Українська міфологія. Потерчата - Українська міфологія - Міфологія - Історія України - Все для історика
Все для історика
П`ятниця, 09.12.2016, 18:17
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Українська міфологія [26]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 12
Гостей: 12
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Міфологія » Українська міфологія

Українська міфологія. Потерчата
    Дітей, які померли нехрещеними або народились неживими, в Україні називають потерчатами, потерчуками, поторочами або страдчатами. Сім років їхні душі літають і просять: "Хреста!". Голоси потерчат подібні до жаб'ячого кумкання. Хто почує голос потерчати, повинен пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна — як крижмо для хрещення — і промовити: "Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь", — і дати ім'я дитині.
    Тоді померле немовля стає янголом. Коли ж за сім років по смерті таку дитину ніхто не охрестить, вона потрапляє до нечистих духів. Таке маля крадуть русалки, та й саме воно, як кажуть подекуди в Україні, стає мавкою, "семиліткою". Ці русалки-семилітки володіють особливою мудрістю, що виявляється в розгадуванні чи загадуванні загадок. Злі духи мучать украдених немовлят, і тільки на Зелені свята вони вільні від страшних тортур. Тому в Лубенському повіті на Полтавщині жінки, які поховали нехрещених малюків, збирали колись на Русалчин Великдень (четвер на Троїцькому тижні) всіх дітей із вулиці і пригощали їх. А на Поділлі під час архаїчного обряду "гоніння шуляка" жінки поминали своїх померлих, особливо нехрещених, дітей. Існувало вірування, згідно з яким на
Зелені свята вони з'являлися "мавками", "нявками", "гречухами" й лякали всіх своєю непередбачуваною поведінкою. Потерчат, які вже стали русалками, зобразив Тарас Шевченко в баладі "Причинна":
"Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила".
Зареготались нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба...
    Добре відомі й інші згадки про потерчат в українській літературі. Леся Українка в "Лісовій пісні" розповідає: "Потерчата в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи", — так вони заманюють людей у болото. А Микола Гоголь відтворює страхітливу картину "нечистих" місць: "... вечірня зоря потухає, ще не з'являються зірки, не горить місяць, а вже страшно ходити в лісі: по деревах дряпаються й хапаються за суччя
нехрещені діти, ридають, регочуть, котяться клубком по дорогах і в широкій кропиві" ("Страшна помста").
    Греки вірили, що телонії — діти, померлі без хрещення, — живуть у ранкових туманах. Душі цих дітей літають над полями й луками барвистими метеликами, бджолами та іншими комахами, живлячись соком квітів. Матері курили ладаном перед образом Богородиці, щоб заспокоїти тіні своїх нещасних немовлят. В Україні розповідали також, що душа потерчати переходить у пугача або лелеку. По семи роках після смерті потерча, так ніким і не охрещене, стає пугачем. На Поділлі думають, що саме тому пугач здебільшого живе на гробовищі і кричить: "По-хо-вав". Відголос цього вірування зберегла й народна пісня: "Ой сів пугач
на могилі...".
    Саме слово "потерча", як припускає етнолог Д.Зеленін, утворилось від слова "чорт": пачортя (як "пасинок") = почертя = потерча — із характерним для української мови зближенням приголосних "ч" і "т". Хоча нам значно простішою бачиться розгадка значення слова "потерча" через те ж таки "страдча" — його найближчий синонім. "Терпіти", "потерпати" в західноукраїнських говірках, як відомо, означає те саме, що й "страдати" у східних чи "страждати" в літературній мові. Отож "потерча" — це, найімовірніше, просто колишнє "потерпча" — бо воно, будучи нехрещеним, потерпає на тому світі, так само, як "страдча" — "страдає", адже його там, як уже було сказано, мучать злі духи. Таким чином, за значенням слова "потерча" і "страдча", швидше за все, абсолютно однакові. Та й узагалі, дивовижно припустити, щоб наші богобоязливі предки, згадуючи про своє чи своїх родичів покійне дитя, мусили постійно вимовляти заодно ще й назву нечистого, якого можна було, на їхню ж таки думку, в той спосіб іще й прикликати. А чому випав звук "п", це пояснити дуже легко: спробуйте швидко
проказати "потерпча" кілька разів уряд — він і у вас випаде, адже так вимовляти значно легше.
    Ховати нехрещених дітей на кладовищі вважали великим гріхом. Отож місця для похорону обирали десь за цвинтарем, на перехресті доріг. У давнину їх ховали в самому житлі: під порогом або ближче до печі. Такий звичай можна пояснити тим, що дуже давно саме біля печі хоронили померлих родичів. Отож кожна мати, яка ховала там дитя, сподівалася, що ним опікуватимуться предки, які не віддадуть його нечистій силі. Поховання ж під порогом або
під перелазом у народі пояснювали тим, що, переступаючи це місце, люди щоразу "творили ногами" хрест, перехрещували потерчатко. Існував також звичай переступати новонароджених тварин, оберігаючи їх від нечистої сили. Тих дітей, що народились неживими, закопували й під "верхом", де закривали в сінях бовдур — пічну трубу. Це зрозуміло, бо саме димар хати вважали ходом у потойбіччя. З тієї ж таки причини існував звичай зазирати в піч після похорону когось із хатніх родичів, щоб позбутися страху, спричиненого померлими. На Закарпатті, щоб не боятися небіжчика-чоловіка, вдова тричі вигукувала його ім'я в піч. У росіян нехрещених дітей було заведено ховати також у болоті: це відображало уявлення про потерчат як про демонічних істот, здатних нашкодити.
    Хоронили потерчат і під деревами. Дерево, яке садили на могилі, в уявленнях людей є "світовим древом", що поєднує світ живих зі світом померлих. Із троїцького обряду "завивати вінки" в Новгород-Сіверському повіті на Чернігівщині можна зрозуміти, що звичай ховати потерчат під деревами був доволі поширеним. "Завиваючи" березу, дівчата срібним хрестом окреслюють коло, а під самим деревом залишають поминальну їжу. При цьому співають:
У полі-полі під грушкою
Лежить тіло, як папір, біле;
Ніхто к тілечку не прихилиться.
Прихилилася стара бабочка,
Стара бабочка — єго маточка,
Узяла єго та й на рученьки,
Понесла єго та й до церковки.
Самі свічечки запалилися,
Самі книжечки зачиталися,
Самі дзвоники зазвонилися —
Біло тілечко схоронилося.
    У пісні йдеться про мертве маля; мати бере його на руки й несе до церкви, де обряд хрещення здійснюється сам, без втручання священика.
    На Волині до потерчат ставилися обережно. Тут вважали поганою прикметою, коли раптом виявиться, що хату побудовано на місці, де колись закопали померлих дітей. їхні душі, як уже мовилося, весь час літають і просять хрещення. А хто почує їхній голос, має кинути все, що тримав на ту мить у руках. Як же незручно, а почасти й небезпечно це для мешканців хати! Тому про людину нав'язливу й подоляни кажуть: "Лізе, як потерча". Зрештою, для таких відмінностей у ставленні до потерчат — не остання причина й те, що їх поділяли в народі на два різновиди. Душі позашлюбних дітей, убитих при народженні, вважали брудними, нечистими; душі шлюбних — білими й чистими. А якщо дитину приймала баба-пупорізка, то душа такого маляти була ще й рум'яною.
    Хрестячи потерча, його тим самим відбирають у нечистого. Отож коли хто кидає крижмо потерчаті — повинен стерегтися, щоб чорт не зробив йому якого зла. Існує навіть переказ, що одну пані, яка давала крижмо, чорт ударив так сильно, аж вибив їй око...
    Звичай давати потерчатам імена бачиться значно давнішим за християнський обряд хрещення. Так, згідно з міфологією, створення світу, астральних світил, неба й землі, істот і всіх речей відбулось через їх називання. Дати ім'я — означає дати життя. У випадку з потерчатами — дати життя вічне, прилучити їх до сонму янголів.
Категорія: Українська міфологія | Додав: Ekzor (31.01.2012)
Переглядів: 2692 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1048
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz