Гетьман Богдан Хмельницький та міжнародне значення Української національної революції середини XVII ст. - Період козацтва - Історія України - Все для історика
Все для історика
Вівторок, 06.12.2016, 20:47
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 22
Гостей: 22
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Період козацтва

Гетьман Богдан Хмельницький та міжнародне значення Української національної революції середини XVII ст.
Тарас Чухліб,
доктор історичних наук, 
провідний науковий співробітник Інституту історії України 
Національної академії наук України, директор Науково-дослідного Інституту козацтва, 
член Ради Українського козацтва при Президентові України. 

Минуле кожної країни і кожного народу ототожнюється в історичній пам’яті поколінь з епохальними, перемінними подіями і періодами, які за збігом часу не втрачають своєї актуальності, а також виховного і повчального значення. Такою подією в історії нашої держави стала Українська національна революція середини XVII століття, яка розпочалася у 1648 р. під проводом великого гетьмана Богдана Хмельницького1. 
Започаткувавши нову епоху в боротьбі української нації за незалежність і створення самостійної держави, ця подія спричинила справді революційні зрушення в політичній, соціально-економічній і духовній сферах, викликала гучний міжнародний резонанс, докорінно змінила геополітичну ситуацію у Центрально-Східній Європі. Питання утворення, існування та занепаду Української козацько-гетьманської держави і сьогодні залишається однією з центральних проблем вітчизняної історії, яка вимагає наукового переосмислення, звільнення від застарілих стереотипів й ідеологічних нашарувань та всебічного об’єктивного вивчення.
360-та річниця Української національної революції, яку започаткував Б. Хмельницький є слушною нагодою привернути увагу громадськості до надзвичайно важливої сторінки нашого минулого: об’єктивно, без будь-яких упереджень висвітлити суть тих подій та їхній вплив на всі сторони життя України протягом кількох наступних століть; а також віднайти в цих подіях коріння тих багатьох суспільно-політичних процесів, що мають місце на сучасному етапі розвитку країни – протягом 17 років від часу прийняття Акту про незалежність України; зробити з них важливі політичні висновки2. 
Очевидно, що люди епохи пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу, в тому числі й ті, що населяли «стару» – козацьку Україну, мали зовсім інше політичне мислення, ніж суспільство на початку третього тисячоліття. Цілком очевидно, що три-п’ять століть тому тогочасні інтелектуали та політичні діячі зовсім інакше усвідомлювали й міжнародно-правові відносини між різними державами та політичними утвореннями3. А вони значною мірою залежали від процесу перетворення старих «приватних» сюзеренно-васальних феодальних відносин спочатку в «приватно-політичні», а потім і у «державно-політичні» зв’язки, заміни персональних взаємин між главою держави, суверенами та васальними володарями на модерні інституційні відносини між урядами й усією масою підданих тієї чи іншої країни.
Протягом XV–XVII ст. політика персональних уній, династичні й спадкові проблеми викликають перерозподіли держав, відчуження територій, змінюють державні кордони й стають причиною виникнення об’єднаних королівств та імперій4. У цей час, європейський континент являє собою картатий конгломерат монархій – абсолютних, обмежених, номінальних (імперія), національних, багатонаціональних – і республік – олігархічних (Венеція, Генуя), федеративних (Голландія, Швейцарія), шляхетських («уявна монархія» в Польщі й частково Угорщині) і т.п.5 Характеризуючи європейський Ренесанс щодо творення державних структур, історики вказують на існування держав-комун, сеньйорій, регіонально-абсолютистських, територіальних держав, різних напіввасальних і напівзалежних утворень тощо6. Очевидно, цей перелік можна доповнити за рахунок виникнення й інших державно-політичних систем Центрально-Східної Європи7, зокрема, й такого державного організму, як «Український гетьманат» (самоназва «Військо Запорозьке»), що виник у середині XVII століття в результаті революційних подій на теренах «руських» воєводств Речі Посполитої.
Українська ранньонаціональна революція середини XVII століття, яку в 1648 році розпочав шляхтич і козацький старшина Богдан Хмельницький, стала своєрідним продовженням загальноєвропейської Тридцятилітньої війни 1618 – 1648 рр. Завдяки впроваджуваній Б. Хмельницьким гнучкій зовнішній політиці, яка базувалася на концепції т. зв. полівасалітетної підлеглості, Українське гетьманство утвердилося в геополітичній структурі Європи як держава фактично непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону. На території Центрально-Східної Європи з’явилося нове державно-політичне утворення на чолі з гетьманом, яке претендувало на певний міжнародний статус, що у той час могли забезпечити тільки регіонально наближені династичні двори, в т. ч. і азіатського континенту. Гетьман Б. Хмельницький був визнаний європейськими та азіатськими монархами як васальнозалежний володар, який мав право на йменування титулом «Dux», що прирівнювалося до князівського титулу. 
Гетьман України уклав ряд міжнародних угод, серед яких в історіографічній традиції виділяються його домовленості з Московським царством, що з часом під впливом певних чинників набули міфологічного забарвлення щодо «возз’єднання», «приєднання», «об’єднання» і т.д. України з Росією. Відомо, що на козацькій раді 1654 р. у Переяславі не приймалася жодна угода. У результаті тогорічних лютнево-березневих переговорів між Українським гетьманатом і Московським царством виникли два документи – 23 пункти-«статті», які послав Б. Хмельницький до Москви і які мали лягти в основу майбутнього договору, та 11 пунктів-«статей», які прислав до Чигирина московський цар Олексій Михайлович. Лише окремі з цих «статей» (їх називають ще «Березневими») дотримувалися протягом наступних років. Одночасно Хмельницький, не соромлячись, намагався отримати захист турецького султана та рухався у напрямку визнання протекції угорсько-трансільванського князя та шведського короля. Отже він «лякав» одного монарха іншим та намагався протиставити один одному тогочасних династичних володарів з метою здобуття самостійності для новоутвореної козацької держави.
Особливість Переяслава 1654 року полягає у надзвичайній заміфологізованості сутності цієї події та її ролі в українській історії8. Якщо в Російської імперії ухвала ради офіційно трактувалася як «возз’єднання» Русі, то у Радянському Союзі – як «возз’єднання» України з Росією. Лише в умовах Української держави, протягом 90-х років ХХ – початку ХХІ століття сучасна українська історіографія (О.Апанович, В.Смолій, В.Степанков, Я.Дашкевич, Ю.Мицик, О.Гуржій, Д.Наливайко, В.Щербак, В.Сергійчук, В.Ульяновський, В.Горобець, В.Матях, Я.Федорук, О.Струкевич, В.Брехуненко та ін.) аргументовано спростувала наукову недолугість даних концепцій, в основі яких лежала імперська ідея етнічної й політичної єдності Русі9. Тим не менш, проблема прийняття володарем козацької України та її державною елітою протекції московського царя й, особливо, реалізація двосторонніх умов акту 1654 р. (що були зафіксовані у лютнево-березневих «статтях» Б.Хмельницького та Олексія Михайловича) у період до вересня 1658 р. (Гадяцької угоди І.Виговського з польсько-литовським королем Яном Казимиром), коли були розірвані стосунки між Чигирином та Москвою, продовжує бути дискусійною й залишається ще відкритою для досліджень. Окрім того, розробка питань, що стосуються українсько-російських відносин ранньомодерного часу актуалізується сучасним станом міждержавних взаємостосунків між Українською державою та Російською Федерацією.
Ґрунтовний аналіз джерел 50-х років XVII століття переконує, що значна частина українського населення не приховувала невдоволення необхідністю приносити присягу й відмовлялася від неї. Як свідчив сучасник, після присяги гетьмана й старшини 19 січня «переяславських міщан гнали до присяги, – якій вони дуже опиралися. Місцевий війт (аж) захворів, та його, хоч і хворого, було наказано привести до церкви пречистої Богородиці. І він мусив виконати присягу, але з розпачу помер на третій день після цієї присяги»10. Під час присяги 27 січня у Києві найвище українське православне духовенство відмовилося її приносити, а керівники київського магістрату та міщанство «опиралися і не хотіли йти, але їх козаки гнали як бидло... Але вони, присягаючи, не називалися своїм власним іменем...»11. Відмовилися складати присягу частина козаків Уманського та Брацлавського полків, а населення Полтавського й Кропивненського полків взагалі збунтувалося проти присяги й побили представників царя киями. Поза оприсяжненням із зрозумілих причин залишилися й жителі західної частини українських етнографічних земель. Окрім того, не приносила присягу й Запорозька Січ12. Таким чином, згідно з висновками В.Сте-панкова, Ю.Мицика та інших істориків, одностайного схвалення й сприйняття українським суспільством російської протекції не існувало, а мали місце відмінні й, іноді, протилежні дії та оцінки різних верств і груп населення13.
Міжнародні та внутрішньополітичні події, що відбувалися після 1654 р. переконливо засвідчили недотримання Москвою взятих на себе зобов’язань протектора перед козацькою Україною: у 1656 р. вона підписує Віленський трактат з найбільшим тогочасним ворогом України – Річчю Посполитою; в 1659 р. російськими урядовцями було сфальшовані «статті Б.Хмельницького» 1654 р.; у 
1665 р. згідно т.зв. «Московських статей» лівобережна частина гетьманату мала перетворитися на станову автономію; в 1667 р. Росія укладає Андрусівське перемир’я з Польщею, яке мало антиукраїнську спрямованість; укладення «Вічного миру» 1686 р. остаточно завершило розподіл Української держави між Москвою та Варшавою. У свою чергу й Український гетьманат також не дотримувався обов’язків васальної держави. А ще – укладення Б. Хмельницьким Раднотського договору 1656 р., що вступало у суперечність із зовнішньою політикою Олексія Михайловича; українсько-російська війна 1658–1659 рр. й підписання І. Виговським Гадяцької угоди 1658 р. з Польщею; боротьба з московськими військами гетьманів Ю.Хмельницького, П. Тетері, П. Дорошенка у 60-х – першій половині 70-х рр. XVII ст.; антиросійське повстання українського населення Лівобережжя на чолі з І. Брюховецьким у 1668 р. тощо. 
«Вічний мир» 1686 р. засвідчив остаточний крах українсько-московських домовленостей не лише 1654 р., але й 1659, 1663, 1665, 1669, 1672 та 1674 рр., які передбачали існування єдиної козацької держави під скіпетром російського монарха. Недотримання Москвою багатьох положень «Коломацьких статей» 1687 р., що були укладені з гетьманом І. Мазепою, відмова останнього від зверхності Петра І та знищення царськими військами тогочасної української столиці Батурина у 1709 р. остаточно вирішило проблему міждержавних союзницьких стосунків на користь зростаючих імперських амбіцій Московії-Росії. Тим самим засвідчувалася недовговічність та ефемерність Переяславсько-Московських домовленостей 1654 р., що з часом під впливом певних суб’єктивних чинників перетворилися з рядової (хоча й дуже важливої з огляду на тогочасну внутрішньополітичну та міжнародну ситуацію) зовнішньополітичної акції гетьманського уряду на легенду про Переяслав 1654 р. і яка, на жаль, до цього часу продовжує хвилювати не лише науковців, але й широку громадськість.
Політику Б.Хмельницького та започатковані ним революційні перетворення в Україні продовжили його наступники на гетьманській посаді. Однією з причин досить частої зміни урядами І.Виговського, Ю.Хмельницького, П.Тетері, М.Ханенка, П.Дорошенка, І.Брюховецького, І.Мазепи, П.Орлика та інших гетьманів своїх протекторів протягом 60-х рр. XVII – початку XVIII ст. була неможливість забезпечення об’єднання України під зверхністю того чи іншого монарха. Існували й інші фактори, що призводили до хитання українських правителів між династичними та станово-представницькими монархіями європейського й азіатського континентів. І чи не найголовнішим з них було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії чи королем Швеції (а саме у цьому чотирикутнику, головним чином, відбувалося «баражування» гетьманів від однієї до іншої протекції) кращих «вольностей» для Війська Запорозького як корпоративної станової організації, а також «прав та привілеїв» всіх вищих і середніх станів тогочасного українського суспільства – тих складових, що утворювали ранньомодерну Українську державу.
Васальна залежність не передбачала прямого зв’язку між монархом-сюзереном і станами залежної держави: між ними знаходився правитель-васал. Так було за доби гетьманування Б.Хмельницького. Однак вже під час правління його наступника І.Виговського ситуація дещо змінюється, зважаючи на делегування цим гетьманом частини своїх владних повноважень королеві Речі Посполитої. Правовий статус гетьмана Ю.Хмельницького, згідно Чуднівського трактату 1660 р., значно понижувався: з васального, але все ж таки володаря України, він перетворювався на регіментаря-управителя з обмеженими адміністративними правами. Однак цей його статус все одно був вище за той, який планувалося впровадити в Україні згідно укладеної в 1659 р. з Московською державою Переяславської угоди. Отже, з цього часу планувалося, що безпосереднім сувереном України стане король Речі Посполитої, як це й було до 1648 р. Однак цьому двосторонньому правовому акту випала така ж сама доля, що і Гадяцькій угоді 1658 р. – їхні положення залишилися лише на дипломатичних паперах. 
Незважаючи на принесену присягу «дідичному пану», Ю.Хмельницький й надалі вважав себе за фактичного володаря Українського гетьманату. Це підтверджувало й підписання гетьманом мирних договорів з Кримським ханатом, і висилання до Стамбула чисельних козацьких посольств, що засвідчили зовнішньополітичну самостійність гетьманського уряду та бажання молодшого сина Б.Хмель-
ницького знайти собі кращого протектора. Найсильнішим аргументом, що закріплював реальний статус гетьмана-володаря, були його кроки щодо усунення з української території польських урядовців – старост і підстарост, а також державців королівських маєтностей. Такі дії скасовували постанову вального сейму Речі Посполитої про повернення шляхти в Україну та суперечили змісту Чуднівської угоди.
Лише за допомогою військового походу на землі Українського гетьманату польському монархові вдалося змінити ситуацію у «свавільному» краї. Але це вже відбувалося за гетьманування П.Тетері, який від початку 1663 р. офіційно визнав зверхність над собою «королівської милості». Наступного року він відправив українських послів на черговий вальний сейм, наказавши їм відстоювати «вольності» козацької корпорації та українських станів. Пропонувалося запровадити періодичність виборів гетьмана (від сейму до сейму), який мав затверджуватися польським монархом і підлягати лише йому. Сама ж елекція гетьмана повинна була відбуватися за обов’язкової присутності спеціально призначеного комісара з Варшави. Однак такі «реформаторські» заходи, що загалом вели до втрати Україною завойованих раніше революційних здобутків і добровільне обмеження гетьманом своєї (й так урізаної угодою 1660 р.) влади, викликало незадоволення серед частини патріотично налаштованої старшини та правобережного козацтва. Очевидно, що Тетеря, який був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 р. та Гадяцької угоди 1658 р. (де в першому було окреслено статус гетьмана як васального володаря України, а у другому – як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від попередніх завоювань козацтва й намагався відновити дореволюційний стан відносин між володарями булави і польськими королями. Колабораційну діяльність П.Тетері в кінці 1660-х – першій половині 1670-х рр. продовжили інші гетьмани, М.Ханенко і Є.Гоголь. 
Разом з тим з 1667 р. політику полівасалітетної підлеглості гетьманату відновлює один із найвидатніших представників тогочасної козацької еліти П.Дорошенко. Визнання ним одночасної польської і турецької протекцій мало на меті порушити плани коронних військ щодо вторгнення в Україну та розірвати перемир’я між Польщею та Росією задля об’єднання право- і лівобережної частин гетьманату. Але в той же час П.Дорошенко налагоджує стосунки з Москвою. Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати втілення традиційної козацької дипломатії з московським государем обнадіювання царя щодо можливого переходу під його «високу руку». Тим самим передбачалося послабити військовий тиск з боку Московської держави, частково нейтралізувати Андрусівське перемир’я між царем і польським королем та певною мірою забезпечити П.Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом «обох сторін Дніпра». Протягом 1669 р., в якому П.Дорошенко, визнаючи королівську, набуває також султанську протекцію, гетьман неодноразово заявляє, що його «сердечною мрією» є об’єднання всіх українських земель під зверхністю московського монарха. Та це було лише декларацією, з огляду на складні дипломатичні комбінації гетьмана. Їхньою ж кінцевою метою було якнайширше унезалежнення гетьманської влади в Україні. 
Турецька протекція (як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, як засвідчували тогочасні документи, щоб «мати для себе удільне князівство». Серед старшинських кіл повноваження українського гетьмана неодноразово порівнювали з монаршими. Фактично, на той час, використовуючи апробовану його попередниками зовнішньополітичну модель, гетьман П.Дорошенко став удільним господарем великої частини України. Сучасник і політичний супротивник П.Дорошенка, правобережний гетьман М.Ханенко у 1669 р. говорив про те, що його ворог «виправляє собі вічне гетьманство у сусідніх монархів» і хоче володарювати на зразок господарів Волоського і Молдавського князівств. Сам П.Дорошенко та його старшина неодноразово заявляли про своє бажання правити в Україні так само, як молдавські і волоські князі або ж кримські хани. Але протягом 1675 – 1676 рр. така політика гетьманського уряду П. Дорошенка зазнає краху. Його добровільний перехід на бік російського монарха і здача булави на користь І. Самойловича стало відповіддю на питання вирішення міжнародно-правового статусу Українського гетьманства, що було розділене між Варшавою, Москвою і Стамбулом.
Отже, можемо відзначити факт визнання правителями козацької держави підлеглості кільком сусіднім монархічним володарям. Так, гетьман Б.Хмельницький протягом 1654 – 1657 рр. перебував у номінальній васальній залежності від московського царя й турецького султана та хотів здобути трансільванський і шведський сюзеренітет. І.Виговський у 1658 р. спочатку підкорявся московському цареві й шведському королеві, а потім перейшов під протекторат польського короля й одночасно шукав захисту в австрійського імператора. Гетьман Ю.Хмельницький був у московській залежності, яку в 1660 р. обміняв на польську протекцію, після чого хотів здобути захист турецького султана. Від 1663 р. лівобережний гетьман І.Брюховецький ревно дотримувався царської зверхності, але у 1668 р. вирішив прийняти османський протекторат. Майже так само діяв і його наступник Д.Ігнатович (Многогрішний) протягом 1669 – 1672 рр. Гетьман П.Дорошенко у 1669 – 1676 рр. визнавав себе підлеглим щодо польського короля і турецького султана й завершив московською протекцією. І.Самойлович хоча й притримувався протягом усього свого правління (1672 – 1687) зверхності царя, але наприкінці гетьманування був звинувачений у «зраді» Москви. Як відомо, І. Мазепа у 1708 р. обміняв російську зверхність на захист шведського короля для того, щоб унезалежнити Україну. Цього ж курсу притримувався і його наступник, П. Орлик. Витоки такої поведінки основних творців міжнародної політики гетьманства слід шукати у практиці міждержавних стосунків країн Європи та Азії на переломі середньовіччя та ранньомодерного часу. 
Українські правителі від Богдана Хмельницького й до Івана Мазепи, зважаючи на суперництво сильніших сусідніх держав (Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Османської імперії, Шведського королівства), були вимушені проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного протектора-сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правова легітимність Козацької держави, яка утворилася під час Української національної революції середини XVII ст. Інколи гетьмани визнавали залежність від кількох монархів одночасно, але це робилося лише заради того, щоб зберегти свою молоду державу від інкорпорації до інших державних утворень – імперій. 

посилання

1.Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція ХVІІ ст.. (1648 – 1676 рр.). – К.,1999; Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст.: причини, типологія, хронологічні межі // Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття: політика, ідеологія, військове мистецтво/ Ред. В.А.Смолій. – К., 1998. – С.26-45; Степанков В.С. Українська революція ХVІІ століття: актуальні проблеми дослідження // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – Випуск 7. – К., 2000. – С.5-15
2.Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття: політика, ідеологія, військове мистецтво. – С.5
3. Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648 – 1714 рр. – К.,2003. – С.14-16, 351-352
4. Медведев И.П. Некоторые правовые аспекты византийской государственности // Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе (ХІ-XVII вв.) – Ленинград, 1990. – С. 9.
5. Люблинская А.Д. Государство эпохи Возрождения в Западной Европе // Типология и периодизация культуры Возрождения. – Москва, 1978. – С. 10.
6. Петров М.Т. Об исторической модели «мирового Возрождения» в связи с некоторыми политико-культурными характеристиками западноевропейского Ренесанса // Политические структуры эпохи феодализма в Западной Европе (XI–XVII вв.). – С. 187-188.
7. Підтримуючи думку тих вчених, які впровадили у науковий обіг термін «Центрально-Східна Європа» (див., наприклад: Wandych P. The Price of Freedom. A History of East Central Europe from the Middle Ages to the Present. – London, New-York, 1992; Bardach J. Dla czego Europa Srodkowo-Wscodnia?// Nauka Polska. – Nr.5-6. – Warszawa, 1992. – S.65 – 72; Сюч Е. Три исторических региона Европы // Центральная Европа как исторический регион. – Москва,1996. – С.156 – 250; Миллер А.И. Об истории концепции «Центральная Європа». – С.4-25; Kіoczowski J. L’Europe de Centre-Est dans l’historiografie des pays de la region. – Lublin,1995; Historia Europy Srodkowo-Wschodniej / Red. J.Kіoczowski. – T.1. – Lublin, 2000 ), переконані, що історично до цього регіону належить й Україна.
8. Смолій В.А.,Степанков В.С. У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу в ХVІІ ст. – К.,1992; Степанков В.С. Переяславська рада 1654 року: ухвала та наслідки//Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету. Історичні науки. – Т.11. – Кам’янець-Подільський, 2003. – С.58
9. Див.: Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження) / Ред. П.Сохань та інш. – К., 2003.
10. Мицик Ю. Нові документи до історії переяславської ради 1654 р. // Розбудова держави. – 1997. - №2. – С.40.
11. Там само. – С.41
12. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб.,1878. – Т.Х. – С.442. 
13. Воссоединение Украины с Россией: документы и материалы в трех томах. – Москва,1953. – Т.ІІІ. – С.535; Степанков В.С. Переяславська рада 1654 року: ухвала та наслідки. – С.63-64; Мицик Ю. Нові документи до історії Переяславської ради 1654 р. – С.39-41



Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/3_08_2.html
Категорія: Період козацтва | Додав: Ekzor (03.03.2010)
Переглядів: 2970 | Рейтинг: 2.5/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1045
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz