Зовнішня політика Івана Грозного - Історія Росії - Всесвітня історія - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 03:14
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Всесвітня історіяРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Історія Росії [4]
Історія Німеччини [7]
Історія Франції [8]
Історія Англії [11]
Історія країн Скандинавського пів-ва [1]
Історія Іспанії [4]
Історія країн Латинської Америки [5]
Історія Китаю [5]
Історія країн Азії та Африки [18]
Різне [15]
Історія країн Північної Америки [4]
Історія Стародавньої Греції та Риму [7]
Історія Японії [5]
Історія Південних та Західних слов'ян [11]
Загадки цивілізацій [3]
Нумізматика [2]
Міфологія [0]
Монархи світу [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Файли » Історія Росії

Зовнішня політика Івана Грозного
11.05.2010, 21:29

    Ще при Великому князю Івану III оформилися основні напрямки зовнішньої політики Росії: балтійський (північно-західний) напрям, литовський (західний), кримський (південний), а так само Казанський і ногайський (південно-східний). 

    Основним завданням було об'єднання руських земель. Це давало можливість активізувати зовнішньополітичну діяльність. Після приєднання до Москви Пскова та Смоленська при Василі III, основним напрямком стає південно-східний, східний і західний. Головними напрямками Івана IV залишалися східний і західний. Казанська проблема (систематичні набіги на Росію казанських ханів) постійно відволікала Івана Грозного від вирішення балтійської проблеми. Волзький торговий шлях, родючі поволзькі землі так само були дуже привабливі для московського уряду [1, 93]. 

    Перші походи проти Казані (1547–1548 і 1549–1550 рр.) були невдалі. У 1551 році Іван IV почав підготовку до вирішального походу на Казань, побудувавши попередньо фортецю Свіяжськ біля річки Свіяж при її впадінні у Волгу, що зіграла роль опорного пункту для наступу. 1 липня 1552 р. всі московські полки, крім сторожового, зібралися в Коломні. Звідси Військова Рада вирішила рухатися двома колонами. Права колона в складі великого і передового полків та полку правої руки йшла через Рязань і Мещеру, ліва, в яку входили єртаул (легкокінна розвідка), сторожовий і царський полки, а також полк лівої руки – через Володимир і Муром.

    4 серпня 1552 р. обидві колони з'єдналися у Борончеєвому городищі на річці Сура. Вранці, 13 серпня, московська рать прибула до Свіяжська, де її чекали гарнізон фортеці, ополчення з черемисів, чувашів і мордви, татарський загін Шиг-Алея (Ших-Алі), російського союзника, а також суднова рать з артилерією і запасами продовольства. 17 серпня московські війська почали переправу через Волгу, що тривала три дні. Вже один цей факт свідчить про велику чисельність армії Івана Грозного [2, 101].

    19 серпня 1552 р. почалася облога Казані. Цар запропонував татарському хану Едигею здатися, але отримав відмову. Місто оточувала дерев'яна стіна довжиною близько 5 км з 15 вежами. Вона була захищена ровом шириною в 6,5 м і глибиною – в 15 м. Усередині міста розташовувалась цитадель – казанський Кремль, обнесений дубовою стіною з 8 вежами. На схід від Казані, в Арському лісі, татари побудували укріплення, звідки загрожували тилу московських військ. Гарнізон Казані налічував близько 30 тисяч чоловік. 

    21 серпня 1552 р. російські війська почали будувати облогові укріплення. Вже 23 серпня війська стали просуватися до стін Казані. Єртаул, що складався з 7 тисяч вершників, раптово був атакований сильним татарським загоном і виявився розрізаний надвоє. На допомогу дворянській кінноті поспішили стрільці, вогнем з піщалей розсіявши татар. На кінець 23 серпня 1552 р. Казань була повністю оточена. Однак увечері наступного дня сильна буря знищила частину суден із запасами, що ускладнило становище російської армії. Але Іван Грозний був непохитний у прагненні взяти Казань будь-якою ціною. Вони влаштували греблю і відвели річку Казанка від міста, щоб позбавити захисників фортеці води. Однак татари стали брати воду з ключа на березі річки, до якого ходили по підземеллю [3, 16–17]. 

    27 серпня 1552 р. російські війська почали застосовувати проти Казані артилерію. 30 серпня 150 облогових знарядь відкрили вогонь по фортеці, придушивши значну частину татарської артилерії. На Арському полі росіяни спорудили дерев'яну вежу висотою 13 м. На ній поставили 10 гармат і 50 гаківниць (легких гармат з гаком для протидії віддачі) і, підкотивши вежу до фортечного муру між Арськими і Царськими воротами, почали обстрілювати місто з боку Арського поля. 31 серпня армія Івана Грозного розпочала рити чотири підкопи під казанські стіни. Один з цих підкопів був підведений під підземний хід, яким казанці ходили за водою. Хід був підірваний, і після цього в місті стала відчуватися гостра нестача води. Її джерелом залишалися лише міські колодязі. 

    30 серпня 1552 р. невеликі сили росіян увійшли в Арський ліс, були атаковані татарами і своїм відступом підвели ворога під удар основної частини війська. Після цього бою загін Єпанчі з великими втратами відступив у своє укріплення. Проте він не був знищений, і московські воєводи вирішили штурмувати Арську фортецю. 8 вересня 1552 р. вона була взята загоном під проводом князя Горбатого-Шуйського. Єпанча з рештками свого війська утік і більше не міг вже турбувати облогову армію своїми набігами [2, 102]. 

    2 жовтня 1552 р. війська Івана Грозного почали штурм Казані. За два дні до цього був підірваний підкоп у Арських воріт, що знищив захисні споруди перед воротами. Стрільцям, боярським людям і козакам вдалося захопити Арську вежу. Крім того, в стінах фортеці артилерія зробила ряд проломів. Проти проломів татари спішно звели дерев'яні зруби і засипали їх землею. Іван звернувся до татар з пропозицією капітулювати, але вони відповіли: „Ми всі помремо або відсидимося”. Головний удар наносився по східному і південно-західному фасам фортеці, де було найбільше проломів. Російські війська були поділені на шість штурмових колон. Кожна з колон, у свою чергу, була розгорнута в три лінії. У першій лінії йшли козаки та боярські люди. Другу лінію складали головні сили стрільців, а третя лінія слугувала резервом. Загальним резервом був царський полк. О 3 годині ранку 2 жовтня були підірвані підкопи під Арськими і Ногайськими воротами. Після цього по фортеці був відкритий вогонь з усіх гармат. Під його прикриттям війська пішли на штурм. Казань була взята, а саме ханство перестало існувати [4, 66–67].

    Взяття Казані визволило російських людей від войовничих набігів татар, стало народним святом, оспіваним народними переказами та піснями. Після взяття Казані, татари, що входили до Казанського ханства – марі, чуваші, удмурти – продовжували опір ще протягом декількох років. Остаточно він був придушений в 1556 році. Московська влада почала проводити в Казані політику русифікації: навернення до християнства місцевого населення, виселення татар за межі міста в болотисті пустелі. Казань була перетворена в російський адміністративний і торговий центр [5, 173]. 

    Падіння Казанського ханства зумовило долю іншого – Астраханського, що мало важливе стратегічне і торгове значення. Навесні 1556 р. похід на Астрахань очолили стрілецькі голови І. Черемісін і Т. Тетерін, козачий отаман Колупаєв і Писемський. Першим зустрівся з ханськими військами під Астраханню козачий загін Філімонова (500 чол.). Він завдав їм поразки і почав чекати підходу сил Черемісіна, так як від полонених було відомо, що з Криму до Астрахані прибуло 700 татар і 300 яничарів з гарматами. З'єднавшись, обидва загони 2 липня 1556 р. підпливли на суднах до Астрахані. Хан і його наближені втекли з міста, прийнявши невеликий стрілецько-козачий загін за авангард сильної царської раті. У результаті російські війська практично без бою зайняли майже порожню Астрахань. У серпні 1556 р. Астрахань була приєднана до Російської держави [1, 28]. 

    Дуже сприятливим для Росії був 1556 р. Крім Казані та Астрахані до складу Російської держави увійшли башкіри. У тому ж році присягнув Росії глава Великої Ногайської Орди – Мурза Ізмаїл, прийнявши васальну залежність від Росії. Таким чином, землі Поволжя і торговий шлях по Волзі опинилися під контролем Росії. 

    Укріплені міста були поставлені в різних частинах Поволжя, як опора російської влади і російського населення. Народ потягнувся на багаті землі Поволжя і в лісові райони середнього Уралу. Величезні простори цінних земель були освоєні народною працею. Заселення нижньої Волги і надалі Західного Сибіру було природним наслідком знищення того бар'єру, яким було для російської колонізації Казанське ханство[6, 299]. 

    Завоювання 1556 р. зменшили кримську небезпеку. Іван IV розумів, що за спиною Криму стоїть Османська імперія, і не поспішав вести військові дії проти нього, обмежившись будівництвом оборонної лінії з лісових завалів (засік) і фортець, що трохи стримували набіги кримських татар. Завоювання Казані створило опору для подальшого просування на схід – до багатств Уралу і Сибіру. 

    Велику роль у просуванні за Урал і до Сибіру зіграли купці і промисловці Строгонови, переселенці з Новгорода, що одержали в 1574 році грамоту від Івана IV на великі володіння на річках Камі і Чусовій і по річці Тобол для забезпечення торгового шляху до Бухари. Для охорони своїх володінь вони побудували ряд міст-фортець і заселили їх переселенцями й козаками. Але сибірський хан Кучума не давав їм спокійного життя. І тоді Строгонови пишуть Івану Грозному, щоб він дозволив їм воювати "Сибірську землю заради оборони від татарського хана та російським людям на зиск". Государ дозволив, надіславши їм жалувану грамоту і звільнив їх майбутні сибірські землі від податей, повинностей і всяких поборів на 20 років [7, 125]. 

    У 1581 році вони спорядили на свої кошти експедицію козаків (близько 1000 чоловік) на чолі з Єрмаком Тимофійовичем, надавши їх усе необхідне. У 1582 році Єрмак рушив углиб Сибіру і, досягнувши Тюмені, пішов на Іртиш і Тобол, до центру Сибірського ханства. Пізньої осені, після штурму, козаки оволоділи Чувишевою горою, зміцненням Сибірського хана Кучума, що охороняв підступи до його столиці. Ханське військо не витримало козачого натиску. Кучума втік і Єрмак без бою взяв столицю Сибірського ханства Кашлик. Проте перемога не принесла остаточного встановлення контролю над великими сибірськими землями. 

    Незважаючи на розгром, Кучума не припинив опору і постійно нападав на загін Єрмака. Навесні наступного року Єрмак продовжив свій похід. Але чисельність загону зменшилася вже до 300 осіб, і далі продовжувати похід було неможливо, так як їх постійно оточували дрібні загони татар. І тоді Єрмак посилає гінців за підмогою до Строгонових і до царя. Прочитавши листа, відіслану грамоту, Іван Грозний дуже зрадів, пробачив козакам всі їхні минулі провини, хвалив Єрмака і всіх його людей і звелів по церквах служити молебні. Цар спорядив на допомогу козакам 2-х воєвод з 500 стрільцями, які прибули до Єрмака 1 березня 1583 р. А в 1585 році, потрапивши в засідку, Єрмак гине. Залишки козаків, втративши отамана, пішли на Русь [1, 40–41]. 

    Кучума повернувся до столиці, і все стало як і раніше в Сибірському ханстві. Але ненадовго. Похід Єрмака не привів до безпосереднього приєднання Сибіру (навіть західної її частини), але початок цьому було покладено з благословення Івана IV. Як наслідок, до Сибіру вирушили військові загони, які на своєму шляху будували міста й фортеці, здатні витримати натиск несподіваних нападів: Тюмень, Сургут, Томськ, Тобольськ, який стає адміністративним центром Сибіру. 

    На нові землі рушили колонізаційні нащадки російського селянства, які принесли з собою і традиції російського земського самоврядування. Все далі в Сибір просувалися торгові люди, козаки, вільні люди і збіглі кріпаки і  селяни у пошуках кращого життя і рятуючись від зростаючого кріпосного гніту, від царської влади з чварами, міжусобицями і кровопролиттями. В результаті до кінця ХVI століття до Росії був приєднаний весь басейн річки Об від Іртиша до Льодовитого океану[2, 151].

    Після перемоги над Казанню і приєднання Астрахані основним питанням у зовнішній політиці для Івана IV стає балтійське питання. Господарський розвиток країни вимагав виходу до берегів Балтійського моря. Це було необхідно, перш за все, для розвитку торгівлі та посилення політичних і культурних зв'язків з передовими країнами Західної Європи. 

    Через Велике князівство Литовське й Польщу в Москву не пропускали купців, особливо з військовими товарами. Іван IV вирішив відвоювати старі російські міста на Балтиці, так як у другій половині ХVI століття склалася сприятлива обстановка для війни за Лівонію. Забезпечивши безпеку своїх східних кордонів, Росія могла приступити до вирішення балтійського питання [8, 32]. 

    Війна почалася в січні 1558 р. успішними діями російських військ. Були взяті Нарва, Тарту і до літа 1559 р. росіяни вийшли до балтійського узбережжя, дійшли до кордонів Східної Пруссії та Литви. Але невдовзі під впливом зовнішніх і внутрішніх обставин, перебіг війни почав змінюватися. Російське дворянство підтримувало війну, так як було дуже зацікавлене в прибалтійських землях. Феодальна знать виступала проти війни, так як її мало цікавили балтійські береги. Вони вважали, що війна на Заході відволікає від боротьби з кримськими татарами. Бояри вважали, що необхідно завдати удару по Кримському ханству і забезпечити безпеку своїх вотчин [9, 20].  

    Враховуючи складну обстановку всередині країни, Іван IV в самий розпал воєнних успіхів погодився на літнє перемир'я в 1559 році і почав похід в тому ж році в Крим, який закінчився нічим, але за цей час різко змінилася обстановка в Прибалтиці. Сусідні з Росією держави не хотіли її підсилення на Балтиці, а тому вжили заходів до того, щоб не допустити Росію до балтійським берегів. У результаті Росія виявилася один на один з Литвою, Швецією, Данією, Польщею[7, 128]. 

    У 1560 році військові дії поновилися, але росіяни почали зазнавати поразки. В цей же час Кримський хан здійснив набіг на Росію. Невдачі у війні ще ускладнилися зі зрадою в 1564 році князя А. М. Курбського, воєначальника і наближеного Івана IV, який втік від царя до Литви, побоюючись за своє життя. У 1566 році для обговорення умов укладення миру Іван Грозний скликав Земський собор. Дворянська більшість собору наполягла на тому, що мир не можна укласти без приєднання до Росії лівонських міст з Ригою і Полоцькою землею. Таке рішення Земського собору означало продовження війни. Війна приймає затяжний характер[1, 50]. 

    У другій половині 70-х років почався російський наступ в Прибалтиці, що призвів до оволодіння її територією. Проте успіхи були недовгими. З 1578 р. по 1582 р. росіяни зазнали ряд поразок. І в 1582 році було укладено перемир'я з Річчю Посполитою, а в 1583 році - зі Швецією. За Росією збереглася невелика ділянка балтійського берега з гирлом Неви. 25-ти річна війна закінчилася. Невдача у війні була наслідком відсталої економіки Росії, яка не витримала тривалих воєнних дій, набігів кримських татар, опричної політики всередині країни, що сильно підірвала військову міць Росії.

    Але у зовнішній політиці Російської держави була не тільки війна. У середині ХVI століття Російська держава зміцнює міжнародний авторитет, підтримує відносини зі Швецією, Данією, з Німецькою імперією і італійськими містами-державами. У Росії побували посольства Індії та Ірану. З 1553 р. Іван IV приділяє велику увагу відносинам з Англією, де з 1555 р. починає свою діяльність "Московська компанія", що отримала право на безмитну торгівлю в Росії через Архангельськ, який був побудований на гирлах Північної Двіни, як морський порт для ярмаркових торгів з англійцями. Англійцям була відкрита можливість торгових операцій на всій російській півночі [10, 60].

    Отже, як ми бачимо, Іван Грозний проводив дуже агресивну зовнішню політику і головним інструментом у вирішенні цієї проблеми виступала війна. Головними напрямками Івана IV  залишалися східний (Казанське та Астраханське ханства) і західний (Лівонія та вихід до Балтійського моря). Дипломатичні мирні відносини становили лише незначний відсоток у міждержавних зв’язках Російської імперії з іншими державами. Передусім це зв’язки з Англією, Швецією, Данією та Німецькою імперією.

    Література  1. Иловайский Д. И. Русская история: Книга для всех. – М.: Изд-во Информпечать ИТРК РСПП, 1998. – 304 с.********2. Карамзин Н. М. И что была тогда Россия: страницы из „Истории государства Российского” / [Авт. вступ. ст. Н. Д. Кочеткова; авт. коммент. Н. Ф. Дробленкова, Л. М. Лотман]. – Харьков: Прапор, 1990. – 523 с.*********3. Коротков И. А. Иван Грозный. Военная деятельность. – М.: Воениздат, 1952. – 86 с.********4.    Скрынников Р. Г. Иван Грозный. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2001. – 480 с.*******5. Валишевський К. Иван Грозный: Репринт. воспроизведение изд. 1912 г. – М.: Совмест. сов.-фин. предприятие «ИКПА», 1989. – 418 с.********6. Греков И. Б., Шахмагонов Ф. Ф. Мир истории: Русские земли в ХІІІ – XV вв. – М.: Мол. гвардия, 1986. – 334 с.*******  7. Флоря Б. Иван Грозный. – М.: Молодая Гвардия, 1999. – 423 с.******* 8.Королюк В. Д. Лівонська війна: З історії зовнішньої політики Російської централізованої держави в другій половині XVI ст.: пер. з рос. – К.: Радянська школа, 1957. – 100 с.******** 9. Головін Ю. Московська держава за Івана Грозного (XVI cт.). Василій ІІІ. Початок правління Івана IV. Початок Лівонської війни. Опричнина // Історія України. – 2007. – № 47. – С. 18–23. ******10. Рогожин Н. 450 лет назад Иван Грозный учредил Посольский приказ // Международная жизнь. – 1999. – № 1. – С. 59–66.

 

Категорія: Історія Росії | Додав: Ekzor
Переглядів: 4740 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 4.7/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz