Військо Галицько-Волинської держави - Період княжої доби - Історія України - Все для історика
Все для історика
Середа, 07.12.2016, 11:31
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 18
Гостей: 18
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Період княжої доби

Військо Галицько-Волинської держави
О. С. ЛИСЕНКО,  
полковник, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Військового гуманітарного інституту Національної академії оборони України  
    Галицько-Волинська держава утворилась в кінці ХІІ ст. в результаті злиття Галицької і Волинської земель. Вона простяглась від Дністровсько-Дунайського Причорномор’я на півдні і Полоцької та Литовської земель на півночі, на заході межувала з Угорщиною і Польщею, а на сході — з Київським князівством і половецьким степом.  
    Цей край відрізняється м’яким кліматом, плодючими ґрунтами, численними річками, лісовими масивами і степовими просторами, що створювало сприятливі умови для розвитку орного землеробства, скотарства і різних промислів. Тут порівняно рано виникло і досягло розвитку феодальне князівське і боярське землеволодіння. Швидше, ніж в інших руських князівствах, розвинулось ремесло, військова справа, збільшилось число міст. По території князівства пролягав другий торговий шлях з Балтійського в Чорне море — по Віслі, Західному Бузі і Дністру, проходили також сухопутні торгові шляхи з Русі в країни Центральної Європи1.  
    До середини ХІІ ст. Галицька земля була розділена на декілька князівств. У 1141 р. Перемишльський князь Володимирко, син Володаря Ростиславовича, об’єднав ці князівства і переніс свою столицю в Галич. Найбільшого розквіту і могутності Галицьке князівство досягло за сина Володимира — Ярослава Осмомисла (1153—1187), великого державного діяча того часу. Він підняв міжнародний престиж свого князівства. В «Слове о полку Ігореве» звеличується могутність Ярослава Осмомисла: «Высоко сидишь ты на своем златкованом престоле; ты подпер Карпатские горы своими железными полками и загородил дорогу королю венгерскому, затворил ворота к Дунаю… с отцовского золотого престола стреляешь ты султанов в далеких землях»2.  
    Волинська земля з центром у Володимирі-Волинському довгий час переходила від одного князя до другого. В середині ХІІ ст. Володимиро-Волинське князівство досталось онуку Мономаха Ізяславу Мстиславовичу, який став засновником князівської династії. У 1199 році його онук Роман Мстиславович зумів об’єднати в одне князівство Галицьке і Володимиро-Волинське князівства. У 1202 р. йому вдалося підкорити собі і Київ3.  
    Після смерті Романа Мстиславовича Південно-Західна Русь тимчасово втратила свою політичну єдність і розпалась на ряд невеликих уділів. Успішна визвольна боротьба проти угорських і польських феодалів сприяла встановленню і зміцненню князівської влади. У 1234 р. Данило Романович при підтримці міст зайняв Галич, а у 1239 р. — Київ. У 1245 р. в битві біля міста Ярослава він розбив об’єднані сили Угорщини, Польщі, галицьких бояр і знову об’єднав усю Південно-Західну Русь4.  
    Галицько-Волинська держава відіграла значну роль в історії України, її слід розглядати як спадкоємицю Київської Русі, бо вона протягом майже півтораста років (1199—1340 рр.) відродила й поповнила державні та культурні традиції Русі, слугувала опорою українській державності. Могутність Галицько-Волинської держави визначалась перш за все її збройними силами.  
    Військо у Галицько-Волинській державі було організоване, як в інших землях Русі, але відзначалось деякою місцевою специфікою. Основними формами військової організації були «дружина» і «вої». Княжа дружина складалася з бояр, які добровільно служили князю. Належність до дружини являлася родовим правом бояр. Князь надавав боярам землі і ряд привілеїв, а за те вони мали обов’язок виконувати військову службу, яка полягала переважно в участі у воєнних походах князя. Належність до дружини була спадковим правом бояр. Із літописів знаємо цілі династії бояр, що з роду в рід займали вищі державні уряди й були членами княжої дружини. У війська Василька Романовича були бояри В’ячеслав Товстий, Мирослав, Воротислав, Дем’ян та «багато інших бояр»5.  
    Багатші бояри йшли на війну не тільки самі, а й водили з собою і свої прибічні дружини. «Великі» бояри держали на утриманні цілі полки. Галицький боярин Володислав мав своє наймане військо. У дворі Судислава знайдено цілий арсенал зброї — списів і стріл, що служили його воїнам6. Середні бояри були зобов’язані йти у похід з одним-двома воїнами. Людям, що не належали до боярської верстви, доступ до дружини був закритий. Тільки дуже великі заслуги могли людину з низького роду вивести в ряди дружини. Головним обов’язком членів дружини була вірність князеві. Боярин повинен був з’являтися на кожний заклик князя. У деяких випадках бояри складали князеві присягу на вірність. Галицькі князі суворо карали неслухняних бояр. Коли боярин князя зрадив, то відповідав за цю зраду майном і своєю особою. Найлегша кара була — вигнання за кордон держави. Так, Роман Мстиславович прогнав із Галичини бояр Кормильчичів, що затіяли бунт проти нього. Данило покарав вигнанням бунтівного боярина Жирослава. Після бою під Перемишлем у 1242 р. Данило покарав на горло боярина Володислава. Польський літописець Кадлубек описує, як Роман «забирав маєтки боярські, самих бояр убивав, мучив» 7.  
    Князівська дружина поділялась на старшу й молодшу. Старша дружина звалася — перша, краща, більша, або — великі бояри. Належали до неї представники наймогутніших боярських родів, великі землевласники. Мали у своїх руках найвищі уряди. Вони засідали в княжій раді. Передусім до них належав найбільш впливовий уряд тисяцького. Князь повинен був питати в них їх думки в кожній справі. Дружина молодша, — отроки, датські, боярські діти або просто молодь. Це була лицарська молодь, що походила з боярських родів. У княжій дружині вона готувалася до військової служби. Під час бою вони опікувалися кіньми дружини. Отроки готувались до бою під оком князів, а більш досвідчені з них брали участь у легких походах, у стежах та роз’їздах 8.  
    Другою формацією війська Галицько-Волинської держави було загальне народне ополчення «вої», яке князь використовував у воєнних діях у час особливої потреби. До ополчення належала міська людність і селяни-хлібороби, так звані смерди або черні люди. На ворога мав іти кожний, без огляду на те, чи мав відповідну зброю, чи ні. В разі небезпеки князь був зобов’язаний давати воям зброю зі своїх складів. Починаючи боротьбу проти угорських військ, які захопили Галич 1230р., Данило закликав все ополчення: «зібрав Галицьку землю... і зібрав від Бірки аж до річки Ушиці і Пруту, і обляг (Галич) тяжкою силою. 1245 р. Ростислав Михайлович йшов у похід на Ярослав, «зібравши багатьох тубільців» 9.  
    Часто князі Галицько-Волинської держави користувалися допомогою степових орд — переважно половців. Мали вони загальну назву чорних клобуків, половців. Належали до них різні племена: берендеї, або берендичі, ковуї, каспичі, турпії, половці. У них були свої старшини, яких теж звали князями. Завдяки половецькій допомозі 1099 р. Ростиславичі перемогли угрів під Перемишлем, пізніше полки половців закликали до себе Угоровичі, Мстислав Мстиславович, а деколи також Данило10.  
    При такій організації військових сил князь був залежний від доброї волі бояр або степових орд. Маючи власне військо, «великі» бояри неодноразово повставали проти князя. У 1231 р. усі галицькі бояри відмовляються від послуху князеві. Коли Данило раз перед походом скликав віче, на нараду прийшло 18 вірних «отроків», молодших бояр. Іноземним загонам не завжди можна було довіряти, вони не раз руйнували землі князів, яким приходили на допомогу: так, 1236 р. половецькі союзники пограбували Галицьку землю 11.  
    Щоб не бути залежними ні від бояр, ні від іноземців, князі почали організовувати своє власне військо. Частково цю потребу забезпечували іноземні наймані загони. Князь міг прийняти до своєї дружини бояр з інших земель. В основному це були угорці або половці, які наймались на службу до князя найчастіше невеликим загоном на чолі зі своїм воєводою. Ці зміни в організації сил провів передусім Данило Романович. Ведучи довголітню боротьбу проти засилля галицьких бояр захищаючи своє князівство від нападів ординців, Данило приділяв особливу увагу поліпшенню військової справи. Нове військо було княжим військом. У походах Данила 1240-х років немає згадок про боярські полки. Всім військом порядкував сам князь.  
    Князі вважали за свій обов’язок дбати про добробут і вигоди війська. На утримання війська йшли різні державні доходи. Назначали деколи податок грішми. Княжа дружина діставала на утримання й цілі міста та землі. З доходів міста і цілої округи утримувались і князь, і вся дружина. Коли Данило 1234 р. зайняв Галич «прийняв землю Галицьку й роздав городи боярам і воєводам, було корму в них багато»12. Учасники походів діставали від князя платню, але передусім військо мало право на воєнну здобич, і це найбільше приваблювало населення до воєнних походів. Пізніше у Галичині військову службу почали нерозривно зв’язувати з посіданням землі. Хто ходив на війну, той мав право на земельний наділ. Князь міг покарати непокірного дружинника тим, що відбирав його землю. Прибутки від прикарпатських солеварень князь Василько призначав на плату оружниками.  
    Усе військо Галицько-Волинської держави поділялось на важко озброєних «оружників» та легко озброєних «стрільців», причому і ті, й інші могли бути і пішими, і кінними. Спочатку піхота утворювала головне військо. Вона вела боротьбу найчастіше під охороною города. У дальших походах піхота рідко брала участь. Зростає роль піхоти в Галицько-Волинській державі у ХІІІ ст. Тут утворено більші відділи піших військ. Піхота була під особливою опікою князів. Ця піхота складалася з селян та з міщан. Але були це не слабо озброєні вої, як у попередніх століттях, а сильна формація — добре озброєна. Про це свідчать слова з літопису 1231 р. На укріпленнях міста Володимира «стояли оружники, блищали щити і оружники були подібні до сонця»13. Кіннота за своїм озброєнням і тактичним завданням поділялась на важку та легку. Важкоозброєна кіннота — це оружники у важких бронях, у шоломах, зі щитами й списами або мечами. До легкої належали стрільці, без важкої зброї, з луками. До складу стрільців входили теж степовики. Організаційно військо поділялось на полки по 100-200 чоловік у кожному. Вони, у свою чергу, ділились на знамена, або заступи. Ці підрозділи мали свої бойові прапори, бубни, труби. Князь Данило Галицький постійно удосконалював організацію свого війська. Проведена ним реорганізація у війську сприяла введенню міцної єдиноначальності, більш чіткого розподілу війська на оружників і стрільців, міста поділялись на сотні та вулиці, які виставляли певну кількість воїнів. Військо стало більш рухливим і маневреним, воно здійснювало марші на великі відстані. Чисельність Галицько-Волинського війська іноді досягала 50 тисяч чоловік14.  
    Одночасно з новою організацією збройних сил відбувалось також поліпшення фортифікаційних споруд. Велике значення у військовій справі відігравали міста. Більшість з них розташовувалась на стратегічних дорогах. Гради, тобто замки ранішнього періоду, складались в основному з земляних валів, або з дерев’яних зрубів, заповнених землею, з якими були з’єднані дерев’яні городниці, зв’язані мости тощо. Але дерев’яні «гради» виявилися вже слабкими проти орди. Данило почав будувати міцніші укріплення — кам’яні. Найпоширенішим типом кам’яної споруди став «стовп», тобто вежа, побудована з каміння і цегли. В літописі знаходимо згадку про могутні укріплення Володимира, яким дивувався угорський король Бела: «Такого града не знайшов я і в німецьких країнах»15.  
    Подібно були побудовані укріплення Холма, Кам’янця, Данілова, яких татари не відважувалися здобувати16.  
    Як і в Київській Русі, зброю війська Галицько-Волинської держави можна поділити на оборонну й зачіпну. До оборонної належала броня (панцир), шолом і щит. До зачіпної зброї належать коп’я (копія) з різними назвами, меч, шабля, сокира і лук зі стрілами. Майже уся зброя була власного виробництва. Піхота була озброєна мечами і списами, а для захисту мала металеві панцирі, шоломи та щити. Стрільці були озброєні луком і шаблями. Якщо вони були на конях, то являли собою легку кінноту.  
    У ХІІІ ст. у війську Галицько-Волинського князівства помітний прогрес в озброєнні війська і в його тактиці. Відбулося значне удосконалення зброї: так, наприклад, шолом вершника менший, ніж у ранішніх часах, і краще захищає голову; щит також менший і легше ним воювати. Було три роди списів: копія, сулище і роттиця. Легкоозброєні стрільці одержали також нову зброю — рожанці, якісь поліпшені луки. При штурмі укріплень використовувалися інженерні пристрої — тарани, самостріли, пороки (катапульти) 17.  
    Тактика Галицько-Волинського війська була новаторською. Цікавою була схема побудови битви. Вся вона ніби поділялась на дві частини: початковий бій (зав’язка бою) легкої кінноти і піших стрільців та головний удар важкого озброєних полків. Дії оружників і стрільців були тісно координовані у бою. Стрільці не лише створювали передні полки війська, а й також ставали на крилах оружників, захищаючи їх з флангів. Галицько-Волинські князі почали з успіхом застосовувати і нову тактику виснаження ворога постійними маневрами.  
    Також успішно застосовувалась тактика одночасного наступу стрільців та колійників. Уперше так зробив Данило Галицький у 1215 р. Щоб зберігати стрільців у бою, він поруч з кожним з них поставив колійника. Тепер стрільці отримали можливість підходити до ворога майже впритул і розстрілювати його під прикриттям полку своїх колійників. В одному з боїв «Данило... сам вийшов уперед і стрільців пустив наперед, а інших з обох боків дороги» 18.  
    Постійна турбота Галицько-Волинських князів про розвиток і укріплення війська дозволяла їм успішно боротися як з внутрішніми противниками — боярами, так і з зовнішніми ворогами. У постійних походах і війнах, рік за роком, з покоління до покоління удосконалювалося озброєння, форми бойових дій, організація війська, бойові традиції. Ці війська здобули ряд перемог у походах на Польщу і Сілезію, під Ярославом, у походах на ятвягів, в боротьбі з ординцями.  
    1243 р. Данило двічі облягав Люблін. У поході 1244 р. Данило здобув замок у Любліні і підкорив собі люблінську землю. Щоб підтримати австрійську кандидатуру сина, Данило разом з Болеславом Краківським ходив походом проти чехів на Сілезію і їх війська зайняли Опаву 19. У 1240-1250 рр. Данило повів наступ на північному кордоні свого князівства — проти литовських племен і підкорює собі волості у Білій Русі. Він також поширює свої володіння на Турово-пінське князівство. 1254 р. Данило Галицький виводить своє військо на битву проти татарського воєводи Куремси і завдає йому поразки. Пізніше з татарами успішно воює син Данила Лев. Він приєднує до себе частину Закарпаття. Довгий час з Литвою та ординцями воював Володимир і Андрій, Лев (волинський) 20.  
    У період монголо-татарського поневолення Галицько-Волинська держава була найбільш організованим князівством у Східній Європі. Волинь та Галичина стали захистом для населення, яке втікало з-під татарського ярма. Татари не змогли їх настільки зруйнувати, так як зруйнували наддніпровські князівства. Одночасно Галицько-Волинське князівство було «непереборним щитом», який захищав Польщу і інші західні країни від татарської агресії.   
    У період монголо-татарського поневолення Галицько-Волинська держава була найбільш організованим князівством у Східній Європі. Волинь та Галичина стали захистом для населення, яке втікало з-під татарського ярма. Татари не змогли їх настільки зруйнувати, так як зруйнували наддніпровські князівства. Одночасно Галицько-Волинське князівство було «не переборним щитом», який захищав Польщу і інші західні країни від татарської агресії.  

Джерела  
1 Арциховский А.В. Оружие. История культуры Древней Руси. Т. І. — М., 1948. — С. 407.  
2 Бережинський В.Г. Зброя Київської Русі. — К., 1997. — С. 252.  
3 Бережинський В.Г. Озброєння війська Київської Русі. Облогова техніка. — К., 1998. — С. 158.  
4 Виклер П.П. Оружие. С древнейших времен до начала ХІХ в. — М., 1992. — С. 76.  
5 Грушевський М.С. Історія України-Русі. Т. ІІ. — К. : Наукова думка, 1992. — С. 171.  
6 Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. — К. ; Лыбидь, 1991. — С. 45.  
7 Довженок В.Й. Зброя. Археологія Української РСР. Т.ІІІ. — К., 1975. — С. 51.  
8 Денисова М.М., Портнов М.Е. Русское оружие. — М., 1953. — С. 71.  
9 Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. — Львів, 1999. — С. 12.  
10 Кармазин Н.М. Предания веков. — М.: Правда, 1988. — С. 30.  
11 Кирпичников А.Н. Русские доспехи Х—ХІІ веков. — М., 1991. — С. 173.  
12 Лапин Н.А. Военное и военно-морское искусство Киевской Руси ІХ—ХІІ в. — М., 1950. — С. 18.  
13 Попенко Н.В. Метательное холодное оружие. — М., 1993. — С. 174.  
14 Павлов В. Зброя на терені України // Народна армія. — 1996. — 30 квітня. — С. 3.  
15 Раппопорт П.А. Древние русские крепости. — М.: Наука, 1965. — С. 175.  
16 Рочняк В. Збройні сили Галицько-Волинського князівства // Народна армія. — 1999. — 22 жовтня. — С. 382.  
17 Чтения и рассказы по истории России. — М.: Правда, 1989. — С. 10.  
18 Тарасенко И.В. Военная организация и военное дело в древнерусском государстве, 1995. — С. 3.  
19 Історія українського війська. — Львів: Світ, 1999.  
20 Український історичний календар. — К.: 1955. — С. 74.



Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/1_03_7.htm
Категорія: Період княжої доби | Додав: Ekzor (08.03.2010)
Переглядів: 2965 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 1
1  
igorec@mail.ru

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1047
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz