Печеніги та Київська Русь: військові стосунки - Період княжої доби - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 08:55
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 6
Гостей: 6
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Період княжої доби

Печеніги та Київська Русь: військові стосунки
Анастасія БОРОЗДІНА, головний спеціаліст Державного комітету України з державного матеріального резерву 
    Дослідженням Київської Русі та її стосунків із кочовими народами степу займалися багато дослідників, серед яких С.А. Плетньова, П.П. Толочко, Г.А. ФедоровДавидов та ін. Та все ще полишається велика кількість непізнаних граней довготривалих стосунків народів, що жили поряд поперемінно ворогуючи та співпрацюючи, спустошуючи та збагачуючи один одного. Метою написання даної статті є узагальнення відомостей щодо військових стосунків Київської Русі із печенігами та приведення у хронологічному порядку найвідоміших битв між ними. 
    З давніхдавен східні слов'яни вели боротьбу зі степовими народами, які мігрували з Азії чорноморськими степами у напрямку Європи. Цими шляхами проходили гуни, авари, мадяри, болгари, туди спрямовували свої набіги хазари, які створили свою державу у гирлі Волги. Доводилося боротися з ордами кочівників і війську Київської Русі. Найдовшою і найкривавішою була ця боротьба з печенігами, торками і половцями [9, с.15]. З печенігами воювали київські князі Дір, Аскольд, Ігор, Святослав, Володимир Великий і Ярослав Мудрий. 
     Печеніги були союзом племен, що утворився у результаті поєднання кочівниківтюрків з сарматськими та угрофінськими племенами [30, с. 331]. Печеніги поділялися на 8 орд або колін, представники однієї половини яких кочували між Дунаєм і Дніпром, а другої між Дніпром і Доном. Перша половина так звані "тюркські печеніги" кочували у степах на південь від території Русі і перебували з нею часом у союзницьких, а часом у ворожих відносинах. Друга половина "хазарські печеніги" були однією зі складових частин Хазарського каганату як і алани, гузи, болгари та інші [32, с. 137]. Кожна з 8 орд у свою чергу поділялася ще на 40 частин або улусів [33, с. 192193]. У своєму розвитку печенізькі орди досягли вищого ступеня родоплемінного ладу воєнної демократії. Кожне плем'я очолював князьвождь. Він правив разом з радою старійшин, а у особливо важливих випадках скликалися загальні збори всього племені. 
Незалежна і войовнича вдача печенігів вражала середньовічних авторів. "Це люди довгобороді, вусаті, які робили набіги один на одного... повідомляв мусульманин АбуДулаф. Вони нікому не платять данини" [10, с.101]. Архієпископ Бруно називав їх "найжорстокішими з усіх язичників" [29, с.10]. 
    Закріпившись у Причорномор'ї, войовничі племена невдовзі дали знати про себе усім сусіднім народам. Спочатку угорці, що були витіснені з плодючих рівнин, а потім Русь, Візантія, Болгарія відчули силу та спустошеність раптових печенізьких набігів. "...Вони спустошують чужу країну, писав Феофілакт Болгарський, а своєї не мають. Життя мирне для них нещастя, верх благополуччя коли вони мають слушний випадок для війни, або коли насміхаються над мирним договором. Найгірше те, що вони своєю кількістю переважають весняних бджіл, і ніхто ще не знав, скількома тисячами або десятками тисяч вони обраховуються: число їх незліченне!" [10, с. 101]. 
Дружинам Київської Русі, які супроводжували каравани торгових суден по Дніпру, що йшли у Візантію так званим шляхом "із варяг у греки", доводилося постійно переборювати печенізькі застави і з боєм пробиватися крізь них. "...Руси навіть не можуть приїздити до цього царського граду Ромеїв (Константинополя), якщо не живуть у мирі з печенігами, ні заради війни, ні заради торгових справ, оскільки, сягнувши на суднах річних порогів, вони не можуть переходити їх, якщо не витягнуть судна з річки і не понесуть їх на руках; нападаючи тоді на них, печенізькі люди легко змушують їх тікати і б'ють, оскільки ті не можуть виконувати одночасно дві роботи" [12, с.11].
    Небезпека підстерігала торгові каравани і на морському узбережжі від Дніпра до ріки Селіни (у гирлі Дунаю). "Поки вони не проминуть серп Селіни, берегом за ними біжать печеніги. І якщо море, що часто буває, викине однодеревки на сушу, то вони всі їх витягають на берег, щоб разом протистояти печенігам" [12, с.1415]. Поїздки русів через землі печенігів, за свідченнями Костянтина Багрянородного, часто не відрізнялися за небезпечністю від серйозних воєнних походів. Сама присутність численних кочовищ поблизу степового кордону держави (один день шляху відокремлював степняків від руських земель, а до Києва було усього три переходи [31, с. 20]) лишала помітний слід на житті слов'ян. 
    Печеніги добре знали силу і могутність зброї русів, їх стійкість і відвагу у ближньому бою і тому побоювалися стинатися з крупними військовими силами Київської держави. Проте тількино ставало відомо про послаблення захисту кордонів Русі, печеніги негайно поспішали скористатися цим, щоб розграбувати міста, полонити їх мешканців для продажу на причорноморських торгах. Характерно, що найгостріші зіткнення з Руссю у 968 і 1036 рр., коли печеніги навіть нападали на Київ, здійснювалися за відсутності великих князів (Святослав був у Болгарії, Ярослав у Новгороді). Київ було відрізано від чорноморських і каспійських ринків. У першому випадку серед печенігів, які облягли Київ, поширилася хибна чутка про несподіване повернення Святослава, і вони негайно зникли у степах; у другому Ярослав повернувся і вщент розбив печенігів. 
    Часто причиною для нападу печенігів на Русь була політика Візантії підкупи печенізьких князів, нацьковування їх на Київську Русь [21, с.27]. Імператор Костянтин Багрянородний писав у настанові своєму сину: "...Коли цар Ромейський живе в мирі з печенігами, то ні Русь, ні турки не можуть здійснювати ворожих нападів на Ромейську державу; не можуть вони вимагати від ромеїв і надзвичайно великих грошей та речей на виплату за мир, боячись сили, яку цар за допомогою цього народу може протиставити їм на випадок їх походу на ромеїв. А печеніги, пов'язані дружбою з імператором і спонукувані його посланнями і подарунками, легко можуть нападати на землі русів та турків, брати у рабство їх жінок і дітей та спустошувати їх землі... Руси не можуть навіть виступати у закордонні походи, якщо не живуть у мирі з печенігами, оскільки останні під час їх відсутності можуть самі робити набіги, знищувати і псувати їх майно" [5, с.6]. Імператор Олексій Компнин звертався до західноєвропейських держав з проханням врятувати Візантію від печенігів, які іноді серйозно загрожували імперії. 
    Печенізькі вожді підкуповувалися багатими подарунками, "адже печеніги, як народ вільний і самостійний, ніколи не виконують ніякої служби без винагороди". Візантійські посли і чиновники їздили до печенігів з подарунками регулярно. У творі Костянтина Багрянородного міститься навіть своєрідна інструкція "О посылаемых из богохранимого града царских чиновниках на судах по Дунаю, Днепру и Днестру в Печенегию", у якій докладно описується порядок переговорів з печенізькими вождями: "...З ними треба домовлятися так, щоб вони виконували службу, куди б не вимагав їх цар чи на Русь, чи на Булгар, чи на турків. Адже вони у силах воювати з усіма цими народами і, часто, нападаючи на них, стали зараз тими, хто викликає страх..." [5, с.6]. 
    "Головна сила кочівників полягала у легкій кінноті. Кінь служив печенігам таким же засобом виробництва, як і будьяке інше знаряддя праці. Війни та пограбування у їх житті були закономірним явищем" [23, с. 156]. 
    Основною зброєю печенігів був лук, яким вони відмінно володіли. Крім лука печеніги мали списи для метання і удару та двосічний меч. На довгому списі прикріплювався значок прапорець. У комплексі озброєння легкої кінноти переважала рублячоколюча зброя при допоміжній ролі списа, сокири і китеня [19, с.143]. Досить довгий шлях формування, який закінчився у Х ст., пройшла слабковигнута шабля, що стала невдовзі основною зброєю кочівників східноєвропейських степів [28, с. 12]. 
    Тактика бою печенігів в основному була заснована на використанні лука, шаблі та коня і відзначалася навальністю у набігах та відступах. "Їх набіг удар блискавки. Нападаючи, вони завжди випереджають поголос, не дають можливості переслідувачам про них почути... їх відступ важкий і легкий одночасно: важкий від великої кількості здобичі, легкий від швидкості втечі..." [20, с.203]. Печеніги широко практикували кінні удари з фронту і флангів, хибний відступ, засідки берегами рік, зокрема, на Дніпровських порогах. Бій печеніги починали обстрілом супротивника з луків, після чого кидалися в атаку зі списами. Якщо атакований виявляв стійкість, печеніги умисне починали втечу, щоб змусити противника перейти до переслідування і заманити його у засідку. Бій закінчувався останньою атакою, у якій вдавалися мечі. Проте часто печенізька кіннота нічого не могла вдіяти проти глибокого строю руської піхоти, підкріпленої з флангів кінними дружинами. Воїни Русі, зімкнувши щити і виставивши списи, створювали рухливу незбориму для печенігів "стіну". 
     При розташуванні на місці печеніги облаштовували табір зі зв'язаних і поставлених у коло возів. У колі залишалися проходи створені за принципом ламаних ліній, які вели до центра кола. Атакуючі кидалися у ці проходи, роздроблюючи свої сили, і це дозволяло печенігам знищувати противника частинами. При форсуванні річок печеніги застосовували турсуки шкіряні мішки, напхані очеретом або соломою. На турсунці сидів воїн і тримався за хвіст коня, який плив. Форсування крупних водних перешкод великими масами кінноти проводилося досить швидко [24, с.7172]. 
    Крупні та масштабні вторгнення печенігів на Київську Русь чергувалися з дрібними набігами, що переростали у нашестя, грабіжницькі рейди йшли один за одним. Для захисту від них будувалася засічна лінія по ріках Стугні, Ірпеню і Трубежу, яка складалася з окремих укріплених пунктів та фортець [16, с.153154]. Проте ефективнішими були походи руської раті проти печенігів. Всього за період з 915 по 1036 р. військо Русі здійснило 8 великих походів, що значно послабило військову могутність і зменшило агресивність кочівників. 
    Війни придніпровських слов'ян з кочівниками були давньою і важливою функцією як слов'янського союзу племен у VІVII ст., так і держави Русі уже у IX ст. Вперше за даними Никонівського літописного списку, руси зустрічалися з печенігами у 864 р. "Повість временних літ" розповідає, що багато печенігів побили київські князі Аскольд і Дір у 867 р. [14, с. 130]. У 875 р. князь Аскольд "ізбиша множество печенігів" [27, с.61]. Печеніги у цей час уже почали просування з Приазов'я на захід, слідом за мадярами, які пішли до Карпат. Це були перші воєнні зіткнення Русі з печенігами, хоча у поле зору іншого літописця печеніги потрапили лише у 915 р. під час князювання Ігоря, коли вони підійшли до південних кордонів Русі. Великої небезпеки для Київської держави тоді вони ще не становили, князь уклав з ними мир і таким чином змусив прямувати до Дунаю. Проте уже через декілька років, у 920 р., відбулося воєнне зіткнення Ігоря з печенігами. Обійшлося воно без великих втрат для обох сторін, а потім печенігів відволікли інші вищі інтереси і вони надовго майже на півстоліття залишили Русь у спокої. Відомості про них зникли зі сторінок літописів. 
    Знову печенізька небезпека дала про себе знати уже при Святославі. Печенізька орда перейшла межі Київської Русі у 968 р., коли Святослав був у поході в Болгарії. Тоді степняки оточили Київ і не знімали облоги доти, поки городяни уже були готові здатися. Проте столицю врятував мужній хлопчина справжній герой, ім'я якого літопис, на жаль, не зберіг. Цей хлопчина хитрістю вибрався з міста, переплив Дніпро і дав знати воєводі Претичу про небезпеку для столиці. Воєвода швидко переправив військо на правий берег і під звук труб під'їхав до міста. Печеніги, подумавши, що наближається сам князь Святослав з основними силами війська, зняли облогу і пішли геть. Це врятувало стольний Київ. На знак миру Претич і печенізький князь обмінялися зброєю [13, с.151152]. 
    Святослав же, кинувши задуманий воєнний похід, дійсно уже поспішав на допомогу. Повернувшись, він швидко збільшив дружину, набрав нових воїнів у Київській землі і вигнав кочівників глибоко в степ подалі від руських кордонів, замирив кочівників. Вторгнення печенігів, що застало Русь зненацька, спонукало Святослава серйозно задуматися. "Печеніги з нами ратні!" цей воєннополітичний висновок змінив багато планів князя. На декілька років було відкладено здійснення грандіозних воєнних заходів. Лише у 971 р. Святослав знову вирушив воювати з дунайськими болгарами і Візантією. Повернутися з цього походу Святославу не судилося. Попереджені греками печеніги блокували дніпровські пороги. Воєвода Свенельд радив князю йти до Києва обхідним шляхом сушею, проте Святослав прагнув пробитися до столиці на лодіях, навантажених бойовими трофеями. У бою з печенігами у 972 р. один з найвидатніших полководців Київської Русі князь Святослав загинув. З його черепа печенізький вождь Куря виготовив чашу, обковану сріблом. Нікому не дозволяв він доторкнутися до неї, сам пив з неї. Стала чаша зловісним символом печенізької могутності [6, с. 4]. 
Спадкоємець Святослава Ярополк у 978 р. успішно воював з печенігами і навіть обклав їх даниною. Певно, наслідком цього успіху був перехід одного з печенізьких вождів на службу до київського князя. У 979 р. до Києва "прийшов печенізький князь Ілдей і бив чолом Ярополку на службу; Ярополк же прийняв його і дав йому гради і волості" [12, с.17]. Необхідно відмітити легкість та швидкість переходу печенігів від стану відкритих воєнних зіткнень до союзництва, що сприяло виконанню ними для Русі ролі найманого війська. Арабський історик і географ Ібн Хаукаль навіть писав у кінці Х ст. про печенігів, що "вони шип (вістря) русиїв і їх сила" [11, с.98]. У поході Русі проти Візантії у 944 р. вони були союзниками руського князя і, очевидно, підкорялися йому, оскільки після закінчення походу він "повеле Печенегам воевати Болгарскую землю" [18, с.28]. Цікаво, що наймаючи печенігів для своїх походів, руські князі брали у них заручників, щоб ті у критичний момент не зрадили. Так чинив ще князь Ігор, наймаючи печенігів для походу на Візантію [16, с.102103]. 
    Залучення на службу до себе окремих орд печенігів, щоб вони самі били своїх незамирених братів по племені, з часом стало політикою київських князів. У 988 р. уже при князі Володимирі, "прийшов печенізький князь Метигай і хрестився", а у 991 р. прийняв християнську віру печенізький князь Кучюч "і служив Володимиру від чистого серця" [12, с. 17]. Використовували руські князі печенігів і у міжусобній боротьбі, хоча і не приділяли особливої уваги вибору засобів для утворення необхідної їм збройної сили [17, с.32]. На 980 рік припадає перше повідомлення про участь печенігів у внутрішніх руських феодальних усобицях. Під час боротьби за київський стіл синів Святослава Володимира і Ярополка радник останнього Варяжко підштовхував князя: "Побіжи до печенігів і приведи воїв!". Невдовзі Варяжко сам поїхав до кочівників і сам підмовив їх битися з Володимиром. "І багато воював з печенігами на Володимира!" засуджуючи перебіжчика, повідомляє літописець.
    Не залишали у спокої Русь печеніги і у часи князювання Володимира Великого. "Бі рать велика без переступа", розповідав літописець [1, с.106]. Печеніги постійно тероризували усе південне прикордоння, наважувалися підходити до самого Києва, ніхто на Русі не відчував себе у безпеці від їх несподіваних набігів. 
    Різке посилення натиску печенігів на руські кордони спостерігалося наприкінці 80х років. Не останню роль серед причин цього відіграло прийняття Руссю у 988 р. християнства. У цей час, завдяки наполегливим зусиллям Хорезмського царства, печеніги прийняли іслам. Їх вторгнення, продиктовані у першу чергу пожадливими прагненнями правлячої верхівки, отримали як війни з "невірними" ідеологічне забарвлення і релігійне освячення. Особливо важким випав 993 рік. Весною печеніги черговий раз від берегів ріки Сули посунули на Київ. Володимир, дізнавшись про загрозу нападу, виступив з дружинами їм назустріч і став на річці Трубіж. Раті печенігів і русів вишикувалися одні проти інших, чекаючи зручного моменту для нападу. Звичайно у таких ситуаціях влаштовувався поєдинок найспритніших і найміцніших бійців представників ворогуючих сторін, а іноді і самих ватажків військових загонів. Так було і цього разу. З пропозицією поєдинку виступив печенізький князь: "Випусти свого мужа, а я свого, і нехай борються. Якщо твій муж переможе, то не будемо воювати три роки, якщо ж мій переможе, то воюватимемо три роки". Володимир погодився і наказав знайти такого молодця, який би не посоромив честі русичів. Знайшли кожум'яку Усмаря (Усмошвеца), випробували його у бою з розлюченим биком. Хлопець не здригнувся, приловчився, схопив його руками за бік, вирвав шкуру разом з м'ясом і повалив тварину на землю. Розмітили місце для герця. По обидва його боки розташувалися печеніги і руси. Борці пішли назустріч. Схопившись намертво, почали стискати один одного. Слов'янин перемагав: відірвав печеніга від землі, а потім здавив його у своїх могутніх руках так, що з того дух вийшов. Тут пролунав крик у обох таборах, і печеніги побігли геть. Руські дружини гнали їх до самої засіки. За літописом кожум'яка на ім'я Ян Усмошвець і його батько стали боярами за велінням князя. На честь отриманої перемоги над печенігами Володимиром було закладено фортецю Переславль. 
    Не всі битви з кочівниками закінчувалися так вдало. Всього за три роки, у 995 р., печеніги знову з'явилися. Цього разу біля міста Василева, загрожуючи напасти на Київ. У цій війні Володимир зазнав невдачі: далася взнаки відсутність померлого незадовго до цього Добрині та самовпевненість великого князя, який звик відбивати ворожі напади. Виступивши цього разу з малими силами, він був розбитий вщент і врятувався випадково, заховавшись від переслідування під мостом. Завдячуючи Богові за порятунок, на цьому місці Володимир поставив церкву [25, с.193196]. 
    У 997 р. Володимир пішов до Новгорода збирати військо, дізнавшись про підготовку до нового набігу печенігів. Довідавшись про відсутність великого князя у столиці, печеніги обклали не підготовлений до облоги Білгород (нині Білогородка) поблизу Києва. Облога затягнулася, у місті почався голод. Білогородці, зібравшись на раду, вирішили здаватися: "...Адже когось таки вони залишать у живих, якщо кого умертвлять. Ми вже помираємо од голоду" [3, с. 71]. Проте знайшовся один дідусь, який сказав старійшинам, що знає спосіб як уникнути здачі та смерті. Він прохав зібрати з усього міста хоча б по жмені вівса або пшениці, зварити кисіль і залити його у бочку, поставлену у криницю. У другу криницю він таким же чином зібрав та вилив мед, і наказав послати за печенігами. Взявши десять заручників з числа громадян, десять печенізьких "ліпших мужів у родах" пішли у Білгород, розвідати, що там відбувається. Городяни заявили їм: "Пощо ви губите себе, коли ви не можете перестояти нас? Стійте хоч десять літ, що ви можете зробити нам? Адже ми маємо споживок од землі. Якщо ж не вірите, то подивіться своїми очима" [3, с.7273]. Після цього вони на очах печенізьких старійшин набрали і дали їм покуштувати киселю і меду. Вражені побаченим, принесли печеніги своїм князям по корчазі цих наїдків. У цей же день облога Білгорода була знята, печеніги пішли геть. 
    Боротьбі з печенігами, що наступали на руські землі по всьому лісостеповому прикордонню, Володимир Великий надав статус загальнодержавної оборони. Він зумів цю боротьбу зробити справою усієї Русі, майже усіх народів, що входили до її складу. Усю лісову північ Володимир змусив служити інтересам оборони південного кордону. З кращих мешканців далекого Новгорода словен, із чуді, кривичів, вятичів, у Смоленську і у басейні Москвиріки набиралися гарнізони для південних фортець, що будувалися. Було створено декілька оборонних рубежів з продуманою системою фортець, валів, сигнальних вишок. Для спостереження за печенігами було насипано високі кургани, на них виставлялися сторожові пости. Це зробило неможливим раптове вторгнення печенігів, давало можливість війську Русі зібратися з силами і переходити у наступ, проводити попереджувальні походи в глибину степу. Тепер печенігам доводилося долати чотири бар'єри. Першим був рубіж на Сулі, яка 200 років служила кордоном між Руссю і кочівниками. Якщо печеніги долали цей рубіж, вони зустрічалися з заслоном по Трубежу. Коли і цю перешкоду печенігам вдавалося взяти, перед ними відкривалися шляхи на Чернігів і Київ. Але перед Черніговом лежали оборонні лінії по Остру і Десні. Щоб підійти до Києва з лівого берега, печенігам треба було перейти ріку вбрід під Вітичевим і потім форсувати долину Стугни. Але по її берегах та біля броду було поставлено фортеці. У глибині стугнинської лінії у 991 р. було побудовано величезне містотабір, яке стало резервом усіх київських сил Білгород. 
    Масштаби засічних ліній, що протяглися на сотні кілометрів, вражали іноземців, які приїздили на Русь. Архієпископ Брунон, з'явившись у цей час у Києві, поспішно, як звістку державної важливості, повідомляв німецькому імператору Генріху II, що степові кордони Русі "для убезпечення від ворога на дуже великому просторі обведені з усіх боків найміцнішими завалами" [10, с.107]. Оборонних споруд таких масштабів не знала історія європейської середньовічної фортифікації [4, с.132]. Тисячі руських сіл і міст були позбавлені страхіть печенізьких набігів. Народ складав пісні про фортецізастави від печенігів: 
    На горах, горах да на высоких, На щоломя (холме) да на окатистом, Там стоял да тонкий бел шатер. Во шатрето удаленьки добры молодцы... Стереглиберегли они красен Киевград [27, с.133-134]. 
    Вражають пишність та всенародність святкувань перемог над печенігами. Князь з боярами і дружиною бенкетував на "сінях" (на високій галереї палацу), а у дворі ставилися столи для народу. На ці бенкети прибували "посадники і старійшини по усім градам і люди многи", "незліченна кількість народу". Про міцні застави багатирські, що оберігали Київську Русь від "силушки поганої" складено цілі цикли легенд. 
    Боротьба на південному кордоні продовжувалася для Володимира до кінця днів. Уже напередодні смерті князя у 1015 р. велика орда знову вдерлася у Київську Русь. Важкохворий Володимир не зміг сам очолити військо послав сина Бориса. Печеніги ухилилися від битви і пішли з руських земель, чимало пограбувавши околиці. Після смерті великого князя печенізька верхівка спробувала підкорити Русь шляхом втручання у справи синів Володимира, які сперечалися за першість. Печеніги надавали активну допомогу Святополку у боротьбі проти Ярослава. У 1016 р., коли братисуперники зустрілися у рішучій битві, печенізька орда стала до лав Святополкових дружин. Зазнавши поразки, Святополк заховався спочатку у Польщі, а потім у печенігів. Вже наступного року печенізька орда здійснила несподіваний напад на Київ. Проте місто було постійно готовим до облоги. Городяни викопали навколо нього рів, пустивши туди воду і прикрили зверху жердинами. На кріпосних стінах були прикріплені зелені гілки, щоб заховати воїнів і заважати печенігам прицільно стріляти з луків. 
    Ворота Києва навмисно залишили трохи відчиненими, позаду них розташувалися сильні загони воїнів. Коли печенізька кіннота з радісними криками "усіклась у Київ", на неї накинулися руські дружини. У тісноті міських вулиць степняки втратили свою основну перевагу швидкість і свободу маневру. Бій продовжувався до вечора. Багато печенізьких вершників знайшло смерть на вулицях столиці. Інші печеніги, які спробували безуспішно штурмувати міські стіни, "відбігли" від Києва [12, с.27]. 
    Справу боротьби з печенігами після Володимира успішно продовжував Ярослав Мудрий. Він пересунув оборонну лінію ще далі на південь, побудував нові вали і укріплення, організував прикордонних мешканців на боротьбу з кочовими сусідами. У 1019 р. Ярослав Мудрий виступає проти печенігів, які прийшли разом зі Святополком на ріку Альту. За словами літописця, такої "січі злої" не було досі на Русі. Полки сходилися тричі, кров дзюрчала по землі, "як весняна вода". Печеніги були розбиті і відступили [3, с. 83]. Та це була не остання війна з печенігами. У 1020 р. вони знову здійснили спустошливий похід на Київську землю. Цього разу князю Ярославу не вдалося відбити ворога. Печенізька орда захопила багату здобич та полонених і безперешкодно пішла у степи. "Прийшли печеніги і багато зла сотворили, і пішли геть", сумно відзначив літописець. Не зумівши підкорити Русь навіть у період внутрішнього розколу, печеніги відступили сил для боротьби з Київською державою не було. Півтора десятка років пройшли спокійно, проте в безодні степу накопичувалися сили для нового удару, що стався у 1036 р. та залишився останнім нападом печенігів на Київ. Орда була величезною, "без числа". Одначе Ярослав швидко повернувся разом з ополченням новгородцями та варягаминайманцями і дав бій кочівникам. Бій був кривавим і продовжувався увесь день, і лише під вечір Ярослав отримав перемогу. "Печеніги втікали на всі боки, не знаючи, куди втікати; одні потонули в Сітомлі, інші в інших ріках, а решта їх повтікала і так до сьогодні..." [1, с. 106]. Це був останній напад печенігів, але на зміну прийшли інші орди торків і половців. 
    Поступово, переходячи до осілості, печеніги почали тяжіти до Києва, найматися на службу. Частина печенігів "підкочувала до самих кордонів Русі на р. Рось і пішла на службу до руських (київських) князів, утворивши доволі вагомий військовий заслон від половців. Землі Поросся були віддані їм під пасовища" [22, с. 63]. У другій половині XI ст. вони перетворюються у васалів Русі, зобов'язуючись оберігати її південні кордони і брати участь у походах київських князів. Осілих печенігів називали торками, берендеями, чорними клобуками, тобто чорними шапками або чорними ковпаками.
    Протягом декількох століть найнебезпечнішим ворогом Київської Русі були кочівники південних степів. Цілі полчища кінних воїнів спрямовував степ на південні кордони руської держави, її військо постійно вело безперервну, виснажливу боротьбу з кочівниками. Важко назвати будьякий інший народ, на долю якого випало б випробування триваліше і важче, ніж це. 
У відносинах Київської Русі зі Степом можна виділити три рівні контактів: збройні набіги печенігів на руську територію, які самостійно проводилися їх ордами; використання печенізьких племен князями у боротьбі зі своїми конкурентами "за місце під сонцем"; служба печенігів у складі княжих дружин і постійне їх проживання у слов'янському середовищі. 16 великих війн і незліченну кількість дрібних зіткнень довелося витримати Русі, доки нарешті вдалося позбутися печенізької небезпеки на півдні. Боротьба зі степовиками завжди дуже хвилювала і тривожила усю громадськість Київської Русі. Про героїчні сутички залишилися численні легенди, які оспівували перемоги руських богатирів над "поганими". Боротьбі з кочівниками на Русі надавалося значення хрестових походів. Цікаво, що на всіх літописних мініатюрах під час кожного походу князя Володимира на печенігів, його зображено у німбі, як такого, який виконував святу справу захисту Русі [26, с.36]. Захищаючи свої степові рубежі, руські люди одночасно і заступали шлях завойовникам до країн Центральної та Західної Європи, забезпечували їм умови для успішного економічного і культурного розвитку. 
    Важкі й тривалі війни з печенігами вимагали від Русі великого напруження сил. Сторінки наших літописів, присвячені подіям того часу, це безперервний перелік битв, облог міст, важких жертв і загибелі великої кількості людей, героїчних подвигів та майстерно проведених операцій. 
    Незважаючи на в цілому успішне відбиття агресії, втрати Русі у боротьбі з печенігами були величезні. Печенізькі напади призвели до відступу частини слов'янського землеробного населення з прикордонних зі степом районів на північ та північний схід, під захист лісів. Ведення землеробства у степовій та значній частині лісостепової смуги було неможливим через печенізьку небезпеку. Вкрай негативні наслідки для розвитку економіки мала втрата Руссю у результаті печенізького наступу плодючих чорноземних земель на півдні та ліквідація тих острівців осілого землеробства, які утворилися у степах завдяки слов'янському заселенню у VIII ІХ ст. 
Печеніги систематично перерізали життєво важливі для Русі торговельні шляхи до Візантії та на Схід. Печенізька кочова стихія відрізала Русь від Чорного моря. Вторгнення печенізьких загонів збільшувало руйнівні наслідки міжусобних війн князів. Печенізький наступ впливав і на міжнародні відносини Русі. Зайняті постійними війнами з печенізькою ордою, київські князі не мали можливості вести досить активну зовнішню політику на західних кордонах країни. У той же час провідна роль Києва у організації боротьби з кочівниками сприяла перетворенню його у визнаний політичний і воєнний центр Русі. Створення системи прикордонних фортець з постійними гарнізонами зосередило в руках київського князя великі військові ресурси, які використовувалися ним для зміцнення єдності країни. У війнах з печенігами виковувалася міцна військова організація, здатна відстояти незалежність рідної землі від небезпечних ворогів. Хоча пройшли роки та змінилось не одне покоління, про ті далекі часи і сьогодні нагадують нам Печенізькі гори і село Печенеги недалеко від Чугуєва у Харківській області та с. Печеніжин на південний захід від Коломиї у ІваноФранківській області [2, с. 24]. 
Таким чином, військові стосунки Київської Русі з печенігами постають яскравим розмаїттям використовуваних тактик та навичок, побудови загальної стратегії на рівні держави та виявлення неабиякої хитрості поряд із відвагою безпосередньо у бою.

Джерела 

1. Крип'якевич І.П., Гнатевич Б., Степанів Б. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20х років XX ст.).Львів, 1992. 2. Лаврів П.І. Історія ПівденноСхідної України. Львів, 1992. 3. Літопис руський (Ипатьевская летопись). К., 1989. 4. Амельченко В.В. Дружины Древней Руси. М., 1992. 5. .Багрянородный Константин. Об управлении государством...//Известия Государственной Академии истории материальной культуры.М.Л., 1934. Вып. 91. 6. Бережинский В.Г. Походы князя Святослава // Гвардейская слава.1992.4 апреля. 7. Бережинський В.Г. Війни Київської Русі з печенігами // Український історичний журнал.1996.№ 6.С. 115119. 8. Бережинський В.Г. Війни Київської Русі з печенігами // Історичний календар'97.К., 1996.С. 233234. 9. Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских степей ІХХПІ вв. К., 1884. 10. Дегтярев А.Я., Дубов И.В. Начало Отечества. М., 1990. 11. Калина Т.М. Сведения ИбнХаукаля о походах Руси времен Святослава // Древнейшие государства на территории СССР.М., 1975. 12. Каргалов В.В. Народбогатырь.М., 1971. 13. Каргалов В.В. Святослав // Каргалов В.Б., Сахаров А.Н. Полководцы Древней Руси.М., 1985. 14. Ключевский В.И. Курс русской истории.М., 1956.Ч. I. 15. Кожинов В. История Руси и русского слова//Наш современник.1992.№ 10. 16. Котляр Н.Ф. Древняя Русь в летописных преданиях и легендах.К., 1986. 17. Куропаткин А.Н. Задачи русской армии.СПб., 1910.Т. I. 18. Летопись по Ипатьевскому списку. СПб. 1871. 19. Мерперт Н.Я. Из истории оружия племен Восточной Европы в раннем средневековье // Советская археология.1955. № 23. 20. Очерки истории СССР. IХХIII вв. М., 1953. 21. Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. М., 1968. 22. Плетнева С.А. Кочевники средневековья. Поиски исторических закономерностей. М., 1982. 23. Плетнева С.А. От кочевий к городам. М., 1967. 24. Разин Е.А. История военного искусства. М., 1957.Т. 2. 25. Руднев В.А. Слово о князе Владимире. М., 1989. 26. Рыбаков Б.А. Из истории культуры древней Руси. М., 1984. 27. Рыбаков Б.А. Мир истории. Начальные века русской истории. М.. 1984. 28. Савинов Д.Г. Культура населения Южной Сибири предмонгольского времени (ХХІІ вв.): Автореф. дис. ... канд. исторических наук. Л., 1974. 29. Снегирев В.Л. Сторожевая служба. (Оборона границ государства в древней Руси).М., 1942. 30. Советская военная энциклопедия.М., 1978.Т. 6. 31. Сухарев Ю.В. Очерки по ранней военной истории восточных славян и Руси VХІІІ вв. СПб., 1992. 32. ФедоровДавыдов Г.А. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынских ханов // Археологические памятники. М., 1966. 33. Чертков А. Описание войны великого князя Святослава Игоревича против болгар и греков в 967-971 гг. М., 1843.



Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/5_6_05_7.htm
Категорія: Період княжої доби | Додав: Ekzor (05.03.2010)
Переглядів: 4684 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz