| WARNING | Дата: Четвер, 06.06.2013, 11:49 | Повідомлення # 1 |
 Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Статус: Offline
| Особливості політичної карти середньовіччя. В епоху середньовіччя, яку ми
умовно обмежуємо V – ХVІІ ст., територія цивілізацій охопила майже всю територію Європи, в Азії
поширилась на Японію, Корею, Індокитай, Зондський архіпелаг, Монголію, Тібет, в
Африці – на прибережні райони на південь від Сахари, в особливості на Західну
Африку. Значно розширилася також територія цивілізацій в Північній і Південній
Америці. В якості окремого культурного регіону виникла Русь.
В епоху середньовіччя більш чітко
окреслилися відмінності в розвитку західної і східної цивілізацій. В Європі
поступово складався новий тип людини – вільної, дієвої, ініціативної,
підприємливої. Значною мірою це пов’язувалося з особливостями міського життя і
взаємостосунками міщан з державною владою, а також характером сільської общини,
яка навіть в умовах феодалізму і кріпацтва сприяла локальній згуртованості
людей і збільшувала їх здатність до опору.
В країнах Сходу в умовах
панування деспотичних режимів і суворої регламентації усього суспільного життя
і людська особистість розвивалася по іншому. До того ж східна сільська община,
яка поєднувала землеробство і домашнє ремесло, відзначалася особливою стійкістю
і меншою сприйнятливістю до нововведень.
Для середньовічної Європи
головною відмінною рисою слід вважати нестійкість та мінливість політичної
карти. Типовим явищем того часу було постійне перекроювання державних кордонів,
утворення і швидкий розпад великих держав. Це пояснюється як насильницьким
методом формування більшості таких держав, так і слабкістю економічних зв’язків
між окремими їх частинами в умовах натурального господарства. Можна
стверджувати також, що причини нестабільності політичної карти зумовлювалися
такими причинами: переселенням європейських племен і народностей;
завойовницькими війнами європейських держав; нашестям азіатських народів.
Переселення європейських племен і
народів охоплює, передусім раннє середньовіччя, коли в V ст. германські племена не тільки
розрушили Західну Римську імперію, а й утворили на її уламках кілька досить
великих ранньофеодальних королівств. Так, королівство вестготів зайняло більшу
частину Піренейського півострова, а королівство ост готів – Апеннінський
півострів з прилягаючими територіями. Королівство франків виникло в Галлії,
бургундів – в басейні Рони.
Одночасно германські племена
англів, саксів, ютів і фрізів починають осідати на Британських островах, де
виникло сім їхніх королівств. В ході цих переселень частина корінних кельтських
племен була винищена, частина бриттів була витіснена на північ Франції і тільки
в гірських районах Уельсу і Шотландії уельсцям і скоттам вдалося зберегти свою
незалежність. Повну незалежність від англосаксів зберегла і населена кельтами
Ірландія.
Однак історична доля усіх цих
держав була відносно короткою – вони впали під ударами інших завойовників.
Прикладів утворення і розпаду держав у середньовічній Європі багато (імперія
Карла Великого, Датська держава, Німеччина та ін.).
Не менший вплив ніж завойовницькі
війни самих європейських народів, справили на політичну карту Європи нашестя з
Азії. Наслідком їх був розпад одних і утворення інших держав. Один із таких
прикладів – державне утворення гуннів у V ст., яке нанесло нищівний удар
по Римській імперії. Але після смерті вождя гуннів Аттили воно відразу ж
розпалося.
Інший приклад – переселення
наприкінці VІІ ст. із сходу в Європу, на
землі нижньої течії Дунаю, тюркського племені болгар. Воно дало назву новій
балканській державі – Болгарському царству, яке, незважаючи на впертий опір,
було завойоване Візантією, але потім знову відродилося.
На початку VІІІ ст. араби, переправившись із
Африки через Гібралтарську протоку, розбили вестготів, захопили майже весь
Піренейський півострів і утворили тут свою державу зі столицею у Кордові. Ця
держава спочатку називалася Кордовським еміратом, а потім халіфатом і
проіснувала до початку ХІ ст.
Наприкінці ІХ ст. під натиском
печенігів племена угрів (мадяр) також перекочували зі свої батьківщини –
Приуралля через причорноморські степи в центр Європи. Досягши
Середньодунайської низовини, колишньої римської провінції Паннонії, утворили
Угорське королівство.
В ХІІІ ст. головною подією, що
відбилася на політичній карті Європи, було нашестя монголів. І не стільки
самого Чингізхана, який дійшов до руських земель і завдав поразки князям на
Калці, скільки його внука Батия. В багатьох джерелах зазначається, що монголи,
на відміну від болгар чи угорців, не мали за мету здобути нову батьківщину.
Мова йшла про отриманні великих багатств і обкладання даниною підкорені країни.
В ХІV ст. під впливом нашестя
турок-османів почала змінюватися політична карта усієї Південно-Східної Європи.
За порівняно короткий відрізок часу туркам вдалося захопити не тільки Балкани,
але й підкорити собі великі території на північ від Дунаю. В тій чи іншій
залежності від Османської імперії опинилися Сербія, Боснія і Герцеговина,
Чорногорія, Болгарія, Греція, Албанія, Валахія, Молдова, більша частина
Угорщини.
В ХV – ХVІ ст. посилюється процес
утворення централізованих держав. Він мав значно міцнішу економічну основу,
оскільки в цей час складалися національні ринки і консолідувалися нації.
Зокрема, утворення
централізованих держав в Англії і Франції відбулося в основному в ХV ст.
В Англії це було пов’язано із завершенням війни
Білої і Червоної троянд, інших феодальних міжусобиць і сходженням на трон
династії Тюдорів. Генріх Тодор, відомий як Генріх VІІ. Повів непримиренну боротьбу
із самостійністю феодалів, зміцнюючи централізовану владу. Саме в цей час
Англія перетворилася у сильну централізовану державу.
У Франції утворення єдиної
держави з твердою центральною владою відбулося при королі Людовіку ХІ, якому
теж вдалося зламати політичну силу феодалів. Одночасно відбувалося розширення
території Франції, до якої на кінець ХV ст. увійшли герцогства Бретань і Бургундія, графство Прованс, деякі інші
території. Цьому сприяла також перемога Франції у Сторічній війні з Англією,
після чого сама назва Франція, яка раніше стосувалася лише північної частини
країни, поширилася на всю її територію.
Політичне об’єднання і
централізація влади в Іспанії відбувалися в міру успіхів реконкісти. Спочатку
почалося поступове розширення Кастилії, потім Арагону, і, врешті, в 1479 році
обидва королівства об’єдналися завдяки шлюбові арагонського короля Фердинанда з
кастильською королевою Ізабеллою. Так в південно-західній частині Європи
виникла нова держава з централізованою владою – Іспанія.
Становлення колоніальних держав. Характерною рисою політичної
географії ХVІ – ХVІІ ст. є перетворення провідних
європейських країн в колоніальні держави.
В ХVІ ст. головними колоніальними
державами Європи стали Іспанія і Португалія, які в 1494 і 1529 роках
номінально поділили між собою тоді ще не відкритий світ.
Португальська колоніальна імперія займала величезні простори – від
Азорських і Канарських островів до Китаю і Японії, включаючи багато чисельні
колонії на узбережжі Африки, Південної Америки, Індії, Індонезії та Індокитаю.
Особливістю португальської
колоніальної політики було те, що, не прагнучи окупації обширних територій,
португальці намагалися утримати найбільш важливі у стратегічному відношенні
пункти і гавані, які були вузловими центрами морських шляхів.
Ними стали острів Ормуз у Перській затоці, Калікут,
Діу і Гоа на західному узбережжі Індії, Коломбо (о. Цейлон), Сінгапур на Малаці, ряд опорних пунктів
на африканському узбережжі, в Індонезії і на Молукських островах, острів Макао (поблизу Китаю), Байя і Пернамбуку (Бразилія), острови Сокотра і Аден в Індійському океані.
Найбільшого розмаху португальські
завоювання досягли у ХVІ ст.
Великою колоніальною державою в ХVІ ст. була Іспанія. У володіннях
Карла V „ніколи не заходило сонце”. В Новому Світі іспанській
короні в кінці ХVІ ст.
належала центральна частина Північної
Америки (включаючи Каліфорнію, Флориду, Техас) і майже вся Південна Америка (без Бразилії і Патагонії).
У Південно-Східній Азії і Океанії
найбільшими володіннями Іспанії були Філіппіни,
а також Каролінські, Маріанські та
інші острови і архіпелаги.
На північному узбережжі Африки
були розкидані іспанські фортеці-колонії – Туніс,
Оран, Бізерта як опорні пункти у боротьбі з турками.
Найважливіші із колоніальних
володінь Іспанії – Мексика і Перу,
поставляли в Європу переважну частину американського срібла.
Заморські володіння інших
європейських держав не йшли ні в яке порівняння з колоніями цих двох
колоніальних держав.
Хоча вже в кінці ХV – ХVІ ст. англійські і французькі
мореплавці (а пізніше голландські) відкрили чимало земель – Канаду, Лабрадор, Ньюфауленд, Вірджинію. Однак їх стійка колонізація розпочалася лише
в наступних століттях.
В ХVІІ ст. найбільших успіхів
добиваються Нідерланди. В першій половині століття вони відбирають у
Португалії значну частину її американських і азіатських колоній (Цейлон, Молукські острови). Голландці
засновують ряд нових колоній на Яві,
Капському березі, поблизу мису Доброї
Надії, проникають на американський
континент – Суринам, Новий Амстердам в гирлі Гудзону – майбутній
Нью-Йорк. Відкривається Австралія (Нова
Голландія), Тасманія і Нова Зеландія.
В боротьбу за переділ
португальської колоніальної спадщини в ХVІІ ст. включились також Англія
і Франція, захопивши ряд територій у Вест-Індії – Французьке Гаїті, англійські Ямайку, Бермуди, Багамські острови.
Посилюється їх вплив на Південну
і Південно-Східну Азію. Створюються національні Ост-Індські кампанії.
Англія і Франція засновують ряд
нових колоній на північноамериканському континенті – Нову Англію і Вірджинію, Нову Францію
(по ріці Святого Лаврентія), Луїзіану і ряд поселень в районі Великих озер.
На другу половину ХVІІ ст. ці нові колоніальні
держави поступово нарощують сили і виступають нарівні з традиційними, але
ослабленими метрополіями – Іспанією, Голландією, Португалією.
Демографічні особливості середньовіччя. В епоху пізнього середньовіччя
розширилася практика метричної реєстрації і податкових переписів, що дає певну
основу для демографічних підрахунків. Хоча в цілому вони залишалися досить
приблизними.
В цей період спостерігається
зниження впливу ряду чинників на зміну чисельності населення порівняно з попередніми
століттями.
Зокрема, внаслідок розвитку
сільськогосподарського виробництва і посилення торгових зв’язків зменшуються
втрати населення від голодовок. В
подальшому ця залежність ще більше зменшилась внаслідок поширення масових
продуктів харчування – картоплі і маїсу (кукурудзи).
Водночас ряд чинників зберігають
або і посилюють негативний вплив на чисельність населення. Це епідемії (особливо 1629 – 1631 рр. в
Іспанії, Італії, Франції і Швейцарії) і війни.
Одна лише Тридцятирічна війна,
яка охопила більшу частину Європи, тільки в Німеччині забрала до третини (а
місцями 3/4) усіх жителів. В кілька раз зменшилась чисельність населення
Ірландії, підкореної військами Кромвеля.
В цей час різко посилюється вплив
нових факторів, що мали вплив на демографічну ситуацію.
Як відомо, ХVІ – ХVІІ ст. – епоха релігійних переслідувань, які охопили
практично усі країни континенту і вплинули не лише на склад, але й на кількість
населення. Діяльність інквізиції обійшлася людству в кілька мільйонів життів.
Характерною рисою середньовічної
демографії стали міграційні процеси.
Найбільш масові з них були викликані релігійними
мотивами. Так, Іспанія на початку ХVІІ ст. втратила понад півмільйона
морисків, які переселилися в арабські землі. Дещо пізніше, після відміни
Нантського едикту, із Франції втікло близько 300 тис. гугенотів.
Значною за масштабами була і військово-колонізаційна міграція.
Наприклад, в Ірландії в другій половині ХVІІ ст. майже 20 % населення
складали англійські колоністи .
Число емігрантів з Іспанії до
Нового світу в ХVІІ ст.
доходило до 10 – 15 тис. чоловік щороку. За століття це дає втрату майже 2 млн.
чоловік.
Дещо спокійніше відбувалася міграція фахівців різних професій:
генуезьких моряків – до Португалії, Іспанії та Англії; італійські майстри
шовківництва – до Нідерландів і Франції; німецькі гірничі майстри – до Франції
і Англії.
Характерною рисою демографії
середньовіччя є ріст чисельності міського
населення. На кінець ХVІ ст. середніми за розмірами стають міста з 20 – 3- тис. жителів (Лондон,
Венеція, Лісабон, Мілан, Амстердам, Рим. Севілья), а Париж і Неаполь мали понад
200 тис. населення.
В кінці ХVІІ ст. число жителів Лондона і
Парижа доходить до півмільйона, а Неаполя і Амстердама – наближається до цього
рубежа. Як правило, великі міста пізнього середньовіччя були столицями і
переважну частину населення в них складали невиробничі верстви – двір,
бюрократія, армія, жебраки.
Загальна чисельність
європейського населення після різкого зниження ХІV – ХV ст.
вже в другій половины ХV ст. стала дещо зростати.
В ХVІІ ст. тенденція демографічного
росту припиняється і рівень населення на кінець століття не набагато перевищує
дані початку століття або ж навіть дещо відстає від них (Німеччина, Іспанія).
Зниження приросту населення
пояснюється почастілими епідеміями, війнами, голодовками. Най тяжкішою була
Тридцятирічна війна, яка принесла горе і розруху усім країнам Центральної і
багатьом країнам Західної Європи. Значних демографічних втрат завдали релігійні
війни у Франції.
Широкий розмах
торгово-транспортних зв’язків привів до посилення епідемічних захворювань.
Епідемії чуми в першій половині ХVІІ ст. 9 раз спустошували італійські, південно французькі та іспанські
землі.
Однак ці чинники не довго
справляли негативний вплив і вже в другій половині ХVІІ ст. намічається приріст
населення в загальноєвропейському масштабі.Додано (06.06.2013, 11:49)
---------------------------------------------
Економічна географія. Для західноєвропейської
цивілізації раннє середньовіччя,
яке умовно можна обмежити V – ХІ ст., характеризувалося глибоким занепадом. Про цей період в 1000 р.
Стефан Цвейг у книзі „Америго” писав: „Тяжкий, гнітючий сон скував західний
світ. Очі надто втомилися, щоб зірко дивитись навколо, почуття надто
притупилися, щоб проявляти цікавість. Дух людства паралізований, як після
смертельно небезпечної хвороби; людство більше нічого не бажає знати про світ,
який вона населяє. І найдивніше – все, що люди знали раніше, незрозумілим чином
забуте. Розучились читати, писати, рахувати; навіть королі і імператори Заходу
не в змозі поставити свій підпис на пергаменті. Науки закостеніли, стали
муміями богослів’я, рука смертного не в змозі
зобразити на малюнку і скульптурі власне тіло”.
В глибокому занепаді перебували і
виробничі сили Західної Європи. Це був час панування натурального господарства.
В землеробстві переважало двопілля, врожаї були низькими. Ремісниче виробництво
порівняно з античним періодом виявилося відкинутим далеко назад. Низький рівень
суднобудування привів до різкого скорочення морських торговельних зв’язків. Використовувалася лише жива сила людини та тварин,
поширення водяного колеса лише розпочиналося.
Взаємостосунки людей із
навколишнім середовищем обмежувалося розорюванням земель, випалюванням лісів.
Навички гірничої справи в порівнянні з Стародавнім Римом також були значною
мірою втрачені. Це стосується і мореплавства.
В період розвинутого середньовіччя
(ХІ – ХV ст.) провідною галуззю економіки
залишалося сільське господарство. Запроваджується трьохпілля, з’являються нові
культури і сорти – як в рільництві, так і особливо в городництві, садівництві і
виноградарстві. В Європі набув поширення залізний плуг та інші
сільськогосподарські знаряддя із заліза, що дозволило здійснювати глибшу оранку
і краще оброблювати посіви.
Значні зміни відбулися в
ремісничому виробництві – збільшилися його обсяги і розширився асортимент. Це ж
стосується і гірничої справи. Внаслідок цього в Європі в Х – ХІ ст. знову
відбулося відокремлення ремесла від сільського господарства, що дало поштовх до
виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі.
З ХІІІ ст. намітилися зрушення в
суднобудуванні – парусно-гребні судна витіснялися виключно парусними.
На кінець середньовіччя загальне
співвідношення сил між Заходом і Сходом змінилося. Раніше відстала Європа
почала випереджувати країни Сходу. Це дало можливість перейти їй на такий
рівень розвитку, якого інші регіони світу ще не досягли.
Сільське господарство. Після ранньосередньовічного
занепаду спостерігається розвиток аграрного сектора європейської економіки.
Зокрема, здійснюється поступовий перехід до двопілля і трьохпілля. Збільшується
питома вага технічних культур – льону, коноплі, вайди. Стало більш інтенсивним
городництво, садівництво, особливо в приміських зонах. Поліпшилась породність
домашньої худоби.
Завоювавши колишні римські
провінції, франки та деякі інші германські племена сприйняли культуру оливкових
дерев, винограду.
В цілому ж технічний рівень
сільського господарства залишався низьким. Майже всі землеробські роботи все ще
виконувалися вручну. Тяглової худоби не вистачало, хоча застосування для
запряжки хомута і підків сприяло заміні вола більш швидким конем.
Незважаючи на це, поступово на
основі географічних, а також історико-культурних традицій, складається певна
спеціалізація сільськогосподарських регіонів Західної Європи. Прикладом може
бути Іспанія, де після завоювання
Андалузії, араби знайшли тут ландшафти, які нагадували близькі їм ландшафти
Північної Африки і Передньої Азії.
За кілька століть вони створили
велику іригаційну систему і пов’язані з нею поселення – оазиси, почали
вирощувати трудомісткі культури – рис, бавовник, цукрову тростину, апельсини,
лимони, гранатове дерево, шовковицю, виноград та інші південні культури.
На християнській півночі рівень
господарства був значно нижчим. Переважали зернові культури – овес, просо, а
також бобові культури.
З часом відбулося
взаємопроникнення цих типів господарств. Хоча ця спеціалізація, особливо в
районі Валенсії, значною мірою збереглася і до сучасного періоду.
У Франції, незважаючи на поступовий ріст сільськогосподарського
виробництва в ранньому середньовіччі переважну частину території займали
болота, ліси, пустки з невеликими вкрапленнями оброблюваних ділянок. Масове
освоєння цих земель розпочинається в середині ХІ ст. Осушувалися болота.
Вирубалися ліси, що впливало на клімат, водний баланс і грунти.
На початок ХІV ст. поступово виділяються
головні сільськогосподарські райони зі своєю спеціалізацією. Північна і
Центральна Франція спеціалізувалися на зерновому виробництві. В інших областях
поряд з землеробством розвивалося виноградарство. – Нижня Бургундія, Шампань,
Тулуза), городництво – Фландрія, Прованс, виробництво технічних культур –
вайду, шафрану. На цей час остаточно визначилася економічна перевага Північної
Франції.
Найбільше піднесення землеробства
в Англії припадає на ХІІІ – ХІV ст. З кінця ХІV ст. важливою товарною галуззю
поступово стає вівчарство. В цей час в країні нараховувалося 7 – 8 млн. овець.
В Німеччині північно-західні землі були основними зерновими районами,
продукція яких з ХІV ст. почала
експортуватися до Франції, Англії, Італії. В ХІV – ХV ст. широкого розмаху набуває
виноградарство і виробництво вина. Відомим стає Рейнський виноробний район,
продукція якого користується попитом на зовнішніх ринках – в Нідерландах,
Англії.
Вплив сільського господарства на
оточуюче середовище проявлялося головним чином у спалюванні лісів під ріллю.
Період ХІ – ХІІІ ст. деякі автори називають навіть „Великим корчуванням”. В
Голландії уже почали боротися з морем і створювати польдери.
Географія ремісничого виробництва. Головною економічної географії
середньовіччя була господарська замкнутість більшості європейських територій. В
містах існували десятки цехів, які повністю забезпечували потреби округи в
ремісничих виробах.
Однак з часом виникають і починають
розвиватися галузі, які набувають загальноєвропейського значення – виробництво
сукна, суднобудування, металообробка, гірнича справа. Зроблено ряд важливих
технічних удосконалень, передусім щодо енергетичних двигунів, у металургії і
металообробці, суднобудуванні, текстильного виробництва.
Головна новація у сфері
енергетичних двигунів полягало в застосуванні водяних і вітрових млинів. Водяне
колесо, як універсальний двигун, було відоме ще в Стародавньому Римі, але
широкого поширення в усій Західній Європі набуло лише в ХІ ст. Вітряні млини з’явилися
в Європі в ХІІ ст.
Водяні і вітряні двигуни
застосовувалися для помолу зерна, для відкачки води, приведення в рух
повітродувних міхів тощо. Однак основним джерелом енергії в середні віки
залишалася м’язова сила людини і тварин.
Головною галуззю середньовічного
ремесла було текстильне виробництво,
в якому відбулися помітні зміни. В ХІІІ ст. була винайдена ручна колісна
прядка, в ХV ст. –
самопрядка, що підвищило продуктивність праці в ткацтві. Поряд з вовняними
тканинами, які складали основу текстильної справи, збільшився випуск лляних,
шовкових, бавовняних тканин. Стали застосовуватися водяні сукновальні, нові
фарбники.
Центрами суконного виробництва
були два райони – Тоскана і Фландрія. В Тоскані роль головного центру
відігравала Флоренція, де в цій галузі виникли перші в Європі мануфактури.
Тосканські підприємства працювали на вовні із Сардинії, Португалії, Південної
Франції.
У Фландрії таким центром,
особливо на початковому етапі, було місто Брюгге. Сировина до Фландрії
надходила переважно із Англії.
Гірнича справа. Добування корисних копалин удосконалювалось досить повільно. Лише в
другій половині ХV ст.
внаслідок переходу до горизонтальних шахт, застосуванню енергії води, дренажу
грунтів та інших нововведень наступає прискорення. Оскільки значна частина
родовищ руди була вичерпана, то добувати її доводилося вже на глибині 200 – 300
і більше метрів.
За розвитком гірничої галузі
виділялася Німеччина., яка давала приблизно половину загальноєвропейського видобутку
металевих руд. На південному сході Саксонії, в горах Гарца, добували срібло. В
Шварцвальді і Тюрінгії добували залізну руду і мідь. В австрійському місті
Зальцбурзі (від німецького зальц –
сіль) добували сіль.
Значного розвитку гірнича справа
набула також в Польщі (сіль), Швеції (залізні і мідні руди), Англії (олово,
залізна руда, кам’яне вугілля), Іспанії (залізо, мідь, золото, срібло, ртуть).
Металообробка. В цій галузі почали застосовуватися механічні молоти, токарні, свердлильні
та інші станки. Головною продукцією металообробки була зброя, центрами
виробництва якої були Мілан, Толедо в Італії, південнонімецькі міста Нюрнберг,
Аугсбург, Страсбург. На зміну старому рицарському озброєнню прийшла
артилерійська та стрілецька зброя – гармати, мушкети, кременеві рушниці,
пістолети. Крім цього вироблялися замки, голки, годинники, обладнання для
текстильної промисловості. Виникли така нова галузь як друкарська справа (Венеція, Ліон, Південна Німеччина).
Розвивалося суднобудування, поштовх якому дали Великі географічні відкриття.
Тоннаж суден зріс до 1 тис. тонн і більше, поліпшувалися їх мореплавні якості.
Військовий флот поповнився трьохпалубними кораблями з потужним озброєнням.
Суднобудівники Нідерландів, де верфі розміщувалися в недостатньо глибоких гирлах
річок, винайшли спочатку понтони, які кріпилися до бортів суден, а потім
плавучі доки.
Суднобудування зосереджувалося в
портових містах Португалії, Англії, Нідерландів і Північної Німеччини. Першість
належала Нідерландам. Верфі Амстердама, Роттердама, Зандама та інших міст
щороку спускали на воду до тисячі великих і середніх суден. Завдяки цьому
голландський морський флот в ХVІ – ХVІІ ст. виріс
в десять раз, перевищивши за тоннажем флоти Англії, Франції, Іспанії,
Португалії, Німеччини і Шотландії разом взяті. До середини ХVІІІ ст. він нараховував майже 4,5
тис. суден і 150 тис. моряків. Приблизно половина суден, що спускалися на воду,
йшла на експорт в інші країни.
Торгівля. В
середньовічних торгівельних зв’язках існувало два основні райони торгівлі – північний (континентальна Європа,
басейни Балтійського і Північного морів) і південний
(середземноморський).
Першість належала Північному району, в якому перевезення місцевих вантажів значно виросли.
Англія стала значним поставником вовни, сукна, вугілля, кольорових металів,
Нідерланди – оселедців, Норвегія – лісу і риби, Данія – продуктів тваринництва,
Швеція – заліза, міді і поташу, Польща – зерна.
Вже на середину ХVІ ст. втратили свої позиції старі
ганзейські порти – Любек, Гамбург, Брюгге, хоча деякі з них (Данціг, Рига)
продовжували відігравати провідну роль. Водночас зросла роль Антверпена,
Амстердама і Лондона. Причиною цього був бурхливий економічний розвиток
Нідерландів та Англії, а також зумовлене Великими географічними відкриттями
загальне зміщення світових морських шляхів до Атлантики.
Південний район продовжував залишатися важливим районом європейської морської торгівлі.
Основними товарами такої торгівлі було зерно (з Сицилії, Південної Італії,
Провансу, балканських країн, Єгипту, а також Причорномор’я), вовна (з Іспанії і
Балкан), різноманітна сировина, готові вироби.
Щодо традиційних для торгівлі в
цьому регіоні східних товарів, то їх стало значно менше. Це пояснюється тим, що
в ХVІ ст. все Східне та Південне
Середземномор’є перебувало під владою
Османської імперії, що перекривало доступ європейським купцям до шляхів в Індію
і Китай. Крім того відкриття португальцями морського шляху до Індії навколо
Африки привело до зміщення головних морських маршрутів із внутрішнього
Середземномор’я на простори Атлантичного
океану.
Необхідно враховувати і те, що
Іспанія, яка в першій половині ХVІ ст. володіла великим військовим флотом, взяла під контроль Гібралтарську
протоку, позбавивши тим самим суперників – англійців і голландців, можливості
входити в Середземне море, а венеціанців і французів – виходити з нього. Тому в
Південному районі все ХVІІ ст. проходить під знаком скорочення розмірів торгівлі і зменшення
вантажообігу портів Венеції, Генуї, Дубровника, Барселони, Марселя, Палермо та
інших.
На торгівельне мореплавство
впливав ще один фактор – піратство.
Його новий розквіт пов’язувався з турецькими завоюваннями в південному
Середземномор’ї – Берберії, тому піратство цього часу ще називають берберським.
Головним його центром стало місто Алжир, хоча значними осередками піратства
були також Туніс та марокканський порт Сале на Атлантичному узбережжі.
Екіпажі піратських суден
складалися переважно з європейців, взятих піратами в полон або втікачів із
європейських країн, які потім прийняли іслам. Пересівши з фелюг і галер на
легкі і швидкохідні двохщоглові бригантини (від італійського слова бриганте – бандит), пірати брали на
абордаж судна венеціанців, генуезців, іспанців, а згодом англійців та
голландців, нападали на узбережжя. Захоплених бранців пірати зазвичай продавали
в рабство на невільничих ринках, найбільший з яких знаходився в Алжирі.
В ХVІ ст. почав складатися ще один – Західний район морської торгівлі. Його
утворили атлантичні порти Англії, Франції, Іспанії та Португалії – Брістоль,
Плімут, Брест, Бордо, Більбао, Лісабон, Севілья. Однак їх діяльність, особливо
Севільї і Лісабону все більше пов’язувалася не стільки з європейською, як з
колоніальною торгівлею.
Складними були умови сухопутної
торгівлі. Серйозною перешкодою була відсутність добрих доріг. Кращими серед них
залишалися небагато чисельні старі римські дороги з твердим покриттям. В ХІІ –
ХІV ст. у зв’язку з ростом міст і торгівлі мережа доріг у Західній Європі значно
розширюється, але головним чином за рахунок ґрунтових шляхів, якими не можна
було користуватися весь рік. Ускладнювалася торгівля великою і неупорядкованою
мережею митниць, нападами розбійників та свавіллям феодалів.
Характерною рисою середньовічної
торгівлі було широке використання річкового транспорту. Чисельні ріки слугували
шляхами сполучення для невеликих барж на кінній тязі. Починається спорудження
каналів, з’єднуючих річкові маршрути між собою. В свою чергу, розвиток річкової
мережі зумовлював збільшення перевалочних пунктів.
|
| |
| |
Головна 
