Війна Радянської Росії проти сил Врангеля - Історія Росії - Всесвітня історія - Все для історика
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 08:56
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Всесвітня історіяРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Історія Росії [4]
Історія Німеччини [7]
Історія Франції [8]
Історія Англії [11]
Історія країн Скандинавського пів-ва [1]
Історія Іспанії [4]
Історія країн Латинської Америки [5]
Історія Китаю [5]
Історія країн Азії та Африки [18]
Різне [15]
Історія країн Північної Америки [4]
Історія Стародавньої Греції та Риму [7]
Історія Японії [5]
Історія Південних та Західних слов'ян [11]
Загадки цивілізацій [3]
Нумізматика [2]
Міфологія [0]
Монархи світу [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 8
Гостей: 8
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Файли » Історія Росії

Війна Радянської Росії проти сил Врангеля
18.12.2011, 12:46

Початок боротьби Радянської Росії проти сил Врангеля

 

   У січні – лютому 1920 року денікінські війська, які за чисельністю зменшилися вдвічі спробували затриматися на рубежі річок Дон і Манич, але були розбиті і кинулися до порту Новоросійська. Ряди білих косив висипний тиф, процвітали пияцтво та грабежі. Кубанські частини розійшлися по домівках. Більша частина білих не змогла евакуюватися і потрапила в полон або пішла в Грузію. 22 березня 1920 року Денікін передав командування генерал барону Петру  Врангелю і відправився в еміграцію.

    Залишки сил білої армії, що сховалися в Криму були перейменовані в Російську армію. Врангель розумів, що «одна губернія не може воювати з сорока дев'ятьма». Він намагався домовитися з Польщею про союз і взаємодію, проте відмовився юридично визнати незалежність і кордони нової держави, і домовленості досягти так і не вдалося. Генерал з самого початку усвідомлював, що через не надто тривалий час доведеться евакуювати Крим, і готувався до цього, щоб не повторити трагедію провальної новоросійської евакуації. Одним із головних завдань Врангель бачив в тому, щоб підняти репутацію білого руху після численних ексцесів, в результаті яких населення стало називати «Добрармію» - «Грабармією». Новий головнокомандувач говорив В. Шульгіну: «Якщо вже закінчувати, то, принаймні, без ганьби... Я хотів хоч зупинити це позорище, це неподобство, яке відбувалося... Піти, але хоч, принаймні, з честю... І врятувати, нарешті, те, що можна... »

    У глибині душі у Врангеля і його соратників жевріла нездійсненна надія, що Крим вдасться утримувати досить довго, щоб перетворити півострів у «зразкову губернію», щоб «показати решті Росії... ось у вас там комунізм, тобто голод і надзвичайне становище, а тут: йде земельна реформа, вводиться волосне земство, заводиться порядок і можлива свобода... Ніхто тебе не душить, ніхто не мучить – живи, як жилося... Ну, словом, дослідне поле... » [1].

    Кримські в'язні чекали дива: або більшовизм еволюціонує в цивілізоване русло, і Крим возз'єднається з Росією, або більшовики поб'ються між собою, радянський лад завалиться і Врангель буде покликаний слідкувати за російським народом, котрий скучив за порядком. Земельна реформа в Криму віддавала селянам поміщицьку землю за викуп, який слід платити протягом 25 років. Тим самим Врангель хотів забезпечити мобілізацію у свою армію сільського населення півострова і прилеглих до нього територій і надходження звідти гостро необхідного для військ і біженців продовольства. Як відреагували селяни на реформу, оприлюднену 7 червня, 22 липня 1920 року доповідав головнокомандуючому полковник М. Ізергін: «Реформа, безсумнівно, селянській масі дасть задоволення: « Закон, - каже селянин, - хороший, краще не треба...» Але поряд з таким розумінням в тому ж селянинові живе почуття, яке інакше як недовірою визначено і названо бути не може... Абсолютно недостатньо розіслати по селам і селищам тисячі і десятки тисяч примірників наказу головнокомандуючого «Про землю», в справжньому його вигляді і... з роз'ясненнями до нього. Без живого слова їх значення зведеться до величини, що не перевищує користі курильного паперу». Війна, брак часу і коштів не дозволили Врангелю втілити в життя земельну та адміністративну реформи.

    Після початку радянсько-польської війни реорганізована Біла армія вирвалася з Криму і до середини червня зайняла Північну Таврію. У постачанні озброєнням і боєприпасами Врангель тепер цілком залежав від Франції, оскільки Англія ще восени 1919 року після поразок Колчака, Денікіна і Юденича припинила допомогу білим. Ллойд-Джордж тоді заявив, що «більшовизм не може бути вражений мечем і що врешті-решт доведеться вжити інших заходів для укладення миру з Росією».

    Головною метою врангелівського наступу стало захоплення зерна нового врожаю для забезпечення Криму продовольством. Це залишало мало шансів на підтримку врангелівців місцевим селянством, якому було все одно, кому фактично задарма віддавати свій хліб – червоним або білим. Армія Врангеля розбила послані проти неї радянські частини, включаючи кавалерійський корпус Д. Жлоби, і просувалася за Дніпро. 7 серпня частинам Червоної армії вдалося захопити плацдарм на лівому березі Дніпра у Каховки. Врангель висадив десант у 800 осіб в Донській області, щоб підняти козаків проти Рад, однак козаки не виступили, а десант був майже повністю знищений.

    Більш значний десант під командуванням генерала Сергія Улагая був спрямований тоді ж на Кубань. У випадку, якщо кубанські козаки повстануть проти Рад і Улагану вдасться захопити значний плацдарм, Врангель розраховував переправити туди всі свої війська з Північної Таврії. Однак втомлені від війни козаки не піднялися, а врангелівський десант зазнав ряд поразок і був евакуйований назад у Крим [2, 344].

    Але головні події, що визначили долю білих в Криму, розгорталися на польському фронті. Об'єктивно Врангель був союзником Польщі, але відмовлявся визнавати польську незалежність. Після розгрому під Варшавою Ленін і Троцький прагнули помиритися з поляками і покінчити з Білою армією.

    Якщо в протистоянні з Радянською Росією, Польща могла розраховувати на допомогу держав Антанти, то в разі приходу до влади в Москві Врангеля, прихильника «єдиної і неподільної Росії», Пілсудський вже не міг покладатися на англо-французьку підтримку польської незалежності, побажай російський «білий» уряд відновити в тій чи іншій формі контроль над Польщею. «Начальник Польської держави» явно вважав більшовиків, які все-таки заявили про визнання незалежності Польщі, меншим злом у порівнянні з Денікіним, Колчаком і Врангелем.

    12 жовтня 1920 року вступило в силу радянсько-польське перемир'я, а 18 березня 21-го, в день, коли війська під командуванням Тухачевського штурмували Бунтівний Кронштадт, в Ризі був підписаний мирний договір. Польща в Білорусії утримала за собою лінію старих німецьких окопів, так що тут кордон пройшов приблизно там, де встановився фронт у Першу світову війну. На Україні поляки утримали Східну Галичину та Волинь, передані їм урядом Петлюри. Кордон пройшов тут по річці Збруч.

    У жовтні після перемир'я з Польщею радянське командування послало проти Врангеля вільні сили Південно-Західного фронту, включаючи 1-у Кінну армію Будьонного, а також знову сформовану 2-у Кінну армію колишнього військового старшини Пилипа Миронова, популярного серед прорадянської частини донського козацтва. На чолі Південного фронту став М. Фрунзе. У союзі з червоними на цей раз виступила армія Махна, який заявив своїм бійцям: «Крим ваш і все в Криму ваше» [1].




Перекопсько-Чонгарська операція та розгром сил Врангеля

 

    28 серпня 1920 року Південний фронт, маючи значну перевагу сил над противником, перейшов у наступ і до 31 жовтня розбив сили Врангеля у Північній Таврії. «Наші частини, – згадував Врангель – понесли жорстокі втрати вбитими, пораненими і обмороженими. Значне число було залишено полоненими ...».

   Радянські війська захопили до 20 тисяч полонених, понад 100 гармат, багато кулеметів, десятки тисяч снарядів, до 100 паровозів, 2 тисячі вагонів і інше майно. Однак найбільш боєздатним частинам білих вдалося втекти до Криму, де вони засіли за перекопським і чонгарським укріпленнями, які, на думку врангелівського командування і іноземних авторитетів, представляли собою неприступні позиції [2, 368].

    Фрунзе так оцінював їх: «Перекопський і Чонгарський перешийок і з'єднуючий їх південний берег Сиваша являли собою одну загальну мережу завчасно зведених укріплених позицій, посилених природними і штучними перешкодами і загородженнями. Розпочаті будівництвом ще в період Добровольчої армії Денікіна, позиції ці були з особливою увагою і турботою вдосконалені Врангелем. У спорудженні їх приймали участь як російські, так і французькі військові інженери, використовували при спорудженні весь досвід імперіалістичної війни.» [3, 228].

    Головна смуга оборони на Перекопі проходила по Турецькому валу (довжина – до 11 км, висота 10 м і глибина рову 10 м) з трьома лініями дротяних загороджень в 3-5 кіл перед ровом. Другу лінію оборони, віддалену на 20-25 км від першої, становила сильно укріплена Ішуньська позиція, що мала 6 ліній окопів, прикритих дротяними загородами. На Чонгарському напрямку і Арабатській стрілці було створено до 5-6 ліній окопів і траншей з дротяними загородами. Слабкою була лише оборона Литовського півострова: одна лінія окопів і дротяних загороджень. Ці укріплення, на думку Врангеля, робили «доступ до Криму надзвичайно важким...». Головне угруповання військ Врангеля, силою до 11 тисяч багнетів і шабель (включаючи резерви), захищала Перекопський перешийок. На Чонгарському і Сиваському ділянках фронту врангелівське командування зосередило близько 2,5-3 тисяч чоловік. Понад 14 тисяч осіб були залишені в резерві головного командування і знаходилися поблизу від перешийків в готовності посилити Перекопський і Чонгарський напрямки. Частина військ Врангеля (6-8 тисяч осіб) вела бої з партизанами і не могла брати участь у боях на Південному фронті. Таким чином, загальна чисельність армії Врангеля, що знаходиться в Криму, становила близько 25-28 тисяч солдатів і офіцерів. Вона мала більше 200 гармат, з яких багато важких, 45 бронемашин і танків, 14 бронепоїздів і 45 літаків.

    Війська Південного фронту мали 146,4 тисячі багнетів, 40,2 тисячі шабель, 985 гармат, 4435 кулеметів, 57 бронемашин, 17 бронепоїздів і 45 літаків, тобто мали значну перевагу в силах над противником. Проте їм треба було діяти у виключно складних умовах, проривати потужну ешелоновану оборону врангелівців.

    Спочатку Фрунзе планував нанести головний удар на Чонгарському напрямку силами 4-ї армії (командарм B. C. Лазаревич), 1-ї Кінної армії (командарм С. М. Будьонний) і 3-го кінного корпусу (командир М. Д. Каширін), але через неможливість підтримки з моря Азовської флотилії він був перенесений на Перекопський напрям силами 6-ї армії (командарм А. І. Корк), 1-ї і 2-ї (командарм Ф. К. Миронов) Кінних армій, 4-а армія і 3-й кінний корпус наносили допоміжний удар на Чонгар.

    Найбільшу складність представляв штурм оборони врангелівців на Перекопському напрямі. Командування Південного фронту прийняло рішення атакувати їх одночасно з двох сторін: однією частиною сил – з фронту, в лоб перекопським позиціям, а іншою, після форсування Сиваша з боку Литовського півострова, – в їх фланг і тил. Останнє мало вирішальне значення для успіху операції [2, 388]

    У ніч з 7 на 8 листопада 15-а, 52-а стрілецькі дивізії, 153-а стрілецька і кавалерійська бригада 51-ї дивізії почали переправу через Сиваш. Першою йшла штурмова група 15-ї дивізії. Рух через «Гниле море» тривав близько трьох годин і проходив у важких умовах. Непролазний бруд засмоктував людей і коней. Мороз (до 12-15 градусів нижче нуля) сковував намоклий одяг. Колеса знарядь і возів глибоко врізалися в мулисте дно. Коні вибивалися з сил, і часто бійцям доводилося самим витягати загрузлі в бруді знаряддя і вози з боєприпасами.

    Зробивши восьмикілометровий перехід, радянські частини вийшли на північний край Литовського півострова, прорвали дротові загородження, розбили кубанську бригаду генерала М. А. Фостікова і очистили від противника майже весь Литовський півострів. Частини 15-ї і 52-ї дивізій вийшли на Перекопський перешийок і рушили до Ішунських позицій. Почата вранці 8 листопада 2-м і 3-м піхотними полками Дроздовської дивізії контратака була відбита.

    У той же день 13-а і 34-а піхотні дивізії 2-го армійського корпусу генерала В. К. Вітковського атакували 15-у і 52-гу стрілецьку дивізію і після запеклих боїв змусили їх відійти на Литовський півострів. Врангелівцям вдалося до ночі 8 листопада утримувати за собою південні виходи з Литовського півострова [4, 481].

   Наступ головних сил 51-ї дивізії під командуванням В. К. Блюхера на Турецький вал 8 листопада було відбито врангелівцями. Її частини залягли перед ровом, на дні північного ската якого перебувала дротяна загорожа.

     Обстановка на ділянці головного удару Південного фронту ускладнилася. У цей час на Чонгарському напрямку ще йшла підготовка до форсування Сиваша. Наступ передових частин 9-ї стрілецької дивізії по Арабатській стрілці було зупинено артилерійським вогнем врангелівських кораблів.

     Командування Південного фронту вживає рішучих заходів, щоб забезпечити успіх операції, 7-а кавалерійська дивізія і група повстанських військ Н. І. Махно під командуванням С. Карєтнікова (близько 7 тисяч чоловік) переправляються через Сиваш для підкріплення 15-ї і 52-ї дивізій. На допомогу радянським військам на Литовському півострові рушила 16-а кавалерійська дивізія 2-ї кінної армії. У ніч на 9 листопада частини 51-ї стрілецької дивізії почали четвертий штурм Турецького валу, зломили опір врангелівців і оволоділи ним [1].

    Битва перемістилося на Ішунські позиції, де командування Російської армії Врангеля прагнуло затримати радянські війська. Зранку 10 листопада на підступах до позицій зав'язалися запеклі бої, що тривали до 11 листопада. На ділянці 15-ї і 52-ї стрілецьких дивізій Врангель спробував узяти ініціативу в свої руки, зробивши 10 листопада контратаку силами кінного корпусу генерала І. Г. Барбовича і залишками частин 13-ї, 34-ї і Дроздовської піхотної дивізії. Їм вдалося відкинути 15-у і 52-у стрілецькі дивізії до південно-західного краю Литовського півострова, поставити під загрозу охоплення флангу 51-ю і перекинутою сюди Латиської дивізій, що підійшли до третьої лінії окопів Ішуньської позиції.

    У бій проти кінного корпусу Барбовича вступили 16-а і 7-а кавалерійські дивізії, які зупинили кінноту ворога і відкинули її на лінію укріплень.

    У ніч на 11 листопада 30-а стрілецька дивізія (Н. К. Грязнов) почала штурм чонгарських укріплених позицій і під кінець дня, зламавши опір противника, подолала всі три лінії укріплень. Частини дивізії стали обходити Ішунські позиції, що позначилося на ході боїв у самих Ішунських позиціях. У ніч на 11 листопада остання лінія Ішунської укріпленої позиції була прорвана 51-ю стрілецькою і Латиською дивізіями. Вранці 11 листопада 151-а бригада 51-ї дивізії успішно відбила контратаку Терсько-Астраханської бригади врангелівців в районі станції Ішунь, а потім і люту штикову атаку корніловців і марківців, почату на підступах до станції. До вечора 11 листопада радянські війська прорвали всі укріплення врангелівців. «Положение становилось грозным, - згадував Врангель, - оставшиеся в нашем распоряжении часы для завершения подготовки к эвакуации были сочтены.» У ніч на 12 листопада війська Врангеля стали повсюдно відходити до портів Криму [4, 482].

    11 листопада 1920 року Фрунзе, прагнучи уникнути подальшого кровопролиття, звернувся по радіо до Врангеля з пропозицією припинити опір і обіцяв амністію тим, які складуть зброю. Врангель на нього не відповів.

    Через відчинені ворота до Криму кинулася червона кіннота, котра переслідувала врангелівців, які зуміли відірватися на 1-2 переходи. 13 листопада частини 1-ї кінної і 6-ї армій звільнили Сімферополь, а 15-го – Севастополь. Війська 4-ї армії в цей день вступили в Феодосію. 16 листопада Червона Армія звільнила Керч, 17-го – Ялту. За 10 днів операції було звільнено весь Крим.

    Перемога радянських військ над Врангелем була здобута важкою ціною. Тільки при штурмі Перекопу і Чонгара війська Південного фронту втратили убитими і пораненими 10 тисяч чоловік. Дивізіям, котрі відзначилися при штурмі кримських укріплень були присвоєні почесні найменування: 15-та – «Сиваська», 30-та стрілецька і 6-та кавалерійська – «Чонгарська», 51-а – «Перекопська» [2, 389].

   Розгромом Врангеля закінчився період іноземної військової інтервенції і громадянської війни в Радянській Росії.


Література:

1. Соколов Б. В. Сто великих войн. – М.: Вече, 2001. – 544 с.

2. Кузьмин Т. В. Розгром інтервентів і білогвардійців в 1917–1920 рр. / Т. В. Кузьмин – М., 1977. – 459 с.

3. Фрунзе М. В. Избранные произведения / М. В. Фрунзе. – М.: Воениздат, 1977. – 480 с.

4. История военного искусства. Сборник материалов. – Вып. IV. – М.: Воениздат, 1953. – 661 с.

Категорія: Історія Росії | Додав: Ekzor
Переглядів: 1663 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1049
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz