DANTE | Дата: П`ятниця, 31.05.2013, 13:19 | Повідомлення # 1 |
Ремісник
Група: Користувачі
Повідомлень: 56
Статус: Offline
| . Періодрозвалу Делійського султанату в часи безумного правління Мухаммед-шаха Туглака (1325 - 1351) породив ще одну велику державу, засновниками якої стали делійські намісники крайніх південних володінь імперії Харіхар і Букке. Ісламізація майже не торкнулася Південного Індостану, тому навіть на високі посади місцевих намісників делійські султани змушені були призначати індусів, і тільки-но могутність султанату послабшала - земля тамілів першою звільнилася від мусульманського панування. В 1336 р. Харіхар та Букке з роду Сангама перестали коритися далекому делійському володарю і, заснувавши на березі річки Тунгабхадри сильну фортецю Віджаянагар (“Місто перемог”), почали активно розширяти власні володіння. Назва столиці дала ім'я державі, що охопила в 70-х роках XIV ст. весь південь Індостану до річки Крішна на півночі. Віджаянагар став єдиною на той час корінною індійською державою, де індуїзмзнову здобув статус панівної релігії, а державність будувалася на тамільському етнічному фундаменті. На чолі імперії стояв махараджа, але вплив ісламських традицій відбився вполітичній структурі Віджаянагару. Так, владні повноваження махапрадхани (першого міністра) відповідали функціям мусульманського візира. В країні був створений високоцентралізований та надзвичайно розгалужений управлінський апарат - як у центрі (державна рада, міністерства, відомства), так і в провінціях (куди махараджа особисто призначав на 2 - 3 роки намісників). Значну автономію зберігала сільська община, але з'явилися вже виключно державні землі та система араманайаків (мілітаристських земельних пожалувань на кшталт мусульманських ікта). Податки були зафіксовані на рівні 1/3 врожаю. Формування міцних державних інститутів сприяло посиленню Віджаянагарськоїімперії і якісно відрізняло її від усіх попередніх індуїстських держав, головною вадою яких була в минулому неодмінна аморфність і нестабільність будь-яких політичних утворень. Індуси вперше спробували побудувати свою індуїстську імперію з використанням структурних принципів ісламського державного організму. Шлях цей виявився надзвичайно продуктивним, а досвід створення індуїстської варново-кастової держави з владним апаратом мусульманського зразка - унікальним. 100 років махараджі Віджаянагару успішно керували Південним Індостаном, аїхні війни з Бахманідами йшли з перемінним успіхом. Друге народження переживав індуїзм: міста Віджаянагар, Чідамбарам, Рамесварам, Мадураї, Веллур, Срірангам були в XV - XVI ст. перенасичені кам'яними храмами-монстрами з лісом колон, рясніли зображеннями реальних і фантастичних тварин, рослин, чудовиськ та людських постатей. Видатним політичним, культурним центром Південного Індостану сталавіджаянагарська столиця, населення якої сягнуло 350 тис. мешканців. Зразковий порядок у цьому колосальному макрополісі забезпечували 12 тис. вояків міської варти (поліції), які утримувалися за рахунок прибуткового податку з публічних домів міста (цей податок на проституток становив 12 тис. золотих монет на день). Така оригінальна система фінансування столичних органів правоохорони зробила їх безплатними для держави, а прибутки від значного експорту (тканини, корали, мідь, ртуть, шафран, опіум, сандалове дерево, камфора, перли, раби, слони тощо) махараджі спрямовували на утримання пишного двору, будівництво палаців, храмів, оборонних споруд та на закупівлю коней для армії, що дало змогу поступово виправити ситуацію на фронтах. У 1486 р., після вдалих воєн Махмуда Гавана, Бахманіди здійснили останнійпереможний похід на південь. Поразки підірвали авторитет династії, і її ліквідував видатний віджаянагарський воєначальник Нарасімха Салува. Скориставшись ослабленням Бахмані, він повернув Віджаянагару втрачені в минулому землі, та після його смерті сини войовника-махараджі побилися між собою. Відбувся новий переворот, і в 1505 р. ще один полководець Віра Нарасімха став імператором Віджаянагару, започаткувавши династію Тулува (1505 - 1565). Апогею могутності Віджаянагар досяг за правління Крішнадевараї (Крішни ДеваРаджі, 1509 - 1529), який відбудував централізований державний апарат, упорядкував збирання податків і уклав союз з португальцями, через яких індуїстська імперія отримувала багато коней із Персії та Аравії. Водночас європейці, які вже контролювали торгівлю в Аравійському морі, різко обмежили на прохання Крішнадевараї експорт коней до ісламських султанатів Декану. Кіннота залишалась основою тогочасних індійських армій, тому така торговельна політика сприяла відчутним воєнним перемогам індусів над мусульманами. До цього треба додати, що за великі гроші португальські найманці охоче служили в армії Віджаянагару, що зробило її якісно сильнішою від північних конкурентів, бо з європейцями прибула їхня вогнепальна зброя. Решту війська становили малабарці войовничої касти наїрів та найманці з ланкійського царства Канді. Професійна армія здобула гучні перемоги й швидко окупила витрати на їїутримання воєнною здобиччю. В країні динамічно розвивалися сільське господарство, зовнішня торгівля та лихварство (останнім займались індуїстські храми - своєрідні віджаянагарські банки, які брали за кредит 5 % річних)5. Зажив слави Крішнадеварая й на ниві літератури: писав вірші мовою телугу,яку вважав “найкращою з мов”, але його спадкоємець Ач'юта (1530 - 1542) дуже поступався своєму попередникові в талантах політика й воєначальника. Спаливши на траурному багатті з тілом великого попередника 3 тис. його дружин і наложниць, Ач'юта швидко втратив контроль над країною, а після його смерті реальним володарем імперії став махапрадхан Рама Рай, на безсилу маріонетку якого перетворився махараджа Садашива. Чвари ослабили державу Віджаянагар, і коли в 1565 р. коаліція п'ятиісламських владик Декану розбила індусів при Талікоті, Рама Рай сховався і зник, а мусульмани зруйнували й спалили індуїстську столицю. Новим махараджею став брат Рама Рая - Тірумала - засновник останньої віджаянагарської династії Аравіду (1565 - 1670). Найвидатнішим правителем династії Аравіду був Венката II (1586 - 1614) -геніальний полководець, жорстокий та підступний політик, якому вдалося ненадовго відродити імперію в її колишніх кордонах. Але ситуація трималася вже надзусиллями: експортний потенціал Південного Індостану вичерпався, не вистачало грошей на коней та найманців, а сформувати велику боєздатну армію із самих індусів було неможливим з відомих кастових причин. Тому смерть Венкати II стала каталізатором остаточного розпаду імперії, махараджі якої не мали грошей. Усобиці та двірцеві інтриги перетворилися на норму життя віджаянагарської верхівки, а за правління останнього махараджі Шріранги II (1642 - 1670) землі Віджаянагару захопили й поділили між собою Біджапур і Голконда. Життя своє Шріранга II закінчив як нахлібник своїх колишніх васалів.
|
|
| |