Українська міфологія. Мерці - Українська міфологія - Міфологія - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 04.12.2016, 00:47
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Українська міфологія [26]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Міфологія » Українська міфологія

Українська міфологія. Мерці
    Мерці як демонологічні персонажі мають свою історію. Тепер це слово частіше вживають на означення не просто небіжчиків, а саме тих померлих людей, які "ходять", тобто продовжують жити після смерті своїм особливим життям і відвідувати місце свого попереднього помешкання.
    У давнину існував культ предків, Рода і Рожаниць, котрих мали за богів. Проте вшановувалися померлі не тільки свого роду: "родителями" вважали всіх небіжчиків. їм приносили жертви, їх поминали, на великі свята запрошували в гості, після чого їм влаштовували проводи. Від них чекали допомоги в різноманітних
життєвих справах, достатку, врожаїв, успіху на полюванні, у скотарстві тощо. Навіть за часів християнства розраховували, що померлі предки поклопочуться своїми молитвами перед Богом за живих родичів.

    У казці зв'язок між світами живих і померлих відбувається постійно: син шукає на тому світі матір, брат — сестру. Герой здобуває у тридесятому царстві наречену. Представник підземного чи підводного царства у подобі вужа, ведмедя, рака одружується із земною дівчиною. Численні оповідання про відвідування живими людьми мешканців потойбіччя засвідчують, що там час плине зовсім не так, як на землі (зайшовши в могилу, начебто лише на годинку, до свого померлого друга, щоб запросити його на весілля, наречений повернувся звідти сивим дідусем).

Проте мерці не приймали до свого товариства живих людей і суворо пильнували, щоб ніхто з "чужих" не потрапив до їхніх володінь. А якщо вже коли таке траплялося, то після повернення на цей світ подорожній мусив забути, де він був і що з ним сталося, й ні в якому разі не розповідати про те, що там бачив. У мешканців "того світу" були свої засоби розрізняти "своїх" і "чужих". Вони їх розпізнавали на "дух": "Аж тут летить змій, так аж горить од його! Цар скорій сховався під ліжко. Прилітає змій, увійшов у палац: "Фе, фе! Прісну кість чути!" (прісна — тобто: без запаху, не мрецька). "Та де там тобі, — каже панна, — прісна кість узялась! Сюди живого чоловіка і ворон кості не занесе!". До розпізнавальних прийомів належать усякого роду змагання: відгадування загадок, виконання важких завдань, випробовування сном, їжею (у казці: "Влаштував їм цар обід, зарізав сто ялівок, сто каплунів, зарізав сто баранів, заколов сто кабанів, виставив сто кухов меду"). Легенди, перекази, бувальщини, інші фольклорні джерела свідчать також про неабиякий апетит мерців (вони ненажерливі, як сама смерть). В одній із бувальщин мрець випиває два цебра горілки, з'їдає вісім цебер їжі.
    Не допускали небіжчики присутності живих на службі в церкві на Мрецький Великдень. За повір'ями, мерці збираються там у Чистий понеділок, службу їм править священик — також померлий. Розповідають: "Чоловік їв вареники звечора на масляне лущання (остання неділя Масляної перед Великим постом). І задержав сира в роті до дванадцяти часов. Вийшов з хати — світиться в церкві. "Піду подивлюсь, що таке?". Пішов, коли собрались мертвяки у церкві і просять його: "Уділи нам того, що в тебе є". Він острахнувсь, каже: "Тут я вам не дам. Підем на кладовище, я вас там розділю." Повів їх на кладовище, каже: "Сідайте у лави, малі до малих, великі до великих". Поки він їх сажав, півень заспівав, вони по містах (місцях, — ред.) пішли".

    Така любов небіжчиків до сиру як у цьому, так і в багатьох інших оповіданнях пояснюється тим, що сир — ритуальна страва, якої постійно потребують, але яку не завжди одержують померлі.
    Загалом, за народними віруваннями, всі мерці воскресають на світле Великоднє свято, бувають у церкві й, невидимі, залишаються у хатах родичів до Провідного понеділка. Особливо шанованими були предки, померлі своєю смертю від старості й поховані за звичаєм. Це були охоронці роду. Інше ставлення було до покійників, померлих передчасно — наглою, насильницькою смертю, самогубців, проклятих батьками дітей, опойців, відьом і чаклунів (так званих "заставних" мерців). їх вважали небезпечними, і в обряді поховання намагалися зробити все можливе, щоб мерці не повернулися з могили й не забрали із собою живих.
    За народними уявленнями, "заставні" мерці поза гробом живуть стільки років, скільки вони не дожили у своєму земному існуванні (за деякими повір'ями, сім років). Їх не приймає земля, і Бог не бере на небо. Тому вони перебувають у повітрі між небом і землею, літають вихором, зчиняють бурі, насилають град, зливи або ж спричиняють посуху. З'являються вони і в людській своїй подобі, найчастіше в місцях своєї загибелі чи біля могили, зберігаючи здатність вільно пересуватися. Усі "заставні" мерці перебувають у повному розпорядженні нечистої сили, виступають її знаряддям у шкідливих діях проти людей.
    "Ходити" мерців змушує переважно порушення ними або кимось у стосунках із ними звичаєвих і моральних норм поведінки. У народній свідомості багато важило те, щоб у похованні було дотримано всіх ритуальних правил, заведених від діда-прадіда. У кожному селі могли бути свої відмінності, але обов'язковою вимогою для всього народу було ритуальне поховання: зі сповіддю, оплакуванням померлого, проводами його на кладовище в останню путь і поминками. Кажуть: "Коли людини не відпоминають, як вона умре, то Бог завертає її на сей світ, аби тут була доти, доки не заслужить собі на поминки. Одна дівка мусила так по смерті служити цілий рік у господаря".
    Найчастіше мертві ходять до живих, якщо рідні за ними дуже сумують і багато плачуть. Отже, щоб дати небіжчикам спокій, не дозволялося довго побиватися за померлим родичем або чоловіком, коханим, бажати його (мертвого) побачити. "Жили колись чоловік та жінка, — розповідається у легенді, — а чоловік її був яритник (чарівник, — ред.), він возьми та й умри. От та жінка й зажурилась і кожного дня туже за ним. Якось наварила вона вареників, сіла вечеряти та й згадала свого мужа і заплакала. Вдруг як одчиняться самі двері, сінешні і хатні, а та жінка дивиться, не знає, що й робити. А воно прямо у хату сунеться труна. В труні лежить її чоловік, устає з труни і каже: "А ти таки мене й не забуваєш: усе плачеш за мною?". Тільки він це проказав, й хто зна, де й дівся". Проте відвідини мерців не завжди так благополучно закінчуються.
   У легенді "Мертвяк-коханець" (на відомий мандрівний сюжет "Ленори") розповідається про дівчину, що дуже сумувала за своїм померлим нареченим: "...коли через тиждень після сватання Василь помер, Ганна зажурилась, день і ніч плаче, похудала і на себе не схожа стала. Уже й батько й мати пожурились, дивлячись на неї... Мати послала її на улицю. Вона мерщій вбралась і пішла — та не на улицю, а на кладовище. Прийшла до Василевої могили і почала плакати: "Якби ти, — каже, — Василю, був тепер зі мною, я б нічого більш і не бажала". Коли оглянеться, аж Василь стоїть біля неї. Вона — не те, щоб злякалась, а зраділа — обніма його, цілує. А він і каже: "Поїдьмо, Марусю, до моєї хати!". Василь свиснув — і перед ним як із води виріс кінь. Вона сіла на коня, їдуть, а надворі місяць — хоч голки збирай. Василь каже: "Місяць світить, мертвець їде — чи боїшся ти?". "Ні, не боюсь." Доїхали до могили. Василь спинив коня. "Ну, — каже, — якщо вже ти не боїшся, так лізь у мою хату". Вона вже тоді злякалась: "Лізь же ти попереду, а то я не знаю, куди!". "Ну гаразд", — лізе в яму, а її держить за полу, щоб не втекла. Тільки що він опустивсь у яму, а Ганна свитку з себе та навтеки... Та не довго вона жила після того. Перелякалась дуже, занедужала й умерла".
    Померлі діти нарікають на своїх батьків за те, що вони своїми слізьми не дають їм спокою в могилі: ті сльози їх печуть, заливають. "У однієї жінки вмер син. А вона все плаче за ним, все плаче. Так він раз уночі прийшов та й каже: "Доки ви, мамо, ще мене мучити будете? Ви тут плачете, а мені там через це спокою немає. Гляньте, скільки ви вже сліз наплакали. Оце ж мені треба їх збирати та за собою носити...".
    "Ходять" і ті померлі діти, яких батьки не поминають (а на тому світі "родителі, котрі прокляли своїх дітей і не поминають, ходять до свиней лизати корито"). Померла мати приходить додому доглядати за своїми дітьми. Вона їх годує, колише, дає білі сорочки, розчісує, миє.
    "Ходять" мерці і для того, щоб помститися живим за образи. Жінка приходить по смерті душити чоловіка за те, що за життя збиткувався над нею. Мрець розриває дівчину за те, що посміялася з нього й скинула з його голови шапку. Взагалі мерці вимагають поштивого ставлення до себе. У світовому фольклорі відомий образ віщої голови. Душа, яка перебуває в ній, дуже чутлива до образ. У билині про Василя Буслаєвича богатир зі своєю дружиною заїздить на гору й бачить: "сухоялова кістка" (череп, — авт.) лежить на землі. Він підкидає її ногою, і голова провіщає герою смерть. Схожий епізод є у казці: герой зачепився за мертву богатирську голову й штовхнув її ногою. "Не пхай мене, Іван Тугарин, — каже голова, — краще поховай мене у піску". Герой закопує голову і в особі мерця знаходить невидимого, але могутнього захисника. В казці "Про дідову і бабину дочку" Кобиляча Голова (також представник того світу) обдаровує добру та роботящу дівчину й карає ледачу та злу бабину дочку.
    Безголовими мерцями-привидами у світовій міфології бувають зачаті, але ненароджені, понівечені матерями діти. У німецькій легенді розповідається про дочку графа, яка не хотіла дітей і позбулася їх іще ненародженими. Коли згодом захотіла спокутувати свій гріх, папа загадав їй молитися три ночі у церкві. Опівночі запалали всі свічі, відчинилися двері й при повному параді з'явилися двоє панів, одягнутих у чорне, єпископ і черниця. Проте всі вони були без голів. Виявилося, що безголові привиди були ненародженими дітьми тієї жінки. Під ранок вони її розірвали.
   До "заставних" мерців належать і такі демонологічні персонажі як упир, русалка, мавка тощо. На відміну від небіжчиків, померлих своєю смертю, вони відвідують ночами цей світ незалежно від святкових чи поминальних днів.


Категорія: Українська міфологія | Додав: Ekzor (11.02.2012)
Переглядів: 741 | Теги: мерці, Українська міфологія, демонологія, історія Ураїни | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1042
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz