Територіальні межі та назва землі (Середнє Подніпров'я) - Різне - Історія України - Все для історика
Все для історика
Середа, 07.12.2016, 11:33
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 17
Гостей: 17
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Різне

Територіальні межі та назва землі (Середнє Подніпров'я)

    Щодо території, яка визначена в темі дослідження, літописні джерела, дослідники історії України вживали різноманітні назви, зокрема, "земля Руська", "Киевская волость", "Київська земля".     Термін "Середнє Подніпров'я", почав вживатися дослідниками, насамперед, щодо природи козацтва, без виокремлення його як по території, так і по особливостях економічного, суспільно-політичного розвитку місцевого населення. Кожен з істориків вкладав свій зміст у цей термін. Як правило, переважна більшість з них вживала його у розширеному значенні, включаючи до нього навіть землі Чернігівщини, Північної Київщини, східної Полтавщини, а також Вінничину та Брацлавщину.    

    Зокрема, у працях багатьох дослідників українського козацтва саме так вживається поняття території Середнього Подніпров'я. Хоча саме в них дуже часто спостерігаються спроби локалізувати цю територію правим і лівим берегом середньої течії Дніпра, від басейну річки Рось до нинішнього Чигирина на правому березі, і від Переяслава ДО впадання Сули в Дніпро на лівому березі. Такі спроби ми бачимо найбільш яскраво в працях М.Максимовича, П.Куліша, М.Костомарова, І.Каманіна, деяких інших авторів [2].    

    Є й такі праці, які надзвичайно глибоко обґрунтовують роль і значення південної Київщини (в нашому розумінні Середнього Подніпров'я, про що більш докладно піде мова нижче) в реконструкції того чи іншого історичного явища. Такими є, зокрема, роботи Дмитра Яворницького, його дослідження українського козацтва. В них вчений дає винятково високу оцінку землям середньої течії Дніпра, черкаським і канівським мешканцям, які, на думку історика, стояли біля витоків українського козацтва. Водночас Д. Яворницький головні зусилля свого визначного таланту віддає дослідженню лише низового козацтва, а тому Середнє Подніпров'я розглядалося лише як певне доповнення, "довісок"до історії  територій, які він досліджував, як незначний епізод в історії Запорізької землі.     

Виходячи з такого методологічного підходу, аналогічно реконструюють обставини, що привели до появи і розвитку українського козацтва, сучасні дослідники Ю.Мицик, С. Плохій, І. Стороженко, які вважають, що колонізація втікачами Степу розпочалася насамперед у низів'ях Дніпра, біля його притоків Орелі, Самари, Чортомлика, Томаківки. Вони зовсім не згадують про роль і значення місцевого населення Середнього Подніпров'я у формуванні козацтва. Тобто, практично ігнорується перший етап виникнення і формування козацтва, що деформує історичні уявлення про справжні процеси, які відбувалися в ті далекі часи [4].    

    Термін "Середнє Подніпров'я" широко використовується в працях сучасних дослідників. Зокрема, в дисертаціях, що захищалися в інституті історії України HAH України при аналізі процесів, що відбувалися на Центральній Україні. Слід відзначити, що вони також вживають визначення території Середнього Подніпров'я у розширеному розумінні. Зокрема, включають сюди Житомирщину, чернігівські землі, навіть Сумщину [5].     

    На нашу думку, найбільш близькими до істини є ті автори, які пов'язують середню Наддніпрянщину з Київською землею. Найцікавішим дослідженням з цієї проблематики, що саме так розглядає цю територію, є "Географічний нарис" - І розділ фундаментального дослідження М.С. Грушевського "Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя" [6]. У цій праці вживається назва, визначаються кордони і територія Київської землі, центром якої був Київ. Однак і тут термін " Київська земля" , як підкреслює сам історик, вживається в широкому, розширеному значенні, оскільки в ті часи, які досліджує М. С. Грушевський, літописи пишуть і про "Київську волость", і "Київську область", що більше належали до околиць Києва [6,5].    В літописах зустрічаємо назви, крім вказаних: Київська сторона, Київщина, Низовська земля. М. Грушевський, посилаючись на літопис, робить висновок, що Київська земля складається, головним чином, із земель полян і древлян. Однак він тут же вказує, цитуючи літопис, що "ядром її, служила земля полян, або "земля польская"[8,3, 222,463]. В давніх літописах неодноразово вживається назва "Полянська земля", що відноситься до південних околицей Київщини [9]  Останнім часом при характеристиці літописних племен дослідники почали враховувати політичні фактори у їх розвитку. Мова йде про геополітичні аспекти їх функціонування. Так, В. Пашуто вбачає в полянах своєрідну "конфедерацію княжіння", в якій присутні певні владні структури [10,110].     

    Як відомо, літописець вказує, що "пришедше седоша по Днепру и нарокашася поляне" [9,207]. Причому, літописець розрізняє землі древлян і полян, навіть інколи протиставляючи їх одна одній. Особливо це помітно, коли мова йде про визначення поняття "Руська земля", яке однозначно літописцем ототожнюється з землею полян. В літописах термін "Руська земля ", а відповідно її мешканці, що носили назви "руси ", "русини ", "русичі", "русь", а також "погани ", інколи "християни ", вживалися в основному в трьох значеннях: по-перше, племінна, потім державна назва всіх східних слов'ян, що мешкали у Східній Європі; по-друге державно-етнічна назва жителів Галичини і Волині; однак і перше і друге значення цих термінів є похідне від першосновного - племінної, а потім державної назви східних слов'ян, що жили в Середньому Подніпров'ї і мешкали на півдні в басейнах річок Росі і Тясмину, на південному сході біля Сули і Сейму, на півночі до середньої течії Десни, на заході до середньої течії Тетерева. На основі літописних джерел, де саме так визначаються назва землі, її жителів, кордони [28], дослідники, і, зокрема, М.Тихомирон, В.Мавродін, П.Толочко, роблять висновок, що в основному термін "Руська земля " вживався переважно до земель Середнього Подніпров.     

    За дослідженнями В. Антоновича, М. Грушевського, землі розселення полян обмежувалися течіями рік Дніпра, Росі, Ірпеня. "Від коліна, яке Роставиця робить у м. Павалочі, західна границя полянської землі направляється до півночі і пересікає Ірпінь приблизно біля села Корнин. Південний кордон землі відзначений могилами полянських воїнів-вершників; такі могили зустрічаються у великій кількості понад Россю (наприклад, біля сіл Краснопілки, Зелепки, Росава, Яблунів, Миронівка, Пішки Канівського, Скибинець Таращанського, Гамарин Чигиринського повітів'', так пише М Грушевський, посилаючись на дослідження В. Антоновича. Він також вказує на те, що поляни переходили і за Рось в басейн рік Тясмина і Бугу. Про це свідчать залишки осілих поселень, які віднайдеш в наш час. Іпатіївський літопис вказує, що в найдревніший час крайнім північним населеним пунктом було місто Родня. Літописці, для назв окремих частин середньої Наддніпрянщини вживають також терміни "Переяславська земля, "волость", "Поросся" та "Посулля", підкреслюючи їх важливість для Київської держави [13].      

    Безумовно, в політичні кордони Київської землі, важливою складовою частиною входили північні території, які лежали в басейнах рік Прип'ять і Дніпро, північніше Києва. Саме Київ став об'єднуючим центром північних і південних київських земель. Однак, як вказують дослідники, які вже згадувалися, а також ті, про твори яких піде мова нижче, відносити землі, розташовані північніше Києва, до Середнього Подніпров'я некоректно, оскільки вони відрізнялися від південних земель своїми географічними особливостями, перебігом історичних подій, (що тут відбувалися), а також традиціями, побутом, звичаями населення.     

    На формування історичних територій розселення полян у вирішальній мірі впливало географічне положення. Київська земля знаходилася на рубежі смуг лісу із піщаним грунтом і степовою -чорноземною. Літописці відзначають з найдавніших часів велику різницю земель древлян і полян: перші - "зане седоша в лесах", другі - "зане в поле седяху" [8,3,54]. Хоча території, де жили поляни, можна вважати відносно полем, оскільки вони також були значно заліснені, тобто знаходилися в зоні лісостепу, однак вони відрізнялися від земель древлян. В тому ж літописі сказано, що поляни жили "в лесах на горах, над рекою Днепровскою". До того ж літопис про це згадує в декількох місцях [8,3,16,43,341]. Тобто, мова йде про те, що землі полян були також заліснені, однак їх південна частина була значно вільнішою від лісів. У географічному положенні території вирішальне значення мали ріки, до берегів яких тяжіло полянське населення. Літописці вказують, що такими басейнами рік були землі навколо берегів Росі, на завершальній течії біля впадіння її у Дніпро. Називаються також притоки Росі: Росаву, Кам'янку, Роставицю - з правого боку, а з лівого - Роську, і маленьку річку Торч. Літописець вказує, що до базових рік землі полян віднеслися також південніші - Тясмин, а також ріки бузького басейну - Інший і Гірський Тікич, Вись.     Отже на визначення меж території, її назви, на наш погляд, у вирішальній мірі мають вплив історичні події, що мають єдині корені і близькі за своїм перебігом, а також географічне положення, яке в найдавніші часи виступало визначальним чинником всіх процесів.    

    Які ж межі Середнього Подніпров'я? Насамперед, про східні рубежі Чи співпадають вони із східними кордонами Київської землі? Як вказують дослідники, етнографічний східний кордон Київської землі проходив по Дніпру. Однак київські володіння переходили і на Лівобережжя. Там вони межували з Переяславськими землями. Тобто, Київська земля на значній відстані, вздовж Дніпра, мала вузьку смугу задніпровських володінь. Вони не мали якихось укріплень і були скоріше нейтральною територією. Ця земля не несла якогось політичного навантаження, й тому лише номінально входила до Київської землі. Однак географічно, а також з точки зору подальшої історії, ці землі були важливою складовою Середнього Подніпров'я. До них входили також і Переяславські землі, що лежали південніше Переяслава, включаючи це місто.     

    М. Грушевський у своїх "Нарисах історії Київської землі..." дає нам підказку щодо визначення верхньої межі східного рубежу Середнього Подніпров'я на Лівобережжі. Він показує відмінність розвитку київських околиць і південної Київщини. Рубіж за. М.Грушевським слід визначати по річці Коран (Корань), яка протікала паралельно Дніпру і впадала в ріку Трубіж нижче Переяслава. Там знаходилися села Коран, Стовп'яги, Гречаники, Дівички, Старосілля, Ковалин, Сошників, Краснопілля [6,18].    

    Східні кордони визначалися правим берегом річок Супій, Сула аж до впадіння Сули у Дніпро. Тобто, включають нинішні придніпровські землі Полтавщини та Черкащини. Таке визначення східної межі Середнього Подніпров'я відрізняється від класичного визначення території Київської землі, що не включає лівобережні землі Переяславської землі і території до устя річки Сула. На основі літописних джерел, археологічних досліджень відомий дослідник Переяславської землі М.Сікорський переконливо відстоює необхідність включення до Середнього Подніпров'я (у вузькому значенні цього терміну) - Переяславщини [14]. Безумовно, аргументів на користь включення придніпровської частини Переяславської землі як одного з головних районів середньої Наддніпрянщини, а також західної Полтавщини є чимало, однак напрямок пошуків був дещо іншим і тому це спонукає всіх нас до більш поглибленого вивчення джерельної бази де висвітлюється розвиток лівобережної частини Середнього Подніпров'я, що ми намагатимося показати у нашому дослідженні.    

    Слід зауважити, що для визначення рубежів Середнього Подніпров'я ми підходимо з узагальненням точок зору на цю проблему в різні історичні періоди часів розселення тут полян, Київської держави, періоду монголо-татарської навали, козаччини тощо. Якщо підходити з такою методикою, то південно-західні кордони середньої Наддніпрянщини на Правобережжі слід визначати басейнами річки Тясмин, що впадала в Дніпро біля Чигирина, а також землями рік басейну Південного Бугу, Гнилого і Гірського Тікича, Виссю. Як вказує літописець, половці, здійснюючи свої набіги, ховалися "по Висем", тобто на берегах річки Вись, і звідтіля виїздили на нові набіги. За твердженням літописця, навряд би половці ховалися на Висі, якби володіння Русі не переходило Рось [15]. Тобто, південно-західною межею можна вважати лівий берег річки Вись.     

До найбільш західної точки Середнього Подніпров'я, на нашу думку, слід віднести Звенигород (нині м. Звенигородка Черкаської області). Перша літописна згадка про Звенигород знаходиться в Супрасльському спискові, і датується 1394 роком, разом з Черкасами та Переяславом. Джерела згадують також це місто в середині XV ст. у зв'язку з литовською експансією, як місто, що стояло на межі з подільською землею. Тут знаходилися Звенигородський замок і місто Звенигород. Замок був зруйнований під час татарських набігів в другій чверті XVI ст., ймовірно в 1541 році, пізніше не відбудований. Так описує це місто О.Єфименко [16,446]. Південні кордони правобережної частини Середнього Подніпров'я були надзвичайно рухливими, тобто зазнавали постійних змін, в силу історичних обставин, оскільки саме тут були головні маршрути експансії кочової Азії. Був час, як вказує М. Грушевський, коли південний кордон Київської землі проходив по течії ріки Гнилий Тікич і водорозділу між Виссю і Тясмином [17]. Можна вважати, що крайніми точками південної межі правобережжя середнього Дніпра були територія південніше нинішнього міста Чигирина, включаючи нинішнє село Цибулеве Кіровоградської області, а також нижня течія Тясмину, аж до впадіння Його в Дніпро.    

    І, нарешті, північні рубежі правобережної частини Середнього Подніпров'я. Найбільш привабливим було б включити у північні його кордони околиці та і саме місто Київ. Однак це зумовило б більшу частину досліджень зосередити саме на Києві, що практично відсунуло б на другий план інші території, через значимість для історії цього міста, а також наявності чудово дослідженої джерельної бази. 1 хоча ми розуміємо певну штучність у відділенні Києва від традиційно визначеного Середнього Подніпров'я, однак це виправдовується необхідністю детальнішого вивчення земель, що знаходилися значно південніше Києва, їх населення, а також визначенням Середнього Подніпров'я у широкому розумінні цього терміну, і у більш вузькому - як землю, що географічно відповідає межам середньої течії Дніпра.  Це можна пояснити ще й тим, що на певних історичних етапах ця територія відігравала цілком самостійну роль, причому на окремих з них була визначальною у формуванні тих чи інших історичних процесів в Україні, і, зокрема, виникненні і формуванні козацтва. Тобто, можна розглядати Середнє Подніпров'я і його північні межі на правому березі Дніпра, в широкому розумінні з включенням Києва, і, у - вузькому значенні цього терміну - відзначаючи північну межу нижче по Дніпру.     

    І такою крайньою точкою на правому боці Дніпра, на нашу думку, повинно стати літописне місто Заруб. Вибрано воно далеко не випадково. Насамперед, саме тому, що тут знаходився відомий брід через Дніпро, який відігравав значну роль в торгівлі, військових походах, організації зв'язків різних слов'янських земель, і про акий є згадки мало не в усіх літописах. Крім того, разом з містом між нинішніми селами Зарубинці і Монастирок Канівського району Черкаської області, згадується в літописних джерелах городище князівської епохи. Тут знайдені залишки кам'яної церкви чи монастиря, про який літописець пише "із Заруба, сие теперь монастырь Трахтемирский". Поблизу знаходилися також відомі броди "на Татинці" та Інжир-брід. Про це докладніше буде сказано дещо нижче.    Поблизу літописного міста Заруб знайдено чимало археологічних знахідок, які належать до ранньої слов'янської доби і носять назву Зарубинецької культури. Неподалік від Заруба знаходився десь легендарний" ""Варяжський острів" . Як пише літописець у Воскресенському літописі: "придоша к реце Днепру, на Заруб ко острову Варяжьскому... Це повідомлення відноситься до 1223 року. Слід відзначити, що нижче по Дніпру від Заруба розпочинається багатий масив значних археологічних знахідок, що відносяться до часів ранніх слов'ян, а також пізніших періодів. Чимало про ці землі написано літописцями. Зокрема, один з них пише, що далі на південь від Заруба "на устьи Рси" стояло відоме місто Родня [19]. Дещо вище нинішнього села Пекарі Канівського району знайдені залишки древнього багатого міста, яке знаходилося в урочищі Княжа гора. Про це пише в своєму дослідженні М.Біляшівський [20].    

    В часи козаччини біля Заруба знаходився відомий монастир Пречистої діви, із якого вийшов знаменитий Климентій Смолятич. Тут знаходили свій останній притулок козацькі ветерани. Саме поряд в Трахтемирові була столиця реєстрових козаків. Особливу роль в історії формування українського етносу відіграли землі останньої течії Росі до її впадіння в Дніпро. Все це дає підстави визначати саме Заруб крайньою північною точкою Середнього Подніпров'я на правому береза.    Тобто, територію Середнього Подніпров'я можна було б визначити у таких межах: знаходиться ця земля в середній течії Дніпра, то є віссю цієї території; на правому березі на півночі від Заруба до м. Чигирина на півдні; від м. Звенигородки на заході - до Дніпра; на лівому березі - від Переяслава на півночі до впадіння Сули - на півдні; правим берегом рік Супій та Сула - на сході. За нинішнім адміністративно-територіальним поділом землі Середнього Подніпров'я відносяться до Київської області, включаючи її південні райони, Полтавської області з її західними районами, північні райони Кіровоградської області, а також нейтральні райони Черкащини.    

    Спроби дати саме таке визначення території Середнього Подніпров'я спостерігаємо в цілому ряді праць, які пов'язують ці землі з конкретними історичними подіями. Зокрема, про Середнє Подніпров'я і розселення там полян пише літописець в "Повісті временних літ". Посилаючись на це повідомлення, ряд дослідників переконливо доводять про розселення полян саме на цих землях. Зокрема, Б. Рибаков визначає територію Середнього Подніпров'я місцем, де, на його думку, розселявся полянський союз племен в IV-VI ст. на лісостеповій частині Київщини у басейні р. Рось і поблизу Переяслава. Свої твердження він ґрунтує на аналізі археологічних матеріалів, так званої культури "пальчатих фібул", або, як він її називає, "древностей русів" [21].     Цю версію знаходимо у працях переваженої більшості дослідників. Зокрема, ще раніше М.Грушевський у своїх картах до "Ілюстрованої історії України Руси", а потім І. Крип'якевич в картах до своєї "Історії України", а в наш час О. Субтельний в книзі "Україна. Історія", П. Толочко в праці "Київська Русь" поміщають полян на південних околицях Київської землі. Всі вони посилаються на записи давніх літописів, які відводили полянам місце від Росі до Тясмину. Однак слід зазначити, що є дослідники, які ставлять під сумнів таке розташування полян, і взагалі стверджують їх легендарність. Це, зокрема, М. Корінний, який в своїй книзі "Переяславська земля" піддає нищівній критиці твердження про розселення їх саме на Середньому Подніпров'ї.     

    Автор дослідження привів зміст цієї дискусії, аби підтвердити унікальність території середньої Наддніпрянщини в часи появи ранніх слов'ян, а також для засвідчення своєї симпатії поглядам першої групи дослідників. Однак ми бачимо також значну логіку в опонентів, що вимагає від нас далеко не однозначного підходу в оцінці цього факту, подальшого пошуку джерельної бази для підтвердження або спростування факту розселення полян на середній Наддніпрянщині. Середнє Подніпров'я ще в часи антів (V-VII ст.), а також на наступних, дуже важливих етапах української історії відігравало значну роль. Тобто, в цей час був продовжений процес становлення території та назви цієї землі. В.Сєдов вважає, що одним із основних регіонів розселення антів було саме Середнє Подніпров'я [23, 28].  Особливу роль відводять дослідники землям середньої Наддніпрянщини в часи виникнення і формування українського козацтва. Саме тоді з'являється нова назва населення цієї території: українці, козаки, черкаси; утверджується назва території - Україна. На думку дослідників, зокрема К.Гуслистого, передстепова Україна в ці часи була порівняно добре заселеною. Там існувало немало міст та сіл і кількість їх неухильно зростала.    

    В 1542 році за описом черкаського і канівського замків між осілим населенням згадуються тимчасові жителі укріплень. "Окромь осилых бояр и мещан бывают у них (черкассцев) прохожие козаки...". В тих же описах вказується на заняття черкаських і канівських козаків: "одні з них добувають здобич", інші - перебуваючи на Лівобережжі "живут там на мясе, на рыбе, на меду, с пасек... яко дома", треті - "не уходячи в козацтво на поле... служат в замках боярам".     Тобто, місцеве населення мало добру можливість, незважаючи на небезпеку, яка чатувала на їх у степу, займатися інтенсивним господарським освоєнням незайманих територій. Створювався, відповідний до економічних, соціальних особливостей цієї землі, суспільний стан місцевого населення, яке складалося з корінних жителів, а також із всезростаючоі маси прийшлого населення. Місцеві селяни, які займалися хліборобством і уходництвом, до середини XVI ст. були вільними, не закріпаченими, могли переходити з одного місця на інше. Податки й повинності, що їх селяни відбували на користь датського, князівського замку (подимне, пушкарівщина, стації) на користь власне держави чи приватних осіб (натуральний податок пшеницею чи вівсом, чи іншим збіжжям, або чинш), були порівняно легкі. Фільварків, панщини на цій території тоді ще не існувало [26]. Ось як описує автор "Історії русів" склад населення тодішніх українських земель: "шляхетство по примеру всех народов и держав, естественным образом составлялось из заслуженных и отличных в земле пород и всегда оно в Руси именовалось рыцарством, заключающим в себе бояр, происшедших из княжеских фамилий, урядников по выборам и простых воинов, называемых козаками по породе, кои произведя из себя все чины выборами и их по прошествии урядов возвращая в прежние звания, составляло одно рыцарское сословие". На содержание гетманов и других важнейших урядников определены староства или ранговые деревни и прочие угодья, а для резиденции Малороссийского гетмана назначен город Черкас" [27,17].     За автором цього твору, населення цієї землі називали черкасами: "черкасами называли и писали всех почти Малоросиян, а не одних Козаков..." [27,19].    Оповідуючи про природу мешканців цих земель, українських козаків, "Історія русів" дає одповідь тим авторам, які приписують козацтво "пришельцям із Скіфії, чи від татар, чи Кабарди черкеської". Автор вважає, що природа козацтва, Його назва "суто руські, від своєї мови взяті". За його міркуванням, кожен народ "должен иметь своих воинов, и по необходимости из самих себя, чтобы вверять свою судьбу и безопасность не иностранному, а своему воинству..." I такими вошами стали козаки піші та кінні, що ніякі вони не бродяги, а походять із слов'янського народу "яко избранные из того же народа на службу отечества" [27, 18-19].     

    Отже ми бачимо, що впродовж віків землі Середнього Подніпров'я відігравали цілком самостійну роль, на різних етапах розвитку українського народу, були центром значних подій, які визначали Його долю. За своїм геополітичним становищем ця територія виступала консолідуючим ядром в ранньо-словянські часи, переддержавну добу, в часи Київської Русі, в період виникнення і формування українського козацтва, творення козацької держави.      

    В різні часи ця територія мала свої локальні назви: "південні околиці Київської землі". "Переяславська волость". "Полянська земля". "Поросся ". "Посулля ". "Подніпров 'я ". "Руська земля", в козацькі часи "волость". Вже пізніше, і, насамперед в працях дослідників, почало широко вживатися назва "Середнє Подніпров'я", яка сьогодні вживається в занадто розширеному значенні. Палким прихильником визначення Середнього Подніпров'я у більш вузькому значенні цього словосполучення був М.Максимович, тим самим він повернувся до оцінки території, яка була закладена в літописах, саме він, на наш погляд, започаткував діяльність по глибокому вивченню цієї самобутньої землі.      

    Отже, наведені вище міркування, а також думки, що будуть викладені у даному дослідженні, переконують нас в тому, що ця земля мас право на самостійну назву, яка б найбільш адекватно відповідала географічному положенню, перебігу історичних подій. І такою назвою є - Середнє Подніпров'я. Вона має також чітко означені межі.     На наш погляд, виокремлення певних територій, що мають особливий геополітичний статус, дає можливість більш ґрунтовно дослідити їх розвиток, виявити не лише унікальність вказаної території, а й прослідкувати взаємозв’язки з іншими землями. Загальновизнаним є поділ України на Поділля, Галичину, Буковину, Слобожанщину, Середнє Подніпров'я, Закарпаття. Однак існує і більш загальний поділ на Подніпровську, Західну та Південну Україну. Та все ж, на наш погляд, більш плідним для наукового історичного пошуку є локалізація земель у значно меншому масштабі.    Середня Наддніпрянщина у вузькому розумінні цього словосполучення і виступає в нашому дослідженні як частина Центральної України з певними особливостями, що притаманні лише їй. На наш погляд, потребують більш глибокого вивчення і узагальнення сусідні з Середнім Подніпров'ям землі, зокрема, Уманщина, яка може претендувати на цілком самостійне виокремлення, південні околишні землі Київщини, які дуже часто виступали в тіні Києва тощо.

Категорія: Різне | Додав: Ekzor (13.10.2011)
Переглядів: 2334 | Рейтинг: 4.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1047
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz