Чорні клобуки - васали давньоруських князів - Період княжої доби - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 08:58
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Період первісного суспільства та перші держави [3]
Період княжої доби [9]
Литовсько-польський період [0]
Період козацтва [13]
Україна в кін. 18 - 19 ст. [4]
Україна на початку XX ст.(1900-1917) [4]
Українська національно-демократична революція (1917—1920) [10]
Радянська доба [6]
Україна у Другій світовій війні [11]
Міфологія [26]
Загадки української історії [5]
Різне [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 7
Гостей: 7
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Період княжої доби

Чорні клобуки - васали давньоруських князів
Ігор ХРУЛЕНКО, підполковник, заступник начальника відділу - начальник науково-дослідної лабораторії Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України 
    Дев'яносто років тому Д. Іловайський писав: "Чорні Клобуки назву одержали від свого улюбленого головного убору, високих баранячих шапок чорного кольору. Верхи цих шапок робилися іноді з якоїнебудь кольорової тканини і звішувалися набік (як у козаків). Їхні смагляві обличчя осінялися чорними вусами і бородою. Найбільш знатні носили широкі шовкові каптани перського покрою. Оселені на південних межах Русі з обов'язком бути її передовими кінними стражами від одноплемінних з ними половців, Чорні Клобуки, природно, підпадали під непереборний вплив Руської народності і поступовому з нею злиттю... 
Чорні клобуки (із тюркської "каракалпаки" чорні шапки) назва самоврядованого об'єднання, що склалося не пізніше 1146 року (вперше назва чорних клобуків зустрічається в Іпатіївському літописі) із залишків тюркських кочових племен берендеїв, торків, печенігів, коуїв, турпеїв, каепичів. Причиною об'єднання цих часто ворогуючих народів, що не нехтували поживитися за рахунок один одного (так звана "баранта" орда грабувала орду) та всі разом з Русі, була небезпека з того самого степу у вигляді орд половців [1].
    Не в силах встояти проти половців чорні клобуки з дозволу київських князів оселилися у південні прикордонні землі Русі, головним чином по ріках Росі, Роставиці та Дніпру. Почав формуватися чорноклобукський союз ще до нападів половців. Руські князі вели тривалу боротьбу із кочовиками і часто з походів приводили у Русь полон, який розселяли на південних рубежах Давньоруської держави. 
    На початку Х ст., під 915 р., "Повість минулих літ" повідомляє "... придоша Печенези первое на Рускую землю и створише миръ съ Игоремъ и доша къ Дунаю" [2]. Стосунки, що склалися з новими сусідами, у подальшому стають більше проблематичними, і протягом багатьох десятиліть печеніги являли з себе грізну силу, що турбувала Русь. 
    Печеніги (беченеги потюркськи, пацинаки або пачинакіти в західноєвропейських та візантійських хроніках) об'єднання тюркських та інших племен VIIIIX ст. у заволзьких степах, авангард потужного руху тюркоязичних народів, що ринули на початку ІХ ст. у східноєвропейські степи. У 968 р. перший напад на Київ, 972 р. печеніги розбили біля Дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоровича, який загинув у бою. Зі смертю князя напади на Русь в кінці Х першій половині XI ст. посилюються. Про часті напади печенігів свідчить "Повість минулих літ" [3].
    Нищівну поразку печеніги отримали під стінами стародавнього Києва від Ярослава Мудрого у 1036 р.: "Ярослав же выступи из града исполчи дружину... и сташа предъ городом, а Печенезе приступати начаша. И едва одолевъ к вечеру Ярославь, и побегоша Печенези раздно." Отримавши нищівну поразку, печеніги втратили своє панівне значення, а їх місце у степу зайняли торки (узи за візантійським літописом, гузи на Сході). 
Торки тюркомовні племена, які становили частину гузів, які вперше згадуються у працях Гардізі й Костянтина VII Багрянородного (Х ст.). Останні проживали в басейні р. Урал, на межі тайги та степу, де їх сусідами були печеніги, з якими гузи ворогували. В середині Х ст. вони підкорили частину печенігів. В ході прийняття частиною гузів мусульманства та частка племені, що не захотіла приймати нову релігію була витіснена на захід і згадується в руських літописах вже під назвою торки. У другій половині Х ст. торки виступають союзниками князів Святослава Ігоровича й Володимира Святославовича. На боці князя Святослава 963 р. торки воювали проти Хозарського каганату. В 985 р. у складі руської дружини торки воювали проти волзьких булгар. У середині ХІ ст. торки витіснили печенігів і стали сусідами княжої держави розселившись у степах Південної Русі [4]. Як і їх попередники, печеніги були ласі поживитися за рахунок землеробського населення. 1055 р. літописець згадує перший похід проти торків: "... в то же лето иде Всеволод на Торкы зиме к Воіню й победи Торкы" [5]. 
    У 1060 р. просування торків далі у Придніпров'я було зупинено після розгрому їх орд об'єднаними силами князів Ярославовичів. У 1116 р. частина торків разом з печенігами зазнала поразки від половців і переселилася в межі Русі. Торки розмістилися в басейні річки Рось, де ними було засноване селище Торчеськ (Торцкъ, Торцьскъ), і на Переяславщині (переяславські торки). До сьогоднішніх днів в топоніміці збереглися сліди перебування торків на південно руських землях річки Торець і Торч; Торське городище (поблизу Слов'янська Донецької області); Торський шлях уздовж річки Тетліги [6]. 
За думкою С.О. Плетньової, провести межу між печенігами, торками берендеями, турпеями і т.д. як в історичному, так і в археологічному плані складно. Відомості про один народ переплітаються з даними про інші. Речові докази у всіх народів майже однакові, поховання та інші звичаї мають незначні розбіжності, тим більше, що останні змішуються, щезають або замінюються новими при змішанні народів, що постійно відбувається при просуванні кочівників. За свідченням середньовічного історика РашидадДіна (XIV ст.) виходило так, що "з плином часу ці народи розділялися на багато численні роди, так, що у різні часи із кожного відокремленого виникали нові роди і кожне з своїх причин та при нагоді отримало своє ім'я або прізвисько" [7]. 
    В основі господарства чорних клобуків лежало скотарство, яке забезпечувало їх майже повністю, даючи одяг, житло, їжу, засіб пересування. Але для тварин потрібні пасовиська та запаси води, а все це могли дати степи півдня Київської Русі і тому вони завжди вабили до себе кочові народи. Сусідство княжої цивілізованої держави давало ще одну із сторін доходу грабунок та можливість нажитися на продажі або викупі чи відкупі полонених. Максимальне розширення територій для випасу худоби та облавного полювання спонукало кочівників на шлях завоювань, оскільки ні один народ не віддавав своєї землі добровільно, без супротиву. Кочівники рухалися, як хмара, знищуючи все на своєму шляху, йшло все населення зі своїми стадами, вежами, жінками і дітьми, великою кількістю воїнів. Участь у війні була правом і обов'язком усіх вільних. Феофілакт Болгарський так характеризує кочівників "...життя мирне для них біда, найкращі часи коли вони мають будьяку нагоду для війни". Київський князь Ізяслав Мстиславович 1151 р. готуючись боронити Київ від князя Юрія Долгорукого посилає молодшого брата до чорних клобуків за допомогою: "И тако отрядиша Володимера брата своего по вежи, с Торкы, и съ Коуи, и съ Берендъи, и с Печенъги… И Володимеръ приде съ всимы Черными Клобуки, и съ вежами и съ стады и скоты ихъ, и многое множество, и велику пакость створиша, оно ратники, а оно своъ, и монастыри оторгоша, и села пожгоша, и огороды вси посъкоша" [8].
    Своєрідністю кочового світу є те, що вся організація орди носила в значному ступені військовий характер. Кожний кочівник воїн з дитинства, що зумовлювало масовість і добру організацію армії, рухливість великих кінних мас та своєрідну тактику. Все життя кочівників було воєнізоване, кожний, хто досяг повноліття, фізично повноцінний чоловік являв собою професійно підготовленого воїна. Цьому сприяло цілеспрямованість у традиціях виховання підростаючого покоління, військові вправи на змаганнях, масові облогові полювання, постійна участь у військових діях. Зброя і кінь важили для кочівника значно більше, чим для землероба. Все це загалом сприяло високій мобільності кочового суспільства. 
    Порівняно не складне кочове господарство, з яким справлялися жінки та діти, давало можливість звільнення від господарчої діяльності великої кількості дорослого чоловічого населення. Досягти перевагу над осілим населенням чорним клобукам допомагала рухливість та оперативність військових формувань, уміння створювати багатократну чисельну перевагу в належному місці та в необхідний момент. Військова та адміністративна влада була нерозривною. Обидві функції об'єднувалися в руках однієї особи. Фактично суспільна організація та військова у чорних клобуків, як і в інших кочових народів, мала поділ на десятки, сотні, тисячі, тумени на чолі з вождями воєначальниками, які обіймали військову і цивільну владу У подальшому, на думку С.О. Плетньової, соціальна структура чорних клобуків відповідала структурі суспільства Київської Русі, тому що вони були васалами руських князів та "громадянами" держави. У своїй структурі мали наступний вигляд: верхівка кочового суспільства "лепшие мужи", князі, інакше беки, що були на чолі роду. Верховним власником чорних клобуків були руські князі, яким вони служили. Для пороських кочівників це були київські стольні князі. В кінці XII ст. Поросся разом з столицею чорних клобуків Торчеськом стає одним із удільних володінь київських князів, яке віддавалося найбільш спритним та видатним у військовій справі князям для контролю над неспокійними васалами. В Торчеську утверджується княжий стіл і розміщується руський гарнізон. Так 1162 р. літопис називає торчеським князем Рюрика Ростиславовича, який виступив з Торчеська проти захопившого Київ Ізяслава Чернігівського з "Берендеи, и с Коуи, и с Торкы, и с Печенегы" [9]. 
    У 1169 р. Торчеськ з усім Поросям великий Київський князь Мстислав Ізяслович віддає своєму дядьку Володимиру [10]. Остання літописна згадка Торчеська пов'язана з битвою русичів з половцями під його стінами у 1234 р. Були у чорних клобуків і інші міста, що має підтвердження в літопису, де під 1177 р. розповідається, що половецька орда, вдершись на Русь, "...взяша 6 городовъ Береньдиць" [11].
    Виникнення цих міст на Русі, де жило слов'янське землеробське населення, було обумовлене осіданням кочовиків та зацікавленістю останніх в торгових стосунках з землеробами. Воно почалося ще задовго до XI ст. і було наслідком складних умов життя кочівників. В результаті майнового розмежування виділялися багаті племена, які продовжували кочувати, а бідні осідали на землю. Літописець згадує про вежі торків і чорних клобуків на кордонах Русі за Іпатіївським літописом під 1103, 1150, 1151 рр. Мешкали чорні клобуки не тільки в Поросі, були їх становища навкруги інших руських міст Чернігова, Переяславля, Білої Вежі. Є відомості про їх участь в міжусобних війнах на Волині та Галичині. Живучи в межах Русі чорні клобуки повинні були нести сторожову службу на рубежах держави, брати участь в походах проти зовнішніх ворогів та підтримувати сторону київського князя в міжусобних суперечках. Однак повністю вони не стають вірними васалами київського князя. Так 1150 р. чорні клобуки відмовляють у допомозі Ізяславу Мстиславовичу у його боротьбі за великокняжеський київський "стіл" з галицьким князем Володимиром, звертаючи увагу на переважаючі сили останнього. Не отримавши підтримки чорних клобуків князь Ізяслав мусив залишити київський "стіл". Того ж року, отримавши підтримку в інших землях для відновлення володіння Києвом, князь організовує похід і до його переважаючих сил приєднуються чорні клобуки. У жвавій боротьбі за Київ між Ізяславом і Юрієм Долгоруким чорні клобуки частіше стають на сторону першого. 1152 р. літопис свідчить про відправлення Ізяславом свого сина Мстислава в похід проти половців "... съ полкы своими" та "съ всими Черными клобуки" [12]. 
    В подальшому літопис в багатьох місцях говорить про участь чорноклобукських військ у спільних походах з руськими князями, але нерідкими були випадки коли вони зраджували своїх сюзеренів. Так, під час походу "1192 р., чорні клобуки відмовилися від бою, мотивуючи це тим, що не можуть воювати проти своїх "родичів". "Черные же Клобуци не восхотеша ехати за Днепръ, бяхуть бо сватове имъ седяще за Днепромъ близъ, и распревшеся и возвратишася восвояси" [13]. Разом з спільною військовою службою князям, служили окремі представники чорних клобуків й індивідуально. Служба їх носила здебільше специфічний характер. Вони виконували те, що не могли зробити православні русичі. В 1015 р. кухар "именем Торчин" зарізав свого князя Гліба Володимировича, в 1095 р. половецький хан Ітларь отримав підступне запрошення до бані від отрока Мономаха Баідюка, 1097 р. теребовельського князя   Василька осліпив "Торчин именем Береньди", та багато інших. 
    Загальна військова сила чорних клобуків за відомими літописними свідченнями сягала в різні часи від 5 до 6 тисяч воїнів, так 1185 р. чорноклобуцький корпус під проводом Кундувдия переслідував половецького хана Кончака. "Уведивъша же Кончака, бежавша, послал по нема Кунътувдыя, въ 6 000" [14]. 
    Характеризуючи кочові народи, С. Плетньова виділяє три типи воїнів, що є характерним і для чорноклобуцького війська: перший тип воїнистрільці, що входили до легкої кінноти та мали на озброєнні лук; другий тип кіннотники озброєні списом та шаблею (лук та стріли були обов'язкові для кожного кочівника), що становили тяжку кінноту; третій багаті і знатні воїни. Вони не складали окремих загонів, а виконували обов'язки військових начальників баатурів. В якості висновку, можна сказати, що військо чорних клобуків складалося з легко та важкоозброєної кінноти. 
    У відкритому зіткненні чорні клобуки, як і інші кочівники, змалечку навчені їзді на конях та стрільбі з луків, прийняли тактику розсипного строю. Легка кіннота виснажувала противника в дистанційному бою, охопивши його стрій з фронту та флангів на відстань польоту стріли. Напад був стрімким, в разі невдачі застосовувався швидкий відхід, заманювання противника в засідки, удавана втеча з концентрацією сил для контрудару. Якщо противник починав нервувати, ламався його бойовий порядок, кочівники переходили в рішучу атаку лавою, намагаючись зломити ворога першою атакою. Відступаючого ворога переслідували, знищуючи і беручи в полон. Якщо противник стійко оборонявся, кочівники вступали у ближній бій, навіть спішувалися, продовжуючи боротьбу в рукопашну. Тяжкоозброєна кіннота вела атаку міцно зімкнутим строєм, використовуючи списа, піку, шаблю. Тіло воїнакочівника від ударів захищала кольчуга, броня, в руках його був щит, на голові шолом. 
    При осаді міст особливої техніки для їх взяття чорні клобуки не мали і в основному осаджували невеличкі міста, брали їх тривалою облогою, змушуючи городян терпіти голод та спрагу. Городяни, не витримуючи голоду, здавалися, а місто розграбовувалося і знищувалося. 
Роблячи висновки можна сказати, що чорні клобуки, знайшовши захист від половецької орди на південно руських рубежах, частково осідаючи на землю, підпали під васальну залежність від руських князів та посіли своє місце у структурі княжого війська Київської Русі і виконували свої специфічні задачі, а саме: 1. Захист Русі на кордонах із степом від орд половців, коли кінне військо чорних клобуків успішно діє проти кінного війська половців, знаючи тактику дій і маючи на озброєнні ті ж засоби ведення бою, що й останні. 
    2. Використання в міжусобних війнах, коли рухливе, маневрене, доволі численне військо чорних клобуків дозволяло стрімким і нестримним ударом оволодіти ініціативою в бою, примусити противника до відступу, а то й безладної втечі. 3. Заглиблення на велику відстань у стан ворога, зненацька удари, становлення перепон просуванню противника, примушення до бою у вигідних для себе умовах. Все вище перераховане дозволяло успішно вести боротьбу з половецькими ордами, які турбували Русь, вирішувати внутрішні питання відносин між князями, і тому завжди, налагоджуючись до походу проти половців чи для вирішення своїх проблем, князі шукали підтримки серед ватажків чорних клобуків, роздаючи їм за вірну службу міста і землі. Поступово відбувалася асиміляція чорноклобукського населення русичами. Та частина, що ще залишала притаманний їм уклад життя під натиском монголотатар відійшла у степи Поволжя та Подністров'я де змішалася з іншими народами та щезли з історичної арени.

Джерела 

1. Довідник з історії України В 3 т. - К.: Генеза, 1999. - Т.3. - С. 587. 2. Летопись по Ипатскому списку. - СПб., 1871. С.115. 3. Повесть временных лет. - М. - Л., 1950. С.358-359. 4. Кирпичников А.Н Древнерусское оружие // Археология СССР. Свод археологических источников. Выпуск ЕІ-36. - Л., 1971. С.343. 5. Летопись по Ипатскому списку. - СПб., 1871. С. 115. 6. Довідник з історії України В 3 т. - Т.3. - К.: Генеза, 1999. С.344. 7. Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. - М. - Л., 1952. - Т.1. - Кн. 1. С.62. 8. Летопись по Ипатскому списку. - СПб., 1871. С. 296. 9. Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. - М. - Л., 1952. - Т.1. - Кн. 1. С.62. 10. Летопись по Ипатскому списку. - СПб., 1871. 11. Там, же. 12. Там, же.- С. 279 13. Там, же. - С.7; Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. - К.: Абрис, 1999. - С. 94 14. Летопись по Ипатскому списку. - СПб., 1871; 430; ; Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. - К.: Абрис, 1999. - 200 с., 48 илл. С.87.



Джерело: http://warhistory.ukrlife.org/5_6_05.htm
Категорія: Період княжої доби | Додав: Ekzor (05.03.2010)
Переглядів: 830 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz