Демонічні істоти. Вовкулака - Українська міфологія - Міфологія - Історія України - Все для історика
Все для історика
Неділя, 04.12.2016, 00:51
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історія УкраїниРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Українська міфологія [26]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 5
Гостей: 5
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Статті » Міфологія » Українська міфологія

Демонічні істоти. Вовкулака
    Вовкулака — людина, здатна обертатися вовком або зачаклована в цього звіра. Вовк — символ хороброго воїна. Він є першопредком, охоронцем роду.
    Культ вовка як предка племені й вождя бойової дружини дуже поширений у багатьох народів Євразії та Північної Америки. Сюжет про виховання зачинателя роду (а часом двох близнюків) вовчицею був відомий римлянам, давнім іранцям, тюркам та монголам. У північноамериканського племені тлінкітів побутувала легенда, що один із предків роду колись зустрів вовка, й той пообіцяв зробити його щасливим, після чого рід почав вважати вовка своїм прародичем. У багатьох народів вождь-предок роду володіє потаємними знаннями, що дають йому змогу ставати вовком. У давньогерманському епосі бог воїнів-вовків Одін у потойбічному світі бенкетує з героями, загиблими в бою і годує двох священних вовків, що супроводжують його як собаки.
    У багатьох традиціях: хетській, іранській, грецькій, германській воїнів називали вовками. Уявлення про вовчу зграю як єдину злютовану дружину відоме сванам (гірській етнічній групі грузинів). Як свідчить історик Л.Залізняк, однаково називали вовчу зграю і дружину воїнів в осетинів, нащадків стародавніх іранців. Прізвисько грузинського царя Вахтанга І Горгослані буквально означало "вовкоголовий". Хетський цар Хаттусіліс, звертаючись до війська, закликав його бути в єдності — як "рід вовка". Про воїнів-вовків знали тюркомовні та монголомовні степові народи: вовка вважали пращуром Чінгісхана, вовчу голову зображували на знаменах стародавні тюрки. Скандинавські саги оповідали про воїнів-звірів, які не знали страху, сорому й жалю. "Берсеркери" ("перевтілені у ведмедів") — учасники багатьох лицарських загонів у різних країнах Європи, де донедавна широко побутували легенди про перевертнів та вовкулаків. І Усі ці факти, як свідчать учені, пов'язані з обрядом навчання та посвячення у воїни, що відбувалося в чоловічих військових спілках, які складалися з воїнів-вовків.                                                                                                         У "Слові про Ігорів похід" також присутній образ воїна-вовка. Про князя полоцького, Всеслава, який легко перекидається вовком, сказано: "Сам вночі вовком бігав". Волхв Всеславич міг "до півнів" добігти із Києва у Тьмутаракань. У Іпатіївському списку під 1097 р. оповідається про хана Боняка, який умів "говорити" з вовками: "... і коли наступила опівніч, то Боняк, уставши, від'їхав од війська і почав вити вовчим голосом. І відвився йому вовк, і стало багато вовків вити. Боняк тоді, приїхавши, сказав Давидові: "Побіда нам є над уграми завтра".
    Геродот, розповідаючи про неврів — племена, що жили біля верхів'їв Дніпра, Прип'яті та Південного Бугу, утаємничував читача: "Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни. Бо скіфи і елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною".
    На браслеті з Галичини, що його описує Б.Рибаков у своєму дослідженні "Язичництво давньої Русі", зображено вовка, який перекидається біля ніг жінки, що тримає в руках чи то солому, чи то хмиз. По два вовки чи собаки зображено на кам'яних стелах, знайдених в українських степах неподалік сіл Сватове та Керносівка. У те, що вовк належить до предків, зачинателів роду, вірили дуже давно, особливо на Поліссі. Вірування ці збереглися почасти й дотепер. Розповідали, що коли вовки оточать чоловіка, то слід назвати ім'я котрогось із померлих родичів. Це змусить сіроманців піти геть. Зустрівшись із вовком, ніколи не можна було кричати: "Вовк!", бо скаже: "Щоб ти вмовк!" — і тоді нікого не докличешся. Саме слово "вовк" у лісі вимовляти забороняли. Вовка лагідно називали "старим", "дєдьком", "хорошим паном". Подекуди на Гуцульщині в колядницьких обходах (що символізували прихід померлих родичів) разом із "ведмедем" брав участь ряджений "вовк", звіра кликали на Коляду за родинний стіл. У західних поліщуків серед колядницьких масок була й маска вовка. Як свідчить відомий етнолог В. Давидюк, одягання масок в українців було пов'язане із вшануванням родового божества. Водночас прізвища Вовк, Вовчик, Вовкун дуже поширені в Україні, так само, як і вуличні прізвиська, які часто пояснювали тим, що дід у цьому роду перекидався вовком.
    Українські легенди про створення світу і всього живого в ньому оповідають, що вовка створив чорт. Якось він прийшов до Бога й поскаржився, що люди зовсім не стережуть своєї худоби. Бог, аби люди боялися пускати корів та овець без нагляду, звелів чортові зліпити із глини вовка. Та спочатку вовк вийшов завеликим, і Бог наказав обстругати його. Чорт узявся обстругувати вовка, і з великих стружок стали шершні, з менших — мухи, а з найменших комарі. Обструганий же вовк страшенно розлютився з болю і сказав Богові, що їстиме не тільки худобу, а й людей. Чорт привів вовка до людей і нацькував його на першого ж чоловіка, який зрештою вовка перехитрив, випросившись перед смертю помитися та "витертися" вовчим хвостом. Побитий вовк зрештою кинувся на чорта. Тепер, коли вовк біжить із роззявленою пащею, люди не чіпають його, інакше чорт утече від вовка — й кинеться знову на людину. Українці також вірили, що вовки їдять чортів — і якби не вовки та грім, від якого часто гинуть чорти, то їх розвелось би стільки, що й "світу Божого не було б видно". Подібна легенда є і в естонців, у яких вовки поїдають не тільки чортів, а й неспокійних небіжчиків, котрі ходять по цьому світу.
    Св. Юрій в українському фольклорі — розпорядник і охоронець вовків, він роздає їм здобич, наказує, кого й де можна з'їсти. Деякі дослідники вбачають у цьому образі наступника бога воїнів-вовків Одіна. Подекуди в Україні вовків називають Юрієвими собаками. Часто оповідають і про опікування св. Юрія вовкулаками. Так, один чоловік, якого відьма пустила вовком, довго бігав лісом і захотів їсти. Раптом він угледів св. Юрія на білому коні. Той теж помітив перевертня, зупинився і свиснув. На його свист вибіг із лісу вовк, якому святий сказав: "Візьми цього свого товариша і покеруй ним, тому що він ще недосвідчений і не може сам собі роздобути їжі". Св. Юрій призначає на їжу вовкам не тільки тварин, а й людей. На Харківщині розповідають, що один чоловік захотів на власні очі побачити св. Юрія на коні, за яким біжить вовча зграя. Уночі він пішов до лісу й виліз на дерево. Справді невдовзі він побачив святого: Юрій зліз із коня, сів на траві, а його оточили вовки. Усім вовкам святий Юрій вказав на їхню вечерю, а одному старому кривому вовкові нічого було вже дати на поживу. Тоді Юрій сказав йому: "А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі!". Та й поїхав собі. Усі вовки порозбігалися, а кривий сів під дубом чекати, коли той чоловік злізе. Довго вони так сиділи, аж чоловік пересидів вовка. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди, і почав проситися, аби вони прийняли його до себе. Ті прийняли, нагодували, й він цілий день допомагав їм. А ввечері, вкладаючись спати, чоловік і почав благати всіх: "Люди добрі, бережіть мене від вовків! Вік на вас за те працюватиму!". Вони й поклали його поміж себе, вкрили свитами та й поснули. Вранці прокинулися — а його й місце вихололо. Вовк таки з'їв призначену здобич.
    Інша легенда розповідає про вовка, який відняв останній шматок хліба у злидаря, за що св. Юрій присудив йому три роки працювати на того чоловіка. Вовк перекинувся хлопцем та й почав у того злиденного господаря ковалювати. Спочатку викував три ножі, які господиня продала, купивши за те хліба й заліза, а далі так розширив своє ковальське господарство, що почав і старих людей на молодих перековувати. Отже, як бачимо, вовкочоловік або чоловікововк володіє потаємними знаннями, недоступними багатьом. Саме такий тип вовка — мудрого хижака. Крім нього, виокремлюють іще вовкулаку, який може бути чаклуном і сам довільно перекидається вовком; вовкулаку-строкаря, на якого у визначений час "таке найде" - й він мусить перекидатися цим звіром; вовкулаку-ізгоя, якого пустили вовком, помстившись; вовкулаку-молодого, що став вовком під час весілля. Таку детальну класифікацію розробив дослідник цього питання В. Давидюк. Він же враховує ще й вов- кулачок, якими часто стають наречені.
    Слово "вовкулака" вчені тлумачать по-різному: як "вовча шерсть", "вовче кодло, рід", навіть "вовковедмідь". Те, що хлопець-перевертень мав безпосередній стосунок до обряду посвяти в дорослі чоловіки, у воїни, а також до вовка-предка, яким вважали його певні племена, засвідчують численні перекази.
    Дуже давно були такі люди, які могли набувати звіриної подоби або ж робити інших вовками. Чарівники перекидалися вовками вночі, а вдень знову поверталися до звичного життя. Перетворені ж на вовків звичайні люди дуже мучилися від того. Вони бігали лісом, завивали по-вовчому, жили в барлогах, а при цьому почувалися людьми. Аби перетворити людину на вовка, варто було тільки накинути на неї вовчу шкуру і прошепотіти закляття. Або ж підперезати зачарованим ременем чи ликом. Перекинувшись тричі через застромлений у землю ніж — догори лезом, вовчою шерстю обростали відразу, щойно ставши на ноги. Та головне — знати слова, які чаклуни й відьми завжди тримали в таємниці.
    Особливо легко піддавалися їхнім чарам наречений та наречена, а також їхні весільні гості. Щоб молоді не стали вовкулаками, вирушаючи до нареченої, староста або дружко мав проказати: "Між трьома дорогами, між трьома ланами лежить чоловік Никін без рук, без ніг, без очей, без речей, без плечей. Як той чоловік Никін нічим не владіє, так на хрещеному рабові Божому архітриклину (ім'я дружка) і на молодому князю (ім'я молодого) і на молодій княгині (ім'я молодої) і на його поїзду ніхто нічого не завладіє. Во віки віків, амінь".

    Розповідають, закохався у красуню Марію відьмин син і довго ходив за нею, аж поки відьма не прийшла сватати дівчину. Старий козак, Маріїн батько, вигнав її з хати ні з чим. Із того дня всі корови в господі старого почали давати, замість молока, кров. Незабаром знахарка, яку прикликали, відшептала корів — молоко знову з'явилося. Та раз на тиждень — саме того дня, коли відьма наробила лиха, із вимені все одно текла кров. Минуло кілька тижнів — і Марію засватали за сотникового сина. Весілля почалося весело та щасливо. Тільки під час вінчання люди помітили стару відьму на середині перехрестя доріг. Сказали про це дружбі, та він Не зауваживїсобі цього. Щасливі молоді вийшли із церкви в оточенні весільних гостей і вирушили кіньми додому. Та щойно передні колеса воза торкнулися перехрестя, молодий князь і княгиня (так називали колись наречених) стали вовками й обоє стрілою помчали до лісу, що виднівся на обрії. Гості остовпіли, проте встигли помітити відьму, що розтанула, наче дим. Та ще ніж — він
лезом догори виблискував на перехресті. Старий батько заплакав-затужив і послав за сином, який служив у війську. Приїхав молодий козак і, добре все розвідавши, зробив засідку біля обори — того дня, коли корови давали кров, замість молока. А опівночі вигулькнула з мороку відьма. Схопив її тоді за волосся та й почав періщити батогом, аж поки не випитав, як повернути сестрі та зятю людську подобу. "Ну, — каже відьма, — умів ти мене зловити, дай же тепер слово, що не вб'єш мене, коли правду тобі скажу". І коли козак пообіцяв зберегти їй життя, відьма дала йому тоді жмуток свого волосся, щоб він зробив із нього заряд для пістоля. Вистреливши в зачаклованих вовкулаків, він зможе перетворити їх на людей. Так і сталося, коли біля одного села козак побачив двох змучених вовків із сумними людськими очима...
    А то, було якось, ішли два товариші: один такий, що знав усяку всячину, а другий — звичайний собі парубок. Отой, що знахарем був, і каже: "А давай-но вовкулаками поперекидаємось та дівчат полякаємо". От він сам перекинувся, товариша вовком зробив — та й пішли вони до дівчат. Нажахали всіх на вечорницях і прийшли під вербу — відкидатися. Той, що знав усе, — знов став таким, як і був, а товариш його перекидався-перекидався та так вовкулакою в поле й побіг... І ходив він до самісінького Різдва. Та не їв нічого, бо ж вовкулаки не можуть, як справжні вовки годуватися, хіба вкрадуть де шматок хліба в людини, що їде дорогою, або ж облизують ті місця на деревах, до яких люди руками колись торкались. Прийшов на Святвечір оцей вовкулака під батьківську хату та зазирає у вікно. А мати саме розкладає ложки на столі, батько з братами сідають вечеряти. "Оце тобі, старий, а це тобі, сину", — каже мати. А вовкулака як завиє під вікном. Всі й полякалися. Вибігли та до вовка, та давай його бити. Старший син як ударив сірого по спині — так на ньому шкура вовча і луснула. "Постій же, не бий мене, я твій брат", — почувся голос. Мають вовкулаки під пахвою таку ямку, в якій сходяться кінці шкури, через неї і виходить чоловік назовні. Засобами перетворення також були ярмо, ремінь, стрічка, житнє перевесло, мотузка чи пояс, ніж, свічка, пробігання поміж ногами тієї людини, яка пустила вовком.
    Найчастіше вовкулаками ставали на Різдво — такі вірування існували в Галичині, що було пов'язано з "вовчими днями" — періодом, який починався пізньої осені й закінчувався на Коляду. У цей час вовча зграя активізувалася, навчаючи молодняк. Часто короткий зимовий день, сонячне затемнення пояснювали тим, що небесний вовк проковтнув сонце. На Коляду припадало й повернення вовкулаки — як завершення певного одно-, три- чи семирічного циклу, яким означали вовкулакування. Саме стільки років тривали воєнні походи воїнів-вовків під час ініціації — посвячення юнаків у дорослі чоловіки.
    Після такого посвячення юнаки здобували право одружуватися. Звідси — уявлення про нареченого-вовкулаку та викрадення дівчат вовками. В одній із пісень ідеться про такого, він, не боячись матері, що вийшла до нього з коцюбою, викрадає дівчину. Звідси еротична символіка вовка у фольклорних текстах, де акцентовано увагу на його непомірно великих статевих ознаках.
    Окремо слід сказати про "вроджених" вовкулаків, саме вони мали здатність перетворити іншу людину на вовка. Якщо вагітна жінка "в таку годину" побачить живого вовка, то дитина народиться вовкулакою. Таке ж може трапитися, коли майбутня мати ненароком з'їсть м'ясо загризеної вовком тварини. Вовкулака народиться й після зачаття "проти святої неділі". "Вроджені" з'являлися на світ не головою, а ногами, а також мали при народженні зуби. Саме таким вважали отамана-характерника Івана Сірка. Татари звали Сірка шайтаном. Розповідають, що отаман був надзвичайно сильним і ніяк не міг померти, його не брала ні шабля, ні куля. Легко Сірко міг нібито перекидатися вовком та хортом, й саме його прізвище безпосередньо вказувало на його "вовче" поводження й було, слід гадати, козацьким прізвиськом.
    Такі перекази не поодинокі: в українському фольклорі існує, крім того, казковий Сученко, народжений собакою тощо. Чарівні казки зберегли й образ залізного вовка, який допомагає герою здобути дружину. Інша — в записі Марка Вовчка — натякає на подружнє життя жінок із вовками: "Була така пані, що любила вовка. Зробили їй ковалі залізного вовка, взяла вона його у покої, так ним тішиться, так йому їсти дає, і їсти, і пити, а він не хоче ні їсти, ні пити. Так йому Бог дав, що він ожив...". Зрештою, залізний вовк, подушивши усю худобу в господарстві, добирається й до самої пані. Бо сказано: "Скільки вовка Не годуй — він усе в ліс дивиться".                     

Категорія: Українська міфологія | Додав: Ekzor (26.03.2011)
Переглядів: 2308 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1042
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz