Австрія в кінці XVII ст. - XVIII ст. - Різне - Всесвітня історія - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 03:14
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Всесвітня історіяРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Історія Росії [4]
Історія Німеччини [7]
Історія Франції [8]
Історія Англії [11]
Історія країн Скандинавського пів-ва [1]
Історія Іспанії [4]
Історія країн Латинської Америки [5]
Історія Китаю [5]
Історія країн Азії та Африки [18]
Різне [15]
Історія країн Північної Америки [4]
Історія Стародавньої Греції та Риму [7]
Історія Японії [5]
Історія Південних та Західних слов'ян [11]
Загадки цивілізацій [3]
Нумізматика [2]
Міфологія [0]
Монархи світу [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Файли » Різне

Австрія в кінці XVII ст. - XVIII ст.
07.03.2010, 20:44
    За Карловицьким миром 1699 року з турками, австрійські Габсбурги отримали Східну Угорщину і Трансільванію, а також Хорватію і частину Словенії - слов'янські землі, що отримали найменування «військового кордону». Трохи пізніше, за Утрехтським і Раштаттським миром, внаслідок війни за іспанську спадщину, до Австрії відійшли іспанські Нідерланди, а також великі володіння в Італії: Ломбардія з Міланом, Неаполь і Сардинія. Південноіталійські провінції до середини XVIII ст. були повністю втрачені Габсбургами, але Північноіталійські володіння залишалися в їхніх руках аж до другої половини XIX ст. За Пожаревацким (Пассаровіцьким) миром 1718 року Австрія отримала від Туреччини ще ряд земель - Банат, іншу частину Славонії, Північну Боснію, значну частину Сербії з Белградом і частину Валахії. Більша частина цих земель, правда, була незабаром теж втрачена (по Бєлградським миром 1739), але вплив Австрії на Балканському півострові все ж таки зберігався і в наступні десятиліття. 
    В результаті першого поділу Речі Посполитої у 1772 р. до численних володінь Габсбургів додалися ще польські та українські землі. У результаті всіх цих приєднань національний склад Австрійської держави став відрізнятися надзвичайною строкатістю. Принаймні до двох десятків різних народів входило до складу Австрійської монархії у XVIII ст.: німці, чехи, словаки, словени, карпатські і галицькі українці, поляки, серби, хорвати, угорці, румуни, італійці й інші, причому в загальній масі населення перше місце за чисельністю займали слов'янські народи. 

   Централізація управління і бюрократизація державного апарату 

    Приєднані до Австрії насильно, в результаті воєн і складних дипломатичних інтриг (зокрема, шляхом використання Габсбургами свого становища династії, з якої незмінно вибиралися імператори Священної Римської імперії), народи Габсбурзької монархії все більше відчували своє безправне становище і несумісність своїх національних інтересів з інтересами панівного класу Австрії. Однак класова солідарність феодалів всіх національностей в справі придушення селянських заворушень, які майже безперервно тягнуться через XVII і XVIII століття, а також виникнення більш-менш стійких економічних зв'язків між окремими частинами Габсбурзької монархії, перетворення у XVIII ст. Відня у великий економічний центр Дунайського басейну - все це обумовило відносну міцність австрійської багатонаціональної держави. 
    Централізаторські тенденції в політиці Габсбургів особливо посилилися з другої половини XVII ст. Зазнавши поразки в боротьбі за панування в Європі, австрійські Габсбурги після закінчення Тридцятирічної війни зосередили всі зусилля на найважливішій задачі -  зміцнення політичної єдності своїх різноплемінних володінь. 
    Вирішенню цього завдання повинно було служити перш за все посилення католицької реакції. Імператорські укази 1651-1657 рр.. наказували насильницьке навернення протестантів у католицтво і нещадне переслідування завзятості. Леопольд I (1658-1705) проводив політику католицької реакції в угорських та слов'янських землях. 
    В останні десятиліття XVII ст. Габсбурги зміцнюють вже раніше існуючі центральні урядові установи у Відні і створюють нові: Державна рада, Королівська канцелярія, Військова рада при імператорі, Комерц-колегія і інші. Їхня діяльність виявляє таке ж прагнення підпорядкувати своєму повному контролю адміністрацію провінцій, які спостерігалися в німецьких князівствах. Однак централізація і бюрократизація апарату не досягли тут таких успіхів, як, наприклад, в Бранденбурзі. Попри зусилля Габсбургів їх спадкові землі ще довго зберігали риси феодальної роздрібленості: історично склалися привілеї провінцій; особливі провінційні ландтаги і сейми, невпевнені дії центральної влади в галузі фінансів; провінційні намісники, які обираються станами з лав місцевої аристократії; митні перегородки між провінціями і т. д .

Політика меркантилізму 

    Серед різних областей австрійської багатонаціональної держави економічна гегемонія у другій половині XVII ст. і першій половині XVIII ст. все більше переходила до Австрії. Однак у порівнянні не тільки з Англією, Голландією, Францією, але навіть з деякими німецькими князівствами Австрія була економічно відсталою країною. Промисловість Австрії була зосереджена головним чином у Відні і взагалі в районі Нижньої Австрії. Вона носила до кінця XVII ст. в основному ще ремісничий характер і була відносно слабко розвинена. У Відні з її 100-тисячним населенням налічувалося до кінця XVII ст. всього 1679 майстрів і 4111 підмайстрів, причому перше місце за чисельністю займали представники таких професій, як садівники, кравці, ювеліри і т. п. Мануфактура не тільки централізованого, але і розсіяного типу до цього часу ще тільки починала розвиватися. 
    Ринкові відносини не були широкими. Зв'язок Австрії навіть з сусідніми провінціями - Штірія, Карінтія і Тіроль - був ускладнений через відсутність хороших доріг. Австрія вивозила порівняно мало виробів своєї промисловості за кордон. Навпаки, промислова сировина і напівфабрикати - вовна, льон, пряжа, руда - вільно і в значній кількості експортувалися в інші країни, на шкоду розвитку австрійської промисловості. 
    Все ж ряд фактів свідчив про розпочаті економічні зрушення. Сільська домашня промисловість на початку XVIII ст. до певної міри була вже пов'язана з скупниками, які, купуючи її вироби, частиною експортували ці товари (наприклад, пряжу) за кордон. Поряд зі старими (дзеркальне, скляний) виникали нові виробництва: фарфорове, меблеве, паперове. 
    Особливо характерним в зазначений період є зростання великого торговельного капіталу, який прагнув домогтися від уряду монополії не тільки в сфері торгівлі, а й в області промислового виробництва. Уряд у фіскальних цілях вельми охоче продавав патенти на монопольну торгівлю певними товарами. Майже вся австрійська велика торгівля, особливо зовнішня, була зосереджена в руках небагатьох капіталістів - аппальтаторів. Великі купці і що стояли близько до двору аристократи прагнули купувати патенти, які приносили великі бариші. Торговельні та промислові компанії в Австрії відіграли велику роль у накопиченні капіталів. Але система монополій затримувала зростання дрібного і середнього капіталу, зайнятого безпосередньо у виробництві, не дивлячись на те, що уряд, виходячи з фіскальних інтересів і військово-господарських потреб, проводив політику заохочення промисловості і виділяв певну, втім незначну, частину державних коштів на розвиток великого капіталістичного виробництва. 
    Молода австрійська буржуазія висунула зі свого середовища теоретиків цієї політики. Ще в 60 - 70-х роках XVII ст. в Австрії з'являється велика кількість письменників, які пропагували модну тоді «національну економію», розвивали ідеї меркантилізму, відстоювали думку про необхідність створювати та заохочувати вітчизняне велике промислове виробництво. Найбільш видатними представниками австрійського меркантилізму цього часу були: Філіп Вільгельм фон Хернігк (1638-1713), Йоганн Йоахім Бехер (1635-1682) і Вільгельм Шредер (1640 - 1688). 
    У «Десяти правилах меркантилізму» Хернігка зустрічаються як старі вимоги меркантилістів (заборона експорту золота і срібла, пошуки в першу чергу зовнішніх ринків), так і нові положення, що мали на увазі розвиток у країні власної великої промисловості (заборона ввезення іноземних промислових товарів, якщо їх можна зробити в своїй країні, припинення вивезення сировини і т. д.). 
Хернігк, і Бекер, і Шредер були не лише теоретиками, але і практиками, які (особливо два останніх) в якості вищих чиновників користувалися відомим впливом при віденському дворі. Хернігк у своїх роботах критикував уряд за його пасивність, млявість і нерішучість у питаннях «національної економії». І Бекер, і Шредер, ближчі до двору, створили деякі великі підприємства за безпосередньої підтримки уряду. Бехер заснував Східну торгову компанію, котра організувала у свою чергу ряд мануфактур, які виробляли шовкові нитки, панчохи, стрічки, шовкові та вовняні тканини, лляні полотна, оксамит, взуття, дзеркала. Праця робітників в централізованій мануфактурі широко поєднувалася з використанням робітників-надомників. Чисельність останніх навіть дещо перевищувала кількість мануфактурних робітників у власному розумінні цього слова. У компанію входили і приватні особи на правах акціонерів. Ця наполовину державна, наполовину приватна компанія проіснувала, однак, недовго. Вона розпалася частково внаслідок недостатньої підтримки з боку держави, частково внаслідок низького економічного рівня країни, панування цехової організації ремесла і торгівлі. 
    Важливе значення для економічного розвитку Австрії в першій половині XVIII ст. мали такі заходи, як підстава у Відні в 1703 р. державного банку, проведення ряду шосейних доріг, що зв'язали Відень із Адріатичним морем, Карінтією, Штирією і Тіролем, будівництво морських гаваней у Фіуме і Трієсті, заснування низки нових торгових компаній. У цей час була створена і австрійська Ост-Індійська компанія, що існувала, однак, дуже короткий час і не досягла будя-яких помітних успіхів. Організація банківського кредиту, контроль за експортом та імпортом проводилися австрійським урядом більш-менш послідовно, особливо в другій половині XVIII ст., у період «освіченого абсолютизму».

Аграрний лад 

    У самій Австрії у XVIII ст. вже не існувало особистої кріпосної залежності. Селяни в масі були вільними власниками, що сиділи на землі світських і духовних сеньйорів і платили їм грошову ренту. У цьому відношенні становище селян в австрійському селі було трохи більш сприятливим порівняно з становищем селян Чехії, Угорщини, а також Штирії, Карінтії і Крайни, в яких панувало кріпацтво. Оскільки у Австрії селяни й феодали належали до однієї національності, тут не існувало того національного гніту, який відчувався в багатьох інших провінціях Габсбурзької монархії. В австрійському селі XVIII ст. селянське господарство все більш зв'язується з ринком. Виділяється верхівка селян, які торгували, засновували промислові заклади; вони експлуатували працю наймитів і ремісників. У той же час у селі зростає прошарок бідняків, позбавлених зовсім або частково можливості вести самостійне господарство. Багато хто з таких бідняків-селян займалися ремеслом, працюючи на скупників і мануфактуристів. 
    Однак і в австрійському селі феодальний гніт відчувався досить сильно. Дворянство було власником переважної маси орних земель, лісів, луків і т. п. Крім чиншу, феодали стягували з селян ряд інших поборів і платежів. Збереглася й панщина (в кількості 10-12 днів на рік). На селян лягали численні державні податки. Землевласники, не задовольняючись отриманням феодальної ренти, захоплювали селянські наділи і особливо общинні угіддя й ліси. У маєтках австрійських дворян розроблялися копальні, соляні копальні, були пивоварні та горілчані заводи мануфактурного типу, а також прядильні і ткацькі підприємства. Дворянин, володіючи промисловим підприємством і володіючи різними привілеями, придушували своєї конкуренцією, що зароджувалася, купецьку і селянську мануфактуру і ремесло. Часто-густо дворяни-підприємці поєднували експлуатацію найманої праці з використанням примусової праці; зобов'язуючи залежних селян працювати на своїй мануфактурі, вони частиною зараховували їм цю роботу як панщину, частиною сплачували знижену заробітну плату, як свого роду «зобов'язаним» робітникам. Хоча австрійські селяни, як вже зазначалося, не були особисто залежними, але в руках сеньйорів були такі способи позаекономічного примусу, як станові дворянські права, наприклад, право вимагати, щоб сини і дочки селян працювали наймитами або прислугою в дворянській садибі. 
    Подібно до французького та західнонімецького селянства, австрійські селяни у XVIII ст. сильно страждали і від лихварства, поширенню якого сприяли зростаюче малоземелля, гніт державних податків, підвищення сеньйоріальної грошових поборів та ін.

Категорія: Різне | Додав: Ekzor
Переглядів: 2400 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 4.2/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz