Делегація Далекосхідної Республіки таки прибула неофіційно до Вашингтона, хоч і не була допущена до переговорів. Вона відіграла велику роль у розкритті загарбницьких планів окремих держав на Далекому Сході. Маючи у своєму розпорядженні секретні документи, делегація ДСР почала публікувати їх в американській пресі.

   В першій групі документів повідомлялося про домовленість японської дипломатії з отаманом Семеновим та іншими білогвардійцями щодо наступу на Амурську область. У новорічних газетах США публікувалися подробиці франко-японських таємних переговорів та угод під заголовками: «Розкриття франко-японської змови!», «Франція хоче вимести США з Азії» та ін.
    Через 4 дні американські газети вмістили матеріали про брехливість японської дипломатії та її дії на Далекому Сході, про прагнення Японії до загарбань у Росії. Це була сенсація. Французькі та японські делегації намагалися викрутитися, але їхні пояснення ще більше загострювали невдоволення США.
Вашингтонська конференція 9 держав тривала з 12 листопада 1921 р. до 6 лютого 1922 р. Були присутні також представники британських домініонів та Індії. Тому вважалося, що в конференції брали участь 14 держав.
    На урочистому відкритті Вашингтонської конференції було оголошено, що всі засідання будуть відкритими, а виступи делегатів публікуватимуться у пресі. З великим галасом повідомлялося про відміну таємної дипломатії. Але все це виявилося риторикою. Фактично тексти договорів погоджувалися за кулісами, всі основні питання вирішувала «Велика трійка» — Ч. Юз (США), А. Бальфур (Англія) і С. Като (Японія).
    Характерно, що на першому ж засіданні главі делегації Франції А. Бріану навіть місця за центральним столом не дісталося, і він був змушений сісти збоку, що просто приголомшило французьких дипломатів. Тільки в кінці засідання американський офіцер поступився йому місцем. Пізніше про «договір 4-х» делегація Франції дізналася лише за два дні до його підписання. Ще менше рахувалися з Італією та іншими країнами. Американська дипломатія навіть у таких питаннях брала реванш за невдачі в Паризькій конференції.
    Офіційний порядок денний містив тільки два питання: І) обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами війни; 2) тихоокеанське та далекосхідне питання.
    Питання про англо-японський воєнний союз, термін якого закінчувався в 1921 р., в порядку денному не значилося, але стало предметом залаштункової політичної боротьби. В результаті цієї боротьби США, Англія, Японія і Франція домовилися поважати колоніальні володіння одна одної й взаємно гарантувати їх безпеку.

    Цю домовленість було втілено в кількох договорах.
  1. США, Англія, Японія і Франція підписали «Договір 4-х» (13 грудня 1921 р.) — трактат про взаємну гарантію недоторканності їхніх островних володінь на Тихому океані. Договір укладено на 10 років з умовою (вона мала надзвичайне значення), що після його ратифікації англо-ятюнський воєнний союз 1911 р. втрачає свою силу (ст. 4). Глава японської делегації потім сказав англійському колезі: «Ви влаштували союзові блискучий похорон». Проте фактично це був результат дій і політичної перемоги американської дипломатії, яка, до речі, зробила у відповідь поступку Японії — США визнали її права на мандат Ліги Націй щодо островів Маріанських, Мар-шаллових та Каролінських. «Договір 4-х» юридично оформив принцип партнерства великих держав на Тихому океані.
Вашингтонський «четверний договір» не міг бути тривким, оскільки не розв'язав суперечностей між його учасниками і не враховував інтересів колонізованих народів Далекого Сходу.
  2. Другий договір — трактат між США, Англією, Японією, Францією та Італією — «Договір 5-ти держав» був підписаний 6 лютого 1922 р. терміном на 15 років і стосувався обмеження морських озброєнь. Укладанню цього договору передувала дуже гостра дискусія на конференції.
Юз запропонував припинити будівництво наймогутні-ших військових дредноутів (у США не вистачало баз, великі кораблі не проходили через Панамський канал), виключити частину старих кораблів, установити максимальний тоннаж одного лінкора в 35 тис. т, протягом 10 років їх не будувати і т. п. Це була сенсація. Газети писали, що, коли Юз говорив про припинення будівництва лінкорів, не попереджений заздалегідь англійський адмірал лорд Бітті нагадував бульдога, який дрімав на сонці й раптом одержав стусана від зухвалого перехожого.
Проте Англія підтримала Юза: її флот вимагав величезних витрат, від старих кораблів хотіли позбавитися, уряд прагнув підвищиш якість кораблів за рахунок скорочення їх кількості. Японія заперечувала лише проти запропонованого Юзом співвідношення загального тоннажу лінкорів для США, Англії й Японії — 10:10:6. Японська делегація вимагала встановити співвідношення 10:10:7. Американська делегація пригрозила: якщо японці будуть затинатися, то Сполучені Штати будуватимуть по 4 кораблі на кожний японський корабель.

    Серйозні суперечки з цих питань виникли в Англії та Франції. Англія не зуміла домогтися скорочення сухопутної армії Франції в Європі, тому стала вимагати скорочення французького підводного флоту. Спочатку вона пропонувала взагалі ліквідувати цей флот у всіх країнах. Але Франція не тільки категорично заперечила проти цього, але й не погодилася навіть на його скорочення. Ьріаи відверто заявив: «Англія вживає запобіжних заходів проти нас, а ми бажаємо вжити запобіжних заходів проти Англії*. Після безрезультатної дискусії питання про підводний флот залишилося невирішеним.
    У «Договорі 5-ти держав» було встановлено співвідношення розмірів лінкорів — 10:10:6:3,5:3,5; тобто для США, Англії, Японії, Франції й Італії загальний тоннаж лінкорів визначався відповідно (в тисячах тонн) — 526 (18 кораблів): 559 (20 кораблів): 301 (10 кораблів): 221 (10 кораблів): 183 (10 кораблів). Держави зобов'язувалися не будувати лінкорів водотоннажністю більше ніж 35 тис. т кожний.
    Договір не містив обмежень для крейсерів та підводних човнів. Заборонялося створювати нові морські бази в центральній та західній частинах Тихого океану. США й Англія не могли мати бази ближче 5 тис. км до Японії, тому США позбавилися можливості будувати такі бази на Філіппінах та острові Гуам. Англія ж зберігала право зміцнювати Сінгапур.
    «Договір 5-ти держав» установлював глобальну військово-морську рівновагу великих держав. США утвердилися як наймогупшиа морська держава, досягли паритету з Англією за тоннажем важких кораблів. Зате Англія зберегла лідерство в надводному флоті.
    Стратегічно більше виграла Японія. Договір не містив обмежень щодо підводних човнів і кораблів середнього тоннажу. США й Англія позбавилися права будувати нові морські бази біля Японії. Тож у випадку шини США або Англія могли зосередити лише 1/3 свого флоту в Тихому океані.
    «Договір 5-ти держав» був наскрізь пройнятий духом гострих суперечностей між державами. Через це він не міг вирішити і, природно, не вирішив проблеми обмеження морських озброєнь. Навпаки, він підштовхнув великі держави згодом до нового бурхливого піднесення військово-морського будівництва.
  3. Третій договір, підписаний в останній день роботи Вашингтонської конференції (6 лютого 1922 р.), — трактат між усіма учасниками — «Договір 9-ти держав». Він визначав принципи й політичні зобов'язання держав-учасниць щодо Китаю.
    Китай у той час був поділений між Північним (Пекінським) і Південним (Кантон ським) урядами. Фактично вони правили лише кількома провінціями, в інших боролися за владу й чинили нескінченні перевороти численні феодали й генерали. В Маньчжурії, Шаньдуні, Порт-Ар -турі й Дайрені хазяйнували японці, в Тибеті й Вейхайвеї — англійці. Китай був роздрібнений на окремі автономні провінції й «зони впливу» іноземних держав.
    У Південному Китаї Сунь Ятсен, лідер Гоміньдану (націоналістичної партії), обраний у травні 1921 р. президентом Китайської Республіки, правив до своєї смерті в 1925 р. Він листувався з В. І. Леніним, приймав радянських представників (зокрема в січні 1923 р. А. Иоффе, з яким підписав угоду про підтримку радянською Росією об'єднання Китаю та забезпечення його незалежності від великих держав). Сунь Ятсен відмовився посилати своїх представників на   Вашингтонську конференцію в склади пекінської делегації, не визнав рішень конференції.
    Великі держави визнавали Пекінський уряд (ще загравали з багатьма генералами, правителями окремих провінцій). Пекінська делегація на конференції виступала у Вашингтоні від імені всього Китаю й прагнула досягти перегляду договорів на основі зміцнення суверенітету Китаю. Вона підтримувала американську пропозицію про «відкриті двері й рівні можливості» всіх держав, наполягала на відмові Японії від «21-ї вимоги», на поверненні Шаньдуну та інших китайських територій, де хазяйнували окремі іноземні держави.
Обговорення «китайського питання» було дуже гострим і напруженим. Китайська програма в цілому була відхилена, ряд її пунктів знайшов відображення в американському проекті договору. У своїй політиці щодо Китаю учасники «Договору 9-ти» зобов'язувалися «поважати суверенітет, незалежність і територіальну та адміністративну недоторканність Китаю» як нейтральної держави «з метою дійсного встановлення й підтримки принципу рівних можливостей для торгівлі та промисловості всіх націй на території Китаю» (стаття І). У цьому та ще в принципі «відкритих дверей» і ліквідації «зон впливу» (стаття ІІІ) полягав головний зміст «Договору 9-ти держав».
    Договір був спрямований проти зазіхань Японії на монопольне хазяйнування в Китаї. Вважаючи таку спрямованість важливим досягненням дипломатії США, державний секретар Юз пізніше підкреслював, що «завдяки ньому договору «відкриті двері» в Китаї стали, нарешті, реальністю».
    Під тиском Сполучених Штатів, які пригрозили відновити гонку морських озброєнь, Японія погодилася на фактичну відмову від більшості привілеїв за угодою «21-ї вимоги». 4 лютого 1922 р. (напередодні закінчення Вашингтонської конференції) вона змушена була підписати угоду з Китаєм про повернення йому Шаньдуну в шестимісячний строк з викупом колишнього німецького майна за 66 млн франків золотом і виведенням звідтіля японських військ.
    У цілому «Договір 9-ти» означав створення єдиного фронту колоніальних держав на чолі з США щодо спільної експлуатації Китаю й певну політичну поражу Японії та Англії, не кажучи вже про явний реванш США перед французькою дипломатією. Проте Японія тоді так і не віддала орендовані Порт-Артур і Дайрен, Англія ж підписала угоду з Китаєм про «готовність» повернути йому орендовану територію Вейхайвею, але обіцянки цієї не виконала.
    Вашингтонські договори доповнили систему Версальських договорів, зафіксувавши баланс сил великих держав. Разом вони встановили Версальсько-Вашингтонеьку систему міжнародних відносин, яка забезпечила тимчасову стабілізацію міжнародного становища.
Вашингтонські рішення продемонстрували перемогу американської дипломатії, посилення впливу США на міжнародній арені як провідної держави світу.
Крах Версальсько-Вашингтонської системи міжнародних відносин та його причини. Версальсько-Вашингтонська система зафіксувала й оформила результати першої світової війни, визначила нове співвідношення сил у Європі й на Далекому Сході;
    Ти чи могла вона бути тривалою й стійкою?
    Саме життя показало неміцність Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнного устрою міжнародних відносин, її крах у близькому майбутньому був неминуним.