Українська міфологія. Упир - Українська міфологія - Міфологія - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 04.12.2016, 00:49
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Українська міфологія [26]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 3
Гостей: 3
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Міфологія » Українська міфологія

Українська міфологія. Упир
   Упирі, як відомо, п'ють людську кров і цим вирізняються поміж усіх інших страхітливих істот. Кров — уособлення життєвої сили людини, відповідник водної стихії у світовому просторі. Кров асоціювалася з вогнем та сонцем, була наслідком і метою жертвоприносин. У фольклорі з нею пов'язані мотиви захисної сили, єднання з тотемом, предками, Богом, надання життєвої енергії іншим людям чи, навпаки, відбирання її в них.
    Деякі дослідники вважають, що первісно слово "упир" ("опир") означало "неспалений" і вказувало на мерця, над яким не було здійснено поховального обряду. Тому він не має спокою і за це докоряє живим.
    У літературній пам'ятці XI ст. "Слово, як погани кланялися ідолам" є згадка, що до часів ушановування Перуна язичники "клали треби" упирям і берегиням.
    У фольклорі існує кілька пояснень, хто такі упирі і якими вони бувають. З одного боку, якась незрозуміла сила насилає на зародок у материнській утробі злого духа — й дитя народжується схильним до упирства. З другого — упирем начебто стає всякий самогубець, дух якого ненавидить живих, а тому ходить до людей після своєї смерті і п'є їхню кров. Із таких-от уявлень постають образи упиря живого — ще від народження наділеного всіма ознаками упирства, й упиря мертвого — того, що мучить людей після своєї загибелі. Так, на Київщині вірили, що в селі завжди є два упирі: один живий, а другий мертвий. Живий веде боротьбу з мертвим і не п'є людської крові (зате надолужує це після смерті). Упирями також часто називали відьмаків, які керували всіма відьмами в селі і знали про будь-які їхні підступи: "Він, відьмач, приказує, у кого доїть коров, а в кого ни нада. Ото вони і знають свого атамана-опиряку. Він завідує тими відьмами, у якій слободі він сам живе, і вони у опиряки учаться відьмувати".
    У "Казці про опиря", записаній А.Свидницьким, батько-опир заповідає синам після його смерті три ночі приходити на могилу. Старші через лінощі та страх щоразу посилають на кладовище наймолодшого, якому й дістаються від батька три чарівні дзвіночки (в іншому варіанті казки — кінські волосини). Батьковими дзвониками той і прикликає небувалої сили коней, що допомагають йому не тільки здобути наречену, а й перемогти всіх ворогів.
    Живі упирі, як свідчать подекуди, людської крові не споживають, а коли їх попросити, призволяючи наїдками та напоями, то можуть "вилікувати" корів, яких "портить" відьма: "Я поїхав, привіз опиря... Сказав на яку дійку яка корова снорчена, і не бравсь за дійки, а тілько хвіст потянув та лопатки пощупав". Такими "упирями" найчастіше бували козаки, відставні солдати, чумаки, гончарі та ковалі, про яких здавна існували перекази, ніби вони знаються на всьому потаємному. Згодом упирями почали вважати тих, хто був особливо жорстоким, зокрема панів, які знущалися зі своїх кріпаків.
    Перекази про "роблених" упирів зазнали сильного впливу християнства: "Коли би хто малу дитину помастив кров'ю з чоловіка, що ліг спати, не помолившись, то з дитини став би роблений опир". Уроджений, "родимий" упир часто має по шість пальців на руках та ногах; інакші, ніж у звичайної людини, статеві органи (упирі зазвичай бездітні); очі, що аж горять, та обличчя, "налите кров'ю" ("червоний на виду"). Відомо також, що упирі — двоєдушники, тому, коли вони помирають, лише одна душа покидає тіло, а інша зостається при нім. Уроджений упир має під коліном або ще деінде ґулю з дірочкою, через яку й виходить його душа.
    Упирі як представники потойбіччя, крім того, не мають тіні й не можуть переходити межі, яка уособлює кордон між світом померлих та світом живих.
    За життя упирі ніколи не лягають спати до святих образів головою, тільки ногами. І якби хто перевернув їх навпаки, то вони лежали б так довіку. Адже вони нечиста сила, яку християнські символи знешкоджують.
    Живі упирі, як вважали на Поділлі, крім червоного обличчя, мають іще й дуже міцну статуру, бо мусять на собі носити упирів мертвих, які опівночі вилазять із могил і всідаються на хрестах. Приказка мовить: "Міцний, як упир". Вірили також, що живий упир оберігав село, худобу та бджіл. І що не помирав він доти, доки не народиться інший — йому на зміну.

    Коли живий упир помирає, настає велика буря, злива, а сам він чинить усілякі підступи людям, які його ховають: щоразу розплющує очі, навіть коли їх прикривають монетами; намагається сісти, коли над ним вичитують псалтир; насилає хворобу на тих, хто несе його труну; сам випадає із труни. Упирі мають право ходити по смерті до семи літ, побачити їх можна здебільшого "на границі" — околиці села (там здебільшого ховали самогубців, єретиків, відьом), хоча, звичайно, ліпше їх і не бачити.

Після смерті упир здебільшого лежить у труні долілиць, коли ж застають його перевернутого обличчям догори, то все там у страшному безладі, а сам мрець дивиться на людей "попід руку", та ще й іноді курить люльку. Мертві упирі — "превеликі яритники" — можуть "потинати" людей (особливо тих, які, чхнувши, не почують: "На здоров'я!"), ссати, здебільшого з немовлят, кров, "поробити" нареченим так, щоб вони поснули на посаді. Знають вони й те, як вилікувати або оживити людину, яка стала їхньою жертвою. Ці способи бувають різними: від підкурювання волоссям самого упиря до обмазування жовчю чорної корови. Не можуть упирі доступитись до тих, хто цілий день постився напередодні Різдва (у таких хати поночі світяться особливим сяйвом), хто на ніч перехрестив вікна, двері та піч, обсипав довкола хати маком-видюком (освяченим диким маком) або "святвечірнім хрустовцем" — маком-самосійцем, що лежав на столі під час Різдва.

    Мертвий упир ходить сам або ж їздить на коні, являється особливо під час морових хвороб — холери, чуми — у вигляді великого білого пса чи кота. Існує і таке вірування: якщо кіт перескочить через мерця, той стане упирем і ходитиме білим котом до своєї хати. Мертвих упирів підозрюють у причетності до різних епідемічних хвороб, посух та неврожаїв. Проте в Нагуєвичах, селі, де народився Іван Франко, ще за життя письменника вірили, що холеру, яка лютувала в краї у 1831 — 1832 рр., спричинили саме живі упирі, яких нібито розпізнали по сирому полотну, яким обв'язане було в кожного коліно, і спалили. Спалити упиря можна тільки на вогнищі з тернового хмизу. До коханої дружини, яка дуже тужить за померлим чоловіком, він починає ходити упирем (у різних регіонах — перелесником, обаясником, літавцем) або ж літає змієм. Такі жінки марніють, чахнуть, часто помирають. Діти, які з'являються від таких зв'язків, — страшні, жовті, без кісток. Аби відвадити такого нічного відвідувача, його треба дуже здивувати. Задля цього жінка, перед тим порадившись із знахаркою, вдається до таких хитрощів: розпустивши волосся, сидить і лузає насіння. На запитання упиря, що вона їсть, має відповісти: "Нужу". Той здивується: "Хіба можна таке їсти?" — "А хіба може мертвий до живої ходити?" — повинна запитати жінка.
    В іншому переказі жінка повинна мазати долівку (та все хрестом!) тільки не "од стола", як це прийнято, а від порога. Тоді мертвий здивується: "Хіба хто таке бачив, щоб од порога мазати?".
    Хрест тут пов'язаний не тільки із християнством, він — символ сонця, якого мертві упирі бояться (як і крику перших півнів). Представники потойбіччя знають усе, вони мудрі нелюдською мудрістю, коли ж упир упевнюється у своєму незнанні, він повинен зникнути.
    Про упирів в українському фольклорі існує багато переказів, причому деякі серед них зі страшних стали комічними. Так, розповідають, як упир кілька разів з'являється опівночі до корчми, а переляканий корчмар усіляко намагається позбутися його. Аж нарешті сільська громада вирушає на кладовище й, розкопавши могилу, знаходить п'яного упиря із пляшкою в руках. Йому відрубують голову, сподіваючись, що так він уже перестане ходити. Проте наступної ночі — рівно о дванадцятій упир знову стукає до корчмаря — із пляшкою в руці та з відрубаною головою під пахвою...
    Остаточно знешкодити упиря можна, пробивши йому груди осиковим кілком, посікши його на кавалки або вбивши два зубці із борони за вухами. Такі жорстокі звичаї були відомі в багатьох народів. Приміром, в Англії, де самогубців вважали вампірами, їх ховали на перехресті доріг, перед тим пробивши кілком наскрізь. А в Шотландії самогубців ховали у глибоких печерах, аби їхній дух не міг вийти й нашкодити живим.
Категорія: Українська міфологія | Додав: Ekzor (02.10.2010)
Переглядів: 1733 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1042
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz