Нарешті в столиці України встановили пам'ятник одному з найбільших її достойників — видатному козацькому гетьману по­чатку XVII ст. Петру Конашевичу-Сагайдачному. Безперечно, ця непересічна історична особа заслуговує на таке вшанування, як ніхто інший з тогочасних українських діячів. Адже це він водив ко­заків у переможні морські походи до берегів Криму й Туреччини, це під його керівництвом Військо Запорозьке в складі польської армії мало не захопило Москву, саме його талант полководця вберіг Центральну Європу від вторгнення багатотисячної турецької армії у 1621 р., і, нарешті, його геній передбачив об'єднання козацтва і православної церкви задля майбутнього відродження української державності.

    Список заслуг Сагайдачного можна було б продовжувати й про­довжувати, але чи відображено все це в скульптурній фігурі гетьма­на, яка з початку XXI ст. «височіє» на старовинній Контрактовій площі? На нашу думку, повною мірою — ні. Не тільки кияни, а й гості столиці вбачають у цьому пам'ятнику лише невдалу копію спра­вжнього мистецького шедевру — величної скульптури Б. Хмель­ницького, що поблизу Софійського собору. А все тому, що архітек­тор пам'ятника П. Конашевичу-Сагайдачному, очевидно, полінува­вся перечитати історичну та художню літературу про діяльність цьо­го славетного гетьмана. Окрім того, хтось з відповідальних місцевих чиновників знехтував можливістю звернення за науковою консуль­тацією до вчених-істориків, які не один десяток років досліджують біографію народного героя і змогли б дати цінні поради щодо доціль­ності тих чи інших елементів пам'ятної скульптури та її так званого ідеологічного навантаження.

    Чому б, наприклад, гетьмана Сагайдачного не зобразити з під­нятим у руці мечем (це було б достовірно й, головне, оригінально), який він отримав з рук королевича Владислава у 1621 р. у нагороду за успішні дії під Хотинською фортецею. Цей нагородний меч був інкрустований золотом та діамантами із зображенням алегоричних сцен суду над Соломоном та бою античних воїнів. На ньому напис латинською мовою: «Владислав [у дар] Конашевичу кошовому під Хотином проти Османа». Таким чином один з найповажніших на той час монарших дворів Центральної Європи нарешті визнав неаби­які заслуги українського козацтва в обороні України, Речі Посполи­тої та інших країн від турецької загрози.

    Вручення Сагайдачному меча майбутнім королем Польщі згід­но з тогочасними звичаями означало не що інше, як визнання високого суспільно-правового становища козацького гетьмана та очолюваного ним Війська Запорозького. Віднині за останнім ви­знавалися права рицарського люду українських воєводств Речі Посполитої. Вручена зброя як найголовніший рицарський символ на довгі роки стала своєрідною охоронною грамотою для укра­їнського козацтва. Нагадаємо, що польськими урядовими колами, починаючи з кінця XVI ст., козацтво трактувалося не інакше, як «свавільне» збіговисько розбійників. А тепер золотий меч Сагайдачного відкрив дорогу для поновлення Київської православної ми­трополії, посилення Київського братства та започаткування першо­го вищого навчального закладу в Україні — Києво-Могилянської академії.

    До такого визнання своїх військових заслуг П. Конашевич-Сагайдачний йшов довгі десятиліття, протягом яких брав участь у без­лічі козацьких походів і кровопролитних січах з ворогами. Однією з найяскравіших сторінок його військової біографії була допомога польсько-литовській армії в зупиненні просування багатотисячної армії турецького султана Османа II в глиб Європейського континен­ту. Наприкінці літа 1621 р. на заклик короля Речі Посполитої Сигізмунда III під Хотином зібралося 40 тисяч козаків, 35 тисяч поляків і 25 тисяч литовців, які протистояли 220-тисячній армії Османської імперії. До українського війська на чолі з Конашевичем-Сагайдачним входило тринадцять полків, а саме: гетьманський полк, що на­лічував 3000 козаків; полк Івана Гардзеї — 2000; полк Івана Зишкаря — 2300; полк Богдана Конші — 1600; полк Тимоша Федоровича — 4000; полк Мусія Писаренка — 2500; полк Федора Білобородька — 3200; полк Данила Довгеня — 3000; полк Адама Під-горського — 3700; полк Сидора Семаковича — 3500; полк Василя Лучковича — 4100; полк Яцька Гордієнка — 2700; полк Семена Чечуги — 3200 осіб. На початку вересня надійшли ще додаткові козацькі сотні, які не були внесені до реєстру, але брали активну участь у військових діях.

    Хотинська битва розпочалася 2 вересня наступом головних сил турецької армії по всьому фронту і концентрованим ударом на пози­ції козацьких полків Сагайдачного, у результаті чого українці втра­тили близько сорока чоловік вбитими й пораненими й змушені були за наказом свого гетьмана в ніч з 2 на 3 вересня зміцнювати пошко­джені гарматним вогнем турків земляні укріплення — вали, рови та шанці.

    Талант українського гетьмана як полководця в усій повноті про­явився вже 3 вересня при перегрупуванні козацького війська під час бою з метою переходу від оборони до контратаки. Згідно з до­слідженням історика Петра Caca, того дня, щоб уникнути втрат від щільного гарматного і рушничного вогню противника, П. Конашевич-Сагайдачний зосередив сили на правому і лівому флангах, при цьому оголивши позицію в центрі. Збільшення чисельності військ на флангах посилювало запланований удар на основних напря­мах контратаки. Турки, опинившись у вогняному «кільці» між двома угрупованнями козацької армії і, не витримуючи інтенсивного руш­ничного вогню запорозьких піхотинців, почали спішно відступати. У результаті таких дій українських козаків турецький султан Осман II втратив близько десяти тисяч відбірного війська. «Не буду ні i'cmu, ні пити, доки того Сагайдачного не приведете», — гніваючись, віддав наказ султан Османської імперії.

    Проте цей наказ так і не було виконано турецькими воєначаль­никами — гетьман Петро Сагайдачний на чолі елітних підрозділів Війська Запорозького несподівано увірвався до ворожого табору. «.Після раптового вторгнення запорожців у табір Османа турками оволоділа паніка: люди всіх звань і станів були в не­описаній тривозі, сам Осман, який ще недавно гадав, що не­має нікого в світі, могутнішого за нього, тепер на власні очі побачив усю хиткість свого становища...», —засвідчував оче­видець тих подій.

    Окрім уміло організованих наступальних операцій, П. Конашевич-Сагайдачний багато уваги приділяв оборонній тактиці й особли­во тогочасній воєнній інженерії. За досить короткий термін козаками були збудовані незвичні як на той час споруди «бліндажного» типу, що витримували понад п'ятигодинний гарматний обстріл. Це відбу­валося 4 вересня. Ефективною була й система оборонного рушнич­ного вогню, яку чи не вперше в таких масштабах застосував козаць­кий гетьман під Хотином. Вона полягала у підготовці масового зал­пового вогню з мушкетів по ворогу з максимально близької відстані. Так було 8 вересня, коли добірні яничари атакували козацький табір.

Коли турки подолали оборонний рів, козаки по команді одночасно підвелися по всій лінії оборони і впритул розстріляли атакуючих з му­шкетів. Внаслідок цього в рову залишилося лежати близько трьох тисяч «бусурман».

   Сагайдачний також використовував традиційну козацьку такти­ку нічних атак. Вони були здійснені ночами з 6 на 7, з 16 на 17, з 19 на 20, з 22 на 23 вересня. В останній вилазці брало участь три тисячі козаків, які знищили турецькі намети, вбили декілька сотень турків (серед них відомого турецького воєначальника Черкес-башу), захо­пили багато зброї та цінностей. Такі дії козацького війська змушува­ли турків підтримувати постійну бойову готовність і не давали змоги для повноцінного відпочинку.

    Битва під Хотином, яка стала заключним етапом польсько-туре­цької війни 1621 р., продовжувалася до кінця вересня і набувала за­тяжного позиційного характеру. 28 вересня султан Осман II наважи­вся дати вирішальний бій об'єднаним козацько-польсько-литовсь­ким силам. Один з основних напрямів атаки був спрямований на ко­зацький табір. Однак туркам так і не вдалося прорвати оборону. На­томість Сагайдачний наказав перейти своїм полкам у контратаку, внаслідок чого противник став відступати. Після цього турецький султан змушений був підписати мирний договір з польським королем і відмовитися від бажань захопити Україну та Польщу.

    Нарешті після багатьох століть завойовницької політики в цьому регіоні Османській імперії перекрили шлях до серця Європи! Це ста­ло можливим завдяки самовідданій і жертовній боротьбі українсько­го війська, воєнному мистецтву та полководницькому хисту гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Кипчацька хроніка так засвідчи­ла величезну роль козацтва у Хотинській війні 1621 р.: «...Ці козаки кожного благословенного дня зустрічалися з невірними і давали їм битву, перемагали їх і не давали, щоб поляки були знищені; якщо не було б козаків, Бог один знає, поляки залишилися б пе­реможені протягом 3—4 днів...».

    Герой тих вікопомних подій гетьман Сагайдачний зі своїм коза­цьким військом став справжнім оборонцем Європи і, як ми вже за­значали, був нагороджений іменним золотим мечем з діамантами. «А яка доля цієї почесної зброї?» — спитаєте ви. Чи зберігся він до на­шого часу, а якщо зберігся, то де знаходиться і чи можна його поба­чити? Можемо вас порадувати — на всі ці запитання є позитивна відповідь. Якщо ви колись побуваєте в одному з найкращих поль­ських міст Кракові, то відвідайте, будь ласка, музейний комплекс ко­ролівського замку на Вавелі. Саме тут у Державній колекції мис­тецтв, під інвентарним номером і назвою «Меч гоноровий П. К. Са­гайдачного, гетьмана козацького» й зберігається знаменита зброя українського полководця. Очевидно, після смерті гетьмана його меч якимось чином потрапив до Скарбу Коронного в Варшаві, а вже звідти перейшов у власність королівської родини Вазів й опинився у Вавельському замку.

    Така непроста доля цього золотого рицарського меча, пода­рованого королевичем гетьману Сагайдачному, який символізу­вав перемогу поляків, литовців та українців над спільним ворогом. Про його існування на батьківщині славетного гетьмана, в Укра­їні, довгі століття не було відомо. Лише в наш час вдалося віднайти інформацію про зберігання меча Сагайдачного у Кракові. А невдо­взі його зображенням вітчизняна громадськість зможе помилува­тися в одному з ілюстрованих видань, присвяченому героїчній іс­торії українського козацтва.