Українська міфологія. Навський великдень - Українська міфологія - Міфологія - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 03:14
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Українська міфологія [26]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Міфологія » Українська міфологія

Українська міфологія. Навський великдень
    Назва цього дня походить від старослов'янського кореня "нав", що означав "мрець", "гріб", "ворожий дух". Подекуди Навський Великдень називали ще й Мертвецьким Великоднем.
    За давніми уявленнями, душі предків слід пошановувати. Померлі кілька разів на рік провідували своїх живих родичів (на Різдво, напередодні Великодня та Зелених свят, на Дмитра). Предки опікувались урожаєм, стихіями, погодою, господарством — загалом благополуччям живих). Непошанована померла рідня сердилась на своїх нащадків, могла мститися.
    Були, проте, й померлі із сусідніх племен — чужі й ворожі мерці, їх слід було особливо остерігатися, вони завдавали найбільшої шкоди. Не забували і про "нечистих" покійників — тих, що наклали на себе руки, загинули не своєю смертю, та померлих "двоєдушників" — чаклунів, упирів... У "Повісті минулих літ" (під 1094 р.) описано нічний "навій" напад у місті Полоцьку ("яко навьє бьють Полочани"). Мерців тут названо бісами, вони били городян, залишаючи на їхніх тілах страшні рани.
    Навський Великдень — Великоднє свято мерців — у різних регіонах України припадав на різні дні. На Лівобережній Україні, Київщині та Поділлі — на Чистий четвер Страсного тижня або ж на перший четвер після Великодня. "Навій день" подекуди відзначали у вівторок на Хоминому тижні — тобто в перший вівторок після Великодня. На Херсонщині знали, що Навський Великдень — у Жилавий понеділок, на самому початку Великого посту.
    У Навський Великдень мерці виходять зі своїх могил. У сутінках вони дуже небезпечні. Цього дня на них не впливають ні "хрест святий", ні молитва. За давнім віруванням, мертвяки не чіпають тільки того, хто здогадається облитися водою. Непереливки було тим, хто не шанував своїх померлих родичів. Заборонено було називати душі предків "мерцями", "покійниками" (тільки на ймення), бо вони в цей час повертаються додому і все чують. У помешканнях слід запалити свічку або лампадку, щоб праведній душі легше знайти дорогу, на підвіконня виставити коливо — поминальну страву. До цього дня готувалися: прибирали могили, залишали там їжу, пригощали старців — із проханням помолитися за померлого. Подекуди пекли спеціальний обрядовий хліб: три менші або одну велику паляницю. їх іще називали "мисочками". На Хоминому тижні справляли "прощальну трапезу", проводячи померлих до їхнього царства.

    Про Навський Великдень є багато переказів. Опівночі тієї доби на звуки труби або дзвона, що б'є тричі, мерці встають із гробів і прямують до місцевої церкви. Попереду — священик, також померлий. Він виголошує молитву, після чого двері церковці самі прочиняються. Весь померлий люд увіходить і смиренно слухає незвичайну відправу. Біля вівтаря стоять принишклі померлі діти, тримаючи в руках крашанки, набиті клоччям (грубим волокном, що залишається на гребені під час вичісування конопель або льону). Такі крашанки, на відміну від звичайних, символізують світ померлих, вони порожні, а клоччя, придатне хіба що для виготовлення мішків та ряден, як і солома, уособлює тлін. Після служби всі христосуються й виходять із церкви. Виголосивши проповідь, священик зачиняє двері храму. Невдовзі піють треті півні, і мерці розходяться — кожен у свою могилу.

  За давніми віруваннями, живим не можна було бачити нічого потойбічного, це могло позначитися на їхньому здоров'ї, фізичному і психічному, на благополуччі. Зрештою, навіть призвести до смерті. Проте знаходилися сміливці, котрі вирушали такої ночі побачити мерців. Бувало, шо це траплялося випадково, через відьомські підступи або ж через тугу за померлим родичем. Так в одній із легенд старша сестра опівночі на Навський Великдень пішла до церкви, щоб побачити молодшу, яка померла напередодні. Зупинившись біля паперті, дівчина побачила свою покійну сестру, яка заходила останньою. Та теж одразу впізнала її: "Біжи додому, а то мерці тебе задушать!". Жива кинулась тікати, мерці — за нею. Дівчина встигла забігти до хати і розповісти про все, що бачила, проте опісля відразу ж померла.

    В кількох переказах оповідач застерігає озиратися, тікаючи в таких випадках. Мотив "озирання" поширений у багатьох казкових сюжетах та обрядах. З одного боку, він пов'язаний із табуюванням погляду, підглядання в особливі, ритуально значимі моменти життя людини — під час народження, весілля, смерті. З іншого — з уявленням про простір "за плечима" людини. Бо все, що перед очима, — видиме, все, що "за плечима", — невидиме, чуже, потойбічне. Тому новонароджене немовля, ще не охрещене, не можна класти матері "за плечима", або ж сама вона не повинна лежати, відвернувшись від дитини. Тому під час вінчання молодим не можна озиратися. Це пояснюють тим, що одне з них "оглядається за другим"; коли одне оглянеться, то друге вмре; жити добре не будуть; нічого не вестиметься в господарстві; діти помиратимуть; подружжя розійдеться. Йдеться про погляд у потойбіччя, який може спричинити смерть і нещастя. Тому в багатьох легендах про мерців живий гине, озирнувшись і побачивши мертвого, — власне, те, що живому бачити заборонено. Так, в одній із легенд оповідач пояснює, чому мертва мати на Мертвецький Великдень хотіла з'їсти живу дочку:
"— Нащо б же вона її ззіла?
— Так дуже зраділа, що побачила".
    Існували найрізноманітніші застороги щодо перебування на цвинтарі вночі будь-якого дня, не кажучи вже про Навський Великдень. Проте іноді після зустрічі з мерцями можна було залишитись живим. На Херсонщині, де Мертвецький Великдень відзначали в Жилавий понеділок, знали таку бувальщину: жили чоловік і жінка і була у них стара баба. Якось вона оповіла, що, заговівши на Великий піст проти Жилавого понеділка і сховавши за губу сиру з вареника, можна побачити відьму. Вона нібито сама прийде до хати й розкаже, де, коли й чиїх корів доїла. Чоловік і взяв це собі на прикмету. Коли настало пушення, він так наївся та напився, що й задрімав над макітрою з варениками. Однак про відьму не забув, заховав для неї сиру, як і було йому сказано. А далі почув чоловік дзвони. Та й не зауваживши, що вже північ, рушив до церкви. Увійшовши та знявши шапку, помітив одного чоловіка, вже померлого, а далі зрозумів, що то повна церква мерців. Не встиг він оговтатись, як мерці кинулись до нього із криками: "Дай, дядьку, вареника! Дай, дядьку, вареника!". Злякавшися, що не набере вареників на всю мертвецьку братію, чоловік почав хреститися і молитися.
   Проте, звісно, на Мертвецький Великдень померлі ні хреста, ні молитви не бояться. Так би й розірвали його, але тут півень: "Ку-ку-ріку!" — і все те не знати де й ділося. Чоловік ковтнув половину свого вареника, утерся та й пішов додому. На Харківщині четвер Великоднього тижня називали Мавським Великоднем. У цей день тут вшановували мавок — померлих нехрещених дітей. Вважали, що в цей час вони виходять із води й залишаються на землі аж до Трійці.



Категорія: Українська міфологія | Додав: Ekzor (28.09.2010)
Переглядів: 2189 | Рейтинг: 2.3/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz