| WARNING | Дата: Четвер, 06.06.2013, 11:00 | Повідомлення # 1 |
 Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Статус: Offline
| Світова економічна криза 1929-1933 рр. загострила міжнародні відносини і викликала загрозу нової війни. На відміну від 1914 р.‚ у 30-ті роки небагато держав бажало воювати. Таке становище робило реальною можливість уникнути війни за умов спільних дій свтового співтовариства. Але цього не сталося.
Перше вогнище війни виникло на Далекому Сході. Восени 1931 р. японські війська окупували територію Маньчжурії – важливу в стратегічному й економічному відношенні частину Китаю.
Але Японія не була засуджена як агресор. Ліга Націй лише заявила, що Маньчжурія є невід’ємною частиною Китаю, і не визнала новоствореної держави Маньчжоу-Ґо на її теренах. У відповідь Японія в 1933 р. демонстративно вийшла з Ліги Націй. Передбачені на цей випадок санкції проти Японії так і не були введені. З’явився перший прецедент безкарності агресії.
У 1935 р. цим прецедентом скористалась Італія. Вона вважала себе обділеною результатами Першої світової війни, тому не приховувала загарбницьких планів‚ до яких входили і наміри завоювання Ефіопії. У 1935-1936 рр. італійська армія захопила цю африканську країну.
Після приходу до влади Гітлера Німеччина приєдналась до групи агресивних держав. До 1933 р. становище Німеччини у межах Версальської системи було значно полегшено. Вона перестала сплачувати репарації. На переговорах про роззброєння 1932 р. їй пообіцяли рівноправність в озброєнні. На офіційному рівні навіть обговорювалось питання про повернення Німеччині колоній. Важливим кроком на шляху подальшої ліквідації Версальської системи стало підписання в липні 1933 р. за пропозицією Муссоліні "Пакту згоди і співробітництва" між Англією, Францією, Італією і Німеччиною. Цей пакт передбачав широке співробітництво держав з питань перегляду Версальської системи і юридично закріплював рівноправність Німеччини в галузі озброєнь. Однак ратифікація цього договору зірвалася. Для Гітлера перегляд умов Версальського договору був лише першим кроком на шляху світового панування. Наступним кроком мало стати об'єднання всіх німців у одній державі, а це передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії, Чехо-Словаччини, Польщі і Литви. Третім кроком повинно було стати завоювання "життєвого простору" на Сході. Заволодівши сировинними і аграрними ресурсами Східної Європи, Німеччина, на думку Гітлера, зможе перемогти у боротьбі за світове панування.
Таким чином, кожний з визначених Гітлером кроків означав вже не просто перегляд Версальської системи, а шлях до її повної ліквідації і докорінної зміни міжнародних відносин‚ що склалися. Це був шлях до війни.
Свідченням рішучих намірів Гітлера став вихід Німеччини з Ліги Націй у жовтні 1933 р.
У 1934 р. була здійснена спроба приєднати Австрію. На заваді цьому стала Італія, яка загрожувала прямим воєнним втручанням. Гітлер відступив.
1935 рік став переломним. Після виплати Франції компенсації за вугільні шахти земля Саар у результаті плебісциту відійшла до Німеччини. Та в свою чергу відмовилася від статей Версальського договору, які забороняли їй мати військову авіацію, оголосила про запровадження загальної військової повинності й формування армії з 36 дивізій.
Між Великою Британією і Німеччиною було укладено військово-морську угоду. За цією угодою Німеччині дозволялося збільшити тоннаж флоту у 5,5 разів і будувати підводні човни. Тим самим німецький флот мав стати більшим за французький. Угода була двостороннім порушенням Версальської системи.
Такий поворот подій став турбувати найближчих сусідів Німеччини. Європейська дипломатія почала активно обговорювати ідею створення системи колективної безпеки. У 1934 р. СРСР був прийнятий до Ліги Націй. У травні 1935 р. СРСР і Франція уклали угоду про взаємодопомогу. Аналогічний договір був укладений між СРСР і ЧСР. За договорами сторони були зобов`язані надавати взаємну допомогу. Проте ратифікацію цього договору Франція відкладала, використовуючи сам факт підписання договору, як засіб тиску на Німеччину. Зрозумівши це, Гітлер відважився на рішучіші дії: у березні 1936 р. німецькі війська були введені в Рейнську демілітаризовану зону. Ні Англія, ні Франція не застосували передбачені в цьому випадку заходи. А в Німеччині йшла відкрита підготовка до війни.
Таким чином, створена після Першої світової війни недосконала система європейської безпеки припинила існування.
Спільні інтереси Японії, Італії та Німеччини привели їх до зближення. 25 листопада 1936 р. Німеччина й Японія підписали Антикомінтернівський пакт, а 6 листопада 1937 р. до нього приєдналась Італія. Утворилась "вісь" Берлін–Рим–Токіо. Сторони зобов’язувались інформувати одна одну про діяльність Комінтерну і вести проти нього спільну боротьбу. На додаток до договору дали обіцянку на випадок війни однієї зі сторін із СРСР не робити нічого, що могло б полегшити становище СРСР.
Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії. У 1936 р. Німеччина й Італія підтримали фашистський заколот в Іспанії, надавши генералові Ф.Франко пряму й опосередковану допомогу, забезпечивши тим перемогу в громадянській війні (1936-1939 рр.).
Складніше розвивалися відносини Німеччини та Японії. Обидві країни знаходилися далеко одна від одної і прагнули зберегти свободу дій у своїй сфері інтересів.
За тих умов мир означав збереження Версальсько-Вашинґтонської системи, яка, незважаючи на її недоліки, забезпечувала відносну стабільність і визнавала верховенство права. Ця система містила принцип запобігання міжнародним кризам, передбачаючи колективні дії проти агресора через Лігу націй. Проте колективної відсічі не вийшло‚ механізм не спрацював.
Причиною цьому стало те, що здатність країн Заходу до спільних дій проти агресора знизилася через загострення взаємного суперництва в пошуках шляхів подолання економічної кризи. До того ж скрутне економічне становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним. Крім того на Заході продовжували вороже ставитися до СРСР і антирадянські випади Гітлера сприймалися в політичних колах позитивно.
Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, у тому числі й силових методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі та готовності до певних втрат. Однак сама думка про це для людей, які щойно пережили війну, здавалася недоречною. Громадськість в Англії і Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавалися занадто далекими, щоб вбачати в них загрозу європейській безпеці. Розуміння цілісності і неподільності світу не було притаманним для тодішньої суспільної свідомості. Такі настрої знайшли своє відображення у політиці "умиротворення", яка вела країни до пасивності і зайвої обережності.
Прихід Гітлера до влади не відразу був сприйнятий як знаковий у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагне відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ світу спочатку оцінювались як данина націоналістичній риториці і не сприймалися серйозно. Лідери Англії та Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, який активно впроваджувався в 20-х роках і був націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Стає зрозумілою відсутність реакції Англії та Франції на дії Німеччини, хоч вони носили відкрито зухвалий характер і порушували один із принципів міжнародного права: договору потрібно дотримуватись.
Нацизм у Німеччині ще не встиг показати своє хижацьке обличчя. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись.
Особливо слід сказати про позицію США. Криза там прикувала увагу суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруги у світі породило у США прагнення відгородитися від всього в своїй "американській фортеці". Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, із значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.
Антикомуністична риторика Гітлера та його агресивні плани штовхнули СРСР виступити за створення системи колективної безпеки і стримування агресорів. Провідником цього курсу став народний комісар закордонних справ СРСР М.Литвинов. СРСР вдалося зміцнити своє становище. У 1933 р. були встановлені дипломатичні відносини із США, а в 1934 р. СРСР був прийнятий у Лігу Націй як член Ради, що означало визнання його великою державою.
Успіхом на шляху створення системи колективної безпеки стало укладення у 1935 р. радянсько-французького договору про взаємну допомогу. Правда, у ньому були відсутні військові статті, але в будь-якому випадку договір відкривав шлях до спільної боротьби з агресором. Аналогічний договір у 1935 р. був укладений з Чехо-Словаччиною.
Ставлення країн Заходу до створення системи колективної безпеки було прохолодним. Радянсько-французький договір був ратифікований Францією лише через рік. Сумніви викликало насамперед те, що СРСР не має спільного кордону з Німеччиною і щоб виконати свої зобов’язання‚ довелося б радянським військам перетинати територію Польщі та Румунії. А ці держави боялися СРСР більше‚ ніж Німеччини‚ і категорично відмовлялись пропускати радянські війська. У французів складалося враження, що СРСР хоче втягнути Францію у конфлікт з Німеччиною, а самому залишитись осторонь. Коли на Заході стали відомі наслідки репресій у радянській армії, то військовий союз з СРСР розцінювався як малозначний.
Найбільш активним прихильником політики "умиротворення агресора" був прем'єр-міністр Великої Британії (1937-1940 рр.) Н. Чемберлен . На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в недооцінці міжнародної кризи. Він вважав, що Перша світова війна розпочалася тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій і в результаті місцевий конфлікт переріс у світову війну. Для того, щоб відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок.
На ділі Гітлер висував щораз нахабніші претензії. Вони ставали предметами обговорення і все закінчувалося задоволенням територіальних домагань Німеччини.
Кульмінацією політики "умиротворення" став "аншлюс" Австрії і Мюнхенська угода щодо Чехо-Словаччині.
Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. У лютому 1938 р. канцлер Австрії Шушніґ підписав із Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини. 12 березня 1938 р. німецькі війська за підтримки австрійських нацистів окупували Австрію. Ні великі держави, ні Ліга Націй ніяк не прореагували на це. Тільки СРСР висловив протест.
Наступною жертвою нацистської агресії стала Чехо-Словаччина, від якої Німеччина зажадала Судетської області, де проживало 3 млн німців. Але попервах співвідношення сил було не на користь Німеччини. Чехо-Словаччина мала добре озброєну й підготовлену армію з 45 дивізій і прикордонні оборонні споруди. Німеччина мала 47 недостатньо озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР запропонував Чехо-Словаччині відповідно до договору 1935 р. всебічну допомогу.
Виникла міжнародна криза. Для її розв’язання Чемберлен двічі зустрічався з Гітлером. Вони домовилися, що конфлікт буде вирішено в Мюнхені.
Під час мюнхенської зустрічі Гітлер заявив, що Судетська область – остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехо-словацькому урядові про негайну передачу Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях до Мюнхенської угоди. Її було укладено за спиною Чехо-Словаччини главами урядів Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938 р.
Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини всіх прикордонних районів. ЧСР втратила 20% населення і майже 50% важкої промисловості. Кордон з Німеччиною став проходити в 40 км від Праги.
Мюнхенська угода зобов’язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та Угорщини. Польщі була передана Тешинська Силезія, Угорщині – частина Словаччини і Карпатської України. Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу.
Мюнхенська угода – одна з найбільш ганебних сторінок західної дипломатії. Англія та Франція зрадили Чехо-Словаччину, країну, саме виникнення якої було пов’язане з Версальською системою, одну з небагатьох реальних демократій в Європі. Цинічним було посилання на право націй на самовизначення, на право німців, угорців, поляків об’єднатися зі своєю батьківщиною, тому що в 1919 р. у Парижі це право було принесено в жертву стратегічним антинімецьким і антиугорським інтересам, як у 1938 р. у жертву політиці "умиротворення".
Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини на найсильнішу державу Центральної Європи. Всі малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга Націй, ні Англія з Францією не можуть гарантувати їхній суверенітет і пішли на зближення з Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська угода стала стратегічною поразкою Лондона та Парижа, наблизивши початок війни.
Але на той час на Заході результати змови були сприйняті з полегшенням. Чемберлен заявив, повернувшись у Лондон, що він привіз мир цьому поколінню.
Такі думки панували недовго. Вже взимку 1938/1939 рр. лідери Англії і Франції зрозуміли хибність своїх міркувань. Тим часом Гітлер не залишав часу на роздуми. 15 березня 1939 р. німецькі війська окупували Чехію і Моравію, Словаччина була проголошена незалежною, а Угорщина захопила всю Карпатську Україну.
Крім того Англія і Франція визнали уряд Ф.Франко в Іспанії, що відкрило йому шлях до перемоги у громадянській війні.
Далі Німеччина почала домагатися від Польщі згоди на передачу їй Данциґа і на побудову через польський коридор екстериторіальної траси, яка б поєднала Німеччину з Пруссією. Німецькі війська вступили у Мемельську область (Клайпеда), яка належала Литві. У квітні 1939 р. Італія захопила Албанію.
Крах політики "умиротворення" став очевидним. У суспільній свідомості стався злам. Від урядів вимагали жорсткості і рішучості у ставленні до Німеччини. Англія і Франція обмінялися нотами про взаємну допомогу на випадок агресії і надали відповідні гарантії державам, які мали спільний кордон із Німеччиною. Почалися приготування до війни.
Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів Великої Британії та Франції зближення з СРСР.
Мюнхен повною мірою показав радянському керівництву неможливість створити систему колективної безпеки. Радянсько-французький і радянсько-чехословацький договори виявилися простими клаптиками паперу. Для радянського керівництва Мюнхен став сигналом, що його хочуть усунути від участі в європейській політиці.
Незабаром Франція і Німеччина уклали угоду, рівноцінну пакту про ненапад. СРСР розцінив це як спробу Заходу направити агресію Німеччини на Схід.
Поразка СРСР на європейському дипломатичному фронті проходила на тлі загострення відносин із Японією, що вилилось у конфлікт біля озера Хасан у липні 1938 р. На думку радянського керівництва‚ СРСР опинився перед перспективою агресії зі Сходу і Заходу.
Опинившись у політичній ізоляції та пройнявшись недовірою до Англії та Франції, радянське керівництво починає пошуки шляхів зближення з Німеччиною. Важливою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації СРСР стала заміна Литвинова на посаді наркома закордонних справ. Новим наркомом став В. Молотов, а це означало, що Сталін особисто береться за керівництво зовнішньою політикою.
Перелом у зовнішній політиці СРСР збігся з початком перегляду політики країн Заходу. СРСР рухався від Англії та Франції до Німеччини, а ті шукали зближення з СРСР.
Лондон і Париж, стурбовані непередбаченим розвитком подій, виступили із заявою про гарантії допомоги низці європейських держав – Польщі, Румунії, Бельгії, Нідерландам, Швейцарії. Гарантії спричинили зміну ситуації в Європі. Німеччина не могла здійснити агресію проти СРСР, не порушивши суверенітету Польщі та Румунії й, відповідно, не ризикуючи опинитись у стані війни з Англією і Францією.
У березні 1939 р. Велика Британія запропонувала СРСР підписати спільно з Францією та Польщею загальну декларацію про взаємодію. У квітні 1939 р. західні держави звернулись до Радянського Союзу з пропозицією дати гарантії Польщі й Румунії.
У відповідь СРСР запропонував пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією та СРСР з одночасним наданням гарантій всім прикордонним з СРСР державам. Однак переговори, що почались у цій справі, виявилися непростими через взаємну недовіру між учасниками і небажання сторін йти на компроміс. Сторонам не вдалося подолати розбіжності в справі про непряму агресію. Англія і Франція вбачали у радянському формулюванні загрозу для суверенітету сусідніх з ним держав. Адже будь-які зміни у прикордонних з СРСР державах розцінювалися би радянським керівництвом як агресія, що давало йому змогу ввести на їх територію війська. До того ж Англія розглядала ці переговори як засіб тиску на Німеччину і не бажала укладення угоди.
Поряд з політичними переговорами Англія, Франція та СРСР домовилися розпочати переговори військових місій для укладення спільної конвенції. Вони теж виявилися малоефективними.
Формальною перешкодою для підписання конвенції стало небажання Польщі та Румунії пропустити через свою територію радянські війська. Радянське керівництво вивчало питання про зближення з Німеччиною.
У серпні 1939 р. СРСР опинився у центрі світової політики. Його прихильності домагались як Англія з Францією, так і Німеччина. Радянське керівництво постало перед остаточним вибором орієнтира, що мав стати вирішальним для перебігу подій у світі.
На думку Сталіна, союз з Англією та Францією, у кращому випадку, міг принести напружені відносини з Німеччиною, а в гіршому, війну з нею. Союз же з Німеччиною залишав би СРСР осторонь світового конфлікту. Можна було розраховувати на припинення бойових дій з Японією на річці Халхін-Гол (точились із травня до серпня 1939 р. на території Монголії), на яку могла вплинути лише Німеччина, і на територіальні здобутки за рахунок Польщі, Прибалтики, Фінляндії і Румунії.
Німеччина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР з гри, розв’язавши собі руки для агресії проти Польщі, що була призначена на 26 серпня, а згодом на 1 вересня.
21 серпня Сталін отримав від Гітлера телеграму, в якій той заявляв, що прагне укладення пакту про ненапад з СРСР і готовий підписати будь-яку додаткову угоду, яка стосується всіх суперечливих питань. Гітлер просив прийняти міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа для підписання відповідних документів.
Того ж дня Сталін дав розпорядження перервати переговори з Англією та Францією. Він спрямував Гітлерові телеграму, в якій висловив сподівання на суттєвий поворот у радянсько-німецьких відносинах, а також погоджувався прийняти Ріббентропа у визначений термін.
Після нетривалих переговорів Ріббентроп і Молотов підписали у Кремлі 23 серпня 1939 р. договір про ненапад і таємний протокол до нього.
У протоколі сторони домовлялися про розмежування "сфер інтересів" у Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію, Латвію, Естонію і Беcсарабію. Литва визнавалась сферою інтересів Німеччини. Протокол передбачав розподіл Польщі, лінія якого мала проходити приблизно річками Наревом, Віслою, Сяном.
Підписавши протокол, СРСР фактично опинився серед держав – "підпалювачів війни".
Безпосереднім підсумком підписання цих документів стало те, що німецькі війська вранці 1 вересня 1939 р. здійснили напад на Польщу. 3 вересня Англія та Франція оголосили війну Німеччині. Спалахнула Друга світова війна.
Громадянська війна в Іспанії
У квітні 1931 р. в Іспанії відбулася безкровна революція, в результаті якої було повалено монархію. Але зволікання нової влади в проведенні реформ украй загострило становище в країні. Розгорілося гостре протистояння між лівими та правими політичними силами. У 1933 р. До влади повернулися праві й повністю згорнули проведення реформ. Баскам відмовили в наданні автономії. Проти противників уряду застосовувалася військова сила.
У 1934 р. проти політики уряду розпочалися масові виступи населення. Каталонія проголосила свою незалежність, в Астурії спалахнуло збройне повстання очолюване анархістами. Через відсутність єдності лівих сил усі ці виступи було придушено.
Не змирившись із поразкою, ліві в січні 1936 р. утворили Народний фронт, який виступив із широкою програмою реформ. У лютому 1936 р. Народний фронт переміг на виборах.
Спираючись на армію, праві сили почали готувати заколот. На чолі змовників стояли Хосе-Антоніо Прімо де Рівера, генерал Санхурно, який безпосередньо готував заколот, і генерал Франко.
Заколот почався 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Наступного дня він поширився на інші райони Іспанії. На бік заколотників перейшло 80% складу іспанської армії (з 20 тис. офіцерів на боці республіки залишилося лише 500), але авіація та флот залишилися вірними республіці. У країні почалася громадянська війна. У заколотників одразу виникли проблеми: Прімо де Ріверу заарештували і стратили, Санхурно загинув у авіаційній катастрофі, Франко з марокканськими військами був блокований республіканським флотом у Марокко. Заколотові загрожувала поразка, але на допомогу франкістам прийшли Італія та Німеччина, які на літаках перекинули марокканську армію в Іспанію.
Таким чином внутрішній конфлікт в Іспанії став набирати міжнародного значенння, перетворюючись на протистояння фашистських і антифашистських сил.
Франко, який у вересні 1936 р. очолив заколотників, проголосив мету заколоту: створити «тоталітарну державу, соціальний мир і загальне процвітання».
Республіканський уряд сподівався на допомогу з боку Англії, Франції та США. Але керівництво цих держав посилалося на міжнародне право, що забороняло втручання у внутрішні справи інших країн. Вони враховували і свій досвід у Росії, де збройна інтервенція та підтримка антибільшовицьких сил мали зворотний результат.
27 країн підписали угоду про невтручання в іспанські справи. Але Італія та Німеччина не зважали на це й активно постачали зброю франкістам. У жовтні 1936 р. СРСР заявив, що не буде дотримуватись угоди, надішле військових радників республіканцям, постачатиме їм зброю. На захист республіки до Іспанії приїхали за різними оцінками від 35 до 42 тис. людей, які прагнули боротися проти фашизму. З них було утворено інтернаціональні бригади.
У вересні 1936 р. сформувався новий республіканський уряд на чолі з Ларго Кабальєро. На контрольованій ним території провели досить радикальні соціально-економічні реформи. Каталонці та баски отримали автономію. Але політичний режим поступово еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом; головною причиною стало зростання впливу комуністів, які спиралися на підтримку СРСР. Отже, іспанська демократія припинила існування раніше, ніж загинула Іспанська республіка.
У 1936-1937 рр. основні бойові дії точилися навколо Мадрида, але всі наступи франкістів було відбито. Не допомогла їм і "п’ята колона" (таємні прихильники заколотників) в самій столиці. Після невдалої спроби франкістів захопити Мадрид Німеччина та Італія відкрито почали інтервенцію, ввівши в країну свої війська (німецький легіон «Кондор», італійський Експедиційний корпус, португальські війська тощо, загалом близько 200 тис.). Спроба італійців завдати удару з північного заходу по військах республіканців, які обороняли Мадрид, виявилася невдалою. Під містечком Ґвадалахара у березні 1937 р. італійський корпус було розгромлено.
Після цієї поразки франкісти зосередили основні зусилля в Каталонії, намагаючись скористатися конфліктом між троцькістами і комуністами. 3-6 травня 1937 р. троцькісти‚ підтримані Ларго Кабальєро, здійснили в Барселоні збройний виступ, протестуючи проти політики комуністів. У квітні 1938 р. армія франкістів відрізала Каталонію від решти території республіки. Спроба армії республіканців розірвати блокаду наступом у липні 1938 р. успіху не мала. На початку 1939 р. Війська Франко зайняли Каталонію. Територія, контрольована республіканцями, виявилася відрізаною від Франції.
27 лютого 1939 р. Англія та Франція розірвали дипломатичні відносини з республіканським урядом і визнали уряд Франко. Опинившись у міжнародній ізоляції (СРСР майже припинив постачання зброї, 1938 р. Іспанію покинули інтернаціональні бригади), 6 березня 1939 р. командувач оборони Мадрида полковник Касадо повалив республіканський уряд і вступив у переговори з Франко. Спробу комуністів підняти повстання придушили. На територію, контрольовану республіканцями, вступили франкістські війська. В Іспанії встановилася диктатура генерала Франко (березень 1939 р. — листопад 1975 р.).
Війна дорого обійшлась іспанцям: загинули 1 млн людей, 500 тис. залишили країну, що лежала в руїнах.
|
| |
| |
Головна 
