив німецький архі¬віст доктор Г. Вінтер.
Грабіжницька політика окупаційних архівних служб щодо ар¬хівних цінностей активізувалася з осені 1943 р., коли в ході війни відбувся вирішальний перелом. Почалося масове вивезення і ни¬щення архівних фондів, руйнування архівних приміщень. Виве¬зення документів з України організувало Крайове управління. Відбирала документи з українських архівів адміністрація Г. Вінтера та спеціалісти штабу Розенберга. Нацистське командування вивозило на Захід цінні матеріали, які з точки зору фашистської пропаганди характеризували німецький вплив на інші землі, до¬сягнення німецьких колоній. Першорядними вважалися докумен¬ти німецьких громад в Україні, актові книги місцевих магістратів (як приклад функціонування середньовічного магдебурзького права). В результаті було вивезено частину Київського архіву дав¬ніх актів спочатку до Кам'янця-Подільського, а 1944 р. - до Тро-пау (Чехословаччина). Найдавніша і найцінніша частина мате¬ріалів цього архіву збереглася завдяки зусиллям колишнього співробітника Бібліотеки АН України М. Геппенера, співробіт¬ників архіву М. Тищенка та сестер Петроградських.
Таким чином, архіви України в роки Другої світової війни зазнали значних збитків внаслідок невдало проведеної евакуації,
руйнування в ході воєнних дій з обох сторін, а також свідомого нищення архівних цінностей двома тоталітарними режимами, які використовували архівні документи як засоби ідеологічної та пропагандистської боротьби.
З визволенням України восени 1944 р. почалася робота з від¬новлення радянської архівної системи і відбудова архівного го¬сподарства. Ще у листопаді 1943 р. до Києва повернулося Уп¬равління державними архівами НКВС УРСР, основними напря¬мами діяльності якого була реевакуація архівних фондів, віднов¬лення діяльності центральних державних архівів, реорганізація їх мережі.
Повоєнний період в історії архівної справи. України лов язании насамперед з відбу-
довою архівів, їх приміщень, з включенням до Державного архівного фонду України архівних документів Закарпатської (1945) та Кримської (1954) областей, з розширен¬ ням підготовки в республіці архівістів, відкриттям кафедри архі¬ вознавства в Київському державному університеті імені Т. Шевченка (1944). Суттєвих змін зазнала архівна система УРСР.З одного боку, залишалося повне підпорядкування та підконтрольність архівної системи тоталітарному режимові, що при-зводило до засекречування архівів і архівних фондів, кадрових ерестановок. З другого боку, після смерті Сталіна відбувався процес деякої лібералізації архівів, розширення доступу до них, розгортання наукових функцій архівних установ, встановлення міжнародних зв'язків українських архівістів. На розвиток ар¬хівної справи цього періоду впливали зміни у суспільно-полі¬тичному, науковому та культурному житті республіки. В період так званої хрущовської відлиги (з середини 1950-х років) вжи-валися заходи щодо розвитку основної функції архівів - задо¬волення потреб суспільства у ретроспективній інформації, по¬ліпшення зберігання і використання архівних матеріалів. По¬ становою Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956 р. "Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР" Уряд дозволив публікацію і "всебічне використання архівних ма¬теріалів, вказавши на потребу видання путівників, описів та ог¬лядів фондів"26. Ця постанова дублювала відповідний союзний документ, підготовлений під егідою ЦК КПРС, засвідчувала посилення впливу партійно-адміністративних органів на політику і характер роботи архівних установ.
Путівники держархівів УРСР, видання яких започатковано наприкінці 1950-х років, досить неповно відбивали склад і зміст документів архівного фонду республіки. Багато архівних фондів залишалися засекреченими. Критерії засекречування визначали партійні і державні інстанції, від яких залежали архіви. Відтак встановлювалася тотальна цензура на видання збірників доку¬ментів, підготовлених архівами, контролювалася діяльність ви¬давництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазна-вала ідеологічного впливу.
Поряд з державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. На 1959 р. в УРСР існувало 25 обласних партархівів та Партійний архів Інституту історії партії при ЦК КПУ (зго¬дом - Архів ЦК компартії України, що проіснував до серпня 1991 р.). У 1966 р. система партархівів отримала нормативне оформлення. Секретаріат ЦК КПРС затвердив "Положення про Архівний фонд КПРС", яке закріплювало паралельне існування двох архівних фондів.
У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи органів МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР. Перепідпорядкування архівів не при¬вело до радикальних змін в архівній галузі. Архівне управління опинилося в могутній структурі партійно-бюрократичного апа¬рату і йому відводилися здебільшого контрольно-наглядові та ідеологічні функції.
У 1960-1970-х роках значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної бази державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній і архео¬графічній роботі архівних установ. Результатом широкої програ¬ми будівництва нових і реконструкції існуючих архівних примі-щень стало введення в експлуатацію (на 1978 р.) 11 нових і 6 ре¬конструйованих будинків держархівів, у тому числі комплексу споруд центральних державних архівів УРСР у Києві.
Нові підходи спостерігалися у формуванні документальної бази архівів. Вони комплектувалися науково-технічною докумен¬тацією (1969 р. у Харкові було створено Центральний держав¬ний архів науково-технічної документації УРСР), документами особового походження, кінофотодокументами, звукозаписами.
З середини 1950-х років архівні установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва (1956 р. Україна стала чле¬ном Міжнародної ради архівів), брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях, "круглих столів" архівів (XVI міжнародна конференція відбулася 1975 р. у Києві).
Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших союз¬них республіках, перебувала в кризовому стані. Строга центра¬лізація та бюрократизація управління архівною справою, під-порядкування діяльності архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного життя, заміна частини висо¬кокваліфікованих фахівців-архівістів партійними функціонера¬ми, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів - такі ознаки, харак¬терні для радянського архівного будівництва, привели до кризо¬вої ситуації. Назрівала об'єктивна необхідність вироблення нової стратегії і тактики архівного будівництва на нових демо¬кратичних засадах.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
