Українська міфологія. Чарівник - Українська міфологія - Міфологія - Історія України - Все для історика
Все для історика
Вівторок, 06.12.2016, 20:47
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Українська міфологія [26]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 22
Гостей: 22
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Міфологія » Українська міфологія

Українська міфологія. Чарівник
    Віра в могутність чаклуна Грунтується на вірі в силу природних стихій. Так само, як за язичництва жерці, волхви були посередниками між богами та людьми, за християнства чаклуни служили тією ланкою, що пов'язувала людей із духами, яких уже вважали слугами диявола.
    Чарівник (чаклун, ворожбит, чародій, характерник, чорнокнижник, градівник, химородник, яритник, знахар, босоркан, шаркан, відьмак) — реальна людина з надприродними здібностями, які має від народження або які отримала, підписавши угоду з нечистою силою.
     У чаклуна дві тіні й дві душі. Двоєдушники — ті, що родяться з двома душами: людською і демонічною, володіють особливою силою, яка дає їм змогу відгонити град, зливи й вести хмари в потрібному напрямку. Демонічна душа покидає тіло сплячого й літає у вигляді нічного метелика, душить людей і висисає їхню кров, причому після смерті вона нікуди не відлітає і, залишаючись у тілі мерця, піднімає його з могили. Як і відьми, чаклуни поділяються на природжених і навчених. Природженими чаклунами могли бути позашлюбні в четвертому поколінні діти (народжена поза шлюбом дівка родить дівку, ця друга приносить третю, народжений від третьої позашлюбний хлопчик стає чаклуном, а дівчинка — відьмою). Природжені чарівники є старшими над усіма відьмами й відьмаками своєї околиці і звуться упирями. "Як поспориш з відьмою, — кажуть люди, — то мерщій іди до їхнього начальника — опиряки — і проси його, щоб він тебе помилував і наказав тій відьмі, щоб вона не займала тебе".
    Чаклунами стають і ті, що народилися в сорочці; діти, прокляті матір'ю ще в лоні; діти, яких годують материнським молоком після відлучення від грудей. Чаклуном можна стати і проти волі, випадково перебравши знання від помираючого чарівника з якоюсь річчю. Перед смертю чаклун обов'язково має комусь передати своє вміння. Іноді він намагається це зробити без згоди свого послідовника. Так, розповідають, як один чаклун помирав у страшних муках. Родичі його залишили, вдома був лише онук. Дід-чарівник покликав хлопчика й попросив, щоб він узяв у нього віника. Так, нічого не підозрюючи, хлопець став чаклуном. Такі невільні чаклуни вважаються менше винними й менш злостивими. Особливо небезпечними є навчені чарівники. Набуті таємні знання вони використовують у власних інтересах. Навчені чаклуни звертаються по допомогу до нечистої сили, збагачуються за чужий рахунок і роблять зло, маючи від нього задоволення, із власної ініціативи. З нечистою силою вони домовляються на таких умовах: поки чаклун живе, чорти служать йому, але одразу ж після смерті чаклун стає власністю нечистої сили.
      Доручення чаклуна виконують чорти, відьми, "заставні" мерці. Він мусить постійно вигадувати їм якусь роботу на шкоду людям: насилати на них хвороби, псувати худобу, відбирати в корів молоко, робити закрутки, присушки, перетворювати людей на вовків. Чарівник і сам може обертатися різними тваринами чи комахами. В одного чоловіка, — розповідає легенда, — була вечеря. І було там багато його родичів і друзів. Усі вони почали співати, раптом у вікні кватирка сама відчинилась і влетів до хати метелик. А на столі була чарка з горілкою. Той метелик і став пити горілку. Як напився, став пищати, співати пісні. Гості всі полякалися. Потім той метелик луснув одного гостя по лобі своїми крильцями, і став невидимий. Це був, як стало зрозуміло, не метелик, а "відьмун" — родич хазяїна, якого він не покликав на бенкет. Звісно, відьмак розсердився й полякав усіх за те, що його
обійшли увагою.
    Щоб стати вовком, чаклуну треба перекинутися через пеньок або через кілька ножів, застромлених у землю. Легенда розповідає: один наймит підгледів раз, як хазяїн перекинувсь через пеньок за током, зробився вовкулакою і побіг у ліс. "Постой же, — думає, — перекинусь і я, що з того буде?". Взяв да й перекинувся. Став і він вовкулакою і побіг у ліс. Довго блукав по лісу з вовками і їв усяку падаль. Далі стало йому скучно без людей, да вже не знає, як перекинуться в чоловіка. От він прийде на тік, побачить хазяїна і хоче сказать йому по-людськи, да й завиє по-вовчи. А собаки так і обступлять його. Він, бідолаха, і біжить в ліс. Да вже насилу хазяїн догадавсь, що се не вовк, да взяв і перекинув його навпаки через пеньок. Наймит йому в ноги. А хазяїн подививсь, да аж жаль йому стало: худий, як скіпка, а вид увесь подряпаний: то так собаки його погризли. "Отож, небоже, — каже, — не роби, чого не знаєш".
    За свій гріх і злочини чаклуни розплачуються в останні години життя й по смерті. Вони терплять страшні муки, поки помруть (щоб полегшити їм відхід, зривають дошку зі стелі, несуть помираючого до порога). Смерть і похорон чаклуна супроводжуються вихором, посухою, негодою. По дорозі до цвинтаря труна тріскається, розсипається, чорти хапають тіло й кудись несуть. Вони збиткуються над трупом: м'ясо з'їдають, самі влазять у його шкіру й так ходять до родичів. Для того, щоб чаклун не "ходив", дотримуються застережних заходів. Померлого перевертають обличчям донизу, зв'язують йому руки й ноги, підрізають жили під коліньми, встромляють межи плечі осиковий кілок, обсипають труну маком, відрубують голову Й кладуть між ногами. По дорозі до місця поховання кілька разів повертають труну, а мерця виносять головою вперед (усе для того, щоб не знайшов назад дороги).

    Наймогутнішими вважалися чарівники, які набули знань не в своєму середовищі — іноземні чаклуни. Для українців такими були частіше москалі, білоруси, цигани тощо. "Був тут колись у нашому селі один австріят, — розповідає легенда, — і такий був знахар, що було направить або одведе дощ або град, як хоче. Було оце жнем у полі хліб, от і находить хмара. Ми давай швидко зносить снопи, а цьому й байдуже, жне да жне собі, потягує люльку да й каже: "Не бійтеся: дощу не буде!". То гляди — і нема дощу. Раз жнемо ми жито, як ось небо почорніло, піднявся вітер, загуло спершу здалека, а потім над самою в нас головою. Ми за снопи, а він: "Не бійтесь, не буде дощу!". Не слухаєм його. Аж ось де взявся чоловік на чорному коні і сам увесь чорний. Летить і прямо до австріята: "Пусти", — каже. А австріят: "Ні, не пущу, було так багато не набирать!". Чорний їздець припав до гриви і помчавсь по полю. Тим часом чорна хмара посизіла і побіліла. Старі наші полякались, що буде град. А австріят байдуже. Жне собі да й курить люльку. Аж ось ізнов де не візьмись їздець, мчить по полю ще швидше од першого. Тілько цей уже весь у білому і на білому коні. "Пусти!"— кричить до австріята. "Не пущу!". "Пусти, Бога ради, бо не видержу!" Тоді тілько австріят розігнувся да й каже: "Ну вже ступай да тілько от у той байрак, що за нивою". Тілько що вимовив, уже їздця нема, а град так і сипнув, як із кошика. Через малу годинку байрак увесь засипало".

    У Карпатах вірили, що град, бурі, зливи, які спричиняють збитки господарству, прикликають самогубці й померлі чаклуни ("опирі"). Вони разом із чортами кують град на Чорногорі, а тоді у великих хмарах розносять його по всьому світу. Таких чаклунів називають "градівниками" або "чорнокнижниками". Назву "химородника" одержали люди, які володіють секретами якогось ремесла. Зазвичай чаклуном вважали мірошника, коваля, гончаря або музиканта. До митців, майстрів-ремісників звичайні люди ставилися з особливою повагою, віддаючи належне їхнім здібностям. Фольклорні твори порівнюють їх із богами. Богом-гончарем був Прометей: у міфі він виліпив людей із глини. Давньоєгипетський бог Хнум на гончарному крузі сформував із глини світ. Переважна більшість наших легенд розповідає, як Бог виліпив із неї Адама (згідно з деякими, тіло зліпив сатана, а Бог удихнув туди душу). "У гончаря глина, — каже прислів'я, — як люди в Бога: що задумав, те й зробив". Ковальство також пов'язують із першотворенням. У казках і билинах ковалі кують богатирям чарівні мечі, булави, залізні палиці без яких ворога не звоювати. Ковалі можуть викувати долю й дитину (як співається на хрестинах). Легендарні ковалі Кузьма й Дем'ян запрягли у плуг змія і проорали ним славнозвісні Змієві вали. Водночас неперевершені майстри сприймалися з острахом, як чаклуни, наділені надзвичайною силою, як ворожбити, що знаються з нечистою силою і становлять небезпеку.
    Такої ж думки люди і про мірошників, яких невипадково часто називають "рудими" (рудий колір — ознака підземного світу). "Кожен мельник, — розказує легенда, — знається з нечистою силою, наробляє з лихим. Повідав один чоловік, що їздив до млина і мусів заночувати. Будиться вночі, а тут у млині такі гуркоти, туркоти, що не дай Господи. Той чоловік спав на возі, на своїх мішках, але, почувши се, подумав собі, що мельник пустив воду на лотоки. Зривається, біжить до млина та й аж задеревенів: вода на колеса не йде, шлюзи позатикані, а колеса так ходять, каміння бігає само собою, аж іскри летять. Він побіг до мельника, збудив його, повідає: так і так. "Ну, ну, не бійся, — каже мельник. — Йди спати". А сам вийшов до млина, стукнув три рази та й каже: "Ну, ну, куме, сиди тихо! Що ти там розмахався!". І в тій хвилі все затихло".
    Зняти заподіяну чаклуном шкоду може лише інший чарівник, сильніший за першого своїми знаннями й умінням. Такими знавцями часто виступають на весіллі старости або дружки, яких свідомо вибирають на цю роль. У повір'ях та легендах поширений мотив перетворення молодих або й усього весільного поїзду на вовків. Це робить переважно відьма або чарівник, яких забули запросити на весілля. Якщо їх перепросити, вони можуть "відробити", обернути назад вовків на людей. У легенді розповідається, як дружко ворожбита випередив. "Колись ішло весілля до вінця.
    І треба йти якраз понад ту хату, де ворожбит жив, іншої дороги не було. Люди бідкаються поміж собою. А дружко був із другого села. Там його вже добре знали, бо кращого знахаря за нього на все село не було. Як тільки-но весілля вийшло туди, де дороги сходяться, не встигли повернути в улицю, а ворожбит уже у вікно голову виставив. Тут усі й похолонули, а дружко, як гляне на нього, так у того роги й виросли. Молотить ними по вікні, ніяк голову назад у хату забрати не може. І так стояв, поки весілля назад не йшло. Повертають знов у ту вулицю, дружко й каже: Стоїш, бісова личино?". Мовчить, тілько головою мотає. "Знатимеш, як на другий раз голову виставляти". Та й відробив, що ті роги десь поділися. А якби був не випередив його, то міг би й вовками пустити усіх".
    В іншій легенді навчений чаклун-гончар таки встиг весільний поїзд поробити вовками, але був у селі дід-знахар, який зарадив біді. Щасливі батьки почали знову виряджати поїзд, і "тільки тронули з двору, корінний кінь під молодим і упав, і неживий. Знахар і каже: "Не троньте його! А от дивіться, як прийде той самий, що поробив вас вовками, й буде їсти коня". Так і було: прийшов сусід-гончар і став їсти коня, прямо зубами рве кусками м'ясо і їсть. Тоді запрягли другого коня й поїхали, а гончара послі стратили".
    Чарівника часто називають "знахарем", і навпаки. Проте функції їхні принципово відмінні. Якщо чаклун діє на шкоду людині й залежить від нечистої сили, то знахар із нечистою силою не водиться, а людям допомагає. У знахаря повна хата всякого зілля, трав, коренів, із яких він робить ліки. Кажуть, що знахар розуміє мову звірів, птахів, рослин. Легенда розповідає про одного знахаря-чумака. Ставши в степу на попас, він варив собі кашу: свиснув — до нього злізлись гадюки; наскладав він їх повний казан і поставив на вогонь варитись. Потім двічі злив воду, засипав у юшку пшона і зварив куліш. Коли наївся, загадав наймиту обмити казанок. Цікавий наймит вишкріб з казанка ложку каші й покуштував. І чує він, як на степу вітер колише траву, а трава говорить: "Я од такої хвороби помагаю, а я од такої". Іде наймит запрягати воли, й розуміє їхню мову. Здогадався чумак, що наймит з'їв каші, й приготував йому зілля: випив наймит і став, як був.
    Характерниками, тобто особами з надприродними можливостями, які "із води могли сухими виходити; вміли, коли треба, сон на людей насилать; і туман, на кого треба, пускать; і в річки переливаться", — називали козаків-запорожців. Характерником був і славний кошовий війська Запорозького Іван Сірко, на прізвисько Праворучник, бо загадав своїм хлопцям, щоб після його смерті відрубали йому праву руку, сім років ходили з нею в бій і перемагали. Якось набігли татари на Січ і почали там хазяйнувати. Усіх православних християн забрали та й повели в полон. Прочув про те кошовий Сірко, кинувся в погоню за татарами визволяти християн. Але бачить, що татар дуже багато, а козаків мало. Спинив коня й крикнув до козаків: "А стійте, братця, не ворушіться!". Ті спинилися, стоять. Він тоді скочив з коня, а сам — кувирдь! Та й зробився хортом і побіг до татар. Татари бачать — хорт, та красивий такий, дуже сподобався їм. А той хорт поробив їм так, що вони всі поснули. Тоді він назад, до козаків, та знов — кувирдь! І зробився чоловіком. Кинувсь тоді з козаками на татар, усіх їх вирубав, а християн вернув назад.
    Серед чарівників бувають провидці, які вміють передбачати майбутнє. Про одного з таких вроджених упирів розповідають: в одному селі народився хлопчик без кісток, з головою, як у дорослого; ноги мав довгі; обличчя Й очі дуже розумні. Ходити він не міг і завжди сидів, обкладений подушками. Провіщати почав на сьомому році. А почалося це з того, що якось на світанку хлопчик почав будити батька, щоб той швидше біг на пасіку, бо інакше злодії вб'ють діда і вкрадуть мед. Батько не йняв віри, повернувся на інший бік і хотів далі спати. Хлопчик кричав доти, доки батько нарешті не послухав його, пішов на пасіку й побачив там двох злодіїв і зв'язаного діда. Після цього до хлопця приходило багато людей зі своїми проблемами, й він їм допомагав. Але на десятому році життя помер.
    Ще один цікавий різновид чарівників описала вчена-етнограф Надія Вархол, українка зі Словаччини. їх називали крутильниками, оскільки вони, згідно з уявленнями, вміли в повітрі 'прикрутити" до себе людину з далекої відстані. Особливої популярності набули чаклуни цієї "спеціалізації" серед західноукраїнського селянства за часів Австро-Угорщини, коли поширеною практикою для чоловіків стало, залишаючи вдома родину, шукати заробітку в Америці.
    Дружині заробітчанина доводилося виконувати всю чоловічу роботу, самій годувати сім'ю, тож вона часто прагнула чимшвидше повернути свого благовірного із-за океану. Звісно, що й чоловік, якому нелегко велося на чорних роботах у чужомовному середовищі теж намагався чимскоріше побачити дружину. Тож цілком природно, що й він часом бажав таким самим шляхом "прикрутити" її до Америки. Українських чаклунів-крутильників, слід розуміти, не бракувало й по інший бік Атлантики. "Кручення" могли проводити як ворожбит чи ворожка, так і самі жінка або чоловік за їхньою порадою та настановою. Для цього був потрібен якийсь предмет спіднього одягу (підштанники, онучі тощо) або сорочка того, кого хотіли "прикрутити". Сорочку брали обов'язково невипрану, бо за її допомогою здобували й відомості про людину.
     Існувало, як зазначає Н.Вархол, кілька способів "кручення". В одному випадку жінка обертала штани чоловіка в потоці, приказуючи: "Як си твої гачі крутять, так скруться додому". В іншому, — взявши чоловікову сорочку, йшла на горище, сідала на стілець і пересувалася задки із примовлянням. Однак найпоширенішим способом "кручення" було кип'ятіння предмета одягу. Оскільки обертанням одежини, як вважали, встановлювалася висота польоту людини в повітрі, то крутили її вкрай обережно, помалу: бо як зависоко летітиме, перемерзне в небі, а занизько — теж недобре — розіб'є об дерева та об скелі. "Мусить так да як середину найти, жеби і лісом не шкодило, по лісі не хопило чоловіка і високо по вздуху жеби не вийшов". Того, хто летів, іноді чули — він кричав у повітрі "йой, йой, йой" чи "Боже мій, Боже мій...". Зупинити його міг той, хто чаклував, — помалу встромляючи ніж у землю. Летюча людина присідала тоді на землі, знахар годував її, добре вдягав, оскільки вона не була приготовлена до мандрівки, і знов у такий самий спосіб повертав у повітря, щоб могла продовжувати політ.
      Здебільшого людину починали "крутити" несподівано, відриваючи від якоїсь роботи. Так один чоловік "прикрутив" жінку до Америки з двома відрами, коли йшла по воду; інший — із постіллю тощо. Хоча, не бажаючи летіти, людина могла відіслати замість себе в повітря якийсь предмет. Існують згадки і про невдалі випадки "прикручення". Так, в одному із записів із села Іновця варили чар-зілля, щоб "прикрутити" живу людину, а натомість прилетів мрець.

Категорія: Українська міфологія | Додав: Ekzor (06.02.2011)
Переглядів: 1661 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1045
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz