Перша світова війна незмінно проходила на тери­торії України. Внаслідок цього українство як на тих територіях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, так і на російській тери­торії України втягувалось у вир воєнних баталій, зазнавало полі­тичних утисків, переслідувань і репресій з боку монархічних режимів обох імперій.

    Війна, вибухнувши на Балканах, була певною мірою результатом ворожості Росії до українського руху в Галичині як П'ємонту україн­ського національного відродження. Російські офіційні кола звикли розглядати Галичину як осередок українського сепаратизму, що підтримувався чужорідними впливами Австро-Угорщини. Відносини між Росією і Австро-Угорщиною визначалися переважно слов'яно­фільською націоналістичною ідеологією, в якій одне із чільних місць посідало вороже ставлення до зростання української культури в Га­личині і прагнення до «возз'єднання Русі» з Росією на засадах етногра­фічної єдності.

    Поділена між двома імперіями, етнографічна територія України зумовлювала постійну боротьбу між ними. До цього спричиняв і ук­раїнський національний рух, насамперед в Австро-Угорщині, і маїз тенденції до поширення на Російську Наддніпрянську Україну.

    Росія робила все можливе, щоб не дати поширитися цьому ру­хові зі Львова на Наддніпрянщину. Росію турбували політичні досяг­нення українців на парламентських виборах 1913 р. до Віденського парламенту, куди пройшли ЗО українців і 1 москвофіл (на попередніх виборах 12 українців і 8 москвофілів), а також їхній вплив у Львівському сеймі. Тому для Росії ставало вкрай необхідним покінчити з базою українського відродження в Галичині.

    Трагедія українства полягала в тому, що воно, не маючи власної державності, щоб захищати свої корінні інтереси, розділене терито­ріально, змушене воювати один проти одного в арміях інших держав, які ігнорували українські національні інтереси. Наддніпрянська, або російська, Україна, де наприкінці XIX ст. проживало 23,5 млн ук­раїнців, поставила до російської армії 3,5 млн солдатів, а із Захід­ної, або Австрійської, України з 6,5 млн було мобілізовано понад 250 тис. Проте ні загальні мобілізації, ні жертовність українців в ар­міях різних імперій не змінили політики щодо них імперських ре­жимів.

    З початком війни в Австро-Угорській імперії розгорнулися дії, спрямовані проти українців. В умовах воєнного лихоліття українст­во переслідувалося за принципом відданості монархії. За найменшою підозрою в русофільстві українців арештовували, висилали, а то й піддавали смертній карі. Тисячі людей було заарештовано й відправ­лено до спеціальних таборів Австрії, де їх без суду й слідства роками тримали в жахливих умовах. Найжорстокішим був режим у таборі Телергор у Штірії, де лише від тифу померло понад 1000 чол. За далеко не повними даними, 36 тис. цивільних українців, у тому числі стариків і жінок, було розстріляно і повішено і стільки ж українських в'язнів загинуло в австрійських концентраційних таборах.

    Царський уряд уже в перші дні війни розпочав здійснювати ши­рокомасштабні антиукраїнські акції, переслідуючи мету знищення національно-визвольного руху, вважаючи його «сепаратизмом» і «мазепинством».

     Вістря цих акцій було спрямоване насамперед проти засобів друку «Просвіти», клубів. У Києві припинено випуск газети «Рада», місяч­ників «Літературно-науковий вісник» і «Українська хата», популяр­ного тижневика «Село». Редактора «Української хати» П. Богацького було заслано до Східного Сибіру.

    Багато українських політичних і культурних діячів опинилося на засланні. Після повернення до Києва в 1914 р. заарештовано М. Гру-шевського і заслано спочатку до Симбірська, а потім до Казані, а через деякий час до Києва під негласний нагляд поліції, де він пере­бував до початку революційних подій 1917 р.

     Успіхи російських військ у Галицькій операції дали змогу поши­рити репресії і переслідування «мазепинців» і в цьому регіоні України. З окупованих територій царизм утворив Галицько-Буковинське ге­нерал-губернаторство, на чолі якого став чорносотенець граф О. Бобринський. Призначений генерал-губернатором завойованих територій, він не приховував своїх намірів провідника політики царизму. «Східна Галичина і Лешківщина, — заявив він, — споконвіку коронна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення завжди було російським, устрій їх через це повинен бути заснований на російських засадах. Я буду запроваджувати тут російську мову, закон і устрій».

    Услід за цим було запроваджено новий адміністративний поділ земель. Генерал-губернаторство поділено на чотири губернії — Львівську, Перемишльську, Тернопільську і Чернівецьку. Їх очолили далеко не кращі російські чиновники і місцеві москвофіли, які розпочали репресії проти українства.

    Політика російської адміністрації була спрямована на якнайшвидшо використання всіх місцевих особливостей українського населення, витруєння національної свідомості, так званого «мазепииського духу». Уже в жовтні при генерал-губернаторстві почав діяти жандармський відділ. Він переслідував українських громадських діячів. У звіті жан­дармського полковника Мезенцева зазначалося, що протягом кіль­кох місяців було проведено близько 1000 обшуків і 1200 арештів. 578 осіб за постановою генерал-губернатора було заслано у віддалені райони Росії. Тільки через київські тюрми по шляху на Схід було вивезено понад 12 тис. чоловік.

    Особливо жорстоких репресій зазнала греко-католицька церква. Російська адміністрація арештовувала греко-католицьких священно­служителів і висилала їх до Сибіру. 19 вересня 1914 р. заарештовано її голову Андрія Шептицького. Спочатку його було вивезено до Кур­ська, а потім до монастирської в'язниці в Суздалі, звідки він був звільнений лише з початком революції 1917 р. Серед інших діячів уніатської церкви, які зазнали репресій, було вивезено ректора Львівської духовної семінарії отця Й. Боцяна. Натомість позиції пра­вослав'я посилювалися. До березня 1915 р. у Галичині було відкрито 33 церковнопарафіяльні школи.

    Здійснення православної акції Св. Синод поклав на архієпископа Волинського Євлогія. За його розпорядженням на греко-католицькі парафії, залишені уніатськими священиками, призначалися право­славні настоятелі. Вони будь-що прагнули покінчити з греко-като-лицькою церквою і насильно навернути населення до православ'я.

    Іще більшим трагізмом обернувся для українства відступ російсь­ких військ. Відступаючи, вони нещадно руйнували і спустошували край, масово виганяли і вивозили на схід населення. Вони пограбували багато українських установ культури, серед них Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. Було вивезено найцінніші речі з бібліотеки і музею Народного дому у Львові, заарештовано багатьох українських діячів, взято 700 заложників. За словами М. Грушевського, Україна не пе­реживала такої руїни і спустошення з часів XVII століття.

    Наступаючі австрійські війська провадили таку саму руйнівну роботу, що й відступаючі російські: переслідування українців, арешти і ув'язнення населення за звинуваченнями у шпи­гунстві на користь росіян, суди і розстріли мирних жителів, руйнація культури тощо.