Що співали в далеку середньовічну епоху? Які пісні були попу­лярними серед тогочасного люду? Яку тематику пісенних творів про­понували стародавні автори і виконавці? Хто ставав героєм цих пісень? Очевидно, ці та інші питання повинні цікавити не лише музи­чних гурманів, а й тих людей, які добре знають та поважають україн­ський пісенний фольклор. Спробуємо хоча б частково задовольнити їхню зацікавленість.

    Отже, наприкінці XVI ст. справжнім шлягером на теренах Цен­трально-Східної Європи була пісня про гордого і відважного лицаря Байду. Вона здобула велику популярність насамперед серед україн­ців, а крім того, й у інших народів, які так чи інакше потерпали від турецького гніту, — болгар, поляків, словаків, сербів, македонців, че­хів. Ця пісня поширювалася в багатьох варіантах, однак її сюжет за­лишався незмінним. Герой середньовічного шлягеру потрапляє до турецького полону, підступний султан вмовляє Байду прийняти му­сульманську віру й одружитися з його донькою. Та наш сміливець відхиляє цю пропозицію — він іде на вірну смерть, проте не зраджує християнської віри та свого народу. Турки підвішують його на гак, де він у страшних муках висить протягом двох днів й проклинає своїх ворогів, а на третій день, діставши лук і стріли, вбиває султана, його Дружину й доньку. Проте звернімося до тексту однієї з найпошире­ніших версій пісні:

В Царгороді на риночку

Ой п'є Байда горілочку,

Ой п'є Байда — та не день не два.

Не одну нічку та й не годиночку.

Цар турецький к нему присилає,

Байду к собі підмовляє:

«Ой ти Байдо ти славнесенький,

Будь мені лицар та вірнесенький!

Візьми в мене царівночку.

Будеш паном на всю Вкраїночку!»

Візьміть його, повісіте.

На гак ребром зачепіте!

Ой висить Байда та й кидається,

Та на свого джуру поглядає:

«Ой джуро ж мій молодесенький,

 Подай мені лучок та тугесенький:

Ой бачу я три голубочки —

Хочу я убити для його дочки!»

Ой як стрілив — царя вцілив,

А царицю — в потилицю,

Його доньку — в головоньку.

    То хто ж слугував прототипом цього хитруна і сміливця, який примудрився, будучи підвішеним за ребро на гак, вбити свого кривд­ника разом з родиною? І чи оспіваний епізод насправді мав історичне підґрунтя? Щоб не інтригувати читача, відразу ж дамо відповідь: цим відчайдухом був не хто інший, як український князь Дмитро Вишневецький, а сюжетом для пісні послугувала відома історична по­дія, яка трапилася за його участю в далекому 1563 р. Хоча насправді вона відбувалася не зовсім за таким сценарієм, як подається в пісен­ному тексті.

    Щоб стати персонажем тогочасного шлягеру, який, до речі, й дотепер озвучується окремими виконавцями та художніми колекти­вами, князю Вишневецькому довелося пройти надзвичайно нелегкий і наповнений подіями різного характеру життєвий шлях. Народився він у сім'ї князя Івана Михайловича Вишневецького, котрий вів свій родовід від турово-пінських Рюриковичів і на час народження зна­менитого згодом сина (це сталося на початку XVI ст.) був одним із провінційних місцевих урядовців Великого князівства Литовського. Дружиною князя й матір'ю Дмитра була Анастасія Семенівна Олізар, яка походила від представників дуже знатних родин — ал­банських князів Скандербегів, сербських князів Якимчів і молдавських господарів Деспотів. Ім'я Дмитра Вишневецького вперше зустрічається в документах за 1545 р., в яких він виступає власни­ком ряду сіл на Волині. 1550 р. він уже відомий як черкаський і ка­нівський староста, один із керівників боротьби з наїздами татарських орд на українські землі. Як стверджують історики, у 40-х роках XVI ст. князь Вишневецький став головним організатором козацтва в Україні-Русі, основним завданням якого на той час було знешко­дження татарської військової експансії. Очевидно, саме тому йо­го назвали одним із перших козацьких гетьманів, хоча інститут гетьманства як такий з'явився серед українського козацтва значно пізніше.

    Першу згадку про боротьбу Вишневецького з турками на чолі козацьких підрозділів знаходимо у «Реєстрах кривд», надісланих султаном Османської імперії Сулейманом II Пишним польському королю Сигізмунду. Падишах скаржився, що козаки «Дмитрашки» у період з 8 червня 1548 р. по 6 грудня 1549 р. постійно непокої­ли турецьку залогу Очаківської фортеці. Немає сумніву в тому, що деяке зменшення татарських набігів на українські містечка і села в цей час стало насамперед заслугою превентивних походів козацтва на Очаків, Акерман, Іслам-Кермен, які змушували беїв і ханів три­мати великі сили на своїх північних кордонах. Самі противники орга­нізатора і керівника цих походів Д. Вишневецького — турецько-та­тарські воєначальники — характеризували його як людину, вмілу «коло воєнних речей».

    Велику відвагу виявив Вишневецький у 1553 р., коли разом з нечисленним підрозділом козаків («з усією своєю ротою, себто з усім козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе») здійснив похід до самого Царграда-Стамбула, де намагався дипломатичним шляхом домовитися з султаном про припинення нападів татарських орд. Чим закінчилися переговори, невідомо. Однак досить красно­мовним є той факт, що український князь виїхав з турецької столиці з великими почестями й особистими дарунками від Сулеймана II. Очевидно, саме ця подія в народній традиції перетворилася на пісен­ний епізод, коли султан називав Байду-Вишневецького «славне­сеньким і вірнесеньким лицарем» і пропонував йому одружитися з «царівночкою», але до пісенної й історичної розв'язки було ще ціле Десятиліття...

    Невдовзі Вишневецький домовляється про спільні дії проти Кримського ханства вже з володарем іншої сусідньої держави — мо­сковським царем Іваном IV Грозним. У1556 р. разом з підрозділами московського воєводи Ржевського він здійснює черговий перемож­ний похід на татарські землі. «Цієї весни на Покрову Вишневець­кий князь Дмитрій взяв Іслам-Кермен і людей побив, і гармати вивіз до себе на Дніпро в своє місто», — повідомляв сучасник. Ра­зом з тим наш герой почав відпрацьовувати тактику одночасних сухопутних і водних штурмів ворожих замків. Однією з перших таких військових операцій був напад на Очаків 29 червня 1556 р., коли гарнізон фортеці розпачливо відбивався від шестисот українських кіннотників, які прийшли сушею, та атакуючих з 18 чайок козаків - «морських піхотинців», що припливли Дніпром. Через півстоліття цією, вже значно вдосконаленою, тактикою водно-десантних похо­дів з успіхом скористаються козацькі гетьмани Самійло Кішка та Петро Конашевич-Сагайдачний, які на чолі запорозьких флотилій перепливали Чорне море і громили турецькі міста-фортеці.

    Князю доводилося організовувати й оборону власних володінь, зокрема Хортицького замку, що був збудований козаками за його наказом на початку 50-х років XVI ст. та згодом став прообра­зом першої Запорозької Січі. Ось як про це у 1557р. писав сам Д. Вишневецький: «Цар кримський (хан Девлет-Гірей. —Авт.) з усіма людьми кримськими підступив під моє місто на Хортицький острів і приступом брав 24 дні. І Божим милосердям... відбився і побив у царя багатьох кращих і пішов цар від мене з великим соромом». Замок на Хортиці був міцною і професійно об-лаштованою оборонною спорудою, адже зумів витримати штурми численних татарських військ. Вишневецький керував захисниками хортицького укріплення і брав активну участь у відбитті багатоден­ного штурму, вміло використовуючи при цьому проти ворога стрільбу з особистого лука. Від його влучних попадань загинуло чимало нападників. Чи не це стало поштовхом міфологізування йо­го пісенного образу: «Ой як стрілив — царя вцілив, а царицю — в потилицю...» ?

    Наступного року український князь у відповідь на напад хана домовляється про спільний українсько-московський похід на Крим. Влітку Вишневецький на чолі 30-тисячного союзницького війська оволодів Перекопом. Протягом 1559 —1560 pp. за дорученням Івана Грозного він здійснює декілька нападів на одну з наймогутніших ту­рецьких фортець Азак (Азов). Це дало привід французькому істо­рику Ш. Лемерсьє-Келькеже порівнювати військові приготування турків під час оборони Азова проти Д. Вишневецького з приготуван­нями Османської імперії до війн проти Венеції та Священної Римсь­кої імперії. На допомогу турецькому гарнізону прибула найсильніша ескадра з семи кораблів та добірні яничарські війська, посилювалися фортифікаційні споруди, стягувалися додаткові сухопутні підроз­діли. І хоча князю так і не вдалося оволодіти містом, великого жаху на всю імперію Османів він все ж таки нагнав!

    Окрім того, що Д. Вишневецький був «Великим воїном» — «Un grand soldato», як називали його в італійських хроніках другої половини XVI ст., він був одним з найавантюрніших політиків свого часу. Так, наприклад, у його планах було об'єднати зусилля московитів, донських і українських козаків, а також черкесів, які після ово­лодіння Азовом мали захопити у татарських орд Таманський півост­рів, згодом, форсувавши протоку між Азовським і Чорним морем, оволодіти Кафою (Керчю), а потім й усім Кримом. І таких сміливих авантюрних задумок у Вишневецького було чимало. Він неодноразо­во змінював протекцію сюзерена — спочатку був підданим поль­ського короля, потім московського царя, після чого знову вернувся до ріднішого зверхництва. До речі, король Сигізмунд надав укра­їнському князю винятковий титул «стражника на Хортиці», а Іван IV Грозний присвоїв йому високе звання воєводи.

    У зв'язку з тим, що татарам усе ж таки вдалося зруйнувати Хортицький замок, князь-«гетьман» у 1562 р. закладає будівництво нової козацької фортеці. Воно було розпочате на Монастирському острові, що розташувався відразу за Дніпровими порогами. Проте неспокійний бунтівний норов не давав змоги Вишневецькому довго перебувати на одному місці. У1563 р. він організовує черговий похід українського козацтва, тепер уже до Молдавського князівства, яке на той час було вотчиною Османської імперії. Сюди його запросили опозиційні місцеві бояри як одного з претендентів на господарський трон, зважаючи на те, що серед його далеких родичів були і молдав­ські правителі. Прибувши до Молдавії з нечисленним загоном, Д. Вишневецький потрапив у засідку і після нетривалої битви був розбитий турецькими військами. Потому під посиленим конвоєм йо­го відправили до столиці могутньої Порти.

    Ось тут нарешті й розгортаються знайомі нам із середньовічного шлягеру події. Однак тепер ознайомимося з ними вже в історичній версії. Найточніше їх описав польський історик-хроніст XVI ст. Мартін Бєльський: «Вишневецький і Пясецький (соратник кня­зя. — Авт.) були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки дорогою з Константинополя в Галату... Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому поло­женні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру». Це відбулося 22 жовтня 1563 р. за особистим наказом султана Сулеймана II Пишного. Інший сучасник і, головне, свідок тих подій, генуезький дипломат Гріло, стверджував, що перед тим, як повісити Д. Вишневецького на гак, йому відтяли руку й ногу, а по­тім, «оскільки князь Дмитрій безперестанно проклинав магоме­танську віру, убили стрілою». У 1584 р. польський автор Б. Папроцький зазначав, що І. Пясецький помер відразу, а Вишневецький, падаючи, «зачепився ребром, перевернувся очима догори і був живий до третього дня, аж доки поганин не застрелив його з лука, коли той проклинав Магомета й їхню віру». Лише у 1632 р. К. Семак у своїй праці «Civis bonus» романтизував жахливу смерть князя, приписуючи йому спробу вбити султана з лука.

    А тепер, шановний читачу, порівняйте ці, найоб'єктивніші з усіх залишених записів про страту Вишневецького, зі словами наведеної вище пісні. їхня подібність очевидна, хіба що невідомі нам автори ще більше героїзували Байду-Вишневецького, приписавши йому вбив­ство перед своєю жахливою смертю султанської родини. Однак не будемо за це докоряти талановитим творцям пісенного твору — тут, як кажуть, вони бажане видали за дійсне.

    В очах сучасників героїчна смерть Дмитра Вишневецького пере­творилася на символ незламності християнського духу та його пере­моги над ісламом. Цьому підтвердженням є те, що вже через кілька тижнів після смерті князя була написана елегія латинською мовою, присвячена загибелі християнського лицаря князя Дмитра. її авто­ром став німець Иоган Зоммер, який проживав на той час у мол­давському місті Сучава. А наприкінці 60-х років XVI ст. відомий збирач народних пісень, професор Краківської академії Матвій Пійонтек записав до свого збірника жалібну версію пісні про козака Байду. Староукраїнське слово «байдувати» означало майже те са­ме , що й «козакувати», а саме вести вільне, незалежне ні від кого життя.