| WARNING | Дата: Четвер, 06.06.2013, 10:49 | Повідомлення # 1 |
 Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Статус: Offline
| Визволення території радянської України в кордонах 22 червня 1941 р. завершилося 8 жовтня 1944 р. Утім її облаштування почалося задовго до цього дня.
Ще у 1943 р. з евакуації почало повертатися цивільне населення, відбудовувалися й відновлювали свою діяльність підприємства, перш за все на Сході України. Причому головні зусилля спрямовувалися на галузі важкої промисловості й енергетики. Якщо на 1943 р. незруйнованими залишалися тільки 1/5 промислових підприємств, то за період до 1950 шляхом надзвичайного напруження сил і без того знекровленої війною республіки обсяг промислової продукції досяг довоєнного рівня і навіть перевищив його.
У ході війни Україна втратила близько 9 млн чоловік. У середньому у кожній з областей залишилося від 50 до 70 % довоєнної чисельності населення. Демографічну ситуацію ще більше ускладнив голод 1946 – 1947 років, спричинений неврожаєм, недбалим керівництвом сільським господарством і традиційно жорстким і недовірливим ставленням комуністичного режиму до селянства. Голод охопив південні і східні області й коштував Україні понад 1 мільйон життів.
Після війни помітно змінилася етнічна структура населення України. У республіці не залишилося німців, було повністю знищене єврейське населення і повоєнна єврейська громада України складалася лише з тих, хто повернувся з евакуації. Натомість різко почала зростати питома вага росіян. Особливо багато російських робітників приїхали відбудовувати підприємства важкої промисловості Донбасу, а згодом залишилися там назавжди. Тяжкого потрясіння зазнав Крим. Радість перемоги там для багатьох обернулася трагедією не меншою, ніж німецька окупація. Скориставшись війною, радянське керівництво наважилося нарешті звільнити привабливі землі півострова від небажаного корінного населення. У травні 1944 р., тільки-но з Криму було вибито останніх гітлерівців, почалася широкомасштабна операція з примусової депортації кримських татар, а також представників інших національностей: греків, болгар і вірменів, усього близько 225 тис. чоловік. На звільнені таким чином землі прибули переселенці із центральних областей Росії.
Етнічна ситуація у Західній Україні безпосередньо залежала від врегулювання питання кордонів. За домовленістю керівництва Радянського Союзу з урядом відродженої Польщі кордон між обома державами повинен був пролягти майже по „лінії Керзона”, запропонованій як лінія українсько-польського розмежування ще в грудні 1919 р. Польща остаточно відмовлялася від західноукраїнських земель, отримавши територіальну компенсацію на заході за рахунок розгромленої Німеччини. Щоправда, за Польщею залишалися населені українцями Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина. Остаточно лінію кордону встановили договором від 16 серпня 1945 року. Відносно кордону 1941 р., СРСР відмовлявся на користь Польщі від території Надсяння з містами Любачів і Перемишль (Пшемисль). За радянсько-польськими домовленостями передбачався обмін населенням: поляки з території Західної України повинні були перебратися до Польщі, а українці з територій, що залишалися за Польщею, – до УРСР. На 1947 р. Україну покинули понад 800 тис. поляків. Вони переселилися переважно на території щойно приєднаних до Польщі Силезії та Померанії, звідки примусово виселили мало не 6 млн німців. Наприклад, польська громада Львова чи не повністю переїхала до Вроцлава (німецький Бреслау). В Україну ж добровільно, а здебільшого примусово, перебралися близько 500 тис. українців.
На початок 1947 р. у польському Підкарпатті (Лемківщина) залишалося ще 150 тис українців. Ні за яких умов вони не бажали покидати батьківську землю. Проти цієї групи населення було застосовано найбільш жорстоких заходів. Навесні 1947 р. польським і радянським керівництвом було сплановано й реалізовано депортаційну операцію „Вісла”. Район проживання українців було блоковано польськими, радянськими і чехо-словацькими військами, після чого польськими армійськими частинами і силами держбезпеки почалося „зачищення” місцевості. У ході операції було придушено відчайдушний опір загонів УПА, загинуло понад 10 тис. мирних жителів. Решту українців примусово переселили подалі від радянського кордону – в Силезію, Померанію, Східну Пруссію. Останнє уточнення радянсько-польського кордону відбулося в лютому 1951 р. До складу УРСР перейшов багатий на поклади вугілля прикордонний район з містами Белз і Червоноград (Христинопіль), натомість Польща одержала район Карпат у верхоріччі Сяну з містечком Устрики-Долішні (Устшики-Дольне). Наслідком масштабних депортацій і переміщення населення стало те, що українсько-польська етнічна межа фактично збіглася з державним кордоном.
Міжнародне визнання прав Радянського Союзу на Західну Україну поставило український визвольний рух у вкрай важке становище. Подальша збройна боротьба ставала безперспективною, а після загибелі 5 березня 1950 р. головного командира УПА Романа Шухевича повстанський рух звівся до розрізнених дій окремих партизанських загонів у карпатських передгір’ях та підпільних груп у містах. За кілька років їхня діяльність згасла.
У червні 1945 р. до складу УРСР увійшло Закарпаття. У жовтні 1944 р. край було визволено від німецько-угорських військ. Формально Підкарпатська Русь повинна була повернутися до Чехо-Словаччини, але фактично там встановилася влада радянської військової адміністріції. Зрештою чехо-словацьке керівництво змушене було змиритися з втратою цієї території.
За радянсько-румунським договором від 10 лютого 1947 р. між обома державами встановлювався кордон, визначений ще 1940 р. Північна Буковина і Південна Бессарабія знову ввійшли до складу УРСР як Чернівецька й Ізмаїльська області. Відновлювалася Молдавська РСР. Тож в умовах тоталітарного режиму більшу частину української етномовної території було зібрано в межах єдиного територіально-адміністративного утворення – Української Радянської Соціалістичної Республіки. Щоправда від українського масиву назавжди було відірвано його західні (Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина) і східні (Східна Слобожанщина, Кубань) окраїни.
Першочерговим завданням після війни була відбудова зруйнованої у 1941 – 1944 рр. України. Погіршилась демографічна ситуація. Протягом січня 1941 р. – липня 1946 р. населення України зменшилось більш як на 9 млн. чоловік. Тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності трудових ресурсів, особливо кваліфікованих кадрів. Матеріальні втрати України дорівнювали 1,2 трильйона карбованців, а за даними УІНРРА 100 мільярдам доларів. Було знищено 714 міст і містечок, 28 тисяч сіл, зруйновано 2 мільйона будинків, внаслідок чого понад 10 млн. людей залишилося бездомними. Київ знищено на 85%, Харків – на 70%, великих знищень зазнали Дніпропетровське, Запоріжжя, Сталіне, Кременчук, Полтава. Втрати в економіці: знищено більше як 16 тис. промислових підприємств і 28 тис. колгоспів та 870 радгоспів. Для виведення республіки з цього катастрофічного стану четвертий п’ятирічний план 1946 – 1950 рр. виділив для України 20,7% загальносоюзних капіталовкладень. Пріоритетним завданням була відбудова важкої промисловості. В 1945 – 1950 рр. на її розвиток було спрямовано 88% капіталовкладень. Значну їх частину було спрямовано у вугільну промисловість.
До кінця 40 – х рр. було відновлено довоєнний рівень промислового виробництва у вартісних показниках. За фізичним обсягом рівня виробництва 1940 р. вдалося досягти лише в середині 50 –х рр.
Капіталовкладення в сільське господарство складали лише 7% загального обсягу асигнувань. Незабаром пущені в дію 2000 промислових підприємств відновлено електроенергетику. Великі труднощі залишилися в с/г, через посуху в 1946 р.; взимку 1946 – 1947 рр. прийшов на Україну голод.
За офіційними радянськими даними, в 1950 р. Україна вже виробила 47,8% всесоюзної продукції чавуну, 30,6 – сталі, 33,2 – прокату, 53 – залізної руди, 30 – вугілля, 38,4 – металургійного устаткування, 71,6 – цукру. Продукція с/г України в 1950 р. – дорівнювала тільки 91% проти стану 1940 р., відповідно легка промисловість лише 79% рівна 1940 р. Промислове виробництво на Україні в 1950 р. перевищило рівень 1940 р. на 15%. Однак це не привело до суттєвого підвищення життєвого рівня народу, оскільки тоталітарний режим традиційно нехтував випуском товарів широкого вжитку.
У серпні 50 – х рр. УРСР відігравала одну з головних ролей у єдиному господарчому механізмі країни. Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стало одним з найрозвинутіших районів машинобудування.
У 1957 р. за кількість виробництва чавуну на душу населення України випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на 2 місце у світі, а за виробництвом сталі – третє. Однак паралельно зростанню індустріальної могутності в Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічності.
По – 1-е, це помітне відставання від провідних капіталістичних країн у якісних показниках – затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо.
По – 2-е, диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасиченими її промисловими підприємствами.
По – 3-е, зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. Першочерговим завданням в таких умовах було прискорення науково – технічного прогресу, здійснення значних структур зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Крім цього, потрібно було вирішити ще два завдання: нагодувати, одягти людей і зміцнити оборону країни.
Відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки України від війни, були значно більшими ніж в західних кранах. Поглибив ситуацію голод 1946 – 1947 рр. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а в західні країни активно використовували асигнування, що надходило від США відповідно до “плану Маршала ”. Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактору.
Після визволення України від нацистів на Західній Україні продовжилася радянізація, перервана війною. Як зазначав історик О. Субтельний продовжився процес приведення західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою у Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату.
Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР. Був проголошений курс на реконструкцію й розвиток як традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувна, газова та інші) так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна).
Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. За роки четвертої п’ятирічки у західних областях України були відбудовані та споруджені понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946 – 1950 рр. зріс у 3,2 рази.
Процес індустріалізації тут мав свої особливості.
По – 1-е, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% – загальної кількості підприємств України, то 1949р. вже 12,6% (у важкій промисловості – відповідно 8,1 і 16,8%).
По – 2 – е, суттєві якісні зміни у традиційних галузях західноукраїнських земель. продукція лісової промисловості стала базою для розвитку місцевих галузей – деревообробної, паперової, хімічної.
По –3 – е, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної – на Львівщині; взуттєвої та трикотажної – у Прикарпатті; рибопереробної – в Ізмаїльській обл. та ін.
По – 4 – е, відкриття у західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946 – 1949 рр. у Дрогобицькій області розвідані газові родовища, які мали союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого у ті часи в Європі магістрального газопроводу Дашава – Київ, а 1951 р. газ з Західної України почала отримувати Москва.
Економічна модернізація вимагала значної кількості освічених, кваліфікованих робітників. Тому велика увага приділялась питанням освіти.
У 1950 – 1951 навчальному році у школах західних областей вже працювало понад 60 тис. вчителів (в 6 раз більше ніж у довоєнний період). Початковою освітою було охоплення всіх дітей шкільного віку. Наприкінці 1950 р. тут функціонувало 25 вузів – 1,5 рази більше, ніж у 1940 р. кількість студентів збільшилася у 10 разів.
З 1953 р. навчання у всіх вузах західноукраїнських областей велося переважно російською мовою, що призводило до русифікації населення.
Особливістю політичного життя у Західній Україні було формальне представництво у владних структурах місцевого населення, яке, як правило, висувалося на другорядні посади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної організації КП(б)У місцеве населення становило лише 10%.
В свою чергу у номенклатурі обкомів партій Західної України, місцеві працівники становили тільки 12,1%. Причина: недовіра КП(б)У.
Радикальні зміни відбулися і у сільському господарстві західноукраїнських земель. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1950 р. – 7190 (колгоспи за одними джерелами об’єднували 93%, а за іншими 98% селянських господарств).
На початку 50 – х рр. суцільна колективізація у західноукраїнському регіоні була в основному завершена.
Діяльність українських і польських політичних партій, громадянських організацій, наукових, торговельних, промислових товариств і установ було заборонено.
Переважними методами здійснення соціалістичних перетворень стали тиск, терор, масові репресії, депортація населення. З метою остаточного знищення опору нововведенням з боку західноукраїнського населення, сталінський тоталітарний режим повів активну боротьбу проти УГКЦ, яка була одним із важливих чинників суспільно – політичного життя цього регіону.
|
| |
| |
Головна 
