Українсько-польське воєнно-політичне протистояння у Львові 1-21 листопада 1918 року - Українська національно-демократична революція (1917—1920) - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 04.12.2016, 00:49
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 3
Гостей: 3
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Українська національно-демократична революція (1917—1920)

Українсько-польське воєнно-політичне протистояння у Львові 1-21 листопада 1918 року

доктор історичних наук, професор, керівник Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

Листопадовий здвиг, Великий здвиг, Першолистопадовий чин – так в українській історико-мемуарній літературі назвали час проголошення Західно-Української Народної Республіки або ж перший період українсько-польської війни 1918–1919 рр. У польській мемуаристиці та публіцистиці ці три тижні показані «обороною Львова», подвигом «львівських орлят», які захищали місто від повсталих українців.
Отже головним противником відродження української державності в Галичині стала не агонізуюча монархія Габсбургів та її крайова адміністрація у Львові, а політики й військові кола Польщі, яка також ішла до свого відродження. Завдяки таким польським «аргументам» як необхідність об’єднання прикарпатських земель у «стратегічну Польщу, яка охороняла б Європу від більшовиків», її діячі, насамперед Польський Національний Комітет у Парижі, заручилися підтримкою США і країн Антанти. Утворена 28 жовтня у Кракові Польська Ліквідаційна Комісія проголосила те, що вся Галичина повинна відійти до Польщі й попередила Відень та намісника Карла фон Гуйна, що переймає владу у краї. Збройний виступ поляків у Львові був запланований у ніч з 2 на 3 листопада. Приїзд Комісії до міста для реалізації цих планів очікувався 1 листопада [1]. Тому воєнний конфлікт між українцями і поляками був неминучим. Похмурого надвечір’я 31 жовтня члени Української Національної Ради і Військового Комітету обговорили у Народному домі результати останніх переговорів досвідченого посла Галицького сейму К. Левицького з австрійським намісником у Львові. Посилаючись на відсутність вказівок з Відня, генерал Гуйн відмовився передати владу українцям. Незважаючи на реальну загрозу з боку поляків, тим більше у зв’язку з приїздом наступного дня Польської Ліквідаційної Комісії, декотрі з українських політиків пропонували чекати обіцяного Віднем маніфесту. Проти цього зволікання виступив Дмитро Вітовський – сотник полку УСС, підвищений до отамана і призначений командувачем військовими силами. 30-річний старшина був селянським сином із Медухи під Галичем. Ще в Станіславській гімназії, а потім у Львівському університеті він втягнувся в національний рух. За участь у студентських виступах на захист В. Січинського його виключено з університету. З початком світової війни командував сотнею легіону УСС, двічі нагороджений медалями Хоробрості [2].
Від імені Військового Комітету Д. Вітовський на цьому історичному зібранні заявив: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!» Відтак Кость Левицький врешті-решт дав згоду на збройний виступ. Сміливість отамана переконала навіть нерішучих членів Національної Ради. Ухвалу про збройне повстання в ніч на 1 листопада було прийнято. Відтепер долю рідного краю вирішували військовики. Зусиллями уже згаданого військового комітету здійснено підготовку до повстання українських військових сил Львова, Станиславова, Чернівців, Коломиї, Золочева, Перемишля. Однак спроби встановити зв’язок з фронтовими галицькими частинами не вдалися: австрійський уряд їх навмисне розкидав – на італійський і сербський фронти та східну Україну. Через заборону австрійського командування не вдалося перекинути з Чернівців до Львова загартований у битвах світової війни 2,5-тисячний полк УСС.
Головну збройну силу першолистопадового повстання склали українські стрільці й старшини львівського гарнізону, які переважали в 15-му тернопільському, 19-му львівському, 41-му чернівецькому полках, 30-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня їх загальна чисельність досягла 2400 осіб. Проте більшість частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю виздоровців. Не вистачало офіцерів. І все ж, Українська Національна Рада на чолі з президентом Євгеном Петрушевичем мала реальну військову силу. Тим часом поляки розраховували без ускладнень приєднати західноукраїнські землі, про що свідчив наказ 52-річного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського, надісланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранці 1 листопада: «Князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і зараз обіймає управу з рук генерала-полковника графа Гуйна. Начальну Команду війська в Галичині обіймає наразі генерал дивізії Пухальський» [3]. Військовим комендантом Львова призначили Р. Лямезана де Салена, що мав і особисті інтереси у Східній Галичині: оженившись із вдовою Урбанською, він став власником земель і маєтків на Тернопіллі.
Однакподії розгорнулися за українським сценарієм. 31 жовтня Дмитро Вітовський і начальник штабу Сень Ґорук розіслали кур’єрів, переважно львівських студентів і гімназистів, з наказом до комісарів повітів, або, де їх не було, просто до відомих діячів, щоб у ніч на 1 листопада взяти владу на місцях. Командирові полку УСС отаману Осипу Букшованому наказано негайно виїхати з бойовими частинами з Чернівців до Львова. Комісару Перемишля Володимиру Загайкевичу рекомендовано силами 9-го полку зайняти місто і знищити міст через Сян, щоб не пропустити до Львова «ні одного поляка». Водночас всі повіти отримали розпорядження мобілізувати до галицької столиці добровольців.
Того напруженного вечора отаман Вітовський зібрав у «Народній гостиниці» нараду старшин. З’ясувалося, що у розпорядженні штабу повстання сил було менше, ніж передбачалося – до 1400 стрільців і 60 старшин. Кожен з 35 присутніх командирів отримав конкретні бойові завдання для захоплення найважливіших об’єктів Львова, роззброєння неукраїнських підрозділів і частин. Під вечір Військовий комітет перебрався в кам’яницю централі «Просвіти» на Ринку, а потім до Народного дому.
Коли на ратушевій вежі пробила четверта ранку, українські військові сили почали діяти. Першим втішив поручник І. Цьокан – «... австрійські, німецькі та угорські підрозділи дотримуються нейтралітету». Невдовзі загін поручника Мартинця захопив ратушу, а хорунжий Сендецький з 75 стрільцями оволодів намісництвом і заарештував генерала Гуйна. Ветеран легіону УСС четар Трух зайняв комендатуру і полонив генерала Пфеффера, а четар Л. Огоновський роззброїв в казармі на Казимирівській двісті поліцаїв. О п’ятій ранку відключено міський телефон і міжнародну телеграфну лінію. За кілька годин зайнято залізничні двірці – Головний, Підзамче, Персенківку, Личаків. З кожним звітом зростала впевненість і Української Генеральної Команди (так тепер називався Військовий Комітет), яка розміщувалась у Народному домі. Вдосвіта Львів, що готувався вшановувати день Всіх Святих, повністю контролювали українські військовики, на вулицях з’явилися озброєні патрулі з синьо-жовтими стрічками на шапках, а над міською ратушею вивішено синьо-жовтий прапор, який встановив 17-літній вістун Степан Паньківський (героїчно загинув у бою під Вовчухами у березні 1919 р.). О сьомій ранку Д. Вітовський рапортував К. Левицькому про те, що, не втративши жодного стрільця, українці оволоділи Львовом [4].
Пополудні відбулося офіційне перебрання влади від цісарського намісника. Зокрема, після підписання протоколу намісник Гуйн передав усю владу своєму заступникові українцеві В. Децикевичу, котрий уже на підставі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 р. – Українській Національній Раді. 1 листопада на міських мурах з’явилася відозва Української Національної Ради «До населення м. Львова»: «Волею українського народу утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішним днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради. Взивається населення до супокою і послуху сим зарядженням…» [5].
Однак перші успіхи породили передчасну ейфорію. Чимало стрільців, вважаючи справу зробленою, вже наступного дня покинули Львів і розійшлися по домівках. Позатим поляки енергійно гуртували військові сили в Домі техніків і школі ім. Сенкевича, готуючись до відсічі «українського замаху». Під вечір з’явилися перші збройні вузли польського опору. 
Українці не сподівалися, що полякам-військовикам і цивільним «орлятам» вдасться так швидко оговтатися і вже до кінця першого листопадового дня домогтися певного успіху. Втім, нічого дивного у цьому не було. По-перше, у двохсоттисячному Львові вони становили більшість. Поляки – мешканці міста, їхні жінки і діти підтримували своїх бойовиків, деякі з них брали участь у вуличних сутичках. По-друге, полякам вдалося швидко об’єднати військові сили міста, основу яких склали три формації: Польська військова організація – колишні легіонери бригади Пілсудського, Польський допомоговий корпус, провідником якого був Владислав Сікорський, складався з жовнірів і старшин на той час розформованого корпусу; Польські військові кадри, до яких горнулися різні товариства – «Сокіл», «Гвязда», «Скала», а також молодіжні, студентські, жіночі організації. Загальне керівництво здійснював 44-річний граф Александр Скарбек – лідер польського національно-демократичного руху в Галичині [6]. 
Ще 31 жовтня пополудні представники цих організацій провели таємну нараду, на якій було вирішено об’єднатись під проводом капітана Чеслава Мончинського. Згідно з планом, який враховував незначну кількість військових сил, полякам належало забарикадуватись на заході, встановивши контроль над головним залізничним вокзалом. А вже пополудні 1 листопада південно-західну частину міста заполонили польські бойовики, відкрилися пункти набору добровольців, які реєстрували по 200–300 жовнірів щоденно. Надвечір наступного дня польські загони зайняли райони Політехніки, собору св. Юра, костелу св. Єлизавети, оточили головну пошту, цитадель. Зростанню їхньої активності сприяла діяльність польських політичних партій у Львові, які 1 листопада утворили Польський Комітет Народовий. У першому зверненні до населення комітет закликав «усіх боєздатних поляків до зброї».
У цей тривожний час супротивники вирішили врешті-решт сісти за стіл переговорів. 2 листопада у Торгово-промисловій палаті з польськими представниками зустрілися авторитетні українські політики і громадські діячі К. Левицький, М. Лозинський, Р. Перфецький, Л. Ганкевич, Л. Цегельський, С. Федак і митрополит А. Шептицький. Але мирні пропозиції українців – державний кордон по Сяну, культурна автономія поляків і євреїв у Галичині – поляки відкинули. Втім, незважаючи на протиріччя, сторони опублікували спільну відозву до населення із закликом до злагоди. Наступного дня вона з’явилася трьома мовами на мурах.
Тим часом становище українських військ погіршилося. Вітовський був вражений, коли начальник штабу Сень Ґорук 2 листопада повідомив: у лавах залишилося лише 648 стрільців і старшин. Про спроби ліквідувати хоча б головні ворожі вузли опору навіть не йшлося. Годі було втримати головний вокзал, за який одразу ж почалася завзята боротьба. Для його оборони було виділено лише два десятки стрільців – грубий прорахунок командування. Бо коли Мончинському стало відомо про наявність на складах Чернівецького двірця великої кількості зброї, він вислав туди сильний загін. Захоплених трофеїв вистачило для чотирьох тисяч бойовиків. Тому вже під вечір 2 листопада полякам вдалося зайняти головний вокзал. Отже, ці дні відзначалися зростаючою їх активністю. Вітовський усі свої надії пов’язував з полком УСС. Залізничники, майже виключно поляки, стримували рух ешелонів з Чернівців і саботували всі розпорядження командира полку Букшованого. Тож лише 3–4 листопада транспорти січовиків прибули до приміської станції Сихів. У надзвичайно складній ситуації Вітовський не витримав нервової напруги і звернувся до К. Левицького із заявою про відставку. Саме тоді до Львова прибув 36-літній отаман Гриць Коссак, колишній народний учитель з Дрогобиччини, відомий громадський діяч, співорганізатор товариства «Січові Стрільці». У роки світової війни Коссак спершу командував куренем, а з 1915-го – легіоном УСС. Військовим комендантом Львова призначили 56-річного полковника Миколу Мариновича [7]. Однак Г. Коссак не зумів вдало використати сили новоприбулих усусусів. Коли чотири сотні стрільців, кулеметна сотня, чета мінометників під командуванням сотника Букшованого швидко вивантажилися, готові виконати бойові завдання, їх ніхто не зустрів. Не маючи інформації про становище в місті, сотник почав виконувати застарілий наказ командування, який передала розповсюджувач однієї з львівських газет. Спочатку, щоправда, вони без втрат розгромили польський гарнізон Персенківки. Тоді сотні розділилися. Група Букшованого без перешкод зайняла Цитадель, вибила поляків з трамвайного парку і навколишніх кварталів. Інша група зав’язала бій за головний двірець. Перемога була близькою. І тут поляки перехитрили січовиків, запропонувавши перемир’я. Поки велися переговори, до них надійшла допомога. Українських парламентарів полонили, а їх сотні вибили із зайнятих позицій. Вони повернулися до Персенківки. Польський гарнізон вокзалу відбив і другий наступ січовиків.
Обороною вокзалу керував 24-річний поручник Броніслав Пєрацький, відзначений за бої у Львові званням полковника. Невдовзі він зробив блискучу кар’єру, ставши міністром внутрішніх справ Польщі (15 червня 1934 р. його вбив бойовик ОУН Григорій Мацейко). У Персенківці, куди вдруге повернулися січовики після невдалого штурму вокзалу, сталося неймовірне: курінь залишився без командира. Генеральна Команда не призначила нового (хоча досвідчених старшин в Народному домі було немало), не визначила й конкретного бойового завдання. Відтак вони ешелоном виїхали в Старе Село, де заснували бойову групу під такою ж назвою, її очолив Осип Микитка.
Втрата головного вокзалу стала для українців важким ударом. Були відрізані залізничні шляхи сполучення із багатьма повітами. Остаточне захоплення поляками головного двірця 3 листопада, мабуть, і вирішило долю Львова. Пропозицію української сторони про перемир’я 4 листопада поляки зігнорували [8]. Фронт, який утворився цього дня, практично не змінювався два тижні. Він ішов по вулицях Стрийській, Кадетській, Коперника, далі через головну пошту, сейм, собор св. Юра, потім вулицями Бема, Янівською, Клепарівською і Замарстинівською. Головними опорними пунктами українських військ у місті стали казарми на вулиці Яблоновських, Галицький сейм, цитадель, головна пошта, казарми Фердинанда на Городоцькій і поліції – на Казимирівській, вокзал Підзамче, міська різня. 5 листопада запеклі бої точилися за головну пошту. 
5 листопада із Старого Села повернулись півтори тисячі стрільців і старшин полку УСС, які влилися в ряди оборонців столиці. Крім того, невеликі загони прийшли з Винник, Золочева, Щирця, Комарна. Але цього було недостатньо. Українська Національна Рада і Генеральна Команда звернулися до населення Галичини з відозвою «Під зброю!»: «В перших хвилях нової держави підняв голову лютий і завзятий противник українського народу. Перед лицем цілого світа не постидалися поляки заявити, що український нарід не може бути вільний і рівний іншим, тільки мусить дальше бути вічним наймитом Польщі». Далі керівники молодої держави закликали: «Кому тільки доля Рідного Краю лежить на серці, кому не байдуже щастя дітей і внуків, хто не хоче панщини, але бажає собі справедливого ладу без хлопа і пана, хто не хоче більше жити в неволі, темноті і вбогості, бути визискуваним і поштуркуваним, той зараз як стій пристане до українського війська» [9]. Тобто мова все ще йшла про створення армії на добровільних засадах. 
5 листопада поляки несподівано запропонували перемир’я – далася взнаки активність українського війська. На нараді Національної Ради голоси розділилися. Дехто вважав, що під час припинення вогню можна було посилити українську армію. Була висловлена й цілком слушна пропозиція, до якої, на жаль, не прислухалися: виїхати Національній Раді зі Львова і цим розв’язати руки військовим. Врешті-решт перемир’я на добу було підписано. Але вже в середині дня 6 листопада отаман Коссак повідомив поляків про порушення леґіоністами умов перемир’я [10]. Вони зненацька захопили Левандівку, обстрілювали пошту, а головне – перерізали шлях на Жовкву, яким до Львова постачали харчі. Отож бої відновилися біля казарм Фердинанда при Городоцькій вулиці, на Підзамчі.
Критичним для командувача отамана Гриця Коссака виявилось 7 листопада. Напередодні він доповів Національній Раді про розробку нової операції, що мала змінити ситуацію на фронті. Планувався наступ на центральні квартали вздовж Городоцької та очищення Жовківського передмістя і Замарстинова. Задум був непоганим, але ґрунтувався на дуже малих силах, які були неадекватні поставленим завданням. Він, звичайно ж, провалився. Тільки поручник І. Цьокан зі своєю невеликою групою, завдяки сміливості і бойовій майстерності, зумів очистити вулицю Міцкевича і відкинув поляків від сейму до площі святого Юра. Коли зав’язався бій біля Оссолінеуму (бібліотеки), Кость Левицький просив отамана Коссака якнайпильніше оберігати унікальне книгосховище.
З болем Національна Рада сприйняла невдачу 7 листопада. Нереальними планами були незадоволені й фронтові старшини. Закономірною реакцією стала чергова заміна командувача. 9 листопада ним став 33-літній полковник Гнат Стефанів, уродженець с. Топорівки Городенківського повіту. Новий командувач розпочав свою діяльність досить енергійно. Оскільки на десятикілометровий фронт припадало лише 1500 стрільців, а збільшити їх відразу було неможливо, він скоротив фронт. Також, на Високому замку з’явилися дві гаубиці, які поляки намагалися знищити літаками. На прохання артилеристів полковник Стефанів надіслав сюди кулеметну сотню, якою командував поручник, син Івана Франка – Петро, ветеран легіону УСС. Невдовзі гармати встановлено також на Цитаделі та Кайзервальді. Ударами зі Старого Села, Персенківки, Цитаделі українські підрозділи зайняли Кульпарків. Польський фронт дещо відсунувся назад. Невдовзі зав’язався бій за важливий пункт ворожого опору – кадетську школу. Однак противникові вдалося 13 листопада зі свіжими силами перейти у новий контрнаступ.
Невдача на півдні не зупинила полковника Стефаніва від наступальної операції на півночі, де поляки робили відчайдушні спроби оточити Львів і перекрити залізничний шлях від Підзамча на схід. 12 листопада цю важливу ділянку оборони очолив досвідчений поручник-січовик Зенон Носковський, підтягнувши й резерви: півсотні наддніпрянців загону імені Ґонти, які прибули 13-го з Київщини під командуванням отамана Андрія Долуда, 150 стрільців із Жовкви (щойно з італійського полону). 14 листопада у районі Жовківського, Замарстинівського і Клепарівського передмість розгорілися запеклі бої. На жаль, загального керівництва операцією фактично не було. Операція розпалася на протистояння окремих підрозділів.
Очевидно, мав рацію Мирон Заклинський, коли зазначав, що «ні один із наслідників Вітовського на становищі головного команданта під час львівських боїв не доріс до величини свого завдання. Тому програш на нашому боці» [11]. Насамперед до невдач спричинився брак поповнення. Наступати малими силами вкрай важко. За законами збройної боротьби наступаюча сторона повинна бути втричі більшою. Однак про таке можна було тільки мріяти. І полковник Гнат Стефанів, і попередні командувачі орієнтувалися тільки на професійне військо, ігноруючи місцеві резерви, хоча у Львові було чимало боєздатного українського населення. Польське командування діяло навпаки. Оскільки Польща не мала можливості одразу ж надіслати до Львова війська, бойові частини формувалися здебільшого з поляків приміських сіл, які добре орієнтувалося у львівських околицях.
Командувач Г. Стефанів намагався переконати Державний Секретаріат (створений 9 листопада на чолі з К. Левицьким) покинути Львів і провадити організаційну роботу якнайдалі від місця боїв. Крім того, необхідно було, після втрати 11 листопада Перемишля, встановити найпильніший контроль над залізницею до Львова, втілити в життя ухвалу про мобілізацію, творити армію, зовнішній фронт вздовж Сяну [12]. Але уряд вперто сидів у столиці, недооцінював військову загрозу, взагалі не вірив у те, що Польща зігнорує міжнародні норми і окупує край. Не похитнуло позицію уряду ЗУНР і тривожне повідомлення про агресивні дії Румунії, війська якої 11 листопада окупували Чернівці й невдовзі зайняли всю Буковину. Лише 13 листопада уряд розпочав творення регулярних збройних сил – Галицької армії, оголосивши мобілізацію чоловіків 18–35 років. 
Хоча 9–16 листопада українські контратаки не були доведені до кінця, противник все ж занепокоївся. Раз у раз Чеслав Мончинський надсилав телеграми до Варшави й Перемишля просив термінової допомоги. Однак Юзеф Пілсудський лише приступив до створення армії, тому пропонував командувачу військами на Галицькому фронті генералові Тадеушу Розвадовському скористатися своїми силами. Нестійкість польського керівництва виявилася також і у факті пропозиції відомого віденського діяча Галецького Євгену Петрушевичу. За дорученням Юзефа Пілсудського він несподівано запропонував мир в обмін на автономію Галичини в рамках Польщі. «Поляки ліпше зорганізовані, мають запевнену допомогу Франції і мусять перемогти. Польща ніколи не відмовиться від Східної Галичини і Львова, який є польським містом». Але ці домагання Є. Петрушевич рішуче відкинув. У такій непевній ситуації польська сторона знову заініціювала переговори. «Послами миру» виступили провідники української і польської церков. 16 листопада митрополит Андрей Шептицький звернувся до «дипломатів» з листом, у якому благав: «Підіть з обох сторін в уступчивості, як далеко лиш можете, здержіть братовбивчі бої і верніть нашому місту та всім мешканцям так бажаний мир...» [13].
Увечері 17 листопада пропозиція поляків про 48-годинне перемир’я розглядалася на спільній нараді Національної Ради і командування. Цього разу повідомили, що поляки, не відмовляючись від претензій на Львів, з гуманних мотивів запропонували припинити бої. Проти договору рішуче виступив Г. Стефанів. Як і більшість військовиків, він не хотів стати жертвою чергового підступу противника. І все ж 19 листопада тимчасове перемир’я було укладено. У договорі обумовлювалася вільна діяльність санітарних стеж, заборонявся обстріл міської газівні та електростанції. 18 листопада недавно призначений Державним секретарем військових справ полковник Дмитро Вітовський виїхав до Станиславова, Тернополя, Коломиї, щоб надіслати до столиці нові сили. Про це ж йшлося в наказах і розпорядженнях до державних органів та військових комісарів краю.
Того ж 18 листопада до Львова прибув представник Антанти, член французької місії в Румунії, лейтенант Віллєм. Перший день він провів серед польського керівництва, а наступного з’явився у Народному домі, де взяв участь у переговорах, підтримавши пропозицію поляків продовжити перемир’я до 21 листопада. Українську делегацію на переговорах, які не припинялись у ці дні, представляли державні секретарі Роман Перфецький і Михайло Лозинський. Переговори зайшли у безвихідь уже 20 листопада, коли на вимоги українців припинити бої польська сторона заявила, що ніколи не зречеться своїх прав на Львів. Її наміри підтримав також представник Парижа, який заявив, що Антанта, на відміну від України, визнала Польщу. Стіл переговорів спорожнів, причину самовпевненості поляків з’ясовано через кілька годин.
Того ж ранку засідала Рада Державних Секретарів за участю групи військових. Прем’єр Кость Левицький попросив Г. Стефаніва оцінити перспективи оборони столиці. Тоді полковник категорично ствердив, що триматиме місто 2–3 тижні своїми силами, а як дочекається підмоги – очистить Львів за 2–3 дні [14]. Лише сотник О. Букшований взяв під сумнів аргументи командувача. Він заявив: якщо поляки ось-ось отримають допомогу, українці не втримають Львова і кілька днів. Його прогнози збулися. Власне з Перемишля надійшли сили, за допомогою яких поляки мали надію врешті оволодіти Львовом. Група «Відсіч» складалася із шести ешелонів і бронепоїзда, на яких прибули 1400 солдатів і офіцерів, дві сотні уланів, 16 гармат з обслугою. Співвідношення сил у Львові різко змінилося на користь поляків. 21 листопада поляки мали до 6,7 тис. вояків, зокрема в бойових лавах – 4,4 тис. Українських військ нараховувалося у півтора рази менше. Особливо дошкульних ударів українцям завдавав авіазагін, який базувався на Левандівці і впродовж 69 нальотів 5–22 листопада скинув на Львів та навколишні села 250 бомб вагою 4–25 кг.
Значна перевага в силах дала можливість підполковнику Токаржевському, котрий очолив польські війська у Львові, о шостій ранку 21 листопада перейти до активних дій. Чотири групи під командуванням офіцерів Сікорського, Борути, Тшешньовського, Пом’ян-Цеповського, при підтримці артилерії і двох бронепоїздів ударили головними силами на півночі та півдні з метою оточити місто, знищити частини Галицької армії і полонити український уряд. Сильне угрупування В. Сікорського атакувало Підзамче та Високий замок з метою вийти до Личакова й замкнути оточення. Утім, це угруповання протягом дня так і не подолало опір українських підрозділів. Вони відкинули аж до Голоська групу капітана Віктора, що проривалася до Збоїськ. Дві сотні УСС, скріплені загоном А. Долуда, сміливим контрударом у районі Замарстинівської викликали паніку серед польських частин, які наступали на Підзамче. Особливо відзначилися сотні січовиків, адже вони несли на своїх плечах головний тягар оборонних боїв. Завдяки цому вдалося утримати важливі стратегічні вузли: цитадель, Оссолінеум, будинок сейму, Підзамче, Високий замок.
У той час, коли на півночі полякам не вдалося реалізувати своїх намірів, південне угрупування через Персенківку і Стрийський парк підійшло до Погулянки і Пасік [15]. Подолавши заслони розгублених українських підрозділів, поляки відкинули їх на Винники і зайняли район Личакова, де захопили 6 гармат та досягли церкви св. Петра і Павла. Дві сотні новобранців з Винник були затримані поляками біля Чортової скелі. І знову врятували становище січовики, які не пропустили ворога далі залізниці на Личакові й не дали йому можливості відрізати шлях на схід.
Полякам вдалося вийти у район Личаківського цвинтаря, точилися запеклі бої на Підзамчі та в центрі міста. Ситуація погіршувалась і Стефанів розгубився. О 14.30 він навіть запропонував полякам тимчасове перемир’я [16]. Під вечір полковник несподівано повідомив Костя Левицького про намір здати Львів. Більшість старшин висловилися проти цього. Але командувач наполягав на своєму, обіцяючи якнайшвидше повернення столиці. Він не знав, що саме в той момент генерал Болеслав Роя прийшов до згоди із Токаржевським припинити наступ, чекаючи на допомогу. Та наказ про відступ українські частини уже отримали. Чимало старшин і стрільців, особливо з тих підрозділів, які міцно утримували свої позиції, сприйняли цей наказ як зраду.
Як зазначалося, поляки теж готувалися до відступу. Тож евакуація українського війська зі Львова пройшла без перешкод до ранку 22 листопада [17]. Разом з військовиками увечері 21 листопада, через Красне–Золочів, до Тернополя виїхали Державний Секретаріат та інші установи ЗУНР, за винятком групи громадських діячів, які мали захищати права українського населення галицької столиці. У місті поляки саме провели єврейський погром і продовжили арешти українських діячів. 
Осип Букшований із січовиками, зібравши свої боєздатні сотні, зі Львова не відступив. Він, з власної ініціативи, зайняв оборону приміської лінії Підбірці–Лисиничі–Винники–Чишки і перекрив залізничні шляхи Львів–Підгайці, Львів–Красне. Завдяки січовикам і численним стихійним бойовим групам навколо Львова одразу ж почав формуватися фронт.
Так поразкою ЗУНР і її молодої армії закінчилася перша фаза дев’ятимісячної українсько-польської війни. Безумовно, це підірвало авторитет держави на міжнародній арені, моральний дух армії, однак пробудило патріотичний запал народу. Відтак почалася піврічна облога міста [18]. Для українців Львів залишився столицею, але владні структури ЗУНР переїхали до Тернополя, а невдовзі Станиславова. За сприяння проводу УНР розпочато реорганізацію Галицької армії – творення трьох корпусів, 12 стрілецьких бригад, стільки ж гарматних полків, надіслано досвідчених командирів, зброю та амуніцію. 

ДЖЕРЕЛА

1. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Ілюстрована історія / Гол. ред. М. Кугутяк. – Львів; Івано-Франківськ, 2008. – С. 120–140; Українське слово. – 1918. – 27, 30 жовтня, 1 листопада; Geііa Jan. Ruski miesi№c. 1.XI – 22.XI.1918. – Lwуw, 1919. – S. 5.
2. Ходак І. Дмитро Вітовський – провідник Листопадового чину // Літопис Червоної Калини. – 1991. – № 2. – С. 45–49; Литвин М., Науменко К. Військова еліта Галичини. – Львів, 2004. – С. 20–40.
3. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. – Львів, 1931. – С. 43; Шухевич В. Початок українсько-польської війни // Український прапор. – 1919. – 1 листопада. Centralne Archiwum Wojskowe w Warszawie (CAW). Dziennik Rozporz№dzeс Komisji Wojskowej. Nr. 1. – 1918. – 28 paџdziernika. Rozporz№dzenia Sztabu Generalnego. Rozkaz Nr. 31.
4. Литвин M. Українсько-польська війна 1918–1919 pp. – Львів, 1998. – C. 51–245; Литвин M., Науменко К. Військова еліта Галичини. – Львів, 2004. – С. 20–40.
5. Українське слово. – 1918. – 11 листопада.
6. Kozіowski М. Miкdzy Sanem a Zbruczem: Walki о Lwуw і Galicjк Wschodni№ 1918–1919. – Krakуw, 1990. – S. 126–131; Obrona Lwowa 1–22.XI.1918. – Lwуw, 1933. – T. 1. – S. 67–85; Klimecki M. Wojna polsko-ukraiсska 1918–1919 // Wojsko i wychowanie. –1993. – № 5. – S. 44.
7. Голос Поділля. – 1918. – 9 листопада.
8. Державний архів Львівської області. – Ф. 257. – Оп. 2. – Спр. 597. – Арк. 3–5.
9. Діло. – 1918. – 5 листопада.
10. CAW. – WBN XI 60. – К. 2–15; ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 2. – Спр. 489. – Арк. 3, 9.
11. Заклинський Н. Дмитро Вітовський. – Львів, 1936. – С. 29.
12. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. – С. 39–44.
13. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. – С. 343.
14. Український скиталець. – 1923. – № 11; ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 2. – Спр. 1044. – Арк. 13–14.
15. ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 2. – Спр. 1044. – Арк. 14–17.
16. CAW. – WBN XI 60. – К. 37; ДАЛО. – Ф. 257. – Оп. 2. – Спр. 487. – Арк. 37.
17. ЦДІАУЛ. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 18–71. – Арк. 26–37; Український прапор. –1919. –1 листопада.
18. Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – С. 214–342.



Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/6_08_3.html
Категорія: Українська національно-демократична революція (1917—1920) | Додав: Ekzor (04.03.2010)
Переглядів: 1137 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1042
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz