Велети. Українська міфологія - Українська міфологія - Міфологія - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 08:58
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Українська міфологія [26]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 7
Гостей: 7
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Міфологія » Українська міфологія

Велети. Українська міфологія
    У багатьох народів світу збереглися перекази про велетів — величезних могутніх людей. Дуже давно, на початку світу з'явилися на землі перші люди — діти богів і земних жінок (а за іншими переказами — діти землі). Вони "підпирали головами чорні хмари і переступали гори і долини", а "по лісі ходили, як по траві".
    Загинули велети під час великого потопу. Невіддільні від землі, після смерті вони перетворювалися на гори, кам'яніли. Пам'ять про них залишається в переказах про різні гори та скелі, якими вони стали. Або ж у казках: могутні Котигорошко, Вернигора, Вернидуб є персоніфікованими образами стихійних природних сил.
    Проте іноді й тепер велети можуть несподівано з'явитися серед людей. Упізнані, вони зникають невідомо куди, залишивши після себе сліди від богатирського коня або від дуба, який потягли за собою. В народі відоме прислів'я: "Велетню в світі не довго жити", однак люди вірять, що настане час, коли вони повернуться на землю. Тому героями легенд і казок стають діти надзвичайної сили, яким іще рано ставати до бою. Розповідають, якось один чоловік бачив, як двоє хлопчиків гралися камінням, що він привіз його собі на млин: "...як ухопить рученятами каменюку та геть, геть її покотить, примовляючи: "Кіть-кіть-кіть". Коли ж чоловік накричав на них, засумували ті діти й зникли назавжди.

    Був такий малий Михайлик, що, ображений на киян, "поїхав за якісь гори", прихопивши на плечах Золоті ворота. А образився він за те, що хотіли вони розрахуватися його головою за свою свободу. Було це так. Якось підступив ворог-татарин під Київ, "а тут Михайлик-лицар був, да як зійшов на башту да пустив з лука стрілу, то стріла і впала в миску татарину. "Е, — каже, — се ж тут є сильний лицар. Подайте, — каже, — мені того Михайлика, то я одступлю". От кияни шушу-шушу і радяться: а що ж — оддамо. А Михайлик каже: "Як оддасте ви мене, то в останній раз будете бачить Золоті ворота". Да сівши на коня, обернувсь до їх да й промовив:

    — Ой кияне-кияне, панове громада!
    Погана ваша рада:
    Якби ви Михайлика не оддавали,
    Поки світ сонця, вороги б Києва не достали".

    Давньоруська билина київського циклу зберегла згадку про велетня Святогора, старшого за славетних богатирів Микулу Селяниновича, Іллю Муромця, Добриню Микитовича й Олексія Поповича. Ілля заїздить на Святі гори й натрапляє на богатиря, який дрімає, їдучи конем. Ілля б'є його з усієї сили раз, другий, третій — той не ворухнеться, тільки за третім разом він збудився, ухопив Іллю і разом з конем поклав до кишені. Пізніше ці богатирі побраталися. Билина розповідає і про незвичайну смерть богатиря.
    Святогор з Іллею на Святих горах знайшли домовину. На труні було написано, що призначена вона тому, кому буде по мірі. Спочатку пробує її Ілля, але для нього труна виявилася занадто великою. Коли ж лягає Святогор, віко так твердо накриває труну, що богатир не може його підняти. Він загадує Іллі рубати віко його (Святогоровим) мечем, але Ілля не подужає піднести того меча. Тоді Святогор дмухнув на Іллю, і в того прибуло сили. Проте розрубати домовину так і не пощастило: за кожним ударом на ній з'являлись нові залізні обручі.
    У цій оповідці не пояснюється, за що богатиря спіткала така доля: видно, йому "на роду було так написано" — так, як Іллі не була "написана" смерть у бою. А от в іншому сюжеті билини бачимо думку про покарання Святогора за нахваляння підважити землю (це може бути розцінено як покарання за бунт проти матері-землі або проти божественних сил, на які не мусить підніматися рука людини, ба, навіть велета. Виїхав Святогор у чисте поле. Нема з ким йому силою помірятись. А сила так і переливається по жилах. Говорить Святогор: "Якби землі тягу знайшов, я б усю землю підважив!". Потім наїздить на сакви подорожні. Пробує він їх, не сходячи з коня, зрушити пужалном — сакви ані руш... Хапає обома руками — підняв їх вище колін, але сам вгруз при тім по коліна в землю. По обличчю його не сльози течуть, а кров. Як угруз, так і встати не зміг".
    Так і лишився Святогор у тій домовині — в печері. І відпустить його земля, як велика біда прийде, як ніхто, крім нього, помочі подати не здатен буде.

Категорія: Українська міфологія | Додав: Ekzor (29.02.2012)
Переглядів: 682 | Теги: Українська міфологія, святогор | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz