Генералітет Директорії УНР - Українська національно-демократична революція (1917—1920) - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 08:53
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 5
Гостей: 5
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Українська національно-демократична революція (1917—1920)

Генералітет Директорії УНР
Період Директорії УНР у воєнному відношенні був найскладнішим за весь період національно-визвольних змагань 1917–1921 років. Україна опинилася у вогні безперервної війни, до того ж на кілька фронтів. Збройні сили Директорії у грудні 1918 року становили 100-130 тисяч вояків, а вже у лютому 1919 року – лише 30-40 тисяч. У цій ситуації уряд УНР був змушений енергійно розбудовувати збройні сили. Військове міністерство, яке очолив О. Осецький, залучило до служби в армії 36 генералів гетьманської армії, зокрема М. Галкіна, П. Кудрявцева, С. Кульжинського, П. Ліпка, М. Юнаківа та інших. Зрозумівши, що скасування військових рангів негативно вплинуло на військове будівництво, головне управління Генерального штабу (начальник – отаман О. Шабле) опрацювало закон про відновлення генеральських рангів, порівняльний табель з рангами Росії та інших держав. Були впроваджені звання: генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник. Генерали, які раніше служили в інших арміях, не тільки відновлювали колишній ранг, але й мали право на підвищення відповідно до терміну служби в українській армії. Розроблено положення про атестаційні комісії.
В результаті таких заходів чисельність генералів Армії УНР на кінець 1920 року становила 99 осіб. У 1919–1920 рр. генеральські звання отримали 63 українських старшини, значна частина яких свого часу закінчила академію Генерального штабу Росії: М. Безручко, О. Удовиченко, А. Вовк, М. Капустянський, О. Алмазов, В. Кущ, В. Петрів, В. Змієнко та інші. Здебільшого це були вихідці з народних низів, з яких у ході національно-визвольних змагань формувався новий тип воєначальників. Вони відрізнялися від генералітету старої школи, насамперед, високою національною свідомістю, почуттям відповідальності за долю України.
Збройні сили Директорії УНР, зокрема генералітет, зробили все залежне від них, все можливе для перемоги і не їх вина, що не вдалося відстояти суверенітет держави. По різному склалися їх повоєнні долі. Велика група генералів УНР перебувала у 20-х роках в таборах інтернованих. Генеральські могили зі стрілецькими хрестами розкидані по всьому світу. 
Подаємо низку біограм генералів Директорії Української Народної Республіки. Висловлюємо сподівання, що невдовзі в результаті наукових досліджень будуть відкриті нові, повніші дані про українських військових діячів доби визвольних змагань 1917–1921 років, а їх славні імена будуть увічнені у назвах вулиць та площ незалежної України. 
При укладанні біограм використано працю Миколи Литвина і Кіма Науменка «Збройні сили України першої половини ХХ століття. Генерали і адмірали» Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів; Харків: Видавництво Сага, 2007. – 244 с.) 
Біограми генералів Директорії УНР, які свого часу перебували у війську Центральної Ради та у Галицькій армії, подані у «Воєнній історії» № 1(37) за 2008 р. (Олекси Алмазова, Сергія Дельвіга, Олександра Загродського, Миколи Капустянського, Олександра Козьми, Андрія Мельника, Олександра Осецького, Віктора Павленка, Всеволода Петріва, Олександра Пилькевича, Володимира Сальського, Володимира Сікевича, Костянтина Смовського, Миколи Удовиченка, Олександра Удовиченка, Олександра Шаповала) та № 6(42) за 2008 р. (Олександра Греківа, Євгена Мишківського, Михайла Омеляновича-Павленка) – ми тут не подаємо. 

Упорядкував Сергій Литвин 

БАЗИЛЬСЬКИЙ ГАВРИЛО 

Народився 25 березня 1880 р. у с. Земленівці (тепер с. Соколівка) Жажківського району на Черкащині. Закінчив Золочівську гімназію (1900), Чугуївське піхотне юнкерське училище (1905). У роки Першої світової війни – заступник командира полку, командир полку на Румунському фронті, підполковник.
1917 р. – у 25-му армійському корпусі українізував дивізію і в березні 1918 р. вивів її до Кам’янця-Подільського в розпорядження Української Центральної Ради, проте за її рішенням дивізію було розформовано. Залишивши на службі старшин, сформував 42-й Сумський піхотний полк, який за Гетьманату розгорнув в 2-у стрілецьку дивізію.
1919 р. з дивізією підтримав Директорію, відзначився під Полтавою, Кременчуком, Знаменкою, Бірзулою. Перейшов на територію Румунії, пробився до Почаєва, де приєднався до Армії УНР. У травні призначений начальником 8-ї дивізії Залізного корпусу, яка билась проти більшовиків під Проскуровим і Вінницею.
Учасник Першого Зимового походу, де захворів тифом. Вивезений на лікування до Польщі. З травня 1920 р. – командир запасних бригад згодом переформованих в 1-у Кулеметну дивізію, начальник дивізії, командувач Лівої групи Армії УНР, генерал-хорунжий (5.10.1920).
Інтернований з дивізією у таборах Пікуличі, Шипйорно, Вадовиці. Член Управи Української станиці у Каліші. Помер 17 березня 1937 р., похований на православному цвинтарі м. Каліша. Могилу знищено під час Другої світової війни.

БАШИНСЬКИЙ ЕСПЕР 

Народився 12 грудня 1887 р. в м. Ключі Камчатської обл. Закінчив Полтавський кадетський корпус (1899), Михайлівське артилерійське училище (1902).
У роки Першої світової війни – командир батареї, командир дивізіону 31 артилерійської бригади російської армії.
З квітня 1917 р. в українському війську командир гарматного дивізіону. За Гетьманату – командир гарматного полку, командир гарматної бригади, 7-го Харківського артилерійського корпусу.
1919 р. – командир 18-ї гарматної бригади, командир 1-ї гарматної Північної бригади. Під час Першого Зимового походу очолював збірну гарматну бригаду Волинської групи Дієвої армії УНР. З липня 1920 р. – командир 2-ї гарматної бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР, генерал-хорунжий (1.11.1921).
Інтернований у Польщі, згодом виїхав в Париж. З 1925 р. – заступник голови Генеральної Ради українських організацій у Франції. Подальша доля невідома.

БЕЗРУЧКО МАРКО 

Народився 31 жовтня 1883 р. у Великому Токмаку Запорізької області. Закінчив учительську семінарію, Одеське піхотне юнкерське училище (1908), Миколаївську академію Генерального штабу (1914).
У роки Першої світової війни – командир роти, старший ад’ютант штабів 42-го і 30-го армійських корпусів Південно-Західного фронту.
В українській армії з 1917 р. На початку 1918 р. – старшина Генерального штабу, начальник персонального відділу головного управління Генерального штабу. З квітня 1919 р. – начальник штабу окремої Запорізької бригади, у жовтні-листопаді – начальник штабу Окремого корпусу Січових стрільців. У грудні 1919 – інтернований в таборі Ланцут.
У квітні-травні 1920 р. – учасник походу на Київ, начальник 6-ї Січової стрілецької дивізії, що формувалася у Брест-Литовському з військовополонених вояків армії УНР, очолив оборону Замостя, яка зупинила рейд армії Будьонного на Варшаву. У вересні-листопаді – командувач Середньою групою Армії УНР у наступі на Жмеринку і Вапнярку, генерал-хорунжий (5.10.1920).
Інтернований в таборі Александрів-Куявський. Військовий міністр УНР та командувач Армії УНР (1921), член Вищої Військової Ради (1921–1924). Обирався головою Воєнно-історичного товариства, членом Головної ради Хреста Симона Петлюри. Автор книги «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині», численних статей з воєнної історії та спогадів.
Помер 10 листопада 1944 р. у Варшаві. Похований на цвинтарі Воля.

ВОВК АНДРІЙ 

Народився 15 жовтня 1882 року у с. Деньги, Золотопольського району Черкаської області. Закінчив гімназію, Київський кадетський корпус, Чугуївське юнкерське піхотне училище (1906). У роки Першої світової війни – командир піхотного батальйону, начальник військових сполучень на Румунському фронті.
В українській армії з 1917 р., командир стрілецького полку в боях проти більшовиків у Бердичеві. За Гетьманату – комендант Могилів-Подільського повіту.
З грудня 1919 р. – командир ударного загону 5-ї Стрілецької дивізії, командир Залізничного технічного корпусу, начальник 5-ї Селянської дивізії. Брав участь в Першому Зимовому поході, начальник штабу 4-ї Київської дивізії. 
1920 р. – в поході на Київ, наступі на Збруч, в оборонних боях та листопадовому наступі на Вапнярку, помічник начальника 4-ї Київської дивізії, начальник тилу Дієвої армії УНР, генерал-хорунжий.
Інтернований в Каліші. Військовий міністр УНР (1921–1922), редактор журналу «Табор» (1923), Військовий міністр уряду УНР в екзилі (1957–1961), генерал-полковник.
Помер 11 лютого 1969 р. Похований на цвинтарі у Новому Ульмі (Німеччина).



Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/1_09_7.html
Категорія: Українська національно-демократична революція (1917—1920) | Додав: Ekzor (02.03.2010)
Переглядів: 954 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 2
2  
Немає(

1  
А продовження де?..

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz