Історична школа Михайла Грушевського у Києві - Радянська доба - Історія України - Все для історика
Все для історика
Вівторок, 06.12.2016, 20:48
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 22
Гостей: 22
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Радянська доба

Історична школа Михайла Грушевського у Києві
    Приїзд історика до Києва започатковує загальний розвиток української науки і заразом відновлює діяльність його історичної школи в Україні. Без перебільшення цей період росту української історіографії, який охоплює 1924 до 1930 рр. дослідники називають її ренесансом. Разом з цим ця друга доба київської історичної школи Грушевського становить вершок її діяльності, яка провадилася в невідрадних і жорстоких умовах московсько-біпьшовицької влади в Україні. Як і в Львові, Грушевський виявився неперевершеним організатором українського наукового життя, яке, крім історичних досліджень, охоплювало інші ділянки українознавства. Його динамізм, прямолінійний характер у питаннях української науки і розвитку української національної культури, а також прямо феноменальна працьовитість і воля зробили його головним провідником і керівником українського наукового відродження в підрадянській Україні.
Розглядаючи київську діяльність Грушевського бажано бодай коротко згадати організаційну наукову структуру, що становила вихідну базу й основний форум діяльності історика та його наукової школи української національної історіографії у Києві. Йдеться про Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН), безпосереднім попередником якої Грушевський уважав Українське наукове товариство в Києві. Це послідовне підкреслення Грушевським органічного зв'язку між УНТ і ВУАН на різних наукових форумах відіграло важливу роль в його нпуково-організаційній і науково-видавничій діяльності в 1920-их рр.
    Після повернення Грушевський в першу чергу відновлює діяльність Історичної секції УАН, яка продовжує традиції і працю Історичної секції УНТ. В складі Історичної секції він утворює численні науково-дослідні комісії, в яких працюють його учні й співробітники. Тут згадаймо організацію територіальних дослідних комісій (Комісії порайонного розроблення історії України), які становили основу для порайонного й регіонального вивчення Украіни: 1) Комісія Києва і Правобічної України (голова Грушевський, керівник Щербина). 2) Комісія Лівобережжя і Слобожанщини (голова Грушевський, керівник Гермайзе). 3) Комісія степової Украіни (голова Грушевський, керівник М. Ткаченко). 4) Комісія Західньої України (голова Грушевський, секретар В. Ігнатієнко). Згадані комісії в 1924-1926 рр. уже мали понад 50 наукових співробітників з різних земель Украіни. Як бачимо, Грушевський і його школа надавали великої ваги порайонному вивченню історії України. 3 інших важливих комісій, створених Грушевським, слід згадати: Культурно-історичну комісію (голова Грушевський), Комісію історичної пісенності 1926 р. і в наступні роки Грушевський і його співробітники зорганізували Комісію старої України, Комісію новішої історії України, Комісію історії Козаччини, Комісію української історіографії, Археографічну комісію. Ці комісії рівночасно становили організаційно-тематичну мережу й науково-організаційну структуру історичної школи Грушевського на форумі Історичної секції ВУАН у Києві.
      Очолення Грушевським першої Науково-дослідної кафедри історії України у Києві в 1924 р. (другу кафедру історії очолював Багалій в Харкові) мало виняткове значення в розвитку історичної школи Грушевського в Києві й взагалі в розвитку української історичної науки. Кафедра Грушевського мала два основні завдання; а) "як установа науково-дослідча, що має на меті вести науково-дослідчу працю над історією України в зв"язку з загальною історією культури і соціального розвитку; б) як установа науково-виховуюча, що має завданням підготовляти наукових дослідників в сій спеціяльности і викладачів для вищих шкіл сих предметів. Ця кафедра була науково-творчою кузнею історика, в якій він керував науково-академічною роботою своїх учнів і виховував нові кадри українських істориків для продовження його праці. На кафедрі діяли секції: 1) Секція методології і соціологічного обгрунтування історії - під керівництвом Гермайзе, 2) Секція соціально-економічної та політичної історії, очолена М. Грушевським і 3) Історико-культурна секція - під керівництвом голови кафедри М. Грушевського. Ця секція мала дві підсекції, матеріальної культури - під керівництвом В. Данилевича і духовної культури - під керівництвом голови кафедри. До складу керівництва кафедри також входили професори Щербина і П. Клименко. Тут треба також згадати, що на кафедрі зорганізовано в жовтні 1925 р. Кабінет примітивної культури під керівниитвом Катерини Гру-шевської, яка продовжувала працю свого батька, започатковану в Українському соціологічному інституті 1919 р. Історична секція ВУАН і Науково-дослідна кафедра історії України становили так звані історичні установи Грушевського в Академії. Вони творили основну організаційну базу його київської історичної школи 1920-их рр., яка об'єднувала представників різних генерацій українських вчених, починаючи від учнів Антоновича й кінчаючи його учнями з львівського та київського періодів діяльності історика. 
    Розбудова науково-організаційної бази історичної школи Грушевського в 1920-их рр. безпосередньо пов'язана з його науково-видавничою діяльністю, яка мала й досі має вагоме значення в розвитку української історіографії. Тут у першу чергу слід згадати відновлення за його загальною редакцією журналу українознавства "Україна", який виходив під егідою Історичної секції УАН. У журналі співпрацювали видатні вчені з різних земель України, отже цей історичний і українознавчий журнал за час свого короткого існування (1924-1930) став головним органом української науки. Редактор "України" ставив наголос на історичні дослідження (політична, соціальна і культурна історія), допоміжні історичні науки (археологія), а також на історію мистецтва, мови, літератури, етнографії і краєзнавства України. Окремий відділ "України" присвячено матеріалам громадського й літературного життя 19 і початків 20 ст. (мемуари, листування, недруковані твори, інші важливі архівні матеріали). Зокрема треба відзначити рецензійний відділ журналу, наукову хроніку та бібліографічний відділ українознавства. Редакційними співробітниками журналу були Ф. Савченко (секретар колегії), О Грушевський, Гермайзе, С. Глушко, П. Глядківський.
    З інших серійних видань за редакцією Грушевського згадаймо "Науковий збірник історичної секції УАН" (Записки колишньої Історичної секції УНТ в Києві. 1925-1929, 14 випусків). "За сто літ. Матеріяли з громадського 0 літературного життя України XIX і початку XX ст." (1927-1930, 6 книжок), "Студії з історії України" (1926-1930, 3 томи), "Записки історично-філологічного відділу Української Академії Наук Праці Історичної секції" (1925-1929, 5 томів, редагував М. Грушевський спільно зі своїм братом О. Грушевським), "Український археографічний збірник" (1926-1930, 3 томи) і "Український архів" (1926-1931, 4 томи), регіональні збірники, присвячені Києву й Чернігову та багато інших публікацій. До сьогодні важко повірити, що Грушевський зумів видати таку кількість серійних наукових публікацій. Ця науково-видавнича й науково-організаційна діяльність Грушевського на форумі ВУАН є унікальним явищем в аналах українського наукового життя, в українській історіографії. Отже історична школа Грушевського в Києві мала солідну наукову базу й поважні наукові видання.
Тепер дещо про представників київської школи Грушевського, про його співробітників і учнів. Ця школа, як вже було згадано раніше, складалася з істориків, які репрезентували різні генерації українських вчених. Оглоблин переказує, що в Києві вважали, що найближчими співробітниками Грушевського були його "дві руки": Савченко - "права рука", який допомагав Грушевському в так званому "зовнішньому ресорті" (зв'язки з офіційними чинниками), і Гермайзе - "ліва рука", а разом з тим допоміжний у внутрішній діяльності в рамках Академії і співпраці з іншими відділами ВУАН. Проте найдовіренішою людиною і співробітником Грушевського був його брат Олександр, заступник голови Історичної секції, директор історичної географічної комісії і керівник Секції соціальної і політичної історії на Науково-дослідній кафедрі історії України. Зі старших істориків, учнів Антоновича, крім О. Грушевського, треба згадати Данилевича, Щербину, Леоніда Добровольського, Василя Ляскоронського і Клименка (учень Митрофана Довнара-Запольського).
    Всі вони займали провідні становища в "історичних установах" Грушевського та були видатними дослідниками. Проте основне ядро нової київської школи історика становили його учні-аспіранти на Науково-дослідній кафедрі історії України. В 1925-1926 академічному році на кафедрі працювали К. Антипович, О. Баранович, Глядківський, Глушко, В. Євфимовський, Ігнатієнко, М. Карачківський, Окиншевич, І. Мандзюк, Д. Кравцов, О. Степанишина, Ткаченко, С. Шамрай, В. Юркевич і інші. Вже під кінець 1926 р. Баранович, Ткаченко, Шамрай і Глушко були висунуті науковими співробітниками кафедри. Вони були здібними істориками і становили нову історіографічну зміну. Також треба підкреслити діяльність доньки Грушевського Катерини, яка керувала Кабінетом примітивної культури та її пережитків у побуті і фолкльорі України при кафедрі. 
    З інших київських учнів і співробітників Грушевського згадаймо Прокопа Нечипоренка, Карачківського, Катерину Лазаревську, Мандзюка, П. Кияницю, О. Павлика - всі вони друкувалися у виданнях історичних установ ВУАН, опрацьовували різні періоди української історії, виголошували доповіді на пленарних засіданнях кафедри і Історичної секції ВУАН. Коротка інформація про наукову творчість видатніших учнів-членів історичної школи Грушевського подана в історіографічному нарисі Оглоблина. Рівночасно з істориком у той час тісно співпрацювали його колишні студенти - представники "Львівської історичної школи": Крип'якевич, Кордуба, Герасимчук, Гнатюк - усі вони були видатними вченими. Також в установах Грушевського брали активну участь галичани Михайло Возняк, Ф. Колесса, К. Студинський і інші члени НТШ. Отже треба ствердити, що Грушевському вдалося об'єднати в науковій праці вчених з різних українських земель. Тоді також відновилася співпраця між НТШ і ВУАН і галицькі дослідники друкували свої праці в виданнях Грушевського. Все це вказує на те, що київська історична школа Грушевського в 1920-их рр. стала всеукраїнською школою української національної історіографії і це позначилося на історичній тематиці дослідів, головних історіографічних концепціях, а також на еволюції історичної методології, яка домінувала в наукових дослідженнях співробітників і учнів Грушевського. Тут також треба підкреслити генетичний зв'язок між його львівською і київською історичною школами, який вказує на історіографічну тяглість науково-організаційної діялькості історика. За нашими підрахунками в історичних установах Грушевського співпрацювало понад сто наукових співробітників, які проживали в різних місцевостях України. 
    Тепер коротко згадаймо про провідні історіографічні концепції, які домінували в творчості Грушевського та його київської школи в 1920-их рр. Також хотілося б окреслити її тематично-дослідницький і методологічний профіль, який чітко віддзеркалений в науковій спадщині її засновника. Київська школа Грушевського була природним продовженням львівської з 1900-их рр., якщо йдеться про схему, періодизацію і термінологію українського історичного процесу. У той час Грушевський значно поглибив цю схему, зокрема пристосувавши її до історичного розвитку української літератури, української культури і науки.
    У статті "Три академії" Грушевський рівночасно наголошував тяглість українського культурно-наукового процесу від княжої доби до постання Української Академії Наук в 1918 році в контексті розвитку східноєвропейської і євразійської цивілізації. Ми вже згадали, що історична схема Грушевського була прийнята й визнана українськими істориками як загальна історична схема історії України. Треба також пригадати, що деякі російські історики її підтримали, зокрема О. Пресняков (1870-1929), який уважав, що розмежування українського та російського історичних процесів є раціональне, а критика Грушевським традиційної російської історичної схеми є конструктивна. Це, звичайно, зміцнювало історіографічні позиції Грушевського та його учнів у боротьбі із представниками російсько-радянської історіографії, які заступали і продовжували в дещо змодифікованій формі концепції "єдности" російської історії, зокрема в середньовіччі Київською державою.
    Умовно київську школу Грушевського можна назвати "історично-соціологічною школою української історіографії", в якій схрещувалися концепції неонародників і державників, які стосувалися реконструкції діяльності українського народу й суспільно-державних та культурних інституцій, створених різними верствами українського народу. В методологічному й історіографічному аспекті Грушевський і його учні були плюралістами і підкреслювали багатовимірність і багатопричинність українського історичного процесу, в центрі якого стояв народ-нація.
У 1920-их роках Грушевський і деякі його учні, зокрема його донька Катерина, перебували до певної міри під впливом французької школи Еміля Дюркгейма (1858-1917), зокрема методології його досліду, теорії "соціальних фактів", інтерпретації еволюції громадської моралі та інших соціологічних теорій, пов'язаних з дослідженням еволюції суспільства. За Грушевським виходить, що Дюркгейм може послужити нашій молодій науці добрим і корисним прикладом того, як здобувати наукові досягнення і як треба іти до них.
    Велику увагу присвятив Грушевський і його київська школа територіальному дослідженню історії України, яке він називав історичним районознавством України і яке відіграло значну роль в розвитку української національної історіографії в 1920-их роках. Раніше ми згадували про діяльність порайонних історичних комісій, які організував Грушевський при Історичній секції ВУАН, які своєю науково-дослідною працею охоплювали усі землі України, включаючи Галичину, Закарпаття і Степову Україну і які не були охоплені територіальними дослідженнями Антоновича і його учнів. Проте програма порайонного, територіально-регіонального дослідження України Грушевського не була лише продовженням програми обласного дослідження його учителя Антоновича, яка проводилася в цензурних умовах царського режиму. Грушевський бажав, у першу чергу, обгрунтувати свою схему незалежності і безперервності історичною процесу історії України на "територіальному принципі", включаючи усі українські землі та їхній політичний, суспільно-економічний і культурний розвиток у всі періоди української історії, включаючи також передісторичний період. І, звісно, в цих поглядах його підтримували його учні та, власне, сама історична школа, заснована ним у Києві.
Категорія: Радянська доба | Додав: Ekzor (23.05.2010)
Переглядів: 7098 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1045
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz