Військо Центральної Ради - Українська національно-демократична революція (1917—1920) - Історія України - Все для історика
Все для історика
Середа, 07.12.2016, 11:32
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 18
Гостей: 18
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Українська національно-демократична революція (1917—1920)

Військо Центральної Ради
Сергій ЛИТВИН, 
доктор історичних наук, професор, полковник, головний редактор журналу "Воєнна історія” 

    90 років тому, 7 березня 1917 р. (тут і далі дати до 16 лютого 1918 р. подані за старим стилем) у результаті всенародного зриву, за рішенням українських партій і громадських організацій: українських соціалдемократів, українських соціалреволюціонерів, товариства українських поступовців та інших постала Українська Центральна Рада. Проте історичні оцінки щодо діяльності Центральної Ради, зокрема у сфері військового будівництва, донині є надто контроверсійними, включно до звинувачень у злочинній недбалості щодо війська. Саме це спонукало автора вдатися до прискіпливого аналізу питання саме під кутом зору, як його поставлено в заголовку даної статті.
    Початок ХХ століття став новим відродженням духовних основ української нації, посилив змагання народу за своє самовизначення. Лютнева революція 1917 року, яка призвела до краху самодержавства в Російській імперії, створила сприятливі умови для розгортання національновизвольної боротьби колишніх російських колоній. В Україні домінуючим фактором суспільнополітичного життя став національновизвольний рух за відновлення національної державності. Бурхливі події лютого березня 1917 року пробудили широкі маси українства до самостійного життя. 
    Вже три роки тривала Світова війна, яка переважно на українських землях спричинила величезні матеріальні втрати та людські жертви. Третина російської армії (25 корпусів) знаходилась на Україні. По її території пролягав один з найбільших фронтів ПівденноЗахідний, що простягався на 615 км. На 1 квітня 1917 року ПівденноЗахідний фронт (Особлива, 7а, 8а і 11а армії) нараховував 2315 тисяч солдат і офіцерів, а з тиловими закладами і установами 3265 тисяч, з яких 1,2 мільйона осіб були українці. У 1916 році був створений Румунський фронт, частина якого також дислокувалася на українських теренах (4а, 6а і 9а армії, а з 25 червня 1917 року передислокована 8ма). Він нараховував 1007 тисяч, а з тиловими 1500 тисяч солдат і офіцерів, 30 відсотків з яких були українці. У прифронтових і найближчих тилових містах знаходилось 44 гарнізони, в яких нараховувалось 452,5 тисяч солдат і офіцерів. Із них у Київській губернії 7 гарнізонів чисельністю 120 тисяч, у Волинській 11 гарнізонів чисельністю 65,5 тисяч, у Подільській 15 гарнізонів чисельністю 88 тисяч, у Херсонській 5 гарнізонів чисельністю 145 тисяч, і в Бессарабській 6 гарнізонів чисельністю 55 тисяч осіб [1, 21]. Революційні процеси викликали політизацію російської армії. У березніквітні 1917 року в тилових і фронтових частинах створюються українські військові комітети виборні армійські органи національного типу. Вояцтво у своїй масі захоплювалося ідеєю власної державності і виявило бажання зі зброєю в руках здобувати незалежність України. Зростання українського військового руху вимагало створення єдиного керівного центру. Такий центр сформувався у Києві. Провідна роль у ньому належала колишньому основоположникові Революційної Української партії, поручникові М. Міхновському, що служив адвокатом при київському окружному суді. Він належав до "Братства самостійників". Разом зі своїми прихильниками і однодумцями А. Степаненком, Ю. Ганом, В. Павленком, В. Отамановським, В. Євтимовичем вони виступили за негайне формування національної регулярної армії. З ініціативи М. Міхновського 16 березня 1917 року створено товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка". Головним завданням товаристваклубу визначалось "згуртування всіх вояківукраїнців до негайної організації національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України" [2]. 
    Однак проблема створення національного війська з самого початку стала своєрідним водорозділом серед українських політичних сил. У підходах до його створення склалися дві абсолютно протилежні концепції. Як покажуть подальші події, це завдасть значної шкоди військовому рухові і всій національновизвольній боротьбі. Товариство полуботківців на чолі з Міхновським вважало, що військовий рух необхідно використати для створення сильної національної армії, яка зможе стати головною запорукою самостійності України. Соціалістична більшість Центральної Ради українську державність зводила лише до автономії України в федеративній Росії і тому заперечувала необхідність національної армії, доводячи непотрібність регулярного війська за умов демократизації суспільства. На озброєння було взято ідею заміни постійного війська народною міліцією, що знайшло відображення у відповідних офіційних партійних документах, які ще більше заплутували справу. Це не просто дезорганізовувало український військовий рух, а позбавляло його кінцевої мети створення національних Збройних сил. 
    Завдяки своїй активній роботі у військах, дислокованих в Україні, політичні сили правого "самостійницького" табору значною мірою спричинилися до популяризації та утвердження у свідомості сотень тисяч українських вояків почуття необхідності власної держави. Проте через свою малочисельність самостійникам не вдалося опанувати стихію українського військового руху, що виявило їхню неконкурентоспроможність із соціалістичними партіями. Разом з тим, праві партії підштовхували Центральну Раду до рішучих кроків в утвердженні суверенітету України, особливо в питаннях військової політики, що й поставило їх в опозицію до Центральної Ради, а також породило недовіру та настороженість у її керівництва до військових формувань, що їх створювали самостійники. 
У той же час, Центральна Рада не могла не зважати на динамічний розвиток українського військового руху в армії, який в основі своїй визнавав її за свою вищу установу. Ігнорування такого руху в армії було б її політичним самогубством. Тому невдовзі соціалістичні партії усвідомили важливість підсилення своїх позицій у війську, втримання провідної ролі серед військових організацій. Для керівництва військовими справами Центральна Рада 26 квітня 1917 року створила Військову комісію, яку пізніше поповнила представниками від військових організацій, а також підтримала ініціативу клубу імені П. Полуботка провести на початку травня військовий з'їзд для об'єднання військового патріотичного руху та заснування загальновизнаного військового органу, який би мав функції керівного центру для формування українських військових частин. 
    Перший український військовий з'їзд відбувся 58 травня 1917 року у Києві, в приміщенні Педагогічного музею (тепер Будинок вчителя). Понад 900 делегатів, що представляли півтора мільйона військовиківукраїнців, з'їхались з усіх фронтів, флотів, гарнізонів і округів не тільки України, а й усієї Російської імперії. Характеризуючи склад делегатів з'їзду, В. Винниченко писав: "Не всі були свідомими, освіченими, національно організованими…, не вміли як слід говорити поукраїнськи, вони були найбільше крайніми, запальними, непримиримими "націоналістами"…, горіли бажанням зразу тут здійснити свою ненависть і свою любов" [3, 140]. 
На з'їзді панували радикальні погляди. На думку М. Міхновського, з'їзд повинен був поставити перед лідерами Центральної Ради чітке завдання негайної організації власних національних збройних сил. Проте, незважаючи, що саме товариствоклуб ім. П. Полуботка головним чином підготувало це поважне зібрання і серед делегатів з'їзду близько 45 відсотків становили прихильники самостійників, М. Міхновський не зміг провести ідею негайної "націоналізації армії на національнотериторіальному принципі", хоча вона явно стояла перед українським військовим рухом. Самостійницька течія мала недостатній для цього вплив на громадську думку і політичні події в Україні. 
На з'їзді ж домінувала автономістська ідея соціалістичних партій, представники яких переважали в Центральній Раді і тому з'їзд віддав військовий рух під соціалістичний напрям. М. Грушевський відстоював думку, що не революційний шлях розвитку суспільства, який супроводжується насильством, кровопролиттям і руїною і тому є антигуманним, а еволюційний і мирний шлях має бути провідним фактором в історичному розвитку України [4, с.156]. З'їзд створив Український Генеральний Військовий Комітет (УГВК), його головою обрав Симона Петлюру та ухвалив резолюцію "Про українізацію війська". 
    Деякі історики, зокрема Р. Млиновецький, С. Томашівський, М. Стахів, та ін. у своїх працях оцінюють українізацію війська як явище шкідливе для української справи, стверджують, що відбулася підміна ідеї творення національної української армії ідеєю українізації. Проте слід зважати, що українізація не могла стати просто чиїмось суб'єктивним витвором. Вона була стихійно породжена українським військовим рухом і підтримана переважною більшістю тодішніх українських політичних чинників, перетворившись у засіб привернення збройної сили на бік української революції. Також немає сумніву, що українізація для військового руху відіграла активізуючу роль. Іще один істотний момент: у цей процес кожен вкладав своє розуміння. Пересічні вояки розглядали українізацію як шлях створення власної армії. Центральній Раді українізація війська служила важливим агітаційнопропагандистським засобом для підвищення свого політичного авторитету і тому вона змушена була піти назустріч військовому рухові, підтримати ідею українізації армії. 
Скрізь засновувались українські військові ради і комітети, відбувались військові з'їзди фронтів, армій, корпусів. Явочним порядком виділялися українізовані військові частини із загальноросійських, залишаючись, проте, в повному підпорядкуванні російського військового командування. Стримати цей процес було неможливо, він набирав масового характеру. 
Для підтримки вимог Центральної Ради до Тимчасового уряду про надання Україні автономії та нейтралізації перешкод для українського військового руху УВГК скликав Другий військовий з'їзд, який, незважаючи на заборону з боку Тимчасового уряду, відбувся з 5 по 10 червня 1917 року за участю близько 1976 делегатів. Надзвичайно потужні самостійницькі тенденції вимагали від лідерів Центральної Ради докласти чималих зусиль, щоб утримати з'їзд від радикальних рішень. 
    У делегатів з'їзду не знаходили підтримки заклики до великого наступу Керенського, що готувався на фронті. Делегати висловлювали пропозиції засудити Тимчасовий уряд і всю російську демократію, виразно висували гасло самостійності України, цілковите і негайне відділення від Росії, присягали боротися за волю України і до закінчення боротьби не повертатися до своїх частин. Навіть були пропозиції передати владу війську і запровадити тимчасову військову диктатуру. 
    Рішення і вимоги військового з'їзду, їх рішучість і категоричність надихнули Центральну Раду на проголошення під час з'їзду, 10 червня 1917 року, свого 1го Універсалу про автономію України та створення уряду Генерального Секретаріату. Другий з'їзд доручив УГВК якнайшвидше розробити детальний план українізації і вжити всіх заходів для негайного проведення його в життя. 
Залишалося реалізувати задекларовані наміри, на що, зрозуміло, не було відповідного апарату і механізму. Ніяких гарантій, які б забезпечували виконання ухвал з'їзду, не існувало. Роль такого апарату мав виконати УГВК. Однак його влада і вплив на військо базувалась лише на моральному авторитеті.
    Вже від Другого військового з'їзду суть українізації полягала не тільки у виділенні українців в окремі частини, але й у створенні національнотериторіальних військових формувань. Самочинно створювалися так звані охочекомонні українські частини з добровольців: у Києві окрім полку ім. Богдана Хмельницького, другий український полк ім. гетьмана П. Полуботка, в Чернігові полк ім. Шевченка, у Сімферополі полк ім. П. Дорошенка, у Хмільнику курінь ім. Т. Шевченка, в Умані полк ім. І. Гонти, в Житомирі полк ім. гетьмана П. Сагайдачного та ін. Названі полки суттєво відрізнялися від зукраїнізованих більш високою національною свідомістю, організованістю і переважно показали себе у майбутніх випробуваннях справжніми захисниками української державності. 
    Паралельно з цим тривала стихійна українізація. Готуючись до наступу на фронті, військове командування покладало надії на українізовані частини і дозволило українізувати 34й і 6й армійські корпуси та перейменувати їх в 1й і 2й Українські, а 7, 32 і 41й корпуси поповнити маршовими ротами, які знаходилися в тилових губерніях. На Україну також направлялись українські частини з Петрограда та Москви. Загалом до початку наступу, тобто на 18 червня, О. Керенський та О. Брусилов дозволили українізувати 17 дивізій. 
    На вимоги Тимчасового уряду Центральна Рада 3 липня 1917 року проголосила свій 2й Універсал, що був поступкою і компромісом між   Тимчасовим урядом і Центральною Радою та суттєво гальмував розв'язання проблем українського військового руху. Проте слід мати на увазі, що Центральна Рада у цей період насправді не була повноцінним державним органом, як вважає дехто. Її статус був наближений до статусу своєрідної громадської інституції. Генеральний Секретаріат також не мав реальної влади. Державні установи його ігнорували, діяльність його не фінансувалась, податки, як і раніше, йшли до російської скарбниці. Військова справа була повністю залежною від рішень центральної петроградської влади. Вони були явно неспроможними стати на шлях рішучого здійснення національнодержавних домагань, які висували перед ними широкі верстви учасників національного руху і, насамперед, радикально налаштовані кола військовиківукраїнців. 
    Спробою самостійницьких організацій вплинути на Центральну Раду, примусити її до більш рішучих кроків, був збройний виступ українського полку імені гетьмана Полуботка у Києві на початку липня 1917 року. Рішучі і радикальні кроки полуботківців не знайшли підтримки серед керівництва Центральної Ради і Генерального Секретаріату, які вважали їх шкідливими і небезпечними для української революції, тому переконали полуботківців скласти зброю й вирушити на фронт. 
     Але саме тут є сенс поставити питання: чи могли вони Центральна Рада, і Генеральний Секретаріат діяти рішучіше? 
    Аналіз історіографічних та архівних джерел дає підстави стверджувати, що курс на відродження української державності шляхом домовленостей з Тимчасовим урядом був єдиноможливим. Така версія видається вартою уваги, оскільки інший шлях вів до анархії, громадянської війни, розгону Центральної Ради і насильного придушення українського руху. Весною і влітку 1917 року Тимчасовий уряд мав досить сил для боротьби зі своїми політичними противниками. Для ілюстрації цієї тези служать наступні факти. Тимчасовий уряд довів свою міць придушенням збройних більшовицьких виступів у квітні і в липні 1917 року, розгоном сейму у Фінляндії 18 липня 1917 року, введенням смертної кари на фронті і масовими арештами учасників антиурядових виступів в тилу і на фронті. На той час в Україні перебувала багатомільйонна військова армада, що підпорядковувалась головному російському військовому командуванню. Адміністрація залізниць, пошти, телеграфи, суди й центральні фінансові установи також підкорялись лише Петрограду. Для проведення репресій в Києві у Тимчасового уряду було достатньо сил: штаб Київського військового округу, 80тисячний російський гарнізон, юнкерські училища. Від репресивних дій їх стримувала лише поміркованість дій Центральної Ради та Генерального Секретаріату, що задовольняли Тимчасовий уряд. 
    Один із чільних діячів виразно самостійницького "Союзу Визволення України" А. Жук, аж ніяк не будучи прихильником Центральної ради, справедливо відзначав: "При слабості українських сил до здійснення власних планів треба було йти обережно, прикриваючись інтересами ведення війни, оборони держави і т.п., інакше російське правительство і російське суспільство могли б у корні підірвати самостійницьку українську акцію" [5, с.101]. 
    Переконливо виглядає і аргумент професора, генералполковника М. Юнаківа: "Я одстоював доцільність обережної, повільної українізації військових частин, щоб не викликати підозрінь з боку більшовиків (збільшовичених частин С. Л.) і не довести до збройного конфлікту між росіянами та українцями, який не міг скінчитися тоді нашою перемогою" [6, с.6]. 
    Такі пояснення виглядають достатніми, щоб дійти висновку, що у лідерів українського руху, небезпідставними були побоювання жорстких санкцій з боку Тимчасового уряду, здатних придушити не тільки український рух у військах, а й поставити під сумнів будьяку перспективу українського руху взагалі. 
    Підтвердженням цього є факт рішучої готовності російської військової влади чинити серйозний спротив українському військовому рухові на прикладі хоча б інциденту з українським полком імені Богдана Хмельницького. Командування наполягало на відправленні його на фронт і Центральна Рада та Генеральний Секретаріат дали згоду відправити полк на фронт за умови використання його як окремого військового українського формування. Однак під час відправки з Києва два ешелони полку були обстріляні російськими кірасирами і донськими козаками. Російська військова влада роззброїла полк і відправила на фронт у складі інших військових формувань. Після провалу липневого наступу, в результаті якого російська армія втратила понад 150 тис. чоловік, військове командування знову покладало надії на українізовані частини, бачило в українізації армії надійний метод одержати "стійке солдатське м'ясо". Це спричинило новий сплеск українізації. Призначений 19 липня новий Верховний головнокомандуючий генерал Корнілов підписав наказ про українізацію 34го армійського корпусу, який перейменовано на 1й Український корпус, а також окремих частин у 6му і 32му корпусах ПівденноЗахідного фронту та 10му і 40му корпусах на Румунському фронті [7, с.80]. 
    С. Петлюра у цей час, усвідомлюючи недоліки українізованих частин та переваги національних, домагається переходу до національнотериторіального принципу комплектування та формування українських військових частин. Так, 30 липня 1917р. він подав на розгляд воєнного міністра наступні вимоги: реорганізувати армію в Україні на основах національнотериторіального принципу; гарнізони комплектувати з місцевих людей; визнати за українськими військовими радами рівні права із загальноросійськими військовими організаціями [8]. 
     Однак, оговтавшись від катастрофи на фронті, Тимчасовий уряд знову вирішив вжити заходів для обмеження українізації армії та формування українських частин. Військове командування вимагало відправки українських полків на фронт. Продовжувалася відправка солдатукраїнців на фронт у складі маршових рот. Першочергово до них включали активістів українських військових організацій. Натомість гарнізони в Україні комплектувались переважно росіянами. 
    Восени 1917 року під впливом більшовицької агітації розпочався процес стихійної демобілізації і розкладу армії, який набирав чимдалі загрозливіших розмірів. На фронті посилюються антивоєнні настрої, що охоплюють дедалі ширші солдатські маси, в тому числі і українців. Дається взнаки загальна політизація у військових частинах, падіння бойового духу і дисципліни, викликані тривалою виснажливою війною. Військо все більше перетворювалося в некеровану силу. Багатотисячні натовпи російської армії покидали фронт і просувалися через усю Україну додому. До Росії вивозилося військове і невійськове майно, нищилося все, що нагадувало собою добробут і культуру. Страшнішого лиха для України годі було уявити.
    Не маючи можливості зберегти керівництво армією, Тимчасовий уряд і Ставка знову змушені були йти на поступки українському військовому рухові. На той час також активізувалась діяльність з формування українських військових частин у тилових гарнізонах. Усупереч всім перешкодам чітко стало окреслюватися ядро української армії. У промові на українському військовому з'їзді ПівденноЗахідного фронту, що відбувся 410 жовтня у Бердичеві, Петлюра обґрунтував необхідність створення боєздатної національної армії, наголошуючи, що "тільки військо своє може спасти справу… Позаяк настав час демобілізації війська, котре зруйнує остаточно Україну, то ми повинні організувати Українське Військо не тільки для фронту, а й для того, щоб забезпечити себе від руїни" [9, с.28]. З'їзд поставив завдання створити українські військові ради на всіх рівнях: ротні, полкові, корпусні, армійські, гарнізонні, фронтові. Це рішення, на нашу думку, мало далекоглядні наслідки воно відкривало шлях для творення українських вертикальних військових структур, навколо яких ставало можливим формування регулярної національної армії. Ухвали, прийняті з'їздом, явили собою програму національного військового будівництва на найближчу перспективу. 
    УГВК почав поступово перетворюватися у фактичного керівника українізованих частин армії, іншими словами кажучи, реально перебирав на себе функції штабу національних збройних сил. Військовим радам подекуди вдалося навіть встановити свій контроль над складами зброї. 
    Чим далі, тим більше було видно, що Тимчасовий уряд перестав мати будьяку владу, хоч на Україні знаходилася все ще велика сила вірних йому військ. Саме під тиском цих обставин Генеральний Секретаріат 12 жовтня 1917 року видав декларацію, в якій заявив про вступ в управління Україною і детально виклав принципи своєї діяльності. Важливим пунктом декларації було перетворення УГВК у секретаріат з військових справ.
    20 жовтня було скликано третій Всеукраїнський військовий з'їзд. У резолюції з'їзду "Про українізацію війська" була висунута вимога, що військо повинно перейти на національнотериторіальний принцип. Разом з тим, з'їзд вважав за потрібне "відтепер починаючи, перевести всі українізовані частини війська на ПівденноЗахідний фронт і вивести звідти та з території України всі російські військові частини" [10]. 
    У дні роботи з'їзду у Петрограді відбувся державний переворот, що прискорив розмежування політичних сил в Україні, підштовхнув їх до рішучих дій. Для Центральної Ради найважливішим завданням став контроль над ситуацією у війську. Необхідно було брати на себе керівництво національним військовим рухом і надолужувати згаяний час у будівництві армії. С. Петлюра офіційно призначається Генеральним секретарем з військових справ, набувши статусу міністра. 
    На початку листопада відбулося формальне підпорядкування частин колишньої російської армії Центральній Раді. Владу Центральної Ради визнали штаби ПівденноЗахідного і Румунського фронтів, штаб Одеського військового округу, начальники гарнізонів усіх міст. 
    С. Петлюра зробив рішучі і важливі кроки, щоб перебрати керівництво військами на фронті. Так, уже 6 листопада була підписана військова угода з російським військовим командуванням про створення Українського фронту. 8 листопада Петлюра видав наказзвернення до українських військових частин, в якому повідомляв: "Внаслідок останніх подій вся влада на Україні перейшла до Центральної Ради, української народної, й її Генерального Секретаріату органу українського селянства, вояцтва й робітництва… Вище військове командування призначається тепер нею з людей, які б відповідали народним бажанням і могли б бути захисниками народних інтересів… У зв'язку з цим, усі несанкціоновані призначення або усунення з посад в армії, як зазначалося у наказі, "будуть вважатись анархічними і як порушуючі інтереси Української Народної Республіки, належним чином припинятися" [11]. 
    Дії фронтових більшовицьких Військово-Революційних Комітетів вели до подальшої дезорганізації і розвалу фронту. 9 листопада більшовицька Рада Народних Комісарів (РНК) призначила верховним головнокомандуючим російської армії прапорщика Криленка, а 10 листопада більшовики захопили Ставку у Могильові і розстріляли генерала Духоніна. Рятуючись від розгрому, частина Ставки з військовими іноземними місіями переїхала до Києва. 
    Петлюра віддав наказ всім військовикамукраїнцям, де б вони не перебували, не виконувати розпоряджень РНК, а прибути в Україну у розпорядження командування Українського фронту. Він вимагав, щоб війська Українського фронту підкорялись лише наказам, які виходять від Генерального військового секретарства. Розпорядження Ставки і Верховного головнокомандування, яке належало виконувати, "якщо вони будуть схвалені Генеральним Секретаріатом Української Республіки" [12]. Заходами Генерального Секретаріату і Петлюри у розпорядження Центральної Ради переходять надійні військові частини, зміцняється керівництво українізованими військовими частинами, видається низка наказів про повну українізацію корпусів і дивізій, управлінь та установ. Була здійснена українізація штабів Київського і Одеського військових округів. Центральна Рада призначала в штаби округів своїх комісарів. Українізувались майже всі запасні піхотні і кавалерійські частини, багато артилерійських батарей. Очевидно, що не всі вони були достатньо боєздатні, але робота ця зміцнювала українські національні сили. 
    Офіційними ж провідниками політики Генерального секретарства з військових справ стали українські військові ради всіх рівнів. Найвищою організаційною структурою українських військових стають фронтові ради. Їх цілком підтримувало командування, позаяк вбачало в них останню опору збереження елементарної дисципліни в армії і хоча б пасивного утримання фронту. За підтримки українських частин усе міцніше ставали на ноги органи місцевої влади. Українська влада утвердилася в Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Чернігові та багатьох інших містах. 
     Для забезпечення належного фахового рівня безпосереднього керівництва військами 10 листопада було започатковано Український Генеральний Штаб. Начальником Генерального штабу став тодішній голова української військової громади у Двінську, генерал Б. Бобровський. Заступниками призначено підполковників О. Сливинського і Е. Кільчевського. У Генштабі організовано відділи: організаційний, загальний, артилерії, зв'язку, постачання, військових шкіл, воєннокомісарській, інтендантський та воєннополітичне управління. До складу Генштабу входили генерали Кондратович, ОмеляновичПавленко, Дельвіг, старшини Акінтьєвський, Данченко, Козьма, Колос, Матяшевич, Пащенко, Пилькевич, ПономаревськийСвідерський, Селецький, Удовиченко та інші [13, с.338]. 
    Усі ці кроки здійснювалися на тлі загострення стосунків Центральної Ради з російською більшовицькою Радою Народних Комісарів. Почастішали випадки збройних конфліктів українізованих формувань зі збільшовиченими військовими частинами. Офіційно не оголошуючи війни, більшовики розпочали, по суті, похід проти УНР для ліквідації суверенної самостійної держави.
    Звісно, що така ситуація вимагала рішучих дій. Але український уряд не приймав адекватних рішень. Триваюча війна не сприймалася як війна між двома державами, а лише як сутичка політичних сил всередині однієї держави. Міждержавний характер війни усвідомлювала лише частина українського політичного проводу, головним чином, військового, який першим на собі відчув усю її реальність. 
    За листопадгрудень 1917 і січень 1918 років війська Центральної Ради мали близько 200 сутичок та боїв з частинами Раднаркому. Лише у грудні за неповними даними відбулося більше 80 боїв та збройних сутичок [14, с.25]. 
    Має місце велика розбіжність оцінок щодо чисельності військ, зокрема, поширені безпідставні твердження, начебто наприкінці 1917 року Центральна Рада не мала в своєму розпорядженні ніякої реальної сили, крім відділів добровольців. 
    Сучасні історики переважно сходяться у підрахунках до таких даних: 180 тисяч в українізованих частинах на фронті, 150 тисяч в тилових гарнізонах і 60 тисяч в загонах вільного козацтва, тобто майже 400 тисяч вояків. Саме вони претендували на те, щоб стати основою Армії УНР і їх могла використати Центральна Рада для відсічі більшовицькій агресії. Але це суперечило політичним настановам українських соціалістичних лідерів, які продовжували вбачати у війську загрозу для революції. Навіть тоді, коли повним ходом і на всіх напрямках уже тривала війна російськобільшовицьких військ проти військ Центральної Ради її керівництво не усвідомлювало гостроти небезпеки, яка йшла від більшовиків. Активні практичні заходи С. Петлюри по зміцненню армії не знаходили підтримки українських соціалістичних керманичів і, насамперед, В. Винниченка, що викликало гострий конфлікт між ними. 
    Щоб нейтралізувати згубний вплив більшовизму на українські частини і зміцнення у них військової дисципліни, С. Петлюра з військовими фахівцями розробив "Статут Української Народної Армії" і у середині грудня подав його на затвердження Всеукраїнської ради військових депутатів. Однак рада його відхилила, закидаючи брак демократизму та вимагаючи скасування військових чинів, виборності командирів та передачі радам дисциплінарної влади. У зв'язку з цим, 17 грудня С. Петлюра, перевищивши свої повноваження, сам затвердив статут. Цей документ насправді закладав наріжний камінь у створення регулярної армії. Така протидія реальним крокам по зміцненню армії призвела до того, що в стані політичного розчарування, 18 грудня С. Петлюра покидає урядовий пост. 
    Відставка Петлюри мала негативні наслідки. До помилок усієї попередньої політики Центральної Ради, суть яких зводилася до недооцінки значення регулярної національної армії у будівництві суверенної держави, додалося бездарне керівництво Генеральним секретарством з військових справ М. Порша, який не орієнтувався у ситуації, втратив усі важелі координованого управління військами. Українські війська змушені були боротися з більшовиками автономно, без підтримки і керування з центру. Без централізованого керівництва залишилися і українізовані частини фронту в їх протистоянні збільшовиченим військам. 
     Пацифістська і більшовицька пропаганда, обіцяючи, окрім незалежності країни, ще й соціальний рай на землі, морально розкладала українізовані частини, які великими зусиллями були привернуті на бік Центральної Ради впродовж 1917 року. Справа будівництва національної армії пішла на спад. 
    Незважаючи на загрозу більшовицької окупації України, 3 січня 1918 року Центральна Рада прийняла "Закон про утворення українського народного війська", відповідно до якого існуюче військо повинно демобілізовуватися, а регулярна армія скасовувалася цілком. Цей закон і заходи, ним передбачені, за умов триваючої війни з більшовицькою Росією були руйнівними для української армії. Невиправданим видається і рішення про повну демобілізацію армії, проголошене в наказі Порша від 4 січня 1918 року. Воно остаточно дезорієнтовувало і деморалізовувало українізовані частини. 
    Українське командування поспішними темпами виконувало прийнятий Центральною Радою закон про демобілізацію армії, розформовувало зукраїнізовані кадрові частини. Тим часом, російські більшовицькі війська, прикриваючись харківським "українським" урядом та лаштунками переговорів, продовжували окуповувати українську землю. 6 січня більшовицькі війська захопили Полтаву, 12 січня Бахмач, 1314 січня Суми, Хутір Михайлівський та Конотоп. 
    Українські війська упродовж двох тижнів вели кровопролитні оборонні бої на чернігівському та полтавському напрямках, що переконливо заперечує усталені стереотипи про відсутність у Центральної Ради боєздатних частин і начебто єдиний бій під Крутами. 
     Війська вірні Центральній Раді ліквідували більшовицьке повстання у Києві, епіцентром якого був завод "Арсенал" та впродовж десяти днів вперто боронили столицю. Українська залога Києва за свідченнями В. АнтоноваОвсієнка сягала 20 тис. бійців [15, с.150]. Правдоподібно, ця цифра враховує всі наявні на той час у Києві військові частини, включно і ті, що були в стані нейтралітету. Проте Я. Тинченко вважає, що чисельність військ Київського гарнізону нараховувала лише 9000 осіб. Її складали 2й Сердюцький полк імені П. Полуботка (1200 багнетів), 1й курінь 4го Сердюцького полку імені І. Богуна (500 багнетів), полк імені Т. Шевченка (1000 багнетів), полк імені М.Грушевського (800 багнетів), підрозділи 4го запасного полку ім. П. Сагайдачного (400500 багнетів), курінь моряків Чорноморського флоту (150 багнетів), курінь Січових Стрільців (500 багнетів), понтонний курінь (800 багнетів), полк імені С. Наливайка (1400 багнетів), дві військові школи (600 багнетів), Студентський курінь (120 багнетів), кінний полк "Вільної України" (300 шабель), артилерія (12 гармат) [16, с.138].
    Проте розпорошення сил по всьому Києву, відсутність єдиного керівництва за наявності багатьох штабів, безпорадність вищого керівництва скоординувати дії українських військ створювало загрозливу ситуацію. 
Центральній Раді і всім регулярним військовим українським підрозділам вдалося відійти із столиці організовано і при повному озброєнні. Всі українські частини зосередилися у селі Ігнатівці (тепер місто Ірпінь). 27 січня було проведено реорганізацію військ. Усі частини і підрозділи зведено в Окрему Запорізьку бригаду під командуванням полковника Прісовського. Загін складався з трьох куренів, які очолили Болбочан, Загродський і Петрів. Самостійними одиницями залишалися Курінь Січових Стрільців Є. Коновальця та Гайдамацький кіш на чолі з С. Петлюрою. 
    Фронтові військові частини, підпорядковані Центральній Раді, впродовж січня протистояли збільшовиченим частинам 1го Туркестанського, 2го Гвардійського та 12го армійського корпусів, утримуючи залізничні лінії Бердичів Фастів Біла Церква та вели бої в районі Вінниці, Кам'янцяПодільського, Рівного. До кінця тримались частини 1го Українського корпусу, стримуючи натиск чисельно переважаючих більшовицьких військ на найбільш загрозливому для Києва напрямку, і тільки після відступу з Києва українських військ, частини корпусу також відступили до Житомира і продовжували службу у складі української армії. 
    На великій території від Сарн і до Кам'янця-Подільського збройну боротьбу проти більшовиків продовжувало не менше 80 тисяч українізованих і гайдамацьких частин та 20 тисяч вільних козаків. Це найпереконливіші аргументи, які спростовують поширені твердження, що у Києві війська Центральної Ради були повністю розбиті і армія перестала існувати. Насправді ж переформовані частини війська Центральної Ради невдовзі змогли здійснити протинаступ на Київ та звільнити всю територію України. Проте ця сторінка історії українського війська також є контроверсійною чи був це наступ українських чи німецьких військ. 
    Тепер більшість українських істориків єдині в тому, що з огляду на негативне ставлення громадськості до союзу з німцями, українське командування вирішило за всяку ціну перейти у наступ власними силами. Німецькі війська пересувалися у другому ешелоні і безпосередньої участі в бойових діях не брали. 
     Українські частини 8 лютого зайняли Рівне, 11 лютого Житомир. Ці перемоги кінцево закріпили перелом у бойових операціях на користь українських військ. Загальний наступ українських частин на Київ відбувався у складі трьох ударних груп: К. Прісовського, С. Петлюри і Є. Коновальця. Січовики і гайдамаки наступали з Коростеня, а запоріжці з Бердичева. Першими до Києва вступили таки українські частини. Війська УНР зайняли Київ власними силами, повернувшись переможцями. 
    Згодом українські політики та військові діячі остаточно переконалися у хибності міліцейської системи та в необхідності регулярної армії. На кінець квітня 1918 року армія УНР нараховувала 35 тисяч багнетів, 1500 кінноти і 20 тисяч особового складу гарнізонів, тобто всього 56 тисяч [17, с.41]. Центральна Рада відмовилась від доктрини "народної міліції" і затвердила план реорганізації армії, згідно з яким армія мала складатися з 8 піхотних корпусів та 45 дивізій кінноти [18, с.123]. На жаль, це усвідомлення прийшло надто пізно і в нових, далеко не сприятливих умовах в умовах іноземної військової присутності. 
    Безперечно, саме відсутність єдності думок у Центральній Раді щодо перспектив розвитку України та недостатність уваги щодо зміцнення армії і безпеки держави, ослаблювала

Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/1_3_07_4.htm
Категорія: Українська національно-демократична революція (1917—1920) | Додав: Ekzor (05.03.2010)
Переглядів: 2210 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1047
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz