Українська міфологія. Водяник - Українська міфологія - Міфологія - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 08:55
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Українська міфологія [26]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 6
Гостей: 6
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Міфологія » Українська міфологія

Українська міфологія. Водяник
    Водяник — таємничий господар озер, боліт, річок. Зазвичай це дух, ворожий людині. Побутує багато різних трактувань походження водяника та уявлень про його зовнішній вигляд і риси характеру.
    В Україні здавна вірили, що ці духи споконвіку мешкали у водоймищах і верховодили над усіма іншими тамтешніми істотами. Подекуди наші предки вважали, ніби чоловіки-потопельники перетворюються на водяників, а жінки — на русалок. Існувала також думка, що водяники — це душі нехрещених немовлят, мертвонароджених дітей або ж самогубців. Із суміші язичницьких вірувань та старозавітного сюжету постала легенда, ніби водяники — це потоплене військо фараона. Коли ізраїльський народ утікав із єгипетського рабства до землі, обіцяної йому Богом, жорстокий фараон вислав за ним воїнів, які мали повернути втікачів. Військо наздогнало юдеїв аж на березі моря. Тоді провідник ізраїльтян Мойсей звернувся з молитвою до Бога, й море розступилося перед ними. Вони пройшли просто по дну, а за ними подалися вороги. Коли останній ізраїльтянин вийшов на берег, води моря зімкнулися, поглинувши фараонових слуг. Потоплені єгиптяни перетворилися на водяників та русалок.
    Із поширенням християнства водяника частіше асоціювали з чортом: може, тому що вода таїла велику небезпеку. У фольклорі нечистий часто згадується там, де мав би згадуватися водяник, починаючи із приказок на кшталт "Тиха вода греблю рве", "У тихому болоті чорти водяться" й закінчуючи легендами. Коли заходили у воду купатися, примовляли: "Чорток, чорток, не ламай кісток, ти — з води, а я — у воду", — вірячи, що нечистий вистрибне з води й не зачіпатиме під час купання. Навіть тоді, коли рвали лілеї, зверталися по дозвіл до водяної істоти Мореня зі словами: "Морень, Морень, випусти корень!".
    Загалом вважалося, що на допомогу водяника може розраховувати лише той, хто зречеться віри. Тому в народі велику неприязнь викликали мірошники, які, за легендами, зналися з водяником і вміли з ним порозумітися. Наприклад, є легенда про те, як мірошник смажив на вогнищі м'ясо. З води виліз чорт, підсів до вогню й почав смажити жабу. Тоді мірошник ударив його палицею. Чорт упав і став просити: "Вдар мене ще раз". Але мірошник відповів: "Хитрий ти, чортяко. Якщо вдарю тебе вдруге — загину сам", — бо знав: наступний удар знешкоджує силу попереднього.
    У народі вірили, ніби чорт, обираючи собі місце мешкання, віддає перевагу стоячій воді — криниці, болоту, озеру. Існує, зокрема, безліч переказів про змагання людини з нечистим, який живе у болоті. Давня легенда пояснює цей його вибір так. Колись він шукав собі порятунку від блискавок Бога, ховаючись у різних місцях. Але виявилося, що Бог може забити його будь-де: і в людині, і в тварині, і в дереві, і в камені. Лише у воді під колодою Бог не зачіпатиме нечистого, бо там і є його справжнє місце. До того ж, чим страшніше болото, тим небезпечнішим вважається чорт.
     За народними легендами, водяник — це дужий кремезний чоловік або дідуган із великим черевом та набряклим обличчям. Зазвичай він убраний у білу або червону сорочину. Характерними рисами зовнішності водяника є розкуйовджене волосся та довга борода зеленавого відтінку. Це й не дивно, адже волохатість і довге волосся — ознака всіх потойбічних істот. Подекуди додають, що водяник має риб'ячий хвіст, але найчастіше його не видно. Впізнати ж водяника можна по мокрих слідах, що залишаються там, де він сидів чи стояв. Водяний господар може з'являтись і в іншій подобі: велетенського сома, качура, пса, кота, цапа, ягняти або ж сивого коня. Образові коня в міфології належить важливе місце, бо вважалося, що кінь — істота "погранична", яка поєднує земний світ із потойбіччям. Саме тому нечиста сила так любить коней, і водяник не є винятком. Він краде коней у господарів. Проте, на відміну, наприклад, від домовика (який може заїздити тварину до смерті), водяник забирає її у своє підводне царство й там дбайливо доглядає. Про морських золотогривих кобил згадується і в казках.
    Щоб уникнути таких крадіжок, а також здобути прихильність господаря вод, йому в певні дні жертвували коня. Куплену за гуртові гроші тварину кілька днів відгодовували, потім прикрашали червоними стрічками та квітами, голову намащували медом, і опівночі топили коня серед річки. Рибалки та мірошники щороку приносили водяникові у жертву також гусей, хліб, грудкову сіль, варену рибу, здохлятину.
    Окрім тваринних, приносили й людські жертви. Ті ж таки мірошники вкидали до води мертвонароджених дітей. У казках відгомін обрядів жертвоприносин є в епізодах, коли людина потрапляє в полон до водяника. Це може бути або безпосереднє перебування в підводному царстві, або ситуація, коли водяник ловить людину за бороду чи за чуба (коли та підходить до води в забороненому місці чи нахиляється над криницею) й намагається затягти до себе. Тоді спійманий мусить платити викуп за звільнення. Найчастіше платою водяникові стає дитина, про появу якої батько ще не знає. Так, у казці "Царенко Навішний" цар почав пити воду, не перехрестивши криниці. Його вхопив за бороду чорт, і цар мусив відкупитися від нього саме в такий спосіб. Звичай шукати потопельника, пускаючи за водою хліб, також нагадує про давні жертвоприносини. Вважалося, що саме в місці, де зупиниться хлібина, лежить тіло загиблого. Слід розуміти, що йшлося про обмін однієї жертви на іншу.
    Своєрідним жертвуванням водянику були також гра на музичних інструментах та співи. За повір'ями, всі надприродні водяні істоти дуже люблять веселощі. Вони часто виходять на берег і танцюють при місячному сяйві, втягуючи у свої розваги рибалок. Існує багато фольклорних розповідей про те, як водяний цар випливав із води, замилуваний співом рибалки, й нагороджував його.
    Характер водяника — мінливий, як стрімка вода. В одних легендах він постає веселим і добрим, в інших його змальовано суворим і сердитим володарем, чию прихильність здобути дуже важко. Переважно він не терпить людської присутності біля своїх володінь, особливо у нічні години. Непроханих гостей водяник карає: топить, лякає до півсмерті, рибалкам перевертає човни, шматує сіті, відганяє геть рибу. Крім того, є багато місць, куди людині ліпше взагалі не навідуватися, бо то його заповідні володіння. Всяк, хто потрапить туди, загине. Задавненим страхом порушити кордон водяникового царства пояснюються й заборони щодо купання, які зустрічалися не лише в первісні, а й уже в цивілізовані часи. У своїй автобіографічній кіноповісті "Зачарована Десна" Олександр Довженко писав: "Тоді Десна була глибокою і бистрою річкою. У ній тоді ще не купався ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. <...> Дівчата не купались навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатися за звичаєм. Жінки ж боялися водою змить здоров'я..." .
    Коли водяник у доброму гуморі, він може вилізти з води, щоб послухати біля вогнища рибальські побрехеньки. У цьому випадку важливо не перелякатися, бо тоді його поведінка стає непередбачуваною. Так, заради жарту водяник може зовсім потопити човен або занести його разом із рибалкою далеко на берег. Або ж, перетворившись на рибу, навмисне потрапити до ловецької сіті, а потім змінити подобу на очах переляканих людей. Якщо таку "рибину" забрати до хати, це може закінчитися великими збитками для господаря. Водяник зруйнує домівку, налякає родину й піде геть. Іноді за такі жарти він винагороджує рибалок, наганяючи в їхні сіті рибу — свою "худобу". П'яниць водяник не любить і заводить їх у пропащі місця. Хоча сам водяний господар, за легендами, теж часто пиячить у шинках, як звичайний чоловік.
    У народі існують різні уявлення про родинний стан водяника. Подекуди вважають, що його дружинами є русалки. За іншими легендами, водяник має одну господиню — водяниху. Русалки ж — його прислужниці, яких він силує до статевих зносин. За іншими віруваннями, водяник бере за дружин бідних земних дівчат. Вони не мають посагу, а тому здебільшого залишаються самотніми. Доля "водяних цариць" нерідко є для них кращою за земне життя. Вони народжують від водяника дітей, про яких він дуже дбає. Є багато легенд, котрі розповідають, як водяник запрошував приймати пологи сільську бабу-бранку, а потім щедро винагороджував її.
    У народі вірили, що водяник порядкує у воді з ранньої весни, а з приходом зимових морозів ховається в підземне помешкання. Напередодні свята Водохреща, коли священик святить річкову воду, водяник намагається вивезти з неї всю свою родину на позичених у селян санях. Щоб він не чіпав саней, господар мав їх перевернути.

Категорія: Українська міфологія | Додав: Ekzor (21.12.2010)
Переглядів: 1940 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz