Події 18 січня (8 — за
старим стилем) 1654 р. в
історичній, політологічній та культурологічній літературі отримали настільки
неоднозначні та суперечливі трактування й оцінки, що, вочевидь, не лише автору
цих рядків спадало на думку, що мова ведеться про якісь абсолютно різні
календарні дні. Якщо спробувати звести ці описи в один, то постане якийсь
ірреальний фантом — ілюстрація до тези про існування паралельних світів і
можливостей їх перехрещення. Якщо піти іншим шляхом і визнати правильним лише
те, що наявне в твердженнях протилежно налаштованих сторін, то виявиться, що
цей день насправді ніколи й не існував...
Стереотипи сприйняття переяславських подій
1654 р. настільки живучі, а оцінки діаметрально протилежні, що лише абсолютно
наївна людина може сподіватися на успіх у справі «навернення» до нової віри
тих, хто щиро поклоняється ідеї «возз'єднавчого просвітлення», яке випало на
голови Богдана Хмельницького та його однодумців і яке «на віки» визначило
подальшу долю України. Вочевидь, такими ж наївними будуть і сподівання на
можливість посіяти сумніви в головах тих їх опонентів, котрі твердо переконані,
що ніякої козацької ради в Переяславі в цей день і не було, а якщо й була, то
на ній не було присутнє все (?!) населення України; що Хмельницький і козаки не
присягали царю, а якщо й присягали, то робили це нещиро, тримаючи пальці в
кишенях своїх кантушів схрещеними, і т. д. і т. п. Віра як одних, так і інших,
як, власне, й будь-яка віра, не потребує ніяких раціональних аргументів, а лише
може підсилюватися явленнями знамень і чуд, а тому моя розповідь звернута не до
них, а тих людей, котрі прагнуть зрозуміти, що насправді сталося того
короткоплинного зимового дня 1654 р. у Переяславі? Як сторони до нього йшли і якими були їхні шляхи
після Переяслава?
Початок офіційним зносинам гетьманського уряду Богдана
Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем було покладено
гетьманським листом від 8 (18) червня 1648 р., тобто на самому початку
визвольної боротьби козацтва, що спалахнула кількома місяцями раніше на
Запорожжі. Про що ж йшлося в листі й як він трактувався в російській та
радянській історіографіях?
Насамперед гетьман повідомляв про здобуті над поляками перемоги,
прохав про надання військової допомоги, а також висловлював побажання бачити православного
християнського монарха на королівському троні у Варшаві. Останнє дало
підстави історикам, які вишукували приклади возз'єднавчої риторики в заявах
козацького лідера, трактувати лист як перше звернення з проханням про прийняття
України під владу царя, але чи ставив Хмельницький перед собою насправді таку
мету? Безумовно, що ні. І пояснювалося це передовсім уже тим, що на той час
козацтво поки що не мислило себе поза державним тілом Речі Посполитої, а свою
боротьбу вело під гаслами захисту православної віри від утисків католиків й
особливо єзуїтів, гарантування козацтву цілісності давніх прав і привілеїв, зміцнення...
королівської влади, що убезпечило б український народ від зловживань місцевих
магнатів, так званих королев'ят.
А як же заклики до царя обійняти королівський трон? У цьому також
немає жодної суперечності. Адже напередодні, у травні 1648 р., помер король
Владислав IV, і в період безкоролів'я будь-хто з числа рицарського люду держави
міг висунути власного претендента на вакантний трон. І це жодним чином не
сприймалося як державна зрада. Сходження на королівство православного монарха,
безперечно, було вигідним для православної України, оскільки б ліквідувало
переслідування за релігійні переконання (ще одним претендентом, кандидатуру
котрого підтримувало Військо Запорозьке, був представник протестантського
князівського дому Ракоці, правителів Трансільванії).
Крім того, варто пам'ятати, що у Хмельницького був ще один вельми
важливий аргумент, аби встановити дружні взаємини з Москвою. Адже царські
війська, на заклик польської сторони та відповідно до умов таємного польсько-російського
договору антитатарського спрямування 1647 р., готувалися до походу проти...
козаків, які були союзниками татар і які їх закликали в Україну для спільної
боротьби проти поляків.
Наступні місяці
блискучих перемог козацької зброї не лише вселили у повстанців упевненість у
своїх силах, а й зумовили важливі трансформації політичного світогляду
керівництва повстання та сприяли перегляду мети і завдань збройної боротьби. На
початку 1649 р. Хмельницький вперше формулює завдання відриву України від Речі
Посполитої та створення власної незалежної козацької держави.
Поставивши перед собою настільки грандіозне завдання, гетьман був
змушений шукати надійних і потужних союзників. З цією метою українська
дипломатія наполегливо торує шляхи до монарших дворів Центральної та
Південно-Східної Європи, веде наполегливі переговори із сепаратистськи
налаштованими протестантськими лідерами Литви. І саме в це час — ймовірно, з
подачі єрусалимського патріарха Паїсія, котрий був близьким до двору Олексія
Михайловича й щиро перейнявся ідеєю створення потужної православної осі,
існування якої було так важливе для зміцнення позицій Східного християнства, —
Хмельницький уперше посилає свого посла до Москви з пропозицією прийняти
Військо Запорозьке під царську протекцію (захист). Однак московське
керівництво, пам'ятаючи про трагічні наслідки збройних протистоянь з Річчю
Посполитою в роки Смутного часу та Смоленської війни, заклики української
сторони залишило без відповіді, обмежуючись лише моральною підтримкою вірних
Православної церкви.
Залишившись без допомоги, Військо Запорозьке не зуміло завдати
рішучої поразки Польщі в ході Зборівської битви 1649 р. Після цього
українсько-російські відносини зазнають значного охолодження. У цей час у
Чигирині знаходить притулок Самозванець, котрий видавав себе за сина
московського царя Василя Шуйського та претендував на московський престол.
Подібні акції вельми бентежили царя, але гетьман залишався глухим до його вимог
видати Самозванця. Крім того, звинувачуючи Москву в зраді, гетьман погрожував
силою змусити її виступити проти поляків або самому нещадно помститися
московським прикордонним повітам за понівечені поляками українські землі.
Так триває аж до початку 1651 р., коли на горизонті знову зловіще
не виринає примара чергової війни з Польщею. Як і двома роками раніше,
Хмельницький прагне будь-що не залишитися наодинці з могутнім супротивником і
створити антипольську коаліцію. З цією метою активізуються контакти з
Трансільванією, Валахією, Молдавією, шукаються шляхи порозуміння зі Швецією.
Особливої динаміки набирають зносини з Кримським ханством та його сувереном —
Османською Портою. Відчутно теплішають і стосунки з Москвою. Скликаний
наприкінці зими 1651 р. Земський собор у Москві навіть ухвалює рішення про
можливість ламання «вічного миру» з Польщею та надання допомоги Україні.
Однак ці рішення так і залишилися на папері. Хмельницький же
влітку 1651 р. на Берестецьке поле зумів закликати лише кримського хана. Та й
той у критичний момент бою його зрадив. Як відомо, наслідком берестецької
трагедії став важкий Білоцерківський мир, що фактично перекреслював здобутки
українського народу в творенні власної держави. І хоча блискуча перемога під
Батогом, здобута українською армією наступного року, ліквідувала принизливий
мир, можливостей для успішного завершення війни з Річчю Посполитою залишалося
все менше. До влади в Польщі прийшли войовничо налаштовані «яструби» на чолі з
канцлером Стефаном Коріцинським; прорахунки
гетьмана в політиці щодо Придунайських держав привели їх у стан союзників
Варшави; кримський хан відверто демонстрував небажання бачити поруч зі своїми
кордонами сильну українську державу.
Перед українською елітою постала трагічна дилема — або відмовитися
від досягнутих здобутків у царині державотворення та визнати владу польського
короля, або спробувати заручитися підтримкою третьої сторони, навіть за
рахунок певного обмеження власного суверенітету.
Але обмеження на користь кого — невже лише московського царя?
Для Хмельницького найімовірнішими кандидатурами на роль протектора
України на той час виступали два правителі — московський цар і турецький
султан. Прийняття протекції як одного, так і другого, тягло за собою і певні
переваги, і певні недоліки. А тому тривалий час розроблялися обидва
зовнішньополітичні варіанти. Причому Москва, як завжди, зволікала з прийняттям
рішення. Першим обнадійливий сигнал прийшов зі Стамбула. У середині травня до
Чигирина прибув посланець султана, котрий передав гетьману грамоту Мегмеда IV
та атрибути влади васально залежного від Високої Порти правителя.
Запропоновані султаном умови васальної залежності були навіть значно ліпші,
аніж ті, що регулювали залежність кримського хана.
Здавалося, що тактична
мета Хмельницького була досягнута (в тому, що його стратегічною метою було
досягнення повної незалежності, переконують вельми численні приклади його
біографії). Утім, гетьман не поспішав з остаточним рішенням. Що перешкоджало
цьому? Сьогодні важко на це відповісти. Можливо, негативне сприйняття в Україні
султана-магометанина. Можливо, тверезе прорахування Хмельницьким військових
дивідендів від цього альянсу, адже Порта в той час була втягнута у виснажливу
війну з Венеціанською республікою і навряд чи могла надати серйозну військову
допомогу. А може від поспішності стримувало те, що поголос про українсько-турецьке
зближення змусило московських політиків врешті-решт припинити зволікання і вже
в червні 1653 р. повідомити в Україну про намір царя взяти їх під своє покровительство.
Прикметне, що в рішеннях Земського собору 1653 р. увага акцентувалася саме на
небажанні «их
отпустить в подданство турецкому султану или крымскому хану...»
Але як би там не було, на осінь 1653 р. сторони визначилися зі
своїм напрямом руху — до Переяслава. Щоправда, московська сторона наполягала
на тому, аби проголошення акта взяття України під крила царської протекції
сталося в Києві, біля стін Святої Софії. Це було б вельми символічно для
практики «збирання руських земель» Москвою. Проте гетьман вказав на Переяслав.
І тут ми можемо лише зробити припущення: а чи не тому він так учинив, що
розглядав цей акт саме як тактичний успіх, а не реалізацію своєї стратегічної
мети?
Скликаний за наказом царя Олексія Михайловича 1 жовтня 1653 р.
Земський собор ухвалив рішення про прийняття гетьмана Богдана Хмельницького та
всього Війська Запорозького під «високу царську руку» й оголошення війни
польському королеві. Щоправда, офіційна нота з цього приводу королю Яну
Казимиру була відправлена лише 31 грудня. А ось повноважне посольство в Україну
вирядили вже 9 жовтня, навіть не підготувавши необхідних інструкцій та не
вручивши вірчих грамот поставленому на його чолі боярину Василю Васильовичу
Бутурліну. Усе це було відправлене вже згодом, навздогін посольству. Продемонстрований
поспіх, варто зауважити, загалом доволі незвичний для Московії XVII ст., вочевидь, можна пояснити
великим бажанням залагодити справу з українським гетьманом раніше, аніж дійде
до офіційного оголошення війни Польщі. Проте далеко не завжди бажання
збігаються з дійсним станом речей...
Доволі дивні й абсолютно непередбачувані затримки почалися ще на
землях, підвладних московському цареві. І не лише через традиційні й
позачасові російські біди — бездоріжжі та безладдя. Хоча й без них не обійшлося.
Так, уже на кордоні з Україною Бутурліна наздогнала звістка про те, що царський
прапор і текст промови, яку він мав виголосити перед гетьманом і старшиною,
йому вже відправили. Однак... у дорозі вони зазнали непоправних пошкоджень, і
цар був вимушений віддати наказ про виготовлення нових. Досить неприємна
прикрість сталася і з булавою, відправленою Олексієм Михайловичем
Хмельницькому. З неї, невідомо за яких обставин, зникло декілька коштовних
камінців! Цілком ймовірно, що боярин мав підозри щодо особистості того
спритного піддячого Посольського приказу, котрий саме у такий спосіб вирішив
погамувати свою спрагу до «гарячої води» в якійсь придорожній корчмі. Однак
відновлювати царський клейнод послу довелося негайно, причому з власної кишені
(щоправда, по поверненні до Москви Бутурліну було відшкодовано ці збитки).
Надвечір 31 грудня повноважне посольство царя прибуло до Переяслава, де його
зустрів місцевий полковник Павло Тетеря.
По прибутті до
Переяслава боярину Бутурліну довелося чекати початку переговорів з гетьманом
Хмельницьким ще цілий тиждень.
І, варто зауважити, причина цього була досить поважна. Повернувшись
із Жванецької кампанії, Богдан нарешті отримав можливість залагодити вельми
неприємну, але вкрай необхідну справу — з належними християнськими почестями
провести в останню путь тіло свого старшого сина Тимоша, котрий загинув на
молдавській землі ще кілька місяців перед тим. Після траурних церемоній у
Чигирині гетьман ще на деякий час затримався на дніпровському перевозі поблизу
Домонтова, оскільки річка вкрилася кригою, однак не достатньо міцною, аби
втримати карету гетьмана.
До Переяслава Хмельницький прибув лише пізно ввечері 6 січня.
Наступного дня до міста приїхали генеральний писар Іван Виговський та інші
старшини. І ось, нарешті, увечері 7 січня й відбулася перша неформальна зустріч
Богдана Хмельницького, котрого супроводжували Іван Виговський і Павло Тетеря,
з боярином Бутурліним. На цій зустрічі й було узгоджено процедуру проголошення
переходу України під протекцію царя. Боярин запропонував провести процедуру
передачі гетьману царської грамоти у дворі тієї садиби, де він зупинився на
постій. Після цього в соборній церкві міста політичний акт прийняття України
під царську зверхність мав би отримати закріплення присягою, а вже по її
завершенні Хмельницького буде пожалувано булавою та прапором, що й увінчає
церемоніал.
Гетьман проти такого сценарію розвитку подій не мав жодних
заперечень. Єдине, що він до нього додав, так це пропозицію про скликання
вранці наступного дня Старшинської ради, на якій він волів би ознайомити
полковників зі своїм наміром «учинитися під високою царською рукою». Решта
пунктів програми — вручення грамоти царя, приведення старшини до присяги та
передача царських інсигній — мали залишитися в силі.
Саме за таким сценарієм і розпочався ранок 8 січня 1654 р. Щоправда,
на Старшинській раді, що відбулася рано-вранці в господі Хмельницького,
несподівано виникла ідея щодо скликання ще однієї ради — Генеральної, яка мала
відбутися вже... по полудню.
Зрозуміло, що процедура скликання подібного роду зібрання
потребувала набагато більше часу для його підготовки. Адже після виснажливої
осінньої кампанії 1653 р. козацьке військо було розпущене гетьманом по
домівках і перебувало за сотні верств від Переяслава. У місті та його околицях
знаходилися лише місцеві козаки та запрошені Хмельницьким на раду вищі козацькі
старшини.
Проте постають питання не лише щодо рівня представництва
майбутньої ради, а й власне самої доцільності її скликання. Адже востаннє
гетьман збирав Генеральну раду аж у 1651 р.! Після цього, остаточно
пересвідчившись у її громіздкості та неефективності для вирішення важливих
питань державного життя, він радився лише з членами більш мобільної
Старшинської ради. Кому із старшин спала на думку ідея скликання, начебто
Генеральної, ради — невідомо. Можна лише висловити певні здогадки щодо його
мотивації. Вочевидь, у такий спосіб гетьманський уряд, по-перше, прагнув
відбити бажання поляків продовжувати воювати Військо Запорозьке, яке відтепер
мало сильного союзника, а по-друге, — продемонструвати всій Україні та її
сусідам факт міжнародного визнання розриву козацтва з польським королем.
О другій годині дня за наказом старшини почали бити в барабани,
закликаючи на раду. Переяславська рада — а власне саме про неї зараз йтиметься,
— ставши культовим сюжетом радянської історичної науки, настільки міцно
увійшла в офіційну радянську ідеологію, стару шкільну освітню літературу,
сюжети красного письменства, живопис, кінематограф і т. д. і т. п., що,
здається, немає потреби про неї говорити — і так все зрозуміло. Проте
виявляється, що не все...
Насамперед, оцінюючи історичну достовірність більш чи менш відомих
картин, присвячених переяславським сюжетам 1654 р., варто пам'ятати відому
настанову Козьми Пруткова стосовно того, чи можна довіряти напису, здається, на
клітці слона, якщо там сидить якась інша істота... Так і тут, відомі
монументальні образи загального торжества українського народу, звернутого до
Хмельницького та Бутурліна, не відповідають дійсності вже хоча б тому, що на
Генеральній раді царський боярин не був присутній! Увесь цей час, поки тривали
Старшинська, а згодом Генеральна ради, боярин залишався на заїжджому дворі.
Так само не можна вірити й твердженню відомого козацького
літописця Самійла Величка, що на раді гетьман зачитував статті договору з
царем. Цей сюжет пізніше увійшов у праці не менш відомого історика Миколи
Костомарова і витворив цілу історіографічну традицію. Насправді ж, Богдан не
міг цього зробити вже хоч би тому, що до цього часу не лише не було укладено
українсько-російського договору, а й навіть не розпочато переговорів щодо його
змісту — ось такою виявилася специфіка союзу 1654 р. Єдине, що на раді справді
відбулося, так це формальне проголошення доцільності укладення союзу саме з
московським царем, а не якимись іншими володарями, які закликали Україну до
себе.
Не вписуються в картину загальнонародного «ликования» й події, що
сталися трохи згодом у соборній церкві Переяслава, куди гетьман і посол прибули
після того, як боярин Бутурлін по завершенні Генеральної ради, також на
заїжджому дворі, передав Богдану царську грамоту.
А коли українське та російське духовенство, що прибуло разом з
Бутурліним в Україну, було готове розпочати урочисте богослужіння, виявилося,
що напередодні сторони ...забули домовитися про саму процедуру скріплення угоди
присягою. Хмельницький і старшина, спираючись на знання практики укладення
міждержавних угод і навіть практики приведення шляхти Речі Посполитої до
послушенства королю, де монарх і піддані, кожен зі свого боку, давали обітницю
не порушувати взятих зобов'язань, були переконані в тому, що слідом за
виголошенням українською стороною тексту присяги, аналогічно вчинить і
російська сторона. Проте царський боярин був вихований у зовсім іншій політичній
культурі. Бутурлін заявив, що в Московській державі ніколи такого не було, щоб
цар присягав перед своїми підданими.
Собор був не найліпшим місцем для проведення дискусій з цього
приводу, і Хмельницький, залишивши там царську делегацію, разом із вищою
старшиною пішов до будинку полковника Тетері, щоб скликати там уже третю (!) за
день козацьку раду, цього разу — Старшинську.
Як занотував до свого офіційного звіту Бутурлін, гетьман і полковники
про те, як чинити далі, радилися «долгое
время». Увесь цей час царське посольство нервово очікувало в соборі.
Нарешті зі Старшинської ради до нього прибули посланці гетьмана — полковники
Павло Тетеря та Григорій Лесницький, котрі повторили вимогу щодо складення
Бутурліним присяги за царя. И
оскільки посол заявив, що зробити цього не може, адже ніде такого немає, щоб
монарх присягав своїм підданим, тут же в стінах собору таки виникла коротка
політологічна дискусія. Тетеря і Лесницький, шляхтичі за походженням, вказали
на практику польських королів. Однак, на думку царського посла, такий приклад
не був переконливим, оскільки польські королі, по-перше, є «невірними», по-друге,
«не самодержцями», а по-третє, — «на чому присягнуть, все рівно того
не дотримають».
Не можна стверджувати, що висловлені аргументи повністю задовольнили
українську сторону. Проте, безумовно, вони переконали її в тому, що ситуація,
яка наразі склалася, загрожувала вилитися в дипломатичний конфуз. Справа
укладення союзу з царем, над реалізацією якої Хмельницький тривалий час
працював, про яку вже було оголошено на раді, як доконану, могла розладнатися
остаточно. Зрозуміло, що такий розвиток подій не влаштовував ані Чигирин, ані
Москву, адже на той час уряд Олексія Михайловича вже встиг оголосити війну
Польщі. Потрібно було негайно шукати вихід із скрутної ситуації.
І його було знайдено в
тому, що гетьман і старшина таки погодилися скласти присягу цареві. А боярин
Бутурлін, зі свого боку, вочевидь покликаючись на слово Олексія Михайловича,
завірив їх у тому, що цар невідмінно підтвердить усі ті права і вольності,
якими Військо Запорозьке володіло перед тим.
Цими обіцянками й довелося задовольнитися Хмельницькому та його
дорадникам. Скільки в них було щирої правди, а скільки лукавства — міг
показати лише час. Поки що ж лише добігав кінця короткий зимовий день 8 січня
1654 р. Отож, розмова союзників по поверненні із собору та врученні гетьману
царського прапора, булави та символічного одягу — ферезеї — була нетривалою.
Надто багато емоцій було витрачено за цей важкий день, а попереду чекали не
менш важкі переговори щодо наповнення обіцянок, даних царським боярином,
реальним змістом. Та ще важча справа — їх реалізація на практиці.
Попереду було й
творення Переяславського міфу про історичну закономірність і всенародне
волевиявлення, про безконфліктність узгодження позицій сторін і про
беззастережну та безумовну відданість Богдана курсу на «возз'єднання
України та Росії». Щоправда, це вже зробили надто запопадливі нащадки.
Тепер же, як справедливо підмітив Михайло Грушевський, ані Хмельницький, ані
його соратники не відчули тієї доленосної значущості моменту, що її згодом
вигадають історики. Цього дня гетьману нарешті вдалося долучити до війни з
Польщею сильного союзника. І в цьому він вбачав значний успіх. Переговори щодо
характеру цього союзу мали розпочатися вже наступного дня, 9 січня 1654 р.
Проте це вже тема іншої, не менш детективної, історії...
|