Державотворча та військова діяльність Симона Петлюри - Українська національно-демократична революція (1917—1920) - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 08:56
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 6
Гостей: 6
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Українська національно-демократична революція (1917—1920)

Державотворча та військова діяльність Симона Петлюри
    Доба націнально-визвольних змагань українського народу 1917-1921 років, коли в збройній боротьбі український народ вiдроджував свою державність, нерозривно пов'язана з ім'ям Симона Петлюри - Голови Директорії і Головного Отамана Військ Української Народної Республіки.
    Його постать найбільш суперечлива з поміж інших діячів тої доби, до сьогодні не позбавлена низки усталених міфів, зокрема, щодо його державотворчої та військової діяльності.
    Хронологічно я зупинюсь починаючи від 1917 року, хоча, всупереч існуючим твердженням, започаткованим В. Вин-ниченком у "Відродженні нації", начебто до революції (1917 року) Петлюра нічого собою не представляв, слід наголосити, що С. Петлюра в дореволюційний період вже був помітною постаттю в україн-ському суспільно-політичному і куль-турно-національному русі. Участь у громадсько-політичному житті, журна-лістська й науково-дослідницька праця, посада військового урядовця - усе це сформувало його як людину, громадянина й державного діяча.
    А у травні 1917 року, з обранням на Першому військовому з'їзді головою Українського Генерального Військового Комітету (УГВК), він вийшов на сцену великої української політики. Тоді ж, як голову УГВК, його було кооптовано до складу Української Центральної Ради.
1917 рiк знаменується для Петлюри головно військовою дiяльнiстю. Йому робили численні закиди, зокрема, що не слід було братися за військову справу, за невміння організувати оборону держави, організувати утримання і забезпечення війська усім необхідним тощо. Важко погодитися з подібними "вироками", тим більше, що вони спростовуються числен-ними історіографічними та доступними тепер архівними джерелами.
    Так, Симон Петлюра справді не був (і не обов'язково мав бути) військовою людиною. Очевидно, тогочасні обставини на таку роль вимагали не стільки власне військову людину, скільки політика національно-державницьких поглядів.
    Загальновідомо, що в періоди гострих соціальних потрясінь обставини роблять виклик не стільки тим, хто є спеціалістом в якійсь окремій галузі, скільки само-достатнiм, до певної міри, харизматичним особистостям. Історія знає безліч прикладів, коли піднімали і вели за собою маси не обов'язково військові, а лідери, що мали вплив на них. Петлюра від-повідав такому викликові часу.
    Уже під час Першої світової війни, на початку 1916 року, С. Петлюра добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, де його громадська активність, авторитет і повага, що її мав Петлюра в солдатських масах висунули його до керівництва українським військовим рухом. У квітні 1917 року він виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з'їзду Західного фронту. З'їзд створив Україн-ську фронтову раду, а її головою обрав С. Петлюру. А на Першому Всеукраїнському військовому з'їзді його було висунуто до президії з'їзду та обрано головою УГВК.
М. Ковалевський вважав, що вибір на Петлюру впав тому, що "на чолі військової організації, особливо в переходову добу, треба було поставити такого українського діяча, який разом з розумінням значення військової справи, єднав би в собi глибокий український патріотизм і вірність національній справі... в особі Симона Петлюри була знайдена людина, яка, не дивлячись на свое цілком цивільне минуле, зрозуміла всю вагу військової організації України, як і складний характер підготовних організа-ційних кроків" [1].
    Будучи самоуком у військовій справi, Петлюра усе ж набагато глибше від інших чільних українських діячів зрозумів, що відродити й захистити державу можуть не революційні резолюції та гасла, а лише боєздатна національна армія.
    Петлюра цілком включається у справу українізації війська, яка (попри неоднозначне ставлення до її суті) усім своїм ходом закладала основи формування національного війська. Усвідомлюючи недоліки українізованих частин та пере-ваги національних, він домагається пере-ходу до національно-територіального принципу комплектування та формування українських військових частин, а УГВК реально перебрав на себе функції штабу національних збройних сил.
    Після жовтневого більшовицького перевороту у Петрограді для зміцнення виконавчої влади 31 жовтня постановою Центральної Ради С. Петлюра офіційно призначається генеральним секретарем з військових справ, набувши статусу міністра.
    Впродовж короткого півторамісячного відтинку часу - листопада-грудня 1917 року, - незважаючи на спротив, саме завдяки зусиллям Петлюри, вдалося створити національні збройнi формування, які постали наприкiнці 1917 року як реальна військова сила. Чисельнiсть українських військ, що були на боці Центральної Ради, становила майже 400 тисяч осіб, з них 180 тисяч в українізованих частинах на фронті, 150 тисяч в тилових гарнізонах і 60 тисяч в загонах Вільного козацтва.
    Були створені вищі органи військового управління: Генеральний військовий секретаріат, Генеральний штаб, Все-українська військова рада і військові ради різних рівнів на місцях. Створення Укра-їнського фронту і призначення для нього відповідних начальників завершили про-цес формального підпорядкування частин колишньої російської армії на території України урядові УНР. Два військові округи - Київський 1 Одеський - також підпорядковувалися українській владі. Почали працювати українські військові школи для підготовки національних військових кадрів. Робиться спроба запро-вадження військових статутів.
    У ніч з 29 на 30 листопада 1917 року виключно за ініціативою і під керівництвом Петлюри у Києві була блискуче проведена акція повного роззброєння десятитисячного збільшовиченого вояцтва і арешту більшовицьких ватажків, що мали намір підняти загальне повстання проти Центральної Ради. Важко уявити, яким кровопролиттям і якими наслідками могло обернутися для Киева і взагалі для української революції більшовицьке повстання, коли б воно не було так успішно і безкровно зірване.
    Петлюра ясніше від інших розумів і висловлював державницькі принципи будівництва війська і вимоги до нього в революційному процесі, що й зумовило його конфлікт з іншими чільними керівниками УНР. Розходження з лідерами Центральної Ради все більше поглиблю-вались. Петлюра дедалі частіше наражався на нерозуміння. А 18 грудня 1917 року Петлюра покидає урядовий пост, усе ж твердо вірячи в необхідність національних регулярних збройних сил.
     Однак, в історіографії мають місце узвичаєні численні звинувачення Петлюри за прорахунки цього періоду, перекладання вини, як за непідготов-леність до війни, так і за сам неуспіх бойових дій, до яких він уже не був причетним. Будучи усунутим від держав-ного і військового керівництва, він не міг приймати жодних рішень, а тому не несе безпосередньої відповідальності за поразку в українсько-російській вiйнi грудня 1917-січня 1918 року.
    Відійшовши від урядової посади, Симон Петлюра не відійшов від війська загалом. З власної ініціативи він створив одну з найбоєздатніших частин - Гайдамацький кіш Слобідської України і очолив його у боях проти радянських військ, обороняючи Київ.
    Джерела свідчать про високий авто-ритет Петлюри у війську, хоч він і не належав до вищого командування. Проте наступ українських військ у лютому 1918 року відбувався під "прапором Петлюри".
    Протигетьманське повстання у листопаді - грудні 1918 року знову поставило С. Петлюру до вищого керівництва у складі Директорії УНР та на чолі українського війська як Головного Отамана Республіканських військ. 
    Коли згодом, втративши будь-яку надію на успіх подальшої боротьби, зійшли з політичної арени такі чільні політичні діячі УНР, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та розпочався "великий ісход" української інтелігенції за кордон, Петлюра 11 лютого 1919 року звернувся до ЦК УСДРП з листом, в якому писав: "Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творчі сили нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилитися од виконання своїх обов'язків, яко сина свого народу перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. 3 огляду на це я тимчасово виходжу зі складу членів Укр. С.- Д. Партії" [2].
    В цей час вже можна було передбачати, і С. Петлюра безумовно це розумів, що боротьба стає безоглядною. Залишатися при державному кермі ставало ані легко, ані безпечно. Проте він взяв на себе цю ношу, і подальше продовження боротьби дало українській нації величезні наслідки духовно-морального порядку. Для Петлюри головним завданням стало за будь-яку ціну зберегти національну державність. 
    Від цього часу Петлюра став вираз-ником державницького світогляду і всеукраїнської державницької ідеології. На думку сучасного історика В. Верс-тюка, "Симон Петлюра є переконливим прикладом еволюції соціал-демокра-тичного діяча революційного плану в діяча національно-державного. Саме внаслідок цієї еволюції і виявилася його історична роль, яку він відіграв як Головний Отаман Війська УНР та Голова Директорії" [3].
    Треба було скріплювати владу, вста-новлювати спокій усередині і обороняти державу ззовні; пекучою була проблема формування і зміцнення армії, розбудови державного апарату тощо. У подальшому внутрішні суперечності між українськими силами, які вели до хаосу в державному управлінні, складність ситуації на фронті та необхідність централізованого управ-ління бойовими діями спонукали Пет-люру вжити заходів до концентрації влади у своїх руках. Директорія на засіданні 9 травня 1919 року ухвалила постанову наступного змісту: "За виходом зі складу Директорії Голови Директорії Володи-мира Кириловича Винниченка, обрати Головою Директорії Члена Директорії, Головного Отамана Українських Респуб-ліканських Військ Симона Васильовича Петлюру" [4]. 
    С. Петлюра відіграв вирішальну роль у найскладніші періоди боротьби 1919 року, проявляв мужність, витримку, рішучість, волю і непохитність державницької позиції. Оцінюючи таку непохитність Петлюри, його сучасник, професор права А. Яковлів писав, що "необхідно з подивом зазначити і належно оцінити твердість і відданість Петлюри інтересам держави серед хаосу думок, порад, фантастичних проектів реконструкції влади, взаємних обвинувачень, боягузтв, зрад і т. д." [5]. Зважмо, що йдеться про поведінку особи на тлі і в умовах війни.
    Історія не дала Директорії можливості мирного будівництва Української Дер-жави, щоб повною мірою відновити демократичність влади. На цих обста-винах в історіографії чомусь не акценту-ється увага, а усі акценти зміщуються у площину звинувачень тодішньої влади і особливо Петлюри в нездатності навести лад, організувати армію тощо. 
    Політичні кола Антанти залишалися прихильниками ідеї неподільності Росії, а у протистоянні більшовизму ставку робили на Польщу. Поляки вели війну за володіння Східною Галичиною. Денікінці і чути не хотіли про незалежну Україну, заявляли, що переговори можливі лише на грунті визнання гасла "єдиної і неділімої Росії". Петлюра був неприме-ренним і не мав жодних ілюзій також щодо бiльшовицької Росії. У відозвi до українського народу від 2 грудня 1919 року він, зокрема, писав: "Народ України та наше республіканське військо знає, що в більшовизмі порятунку нема. Більшо-визм і комунізм на українському грунті не прийметься. Він може посіяти тільки нову міжгромадянську війну і втретє знищити Україну матеріально" [6]. Сьогодні нам відомо, яку ціну заплатив український народ, не прислухавшись до перестороги С. Петлюри.
    В умовах безперервної збройної боротьби упродовж 1919 року найбіль-ших зусиль від нього вимагали проблеми війська. Напіврегулярні та партизансько-повстанські військові формування набу-вали рис загальнонаціональної регулярної армії великою мірою завдяки керівництву С. Петлюри.
    На підтвердження цього слід навести декілька свідчень державних, політичних і військових діячів. Генерал-хорунжий В. Сальський стверджував, що Петлюра був "одним з джерел моральної сили, завдя-чуючи котрій наша Армія була в стані вдержатись в остільки тяжких, прикладу яких не знаходимо в історії, умовинах... і хоч не був він військовим фахівцем, але завжди користав з співпраці досвідчених військових фахівців... Бувало не раз, що опрацьована під його впливом якась операційна думка, здавалася не до виконання, але тверда і незламна віра вождя в остаточний її успіх, якась стихійна впертість, стремління боротись й боротись, - підсичували слабнущу енергію командирів і допроваджували до пожаданих наслідків" [7].
    О. Доценко свідчить, що: "В дійсності ж дуже рідко оперативний наказ вироб-лявся без участі Головного Отамана. Не раз я чув, як і отаман В. Сальський, і отаман В. Тютюнник, і увесь оперативний штаб прислухався до директив Головного Отамана і давали їм місце в наказах по частинах, а отаман С. Сінклєр і полковник М. Капустянський говорили, що добре, що послу-хали Отамана, і запитували - звідки він мав військові знання" [8].
    М.Капустянський стверд-жував, що "нікого за цей час могутнішого не виявилося йо-му (Петлюрі - С.Л.) на заміну, бо такого й не було... Петлюра -людина нестримної енергії, ентузіаст, вірить, хоч деколи тільки інтуїтивно, й вливає свою віру в інших. Це головна його позитивна риса, яко вождя" [9]. Резонно щодо цього зауважив О.Брик: "Якщо хто вважає, що в нас тоді були якісь інші особи, що мали вождеві здібності, то чому ж вони не повели наш народ за собою?" [10].
    Щодо рис особистісного характеру, то є багато свідчень про виняткову хоробрість Пет-люри. Так, О. Удовиченко зга-дував, що "Петлюра не лякався смерті... рвався до передової лінії фронту: від цього кроку його завжди треба було стримувати. У першу чергу Головний Отаман відвідував козаків, що були у бойовій лінії" [11]. Це ж відзначав О. Доценко: "Головний Отаман весь час перебував на фронті разом з армією, то в своєму поїзді, то на автомобілі, то на броневикові, попадаючи в зони найбіль-шого гарматного і кулеметного ворожого вогню... Військо бачило серед себе Голов-ного Отамана на найнебезпеч-ніших від-тинках фронту... Він говорив: Уб'ють?... тисячі гинуть, а чим же я від них кращий? Що їм, те й мені" [12].
    В. Прохода відзначає великий опти-мізм Петлюри. Він зауважує: "Не дивля-чись на дуже несприятливу ситуацію на фронті, Петлюра на всіх робив вражіння якоїсь веселої бадьорості. Характерною рисою його вдачі був творчий оптимізм. Він бачив лише майбутню Україну, боротись за яку закликав до останньої краплі крові. В цьому була, є і буде сила впливу Петлюри не тільки на сучасні, але й на майбутні покоління" [13].
    Очевидно, у наведених оцінках про-стежується певна тенденційність, однак вони сприяють якнайточнішому розу-мінню феномену Петлюри як військовика не за фйхом, а за покликанням, і його ролі для армії у важкій її боротьбі 1919 року.
Закиди Петлюрі щодо відсутності військового фаху дещо втрачають свою переконливість в процесі аналізу його праць на військову тематику, які відріз-няються глибоким аналітичним змістом, масштабним, стратегічним мисленням. У них порушено цілу низку концептуальних питань національного військового будів-ництва. По суті, викладено військову доктрину, піддано всебічному аналізу набутий історичний досвід. Досить назвати статтю "Чергові проблеми війсь-кового будівництва в українській війсь-ковій літературі". У ній висвітлюються складні теоретичні проблеми, які, здава-лося, б під силу лише високоосвіченим військовим теоретикам-професіоналам, а саме: про роль армії в державі, про взаємовідносини держави і війська, про взаємозв'язок військових і політичних чинників, про значення для оборони шляхів, про організацію певних галузей промисловості для пристосування їх до військових потреб, про підготовку нації до оборони своєї батьківщини та про роль у цій справі вільного українського слова і військової літератури зокрема.
    У статті він з'ясовує питому вагу військового чинника в будівництві дер-жави взагалі, а української - зокрема. Квінтесенція його теорії звучить наступ-ним чином: "Нація повинна зрозуміти вагу ідеї оборони Батьківщини, бо від того, чи іншого усвідомлення її залежить життя або смерть державного існування нації, її воля і розвиток, чи занепад і державна загибель" [14].
    За умов, які склалися в кінці 1919 - на початку 1920 p., Петлюра намагався від-найти союзників для подальшої боротьби. Було зрозумілим, що вихід для України - лише у компромісі з польським урядом. Польща залишалася чи не єдиною країною, зацікавленою у продовженні визвольної боротьби України. Вона могла надати їй реальну військову допомогу. 
    В результаті тривалих і трудних пере-говорів 21 квітня 1920року було під-писано українсько-польську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та Польщею, що увійшла в історію як Варшавський договір.
    Слід визнати, що Варшавський договір був і дотепер залишається предметом найсуперечливіших оцінок, а також най-більш вразливим аргументом в оцінках діяльності Петлюри.
    На той час іншого виходу для УНР просто не було. Для продовження бо-ротьби проти більшовицької Москви нічого іншого не залишалося, як піти на підписання такого нерівноправного дого-вору. Петлюра прийняв цей диктат з надією нормалізувати ситуацію, а з при-ходом миру, зі зміною ситуації, повернути всі українські землі, включно і Східну Галичину, до України.
    Петлюра керувався прагматичним розрахунком, розуміючи, що московський імперіалізм був і надалі є найбільшою небезпекою для фізичного буття україн-ського народу, a в той же час зруйнована війною Польща не несла такої небезпеки. Він пропонував розглядати союз з Польщею "як тактичний хід для встанов-лення зв'язку з Європою, незалежно од того, що цей акт був актом спасіння для дальшого провадження нашої боротьби" [15].
    1920 рік - був роком військового спів-робітництва з Польщею, що дало можли-вість створити і озброїти нові військові з'єднання, створити дієві військові управ-лінські структури, вести успішну збройну боротьбу яка є героїчною сторінкою армії УНР.
    Лише недотримання союзницьких угод з боку Польщі, яка пішла на перемир'я і заключила мир з більшовицькою Росією, зробило неможливим подальшу боротьбу.
    Армія УНР не була до кінця пере-моженою, а відступила за кордон і була інтернована на території Польщі. Дер-жавний центр УНР, Військове мініс-терство УНР робили все можливе для збереження боєздатності армії і продов-ження збройної боротьби за відновлення української державності. Армія зали-шалася реальною військово-політичною силою й могла стати ядром національного війська на теренах України, куди вона прагнула повернутися.
    У роки еміграції Симон Петлюра проводив надзвичайно складну і відпо-відальну працю щодо збереження армії, її організації та переформування відповідно до нових обставин. Армія УНР упродовж трьох з половиною років інтернування зберігала свої бойові осередки у вигляді згорнутих апаратів штабів дивізій, бригад, куренів, являючи собою базу для відновлення національних збройних сил.
    Він писав у 1922 році до генерала Удовиченка: "В справі організації армії - я все керувався мотивами державними, бажаючи створити національну силу, на яку міг би опертись народ в своїх дер-жавних стремліннях.. Непомітно, твердо і послідовно я все таки йду до підпоряд-кування армії державній дисципліні і -думаю - що доведу цю справу до кінця. Вважав би найщасливішою хвилиною мого життя, передати своєму наступ-никові армію національну, дисциплі-новану, опору і підставу держави" [16].
    В історіографії є безліч нападів, звинувачень в порушенні С. Петлюрою конституційності засад, в "узурпації влади", в "диктаторстві" тощо. Тому слід особливо наголосити, що його влада не була узурпована чи захоплена насиль-ницьким способом від когось іншого, а перейнята легітимним демократичним шляхом.
    Легальний титул верховної влади був покладений на Директорію волею все-народного представницького форуму, названого Трудовим Конгресом України, який відбувся 22-28 січня 1919 року, виражав волю народу, адже був скликаний з представників селян, робітників та інтелігенції, обраних від територій України, що не були зайняті більшо-виками, та представників від Західно-української Народної Республіки (ЗУНР).
     Конгрес прийняв" "Закон про форму української влади", згідно якого законо-давчою владою мав бути парламент, а виконавчою уряд - Рада Міністрів. Також був ухвалений "Універсал Трудового Конгресу", який фактично став консти-туційним актом, що визначав напрямки законотворчої роботи, функції Директорії, Ради Народних Міністрів, органів місце-вої влади.
    Увіверсал визначав, що "Вся вища власть на Україні, на перерву засідань Трудового Конгресу, має належити Директорії" [17].
    Однак, ці тимчасові повноваження верховної влади в силу об'єктивних причин залишалися за Директорією впродовж всього досить тривалого часу її існування. Подальші воєнні події, катастрофічна роз'єднаність українських сил і криза політичної системи відсунули проблему подальшого конституційного забезпечення державної влади на другий план.
    Петлюра волів дотримуватися засад Трудового Конгресу, зберегти наступність ідей Конгресу і легітимності влади. Проте його звинувачують у зміні курсу Трудо-вого Конгресу, стверджуючи, начебто Конгрес проголосив трудові ради, владу селян і робітників. Насправді ж проголо-шувалось, що конгрес стоїть проти організації робітничої диктатури і висловлюється за демократичний лад на Україні. "В цілях закріплення демокра-тичного ладу Правительство Української Народньої Республіки, разом із комісіями має підготувати закон для виборів Всенародного Парламенту Незалежної Соборної Української Республіки" [18]. Саме це доводить, що Трудовий Конгрес визначив шлях парламентської демо-кратії, а не влади рад.
    Безпідставними також є звинувачення Петлюри в "саботажі" скликання чергової сесії Трудового Конгресу. Адже Трудовий Конгрес у січні 1919 року визнав внут-рішнє і зовнішнє положення Республіки настільки загрожуючим і небезпечним, що припинив свої засідання і доручив своїй Президії в порозумінні з Дирек-торією скликати слідуючу сесію конгресу в найближчий час, коли з'явиться змога нормальної роботи. Тобто скликати сесію мала Президія конгресу. Ні Директорія, ні Рада Міністрів не мали на це права. Президія ж не могла скликати сесію не лише тому, що положення погіршувалось і ставало ще більш небезпечним, але й через те, що частина членів Конгресу, які залишились на території УНР, не складала кворуму.
    Дійсно, в умовах безперервного ведення війни пріоритети віддавались військовим проблемам, але влада була в руках політичного проводу - Директорії та уряду. Мала місце концентрація влади в одних руках, але за конкретних умов це було швидше позитивним фактором, аніж навпаки.
    Петлюру звинувачують в потуранні отаманам, в нездатності навести лад. В дійсності проблема отаманщини значно складніша, щоб її поставити в провину одній особі. Пробудження селянської стихії, вплив підривної більшовицької пропаганди, наявність незаконних зброй-них формувань, що не визнавали цент-ральної влади, слабкість державного апарату - такі глибинні причини отаманії.
    Найпоширенішим аргументом, що його наводять опоненти Петлюри, звину-вачуючи йоги в узурпації державної влади, є постанова Директорії від 15 лис-топада 1919 року, що прийнята в зв'язку з відбуттям членів Директорії Ф. Швеця і А. Макаренка за кордон з представ-ницькою метою і якою визначалося, що "верховне керування справами Республіки покладається на Голову Директорії п. Головного Отамана Симона Васильовича Петлюру, який іменем Директорії затверд-жує всі закони і постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів" [19]. Поста-нова мала тимчасовий характер і була прийнята на час відсутності з території УНР членів Макаренка і Швеця.
    З цього приводу Петлюра 19 листопада 1919 року звернувся з відозвою до українського народу. В ній, зокрема говорилося: "В тяжкий час присудила мені доля взятися до цієї тяжкої та надзвичайно відповідальної праці... Повновластю даних мені повноважень я буду користуватися лише для того, щоб довести країну нашу до народного парламенту з установчими функціями, де увесь нарід наш через своїх кращих представників обраних на підставі загаль-ного, таємного, рівного, пропорційного, безпосереднього виборчого права вирі-шить долю свою, встановить форму державного устрою України та виробить основні закони, по яким має жити наш край" [20].
     Безпідставними, на наш погляд, є також звинувачення Петлюри в дикта-торстві. Подібні закиди спростовуються багатьма фактами. Так, зокрема, коли у березні 1919 року деякі політичні і вій-ськові діячі (голова УПСС А. Макаренко, морський міністр М. Білинський, дер-жавний контролер П. Симонов) домага-лися від Петлюри жорстких заходів - встановити диктатуру Голови Директорії, розпустити уряд й скликати Військову раду з провідних військових керівників, надавши їй особливі широкі повно-важення, - він не пішов на такий крок.
Закиди Петлюрі в диктаторстві та в одноосібності управління армією спро-стовуються також існуванням за часів Директорії безпосереднього контролю за військом з боку держави у вигляді служби державного інспекторату та запровад-ження посади Наказного Отамана, що підпорядковувався лише Директорії УНР.
    Переконливим аргументом на безпід-ставність тверджень про диктаторські тенденції Петлюри є відхилення ним постанови Ради Міністрів від 14 лютого 1920 року, якою мав бути затверджений "Тимчасовий закон про державний устрій та порядок законодавства в УНР", яким Голова Директорії наділявся необмеже-ними диктаторськими правами глави держави.
   
Дійсно, якби С.Петлюра хотів "само-властя" та "узурпації влади", то здавалося б, це був якраз найбільш вигідний момент - затвердженням цієї постанови і закону здійснити свої наміри.
    До честі Петлюри, він не став на шлях тоталітаризму, а перебував у пошуках шляхів і дієвої ідеології для забезпечення законності і демократичності в боротьбі за українську державність. Умови війни не давали змоги скликати сесію Трудо-вого конгресу, а разом з тим ситуація вимагала участі в керуванні державними справами широкого народного пред-ставництва.
    З огляду на це 12 листопада 1920 року Петлюра затвердив ухвалені Радою Народних Міністрів "Закон про Тим-часове Верховне Управління та Порядок Законодавства в Українській Народній Республіці" та "Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки".
    Ними встановлено, що "верховна влада УНР тимчасово організується шляхом розмежування та координування держав-них функцій між Директорією, Держав-ною Народною Радою і Радою Народних Міністрів... Директорія УНР в особі Голови Директорії іменем УНР затверд-жує ухвалені Державною Народною Радою закони... До скликання Парламенту УНР законодавча влада в УНР належить Державній Народній Раді, яка складається з представників населення, політичних, громадських, наукових, професійних та кооперативних організацій і установ... Виконавчою владою є Рада Народних Міністрів, яка відповідальна перед Державною Народною Радою" [21].
    Закиди щодо цього закону, як такого, що спричинив конституційний переворот, спростовуються вже хоча б тим, що за характером він не є конституційним, а лише тимчасовим, що звів прийняті раніше постанови та оформив фактичний стан речей "до часу, коли матиме чинність в УНР ухвалена народним представ-ництвом повна конституція" [22]. Тоді уряд має передати владу постійному урядові на рідній землі.
    Створення Державної Народної Ради як тимчасового органу народного пред-ставництва, що скликався на один рік і мав діяти до скликання парламенту, давало можливість участі і певного впливу представникам політичних партій, громадських установ і населення в дер-жавних справах, що було мірою демо-кратичною, в дусі засад Трудового Кон-гресу. За Директорією залишалися лише функції затвердження зако-нів, договорів, призначень, акти амністії й представництво перед іншими державами.
     Але це промовисто свідчить про демократичність намірів і дій Петлюри, про безпідставність закидів у будь якій узурпації влади.
Петлюра послідовно відстою-вав закріплення демократичного ладу. На підтвердження доречно навести його слова: "Я демократ... Перед нами великі завдання дер-жавного й суспільного будів-ництва демократизму. І кожен повинен віддати волю, душу, руки на службу цьому ділу... Вся наша праця мусить мати своєю метою довести європейським чинникам дозрілість нашого суспільства та народних мас до самостійного державного існування на засадах європейської демократії" [23].
    Отже, ми можемо стверд-жувати, що Петлюрі належить концепція державної структури України як самостійної, соборної, демократичної, правової республіки. Ця політична концепція, програма та ідео-логія відповідали потребам державо-творчої парадигми українства. Його також слід розглядати як першого українського політика, що найбільш послідовно від-стоював європейський вектор розвитку України.
    І є очевидною певна політична неда-лекоглядність, яка полягає в тому, що новітня українська держава мляво і не-виразно ідентифікує себе з Українською Народною Республікою, не використовує повною мірою її досвіду та досвіду таких діячів як С. Петлюра.
Сучасним політичним і державним діячам для розуміння націотворчих проблем корисним було б знання ідей С. Петлюри, які були рушійною силою у відродженні українського народу та в його визвольній боротьбі.

Джерела
1. Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. - Інсбрук, 1960. - С. 319.
2. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т.1. - Нью-Йорк, 1956. - С. 228
3. Верстюк В. Харизматичніеть Петлюри // У 70-річчя паризьної трагедії 1926-1996. - К., 1997. - С. 136.
4. Вісник державних законів УНР. - 1919. - Вип. 37. - Ч. 540.
5. Яковлів А. До питання про легітимність уряду УНР // Тризуб. - Париж, 1928. - Ч. 43 (149). - С. 9. 
6. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 1. - Нью-Йорк,1956. - С. 242. 
7. Сальський В. Головний Отаман Симон Петлюра і Армія УНР // Табор. - Каліш, 1927. - Ч. 3. - С. 5-11.
8. Доценко О. Літопис української революції 1917-1923. - Київ-Львів, 1923. - Кн. 4. - С. 312.
9. Капустянський М. Похід українськихармій на Київ-Одесу - С. 20-21.
10. Брик О. Тернистий шлях Українського Уряду (1918-1921). - Вінніпег, 1969. - С.З.
11. Удовиченко О. Третя Залізна дивізія. - Нью-Йорк, 1971. - С. 80.
12. Доценко О. Літопис української революції 1917-1923. - Київ-Львів, 1923. - Кн. 4. - С. 15-16.
13. Прохода В. Вождь і військо // Збірник пам'яті Симона Петлюри (1879-1926). - К., 1992. - С. 142.
14. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 2. - Нью-Йорк, 1979. - С.518-519. 
15. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т. 3. - К., 1999. - С. 517. 
14 16. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Т.2. - Нью-Йорк, 1979.-С.517-518. 
17. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. - Мюнхен, 1983. - Т.1. - С.424.
18. Конституційні акти України. 1917-1920. - К., 1920. - С. 110. 
19. ЦДАВО України. - Ф. 1429. - Оп. 1. - Спр. 1. - Арк. 41.
20. Доценко О. Літопис української революції. - Кн. 4. - Київ-Львів, 1923. - С. 320-321. 
21. Вісник Державних Законів - 1920. - Вип. 2. - Ч. 24-25.
21. 22. Там само.
23. Мацієвич К. Симон Петлюра і сучасність // Тризуб. - 1933. - Ч. 35 (393) - С. 8-9.



Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/1_3_06_9.html
Категорія: Українська національно-демократична революція (1917—1920) | Додав: Ekzor (05.03.2010)
Переглядів: 3199 | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz