Роман Шухевич - Україна у Другій світовій війні - Історія України - Все для історика
Все для історика
Вівторок, 06.12.2016, 20:46
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 22
Гостей: 22
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Україна у Другій світовій війні

Роман Шухевич
Штрихи до портрета

    Тут не місце переказувати всю біографію Романа Шухевича, а тому обмежимось лише кількома штрихами. Він народився 7 липня 1907 року. Ще з шостого класу гімназії став підпільником Української військової організації (УВО). У 1932-му закінчив Львівський політехнічний інститут. У 1926-1929 роках брав участь, організовував і керував різними антипольськими акціями. У 1929-му вступив до ОУН як один з перших членів, а у 1933-1934 р. був бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН, яку очолював Степан Бандера. У 1934 році був ув'язнений поляками і амністований у 1938 році. У 1938-1939 роках був старшиною у штабі Карпатської Січі, а у 1939-1941 роках у Проводі ОУН відповідав за організацію підпільної мережі на західноукраїнських землях. У 1941 році як командир Українського легіону увійшов до Львова. В серпні 1943 року обраний Головою Бюро Центрального Проводу ОУН. З осені 1943-го очолив УПА. В липні 1944-го на підпільному І-му Великому зборі УГВР обраний Головою Генерального Секретаріату УГВР.
    Він був переконаним антикомуністом. Комуністична влада відправила на заслання його батьків і сестру. На початку радянсько-нацистської війни у 1941 році, коли більшовики "чистили" західноукраїнські в'язниці, було розстріляно його брата. Була заарештована його дружина, а дочку і сина відправлено до спеціального дитячого будинку.
    До речі, з сином йому довелось зустрітись після цього. Справа в тім, що у серпні 1947-го Юрко втік із спецдитбудинку у місті Рутченково Сталінської області і повернувся у Західну Україну. Спочатку він переховувався у селі Бусовисько Дрогобицької області у батькового приятеля Михайла Цапа. У жовтні 1947-го Юрко зустрівся з батьком, який забезпечив його документами на ім'я Б.Левчука і влаштував у середню школу міста Кам'янка-Бузька. Саме тоді, як згадував Ю.Шухевич, його батько сказав:"Юрку, ми не мстимося за наші родини, ми боремося за те, щоб раз і назавжди повалити цей страшний антинародний комуністичний режим".
    У січні 1948-го вони зустрілися ще раз. Цього разу у Львові. 20 березня 1948 року Юрко разом із зв'язковою Шухевича Галиною Дідик виїхав з метою викрасти сестру Марію (якій на той час було 7 років) з дитячого будинку. План не вдалося реалізувати, а 25 березня Юрія знов захопили. Цього разу він вже не втече. Його засудять у чотирнадцять років, а на волю він вийде лише у 1989-му, коли йому виповниться 55 років. Вийде, втративши зір.
    З 1943 року Шухевич перейшов на нелегальне становище. Нацисти заарештували його дружину Наталю Шухевич-Березинську. Тоді Шухевич, ризикуючи життям, зустрівся з полковником Альфредом Бізанцем і гестапо звільнило Наталю. У 1944-му Роман і Наталя формально розлучилися, щоб родина не постраждала від нацистів, які розшукували Шухевича.
Одначе цікавилися Наталкою й інші сили. 27 липня 1945 року її (разом з її матір'ю, сином Юрком і дочкою Марією) у селі Біличі Старосамбірського району заарештували енкаведисти. Через неї, зрозуміло, сподівались вийти на "Вовка" - таке псевдо було дано її чоловікові у документах НКВД. 
    Тут доречно згадати, що влітку 1944 року один з працівників НКГБ звернувся до наркома В.Рясного з пропозицією створити "конспіративно-розвідувальні групи" з колишніх бійців УПА і перевербованих підпільників. У серпні того самого року дозвіл було дано і у практиці діяльності органів НКВД-НКГБ широко використовувались "спецгрупи" (з осені 1946-го вони мали назву "агентурно-бойові"). Один з найпоширеніших методів їхньої роботи був так званий легендований допит, коли учасники цих груп діяли під виглядом співробітників оунівської Служби безпеки (СБ).
    Так ось, за допомогою саме таких груп у липні 1948 року "тестували" Юрія Шухевича, а згодом і Наталю Березинську. Якщо Юркові один з учасників групи пошепки просто підказав, з ким він має справу, то Наталя, яку "відбили" псевдоповстанці, спочатку піддалася на гру. Її повели по легендованим зв'язкам, від бункера до бункера. Одначе ніяких серйозних відомостей про чоловіка вона на збиралася надавати, а тому її невдовзі знов "відбили". Цього разу вже у "повстанців". У 1947 році її вперше засудили до 10 років позбавлення волі. До всього цього залишається додати, що і батька Р.Шухевича також було репресовано. У жовтні 1947 року цю хвору і немічну людину забрали на етап і відправили на поселення у Кемерівську область, де він і помер.
Погодьмося: людина, яка здатна принести у жертву переконанням не лише саму себе, а й своїх рідних і близьких, є серйозним супротивником.

Професіонал

    Саме так до Шухевича ставилися працівники комуністичної спецслужби. Вони знали, з ким мають справу. Наприклад, було відомо, що у 1926 році УВО вирішила знищити шкільного куратора Собінського, який здійснював політику полонізації українських гімназій і семінарій. Виконання присуду було покладено на Романа Шухевича. І він успішно впорався з тим завданням. Він був організатором відомої першої бойової акції ОУН у місті Городок у 1930 році, а у 1933 році організовував напад на радянське консульство у Львові. 
    Шухевич мав добру військову підготовку, був спортсменом, відзначався у лижному спорті, ставив рекорди у змаганнях з бігу, грав у футбол, керував свого часу у Львові низкою українських спортивних організацій. Словом, це була людина підготовлена для бойових дій, а не просто особа, яка виголошувала патріотичні чи антикомуністичні гасла.
    Шухевич був реалістом і багато що розумів. Зокрема, ілюзорність надій на глобальне зіткнення США і СРСР. Дружина його близького приятеля Олекси Гасина (Лицаря), члена Центрального Проводу (ЦП) ОУН і полковника УПА (застрелився при спробі його захоплення у Львові 31 січня 1949 року) розповідала, що Шухевич висміяв мрії її чоловіка про радянсько-американську війну. Америка, саркастично зауважив він, чомусь ніяк не прислуховується до думки Лицаря. Ольга Гасин поцікавилася, чому ж їм втомленим і виснаженим, не піти на Захід? З гіркою посмішкою Шухевич відповів, що вони потрібні тут, в Україні, і нікому не потрібні там, на Заході.
    Після 1945 року Шухевич разом із прибічниками по ЦП ОУН розробив тактичні основи, що дозволили ще на кілька років активно протидіяти комунізації Західної України. Складовими були схеми "Дажбог" (збереження кадрів і глибока конспірація), "Орлик" (створення позицій у Східній Україні) і "Олег" (підготовка молодіжного резерву підпілля).
    У першій половині липня 1948 року Шухевич в Іловському лісі тодішньої Дрогобицької області провів нараду на базі Львівського крайового проводу, яким керував Зиновій Тершаковець (Федір). Члени ЦП ОУН Василь Кук, Василь Шелест, Роман Кравчук, Олекса Гасин ухвалили важливі рішення про перебудову підпільної роботи, посилення конспірації.
    Разом з тим ми були вражені, коли дізнались про те, що при цьому Шухевич здійснив спроби знайти контакти із представниками комуністичного режиму, розпочати мирні переговори, щоб зменшити негативні наслідки протистояння у західноукраїнському регіоні. 
Так, 19 листопада 1944 року довірена особа командарма, львівська художниця Ярослава Музика через свого приятеля заступника начальника обласного управління охорони здоров'я Юліана Кордюка передала представникам влади пропозицію Проводу ОУН про проведення мирних переговорів. За кілька днів на квартирі Я.Музики зустрілися полковник держбезпеки Сергій Карін-Даниленко (керівник Опергрупи НКГБ у Західній Україні) і один з керівників Львівського міського проводу ОУН Богдана Світлик ("Світлана").
    Було досягнуто домовленості, що зустріч для переговорів відбудеться у одному з населених пунктів з гарантією взаємної безпеки учасників. І така зустріч відбулася в ніч з 28 лютого на 1 березня 1945 року на 130 кілометрі шосе Львів-Тернопіль. С.Каріна-Даниленка і офіцера держбезпеки А.Хорошуна (він грав роль працівника Львівського облвиконкому) на одному з хуторів Козівського району Тернопільщини зустріли члени ЦП ОУН Дмитро Маївський і Яків Бусол. П'ятигодинні консультації конкретних результатів не принесли. Відомо, що Шухевич інформував про ці переговори С.Бандеру.
    Останні пропозиції про мирні переговори від Шухевича надійшли 10 квітня 1948 року. У той день Я.Музика надіслала листа секретареві Львівського обкому КП(б)У Іванові Грушецькому. Одначе і тоді компромісу не було знайдено. Напевно, його і не могло бути з огляду на жорстку позицію тодішнього керівництва УРСР, переконаного, що ціною переваги військових сил можна неодмінно перемогти "українсько-німецьких націоналістів".

"Вовк" у підпіллі

    Полювало на "Вовка" не лише військо. З 1944 року комуністична спецслужба розгорнула широкомаштабний оперативний захід, спрямований на пошук членів ОУН і особисто Романа Шухевича. Відповідні завдання пізніше було покладено на створене у січні 1947-го Управління 2-Н МГБ УРСР, 1-й відділ якого вів розшук лідерів українського підпілля. В цілому по Україні не менш 700-800 опративних працівників одночасно брали участь у пошуках командарма УПА. Характерно, що тричі надходили інформації про ліквідацію "Вовка". Всі вони виявилися неточними, а тому пошуки тривали.
    Це вимагало неабияких зусиль, щоб забезпечити конспірацію командарма. І були люди, які цим опікувались. Наприклад, К.Ратич, співробітник СБ ЦП, свого роду персональний конструктор бункерів для Шухевича. Велику роль відіграла Галина Дідик, яку ми вже згадали. Народилася вона у 1912 році у селі Шибалин Бережанаського району на Тернопільщині, з 1930-го була в оунівському підпіллі, самовіддано працювала в Українському Червоному Хресті - медичній мережі українського підпілля. У 1939 році її заарештували працівники Бережанського районного відділення НКВД, однак згодом звільнили. У 1944-му вона перейшла на нелегальний становище, у 1945-му її відрядили до групи забезпечення "зверхника Тура". 
    Г.Дідик забезпечила не менш як півтора десятки місць укриття командарма. У зв'язку із погіршенням здоров'я Шухевича (почали набрякати ноги і він не міг переховуватись у звичайних бункерах) на зиму 1945-1946 року Дідик обладнала для нього бункер під піччю у будинку по вулиці Сулимирського, 4, у Львові. Навесні 1946 року Шухевич пішов у Рогатинські ліси, де діяв Рогатинський особливий окружний провід, спеціально створений як база для укриття керівного складу підпілля Галичини. З того час "Тарас Чупринка" в залежності від сезону змінював місця укриття. Наприклад, взимку наступного року (і до квітня 1947 року) він перебував на конспіративній квартирі села Княгиничі Букачівського району на Станіславщині. Тут ним опікувалася ще одна зв'язкова Ольга Ільків ("Роксоляна"), дружина стрийського районного провідника ОУН, який загинув у 1947 році. 
    Незважаючи на добру фізичну підготовку Шухевича, умови підпілля і психічне перевантаження давалися взнаки - міокардит, гіпертонія, ревматизм. Неодноразово командарму довелося (зрозуміло, із фальшиими документами) звертатись до львівського лікаря Блея. За забезпечення медикаментами відповідала Любов Микитюк - наречена члена ЦП Петра Федуна, яка працювала у Львівському медінституті.
    Ті, хто дивився фільм режисера Олеся Янчука "Нескорений", присвячений Шухевичу, напевно запам'ятали одну з початкових сцен, де командарм разом із зв'язковою перебуває в Одесі. Шкода лише, що автори фільму в цій частині (як, до речі, і в багатьох інших сценах стрічки) нічого не пояснили глядачеві: як це, головнокомандувач УПА, підпільник - і відпочиває на курорті?
    Дійсно, Роман Шухевич через стан здоров'я разом із Галиною Дідик у липні 1948-го перебував на Лермонтовському курорті в Одесі. Вони придбали курсовки на ім'я вчителя Ярослава Польового та Ганни Хом'як. Відвідували провідного кардіолога професора Сигала. Йдучи на процедури, завжди брали із собою отруту і по черзі переховували пістолет. Ба більше, у червні наступного 1949 року вони знов повторили небезпечну подорож до "жемчужины у моря".
    Зрозуміло, це був величезний ризик, але диктувався він станом здоров'я Шухевича, а успішний результат двох подорожей підтверджував його справжній талант конспіратора.
    У своїх спогадах про батька Юрій Шухевич згадує ще двох зв'язкових Катерину Зарицьку і Дарку Гусяк, з якими (як і з Галиною Дідик, доля зведе його пізніше в ув'язненні). Псевдо першої - "Монета". Дочка професора математики, вона вступила до ОУН ще у 1932-му, а через два роки була засуджена як власниця конспіративної квартири, що на ній переховувався Григорій Мацейко - вбивця міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Вони були ідейно близькі з Шухевичем, а з весни 1945-го це було вже справжнє кохання. Зарицька координувала роботу особистих зв'язкових командарма і осіб, що утримували конспіративні квартири. Вперше її заарештували у 1945-му, але їй вдалося втекти. Вдруге "Монету" затримали 21 вересня 1947 року у Ходорові. При цьому вона чинила опір і застрелила оперативного працівника. У листопаді 1948 року Особлива нарада МГБ СРСР засудила її до 25 років тюремного ув'язнення, яке у 1969-му замінили на виправно-трудову колонію. На волю вона вийшла у 1972 році, а у 1986-му померла.
Нарешті - Дарка Гусяк ("Нуся"). За словами Юрія Шухевича, саме вона "стала невільним винуватцем провалу Романа Шухевича". Дарка також була зв'язковою і виконувала відповідальні доручення (наприклад, їздила до Москви з метою встановлення контактів з посольством США). Її схопили прямо на вулиці у Львові 2 березня 1950 року, відібравши зброю і отруту. Вона вперто відмовлялась давати свідчення, хоча її катували, а потім на її очах відбулося побиття її рідної матері. Незважаючи на це і на тортури, вона мовчала, хоча після допитів потрапила до так званої лікарняної камери.
    Після одного з допитів у цій камері вона зустріла знайому. Вона також була із слідами побиття, але вже нібито виходила на волю і була готова передати записку від Дарки. Так і сталося. Гусяк написала записку, як потім з'ясувалось, фатальну для Шухевича. Ось вона:"Мої дорогі! Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в'язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася.
    Після першої стадії я тримаюсь, але не знаю, що буде далі.
М. (Йдеться про "Монету", тобто про К.Зарицьку. - Авт.) приводили на очну ставку, вона героїчна тому, що трималася 5 місяців.
Цілую. Нуська.
    Про мене дуже багато знають, а основне питання - це про ШУ і ДІ (Тобто про Шухевича і Дідик. - Авт.).
Мене захопили шестеро і не було можливості покінчити із собою. Знали, що у мене є пістолет і отрута".
Далі "Нуся" пояснила, що записку слід передати Наталі Хробак у селі Білогорщі Брюховицького району Львівської області і докладно описала, де знаходиться її будинок. Знайома з камери насправді була агентом МГБ "Розою", а "сліди побиття" - звичайним гримом.
Так стало відомо, де переховується головнокомандувач УПА. До його загибелі залишилося зовсім небагато часу.

Операція

    Оскільки інформація, видобута "Розою", сумніву не підлягала, миттєво був розрозблений "План чекістсько-військової операції по захопленню або ліквідації "Вовка". Цей унікальний документ у одному примірнику передбачав проведення операції на світанку 5 березня 1950 року: "Для проведення операції:
а) Зібрати всі наявні у м. Львові оперативні резерви 62 СД (Стрілкової дивізії. - Авт.) ВВ (Внутрішніх військ. - Авт.) МГБ, штабу українського прикордонного округу і Управління міліції м. Львова.
б) Зняти по тривозі військові сили, що беруть участь в операції на стику адміністративних кордонів Глинянського, Перемишлянського і Бобрковського районів Львівської області у кількості 600 осіб і зосередити на 5 годину 5 березня ц.р. у дворі УМГБ Львівської області.
в) Операцію провести методом блокування села Білогорща, прилеглих до нього хуторів, західної околиці селища Левандувка і лісного масиву".
    Для керівництва операцією створили оперативний штаб, до якого увійшли заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-майор Дроздов, прибулий з Москви генерал-лейтенант Павло Судоплатов, начальник ВВ МГБ Українського округу генерал-майор Фадєєв і начальник УМГБ Львівської області полковник Майструк.
    Все було зроблено за планом, а 8-ма рота 10-го стрілкового полку 62-ї дивізії блокувала не один, а кілька будинків, в яких ймовірно міг бути Шухевич. Раптом з будинку Наталі Хробак вискочив її син Данило. Група під орудою капітана Пікмана затримала його і нашвидкоруч допитала. Підліток вказав у центрі села на будинок своєї сестри Ганни Конюшек, домашня прибиральниця якої була схожа на Галину Дідик.
    Близько восьмої години група солдатів і відповідальних працівників Управління 2-Н УМГБ підійшли до цього будинку. Хвилин за десять двері відчинила жінка, яка назвала себе Стефанією Кулик, але була опізнана як Дідик. Як сказано в одному із звітів, їй було "категорично запропоновано, щоб Шухевич Роман, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережено життя".
    Дідик відмовилась це зробити. Тоді у будинку розпочався обшук. До речі, обшукали і саму Дідик, вилучивши пістолет. Одначе вона встигла прийняти стріхнін і, вже втрачаючи свідомість, почула постріли. Вона не померла, оскільки її негайно повезли до реанімації. Її вилікували і знов піддали жорстким допитам. Майже 21 рік вона була в ув'язненні, згодом - на поселенні у Казахстані. Повернулась в Україну, мешкала в селі Христинівка на Чернігівщині, де померла у грудні 1979 року.
    Одначе повернімося до подій у Білогорщі. Шухевич перебував у будинку Ганни Конюшек у спеціально обладнаному ще у жовтні 1948 року сховищі. Воно являло собою дерев'яний короб у міжповерховому просторі на кілька осіб з двома простінками, що розсувалися. Вихід з кімнати прикривав килим. В принципі у такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе. Важко сказати чому, але Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку. Ось як це описано в одному із звітів: "Під час обшуку з-за дерев'яної перегородки на площадці сходів були здійснені постріли.
    У цей цас по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МГБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМГБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла тов. Ревенка на площадці сходів було вбито. 
Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз.
    У цей час сержант Поліщук, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита".
    Ось тут і починається найнезрозуміліше в історії загибелі Романа Шухевича.

Останнє слово сказав "Вальтер"


    У 1950 році в українській емігрантській пресі з'явилися численні некрологи у зв'язку із загибеллю головнокомандувача УПА. Одначе жодних подробиць його загибелі не подавалося.
    Василь Охримович, який перебуваючи у підпіллі, підготував рукопис брошури про Шухевича під назвою "Перший серед рівних", писав, що "напевно ніколи не стануть відомі точні дані про обставини, які призвели до нападу військ МГБ на його квартиру в Білогорщі 5 березня 1950 р. У всякому разі не спритність і не переваги більшовицької поліції відіграли тут свою роль, а безмежна довіра людям з боку генерала".
    У книзі Петра Мірчука "Роман Шухевич" (Торонто, 1970) зазначалося, що командарм та його охорона "боронилися до останнього патрона", хоча у ніч напередодні загибелі Шухевич відпустив свою охорону (11 осіб на чолі з Михайлом Зайцем - "Влодком") у Карпати і залишився один із Галиною Дідик.
    У збірнику "Шляхами чекістської долі" (зазначено, що Київ, у 1988 р.) Шухевич загинув від руки сержанта Мухітдінова. Перед цим командарм накинувся на офіцера-чекіста. Тепер зрозуміло, звідки взялася ця версія, - прямо із службового звіту.
    У березні 2000 року в одній з київських газет були надруковані спогади Юрія Шухевича, який згадував, як слідчий Гузєєв привів його до гаража Львівського обласного управління МГБ, де він побачив тіло свого батька: "Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під груддю було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. "Значить, застрелився", - подумав я".
    Дійсно, на фото чітко видно кульовий отвір на скроні. Тепер співставимо деталі. Чи реально було влучити тричі фронтально та ще й у скроню Шухевича, якщо він, як випливає з документів зчепився з полковником? Запитання, звісно, риторичне.
    Ще більше ми були здивовані, коли звернули увагу на те, що у документах подаються два різних прізвища сержанта, який нібито застрелив Шухевича. Те, що було зроблено так званий контрольний постріл, також малоймовірно, оскільки відомо багато випадків, коли менш значних діячів ОУН і УПА в разі поранення намагалися врятувати (часом на руках несли) за будь-яку ціну з метою видобути необхідну інформацію. Наприклад, у вересні 1948 року для того, щоб врятувати волинського підпільника Михайла Кменя ("Савка"), який двічі (!) вистрелив собі в голову при затриманні, було викликано з Києва до Луцька головного нейрохірурга Українського округу внутрішніх військ Я.Файзельберга.
    Отже, версію про те, що сержант мав снайперський талант, ми відкинули. Ймовірніше те, що Роман Шухевич просто не зміг скористатись гранатою у тісноті будинку і спробував вирватися. Якби він не прагнув цього, то відразу б застрелився або підірвав себе гранатою. Внаслідок нескоординованих дій опергрупи, для якої поява Шухевича стала абсолютною несподіванкою, командарм отримав смертельне поранення, скотився вниз по східцях і, не бажаючи потрапити живим до рук чекістів, сам пустив собі із "Вальтера" кулю у скроню. 
     Тепер все це потрібно було якось пояснити. Ось як це пояснює для себе все це один з героїв у згаданій книзі "Шляхами чекістської долі": "Шовкуненко сидів на порозі і намагався зрозуміти, чому не пощастило взяти Шухевича живим, де промахнувся він особисто, а де - його помічники.
    "З одного боку, це ніби успіх, - билася думка. - Ліквідовано небезпечного бандитського ватажка. З другого боку, ліквідацією Шухевича завдання боротьби з бандитськими ватажками не вирішене: ще сидять по схронах його поплічники, зокрема "Петро" і "Кандиба", лишилися зв'язкові, через яких Шухевич підтримував контакти з закордоном".
    Якщо врахувати те, що під прізвищем Шовкуненка виведено реальну особу - полковника Шорубалка, то логіка наведених міркувань десь наближається до справжньої. Ось тоді і було прийнято рішення списати все на якогось сержанта, який зіпсував своїми пострілами блискучий задум. Однак і начальство відреагувало відповідно. Сержант одержав подяку і премію у 1000 рублів. Однак жодної урядової нагороди за ліквідацію самого Шухевича ніхто не отримав. Як ми вже зазначили, тіло Шухевича привезли до Львівського обласного управління МГБ, де його показали не лише синові, а й Катерині Зарицькій, заарештованому священику Миколі Паснаку, а також одному з колишніх провідників ОУН на Прикарпатті Зиновію Благому (псевдо "Шпак"). Всі вони впізнали у вбитому командарма УПА.
    Єдиною "втіхою" для МГБ стало те, що на конспіративній квартирі Шухевича виявили чимало цінних оунівських документів, зокрема, секретну інструкцію "Оса-1", вказівки для учасників оунівського підпілля, які легалізувалися, інструкцію про організацію інформаційної служби у містах і селах з метою виявлення агентури МГБ, а також для збирання інформації, окремі записки Шухевича, в яких згадано про окремі розходження між закордонним Проводом і ЦП, що діє в Західній Україні, та ін. Крім того, захоплені зв'язкові Шухевича зрештою були змушені дати свідчення, назвали 105 явочних квартир, з яких три десятки були у Львові.
    І останнє. Готуючи цю публікацію, ми прагнули віднайти документальні свідчення про місце поховання Романа Шухевича. На жаль, ці спроби не принесли результатів, хоча ми уважно вивчили матеріали про розшук його тодішніми органами держбезпеки та про обставини загибелі. Ми намагались розшукати свідків тих подій. На жаль, тодішній комендант Управління МГБ Львівської області (а саме на комендантські підрозділи покладалися "розстрільні" доручення) помер у 1991 році.
    Схоже на те, що тіло Романа Шухевича було просто знищено, але де тоді акт про це? Цим запитанням і закінчимо, сподіваючись, що можливо хтось із ще живих сучасників тодішніх подій відгукнеться на цю публікацію і допоможе віднайти останній земний прихисток головнокомандувача УПА.



Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/2_02_8.htm
Категорія: Україна у Другій світовій війні | Додав: Ekzor (10.03.2010)
Переглядів: 564 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1045
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz