Кронштадтське повстання 1921 року й Україна - Радянська доба - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 03:13
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Радянська доба

Кронштадтське повстання 1921 року й Україна
Петро ГОЛОБУЦЬКИЙ,
кандидат філософських наук, професор кафедри суспільних дисциплін Київської державної академії водного транспорту імені Гетьмана Петра Сагайдачного.

Олександр ЗОРЬКА, 
кандидат педагогічних наук, доцент, перший проректор Київської державної академії водного транспорту імені Гетьмана Петра Сагайдачного
.
Старше покоління пам’ятає рядки з відомого вірша радянського поета Михайла Свєтлова:

Нас кидала молодість 
в шабельний похід,
Нас кидала молодість 
на кронштадтський лід...

Псевдореволюційна романтика опоетизовувала страшні і людожерливі в своїй суті епізоди більшовицького терору в країні, де історична правда прирівнювалась до державної зради. Проте після повалення комуністичного режиму те, що вважалось революційною героїкою, стало трактуватись, як невиправдане злодійство, яке почалось з жовтня 1917 року. Одним із таких кривавих злочинів було придушення Кронштадтського повстання в березні 1921 року, яке відбулось в умовах гострої соціально-економічної і політичної кризи на відвойованій більшовиками території колишньої Російської імперії. Кронштадтське повстання не було ізольованим, навесні 1921 року почались й інші стихійні антибільшовицькі виступи. Запроваджена більшовиками ще в період громадської війни політика «воєнного комунізму» штовхала економіку країни до загибелі. Селяни, які більш за всіх страждали від насильницької конфіскації продовольства («продрозверстки») та заборони вільної торгівлі, стають на шлях боротьби з більшовицьким режимом. Найбільший спротив більшовикам здійснювали українські селяни. В Україні до серпня 1921 року діяла армія Нестора Махна, що контролювала велику територію у центрі та на півдні. В цей же час існували й інші повстанські партизанські загони в Україні та Криму. За даними львівського історика Я.Грицака, діяли 464 загони, які нараховували від 20 до 500 осіб в кожному [1]. Неспокійно було на Кубані та на Дону, населення яких особливо постраждало від проведених більшовиками акцій «розкозачення». А саме з цих найбільш вогненебезпечних регіонів прийшов набір новобранців до флотських екіпажів Балтики (до 10 тис. осіб). Новобранці принесли з собою невдоволення та відразу до більшовиків й установленого ними режиму. До цього невдоволення приєднувались і новобранці центральної Росії, Поволжя, Астраханського регіону – вихідці в основному з селянських верств населення. 
Революційний діяч і письменник В. Кибальчич (псевдонім – В. Серж), який тоді працював у Комінтерні, аналізуючи причини Кронштадтського повстання, зауважував: «Повстання Кронштадтських матросів на початку 1921 року стало протестом саме проти цієї політики та диктатури партії» [3]. Більшовики, за рідкісним виключенням, не хотіли бачити, що саме їх панування в країні викликало протест матросів і робітників Кронштадту. В пошуках винних історики КПРС протягом всього існування комуністичної влади доводили, що «Кронштадтський антирадянський заколот» – це контрреволюційний виступ частини гарнізону Кронштадта та екіпажів кораблів Балтійського флоту навесні 1921 року, організований есерами, меншовиками, анархістами й білогвардійцями за підтримки іноземних імперіалістів [8].
Насправді Кронштадтське повстання було, як вже сказано, протестом кронштадтців проти монополії більшовиків на політичну владу, котрі під гаслами диктатури пролетаріату чинили беззаконня та стверджували диктатуру своєї партії. Таке трактування причини Кронштадтського повстання потребує акценту на додатковому важливому факторі – участі в повстанні українців, які стали лідерами цього антибільшовицького виступу. Невипадково, що С. Петриченко, Романенко (ініціали не знайдені), Л. Савченко, Яковенко (ініціали не знайдені) найбільш активні учасники Кронштадтських повстань, що, за свідченнями деяких авторів, симпатизували Нестору Махну. Більше того, С. Петриченко – (родом з Полтавщини) старший писар лінкора «Петропавловськ» і головний керівник Кронштадтського повстання – влітку 1920 року навідувався на батьківщину й, повернувшись, схвально відгукувався про махновський рух. В свою чергу Нестор Махно також був поінформований про Кронштадтське повстання і високо оцінював його, сподіваючись, що українські повсталі селяни об’єднаються з кронштадтцями й повалять ненависний режим більшовиків.
Поштовхом, який спровокував повстання були відомості про тяжке продовольче становище, закриття низки підприємств і загалом неспокійну обстановку в робітничих колах Петрограда. Схвильовані цим команди лінкорів «Севастополь» та «Петропавловськ» на загальних зборах 25–26 лютого 1921 року прийняли рішення відрядити в Петроград делегатів для з’ясування причин заворушень на фабриках і заводах. Через декілька днів делегати повернулись в Кронштадт і на кораблі, подаючи картину нестерпної економічної ситуації та жорстокість диктату більшовиків. Їх виступи на мітингах посилили революційне піднесення в Кронштадті. 28 лютого на лінкорі «Петропавловськ» було прийнято резолюцію, яку підтримала команда лінкора «Севастополь». На загальних зборах команд першої і другої бригад кораблів, дислокованих в Кронштадті, що відбулися 1 березня 1921 року ця резолюція також була підтримана [5]. 
В п’ятнадцяти пунктах резолюція постановляла і вимагала наступне:
1) в зв’язку з тим, що теперішні збори не відображають волю робітників і селян, негайно провести перевибори рад таємним голосуванням, причому перед виборами провести незалежну попередню агітацію всіх робітників і селян;
2) свободу слова та друку для робітників та селян, анархістів, лівих соціалістичних партій;
3) свободу зібрань і професійних союзів та селянських об’єднань;
4) зібрати не пізніше 10 березня 1921 року безпартійну конференцію робітників, червоноармійців і матросів м. Петрограда, Кронштадта та Петроградської губернії;
5) звільнити всіх політв’язнів соціалістичних партій, а також всіх робітників і селян, червоноармійців і матросів, засуджених в зв’язку з робітничими та селянськими рухами;
6) обрати комісію для перегляду справ ув’язнених в тюрмах та концентраційних таборах. 
Далі йшлося про ліквідацію політвідділів (п.7), зняття «заградотрядів» (п.8), зрівняння пайків для всіх трудящих, за винятком шкідливих для здоров’я цехів (п.9), ліквідацію комуністичних бойових загонів в усіх військових частинах та чергувань на підприємствах комуністів (п.10), надання селянам повного права дії щодо своєї землі (п.11), надання дозволу на вільне кустарне виробництво (п.15). Інші пункти стосувались заклику приєднатись до цієї резолюції всіх військових частин та курсантів (п.12), вимоги публікації резолюції (п.13) та контролю за її виконанням (п.14) [5]. 
Цікаво, що комуністи, які теж були на загальному зібранні, приєднались до неї, про що свідчить запис: «Резолюція прийнята бригадними зборами, двоє утрималось», їх не злякало навіть популярне на той час гасло: «Ради без комуністів». Резолюція була прийнята на Якірній площі Кронштадта в присутності близько 15 тис. людей. Перед присутніми намагався виступити направлений сюди з Петрограда голова ВЦВК М. Калінін, але швидко був освистаний. В ніч з 1 на 2 березня повстанці заарештували керівників Кронштадтської ради й близько 600 комуністів, в тому числі й комісара Балтфлоту Кузьміна. Фортеця Кронштадт і місто опинились в руках повсталого народу [7].
2 березня 1921 року в «Будинку просвіти» зібрались делегати усіх «морських, червоноармійських та робітничих організацій»; зібрання утворило тимчасовий Революційний комітет (далі – Ревком), який узяв на себе управління містом і фортецею. Ревком складався з 15 осіб. Головою став С.М. Петриченко, його заступником – телефоніст Кронштадтського району служби зв’язку Яковенко. Серед інших керівників українців – робітник аварійних доків Романенко. Крім них, росіяни – Ососов (машиніст лінкора «Севастополь»), Архипов (машинний старшина), П. Перепьолкін (гальванер лінкора «Севастополь»), Петрушев (старшина-гальванер лінкора «Петропавловськ»), Куполов (старший 
лікарський помічник), С. Вершинін (стройовий лінкора «Севастополь»), Тукін (майстровий електромеханічного заводу), В. Вальк (майстер лісопильного заводу), Павлов (робітник мінних майстерень), Орешин (завідувач третьої трудової школи), Кільгаст (штурман далекого плавання), Байков (завідувач обозу Управління будівництва фортеці) [5].
Отже, за винятком писаря С. Петриченка, Орєшина та Кільгаста, Ревком складався з матросів та робітників. Це підтверджує й секретна доповідь очевидця подій, чекіста Я.С. Агранова, що близько 70 років пролежала у Російському державному архіві економіки (колишній ЦДАНХ). Я. Агранов свідчить: «Опитування багатьох учасників повстання довело, що атмосфера незадоволення в робітничо-селянській масі, переважно селянській, посилювалась, й роздратування невідворотно наростало, головним чином через те, що вісті з рідного села, з яким ця маса не розірвала зв’язків, весь час свідчили про кризу сільського господарства, про зловживання місцевої влади, про обтяжливість продрозверстки тощо. Нагромаджена в значній кількості на невеликій території Кронштадта ця бездіяльна маса в умовах колективного казарменного життя швидко заражалась єдиним настроєм глухої ворожості до режиму пролетарської диктатури. Розпад кронштадтської комуністичної організації ще до повстання був спричинений запеклими суперечками в рядах партії щодо основних питань, а також низьким політичним рівнем свідомості членів партії та переважанням в організації некерованих матросів» [4]. 
Зі слів свідка, який вороже ставився до повстанців, видно, наскільки брехливо партійна історіографія висвітлювала причини, рушійні сили та перебіг Кронштадтського повстання. Контрреволюціонерів не було ні в Ревкомі, ані в оперативній трійці, куди увійшли С. Петриченко, Яковенко та Ососов. Оперативна трійка вступила в переговори зі штабом фортеці, що складався з військспеців. Останні, свідчить Я. Агранов, запропонували свої послуги і знання Ревкому й згодились працювати в повному контакті й під контролем оперативної трійки. Штаб фортеці складався з колишніх царських офіцерів: начальника оборони, підполковника Солов’янова, начальника оперативної частини, генерала артилерії О. Козловського, контр-адмірала Дмитрієва, командира берегового загону капітана П. Зеленого, начальника оборони фортеці Н. Нікітіна та інших. Сюди ж входила й оперативна трійка. Ініціатива Кронштадтського повстання з самого початку і до кінця належала Ревкому. Скажімо, штаб спочатку пропонував триматися наступальної тактики й лаштувався відкрити дії проти радянських військ, проте, після того, як ці дії були відкинуті Ревкомом як агресивні, штаб підготував план оборони, який став фатальним для повстання. Навіть тоді, коли корабельні команди лінкорів та піхотні частини почали вимагати активних дій, Солов’янов наполягав, щоб Петриченко роз’яснював повстанцям про необхідність терпляче вичікувати й переносити прикрості облоги. Причому генерал Козловський, котрий був немолодою на той час людиною, грав роль підлеглого відносно начальника штабу оборони. Контр-адмірал Дмитрієв також активність не виявляв. «Загальна картина управління фортецею під час заколоту, – свідчить Я. Агранов, – виглядала так: вища влада була зосереджена в Ревкомі, який керував політичною частиною, тоді як оперативною частиною завідував штаб оборони» [4]. 
Отже, те, що Кронштадтське повстання було інспіровано білогвардійцями не підтверджує навіть чекіст, який підкреслював, що повстання «виникло стихійним шляхом і було неорганізованим повстанням матроської й робочої маси». Інша справа, що військспеци намагались надати їй більш організований воєнно-оборонний характер. Як зазначає Я. Агранов, слідством «не було доведено, що виникненню заколоту передувала робота якоїсь контрреволюційної організації серед комскладу фортеці або робота шпигунів Антанти». Не було ізольовано й більшість комуністів під час кронштадтського повстання. Деякі з них перейшли на бік повстанців, в Ревком надійшло близько 900 заяв про вихід з РКП(б). «Велика кількість цих заяв, – пояснює Я. Агранов, – надійшла від членів і кандидатів РКП з 1919–1920 років. Трапляються й заяви членів партії, що супроводжуються різкими і цинічними образами в адресу РКП(б) та її вождів, що ще більш утвердило в стихійній масі упевненість в загибелі комуністичного режиму» [4]. 
Комуністів, які намагались протидіяти повстанцям, було частково заарештовано. Проте переважна більшість залишилась на свободі (на «Севастополі» жодного комуніста не заарештовано), чим вони скористались, приєднавшись до каральних загонів більшовиків, які прорвали 17 березня кільце оборони й захопили Кронштадт. Щодо долі заарештованих, ворожих повстанню комуністів, то виникало питання про їх ліквідацію. Таку пропозицію вніс до Ревкому комендант слідчої в’язниці анархіст Шустов, але Ревком більшістю голосів це не прийняв (за розстріл проголосували лише Петриченко і Тукін), надавши право розстрілу комуністів лише за втечу або спробу втечі, чого ніколи не було здійснено. 
Коли Кронштадт було захоплено, то більшовики без вагань розстріляли трьох членів Ревкому: В.А. Валька (1884–1921), С.С. Вершиніна (1897–1921) та П.М. Перепьолкіна (1891–1921), які не проголосували за розстріл комуністів і не втекли до Фінляндії [6].
9-10 березня в Кронштадт прибула комісія американського Червоного хреста на чолі з колишнім командиром лінкора «Севастополь» бароном Вілкеном, яка запропонувала Ревкому та штабу оборони фортеці допомогу продовольством та медикаментами. В результаті з Фінляндії було доставлено 400 пудів продовольства. Пропозиція голови комітету членів Установчих зборів В.Чернова, який просив дозволу поїхати до Кронштадту й надати воєнну допомогу з подальшою метою умовити кронштадтців вести боротьбу з більшовиками під прапором боротьби за Установчі збори, була більшістю Ревкому відхилена. За неї проголосував тільки В. Вальк, тоді як С. Петриченко й Кільгаст свою позицію не визначили. 
Коли повстанці лише готувались до оборони, в Петрограді обнародували урядове повідомлення про події в Кронштадті, які кваліфікувалися як заколот, організований французькою контррозвідкою та царським генералом Козловським. В місті почались арешти людей, які не мали жодного відношення до кронштадтців, в тому числі були заарештовані дружина та четверо синів Козловського. Почались й кадрові переміни: замість усунутого за «розвал флоту» Ф.Ф. Раскольникова призначено командувачем Балтфлоту Г.К. Кожанова, начальником політичного відділу флоту – П.І. Куркова, які приступили до наведення «революційного порядку перед штурмом Кронштадту» [6].
Наказ від 5 березня зобов’язував М. Тухачевського, командира сьомої армії, підготувати план штурму фортеці, який мав відбутись 8 березня – у день відкриття десятого з’їзду РКП(б). Більшовики сподівалися на швидке захоплення фортеці, але помилились. Багато моряків й червоноармійців відмовлялись йти на повсталих кронштадтців. Крім того, в перші дні штурму було завдано великих втрат каральним військам. Тоді, побоюючись, що повстанців підтримає частина військ, які беруть участь у штурмі, більшовики почали розброювати неблагонадійні частини, а підозрілих розстрілювати. 
Передусім треба було залякати тих, хто відмовлявся брати участь в братовбивчій операції. Найбільшу підозру викликали новобранці з України. Більшовики вже знали, хто є лідерами Кронштадтського повстання. Серед перших наказів було багато такого типу: 

«Наказ по флоту Балтійського моря в Петрограді, 7 березня 1921 р., №208.
Оголошую, що вироком Червонофлотського відділу Реввоєнтрибуналу Балтфлоту 7 березня цього року в 16 годині засуджений до розстрілу за відмову від військової служби воєнмор першого загону молодих моряків Соловей Антон Пилипович, українець, нежонатий, селянин, двадцятого року (призову – Авт.).
Підстава: відношення головреввоєнтрибуналу Балтфлоту від 7 березня цього року №38.
Підписав: командуючий Балтійського флоту Кожанов» [7].

Здійснивши з допомогою терору «революційний порядок» у військах, більшовики в ніч на 17 березня після артпідготовки та авіанальоту пішли на новий штурм. З військами йшло 300 делегатів десятого з’їзду. Цього разу штурм був успішним, фортеця здалася. За згодою уряду Фінляндії близько 8 тисяч повстанців на чолі з головою Ревкому С.Петриченком перейшли до Фінляндії. На тих, що залишилися у фортеці, чекала кривава розправа.
Після пережитого переляку більшовики не приховували радості перемоги перед невеликою кількістю слабо озброєних повстанців. Відомий діяч громадянської війни П.Дибенко, виключений свого часу з РКП(б), жорстокими акціями заслужив прощення і був поновлений в партії. Під час придушення Кронштадтського повстання він командував зведеною стрілецькою дивізією, в котру назбирали комуністів, які завинили перед партією (пияцтвом, крадіжками, корупцією). Про його подвиг заступник начальника особливого відділу Юдін доповідав: «561 полк, відійшовши півтори версти в бік Кронштадту, далі йти в наступ відмовився ... Товариш Дибенко наказав розгорнути другу шеренгу й стріляти по тих, хто повертається». За каральну операцію, розстріли як своїх, так і повсталих матросів та червоноармійців його було нагороджено ордером Червоного прапора. Українці, на жаль, були не тільки серед повсталих; зганьбили себе червоні командири-карателі, крім Дибенка, ще й І.Федько та В.Затонський [3].
Після придушення Кронштадтського повстання проти його учасників розпочався масовий терор: розстрілювали моряків, які залишились на лінкорах «Петропавловськ» та «Севастополь», матросів, червоноармійців, робітників, воєнспеців фортеці. Влада, керуючись рекомендацією Леніна про те, що «Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб вона на декілька десятків років ні про який спротив не наважувалась і думати», намагалась покінчити з самою можливістю подальших антибільшовицьких виступів. Саме з Кронштадту, зауважує сучасний російський воєнно-морський історик В.Доценко, в Росії «почався шлях до установлення жорстокої більшовицької диктатури та масових репресій» [2]. До літа 1921 року до розстрілу засудили 2103, до різних строків покарання – 6459 осіб. Навесні з Кронштадту почали виселяти так званих «кронзаколотників» і членів їх родин; 13-18 тис., в тому числі 600-900 командирів, відправили до таборів під Холмогори (дані В.Доценка) [2]. Перед відправкою здійснили дикунський розрахунок: кожного в шерензі, якому випав непарний номер, без суду і слідства розстріляли. Репресій зазнавали учасники Кронштадтського повстання кожної чергової «чистки», що проводились сталіністами аж до 50-х років. Правду про Кронштадтське повстання людство дізналось лише з падінням радянського тоталітарного режиму.
Повстання моряків Кронштадту відбувались і за самодержавства, в період революції 1905–1907 років, царат також карав повстанців, але розправа, яку здійснили більшовики 1921 року, відзначалась особливою жорстокістю. За участь у Кронштадтському повстанні 1905 року було засуджено 10 матросів до каторжних робіт, 67 осіб – до різних строків тюремного ув’язнення, 87 осіб – виправдано. Після придушення інспірованого більшовиками Кронштадтського повстання 1906 року, що супроводжувалось значними людськими жертвами і мало для царату доволі загрозливий характер, було заарештовано 3 тис. осіб (в т.ч. 80 цивільних). За вироком воєнно-польових судів 36 осіб було розстріляно, 130 заслано на каторгу, 1251 – засуджено на різні строки ув’язнення [6]. Інших виправдано. Більшовики виявились добрими учнями царських жандармів, що набагато перевершили своїх вчителів.
Придушивши Кронштадтське повстання 1921 року, Ленін виконав одну з основних вимог моряків Кронштадту, він змушений був відмовитись від політики «воєнного комунізму». Кров повстанців Кронштадту, Астрахані та інших місцевостей Росії й України – ціна за політико-економічні та військові злочини більшовиків. «Проголосивши закінчення «воєнного комунізму» і перехід до «нової економічної політики», – писав В.Кибальчич, – Ленін фактично задовільнив економічні вимоги Кронштадта – після знищення його захисників... Таким чином він визнав, що партія і він сам створили нестерпний режим...» [3].

ДЖЕРЕЛА

1. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХХІ–ХХ століття. – Київ, 1996.
2. Доценко В. Мифы и марево отшлифованных под епоху событий. – Спб., 2003.
3. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – К., 1996. 
4. Неизвесний Кронштадт. (Секретный доклад Я.С. Агранова о событиях в Кронштадте (март 1921 года) // Родина. – 1993. – № 7.
5. Семаков С.Н. Кронштадтский мятеж. – М., 2003.
6. Семаков С.Н. Ликвидация антисоветского Кронштадского мятежа 1921 года. – М., 1973.
7. Семаков С.Н. Начало конца. Кронштадт, 1921: мятеж или восстание? // Санкт-Петербургская панорама. – 1992. – № 3-4.
8. Советская историческая энциклопедия. – М., 1965. – Т. 8.



Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/5_08_5.html
Категорія: Радянська доба | Додав: Ekzor (03.03.2010)
Переглядів: 1295 | Рейтинг: 1.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz