Внутрішня та зовнішня політика Речі Посполитої в період династії Ваза - Історія Південних та Західних слов'ян - Всесвітня історія - Все для історика
Все для історика
П`ятниця, 09.12.2016, 18:17
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Всесвітня історіяРеєстраціяВхід
Меню сайту
Категорії розділу
Історія Росії [4]
Історія Німеччини [7]
Історія Франції [8]
Історія Англії [11]
Історія країн Скандинавського пів-ва [1]
Історія Іспанії [4]
Історія країн Латинської Америки [5]
Історія Китаю [5]
Історія країн Азії та Африки [18]
Різне [15]
Історія країн Північної Америки [4]
Історія Стародавньої Греції та Риму [7]
Історія Японії [5]
Історія Південних та Західних слов'ян [11]
Загадки цивілізацій [3]
Нумізматика [2]
Міфологія [0]
Монархи світу [1]
Статистика
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Онлайн всього: 10
Гостей: 10
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » Файли » Історія Південних та Західних слов'ян

Внутрішня та зовнішня політика Речі Посполитої в період династії Ваза
14.10.2010, 22:27
    Нову династію в Речі Посполитій започаткували вибори на польський престол у 1587 р., на яких обрали фактично двох королів. Примас (глава католицької церкви) Станіслав Карнковський проголосив королем шведського принца Сигізмунда, якого підтримувала шляхта. Два дні по тому королем проголосили й ставленика сенату — австрійського ерцгерцога Максиміліана Габсбурга. Обидва королі заприсяглися "Генріховим артикулам" і вирушили на коронацію до Речі Посполитої. Однак ватажок шляхти, канцлер і великий коронний гетьман Ян Замойський, що командував армією, зайняв Краків і не впустив туди Максиміліана та його прибічників. У грудні 1587р. Сигізмунда III Ваза коронували польським королем і великим князем литовським (1587—1632). А через кілька тижнів Замойський розбив під Бичиною війська ерцгерцога.
    На нового монарха покладалися великі надії. По матері він був Ягеллоном, а тому поляки сподівалися, що Сигізмунд III керуватиме країною відповідно до принципів, запроваджених його великими пращурами. Проте в перші роки свого правління, Сигізмунд Ваза вважав своє перебування в Польщі та Литві за тимчасове явище і мріяв про ті часи, коли він посяде трон у себе на батьківщині. У 1592 р., після смерті свого батька — короля Яна III — він таки дістав титул короля Швеції і вирушив туди на коронацію. Після коронації, залишивши намісником свого дядька, Сигізмунд повернувся до Польщі.
Прагнення молодого монарха зберегти обидві корони викликали в польському суспільстві підозру й нагадували про поведінку Генріха Валуа. Серед поляків навіть поширювалися чутки про існування в Сигізмунда III планів передати трон у Речі Посполитій Габсбургам, щоб заручитися підтримкою Австрії його прав на шведський престол. Багатьом шляхетським політикам не подобалося й те, що король оточив себе прибічниками зміцнення королівської влади й намагався ослабити роль сейму в країні. Крім того, він призначав на державні посади тільки католиків, обмежуючи при цьому права протестантів. За Сигізмунда III в Речі Посполитій посилився вплив єзуїтів, а нова столиця Польщі — Варшава — перетворилася на оплот католицизму.
    На початку XVII ст. невдоволення урядовою політикою спричинило антикоролівсьшй збройний заколот (рокош), який очолив краківський воєвода Міколай Зебжидовський. На з'їздах рокошан лунали голосні вимоги скинути Сигізмунда III з престолу за його замахи на шляхетські вольності. Однак у битві під Гузовим у 1607 р. королівські війська розбили заколотників. Проте заворушення в суспільстві тривали. Король був змушений оголосити амністію учасникам рокошу, а його керівники навіть отримали щедрі дарунки. Сигізмунд III удруге заприсягся "Генріховим артикулам" і начебто відмовився від планів зміцнити особисту владу.
    Тим часом, за відсутності Сигізмунда у Швеції, його дядь-ко-регент захопив владу у свої руки. Шведський парламент формально позбавив Сигізмунда корони, але запропонував її його синові за умови, що той оселиться в Швеції і там виховуватиметься. Сигізмунд відхилив цю пропозицію і вирішив довести права на шведський трон за допомогою зброї. Претензії польських Ваза на шведський престол і прагнення шведів захопити Балтійське узбережжя призвели до серії польсько-шведських воєн, перша з яких розпочалася вже у 1600 р.
    Ініціаторами війни були шведи. Спочатку вони захопили Лівонію до Двіни, але незабаром польсько-литовські війська відкинули ворога, Найзначнішим бойовищем цього етаї ни стала битва з участю великого гетьмана литовського Яна Ходкевича, котрий у 1605 р. під Кірхгольмом розбив шведські війська, що кількісно втроє переважали поляків. Тільки в 1622 р. воєнні дії тимчасово припинились, і в Мітаві було укладено перемир'я, за яким до Швеції відійшли землі на північ від Двіни.
    Чергова польсько-шведська війна 1625—1629 рр. є одним із епізодів Тридцятилітньої війни (1618—1648). Річ Посполита не брала прямої участі в Тридцятилітній війні, хоча й співпрацювала з католицьким табором, зокрема з Габсбургами. У 1625 р. армія шведського короля Густава Адольфа напала на Жмудь і захопила порти в Прусському герцогстві та Королівській Пруссії. Незважаючи на перемогу в морській битві під Олівою (1627) і кілька переможних битв на материку, поляки не змогли відтіснити війська противника. Укладене між Польщею і Швецією у 1629 р. Альтмарське перемир'я закріпило за останньою загарбані в Прибалтиці та Помор'ї землі. За правління сина Сигізмунда ІІІ — Владислава IV (1632—1648) — сторони підписали в 1635 р. ще одне перемир'я в Штумсдорфі. Згідно з ним Польща повертала собі гирло Вісли, але за Швецією залишалася Лівонія.
    Вестфальський мир, яким завершилася Тридцятилітня війна, зберігав за Швецією загарбані нею в ході війни території, зокрема Західне Помор'я зі Щецином і о. Рюген. Бранденбург захопив Слупсько-Кошалінське Помор 'я, Саксонія — частину Сілезії.
    У той самий час, коли Сигізмунд доводив своє право на шведську корону, в Росії, у зв'язку зі смертю останнього Рюриковича, розгорнулася боротьба за московський трон. Польські магнати вирішили втрутитися в цю боротьбу й підтримали Лжедмитрія, який видавав себе за "чудом урятованого" сина покійного царя Івана IV Грозного. У 1604 р. князі Вишневецькі та сандомирський воєвода Є. Мнішек організували військовий похід на Москву з метою посадити самозванця на царський престол. Під час боїв московський цар Борис Годунов помер. Лжедмитрій захопив Москву і прийняв титул царя. Рік по тому жителі Москви повстали проти поляків. Самозванець загинув, а його прибічники опинились у в'язниці або втекли до Польщі.
Царем проголосили ватажка московського повстання Ва-силія Шуйського. Новий цар мусив боротися ще з одним самозванцем, Лжедмитрієм ІІІ котрого цього разу підтримали магнати Р. Ружинський і Я. Сапега. Невдовзі неприховану агресію проти Росії розпочав Сигізмунд НІ. Приводом до неї стало підписання російсько-шведського договору, завдяки якому Москва сподівалася покласти край домаганням нового претендента на царство. У 1610 р. кіннота гетьмана Станіслава Жолкевського розбила під Клушино шведські та російські війська, шо переважали. Ця перемога відкривала полякам шлях на Москву. Московські бояри змусили В. Шуйського зректися престолу й визнали російським царем польського королевича Владислава. Однак це вже не задовольняло Сигізмунда ІІІ. Після захоплення Смоленська у 1611 p., він сам зажадав російської коро* ни, щоб приєднати Московію до Речі Посполитої.
    Піднесення російського патріотичного руху на чолі з Кузьмою Мініним і Дмитром Пожарським звело нанівець плани польського короля. Восени 1612 р. Москву звільнили від поляків. Новий московський цар Михайло Романов підписав у 1619р. із Сигізмундом III Деулінське перемир'я. Згідно з ним до Речі Посполитої відійшли Смоленська, Чернігівська та Сіверська землі.
    Після смерті Сигізмунда Росія зробила спробу повернути собі ці області. Але Владислав IV негайно вирушив на допомогу польській залозі у Смоленську й змусив московські війська капітулювати. Підписаний у 1634р. Поляновський мир підтверджував загальні умови Деулінського перемир'я. Москва задовольнилася відмовою Владислава від претензій на російський престол.
    Досить напруженими тривалий час залишались відносини Речі Посполитої з Османською імперією та її васалами й спільниками, що пояснювалося, з одного боку, частими нападами татар на польські південно-східні воєводства, а з іншого — козацькими наскоками на турецькі міста й походами українських магнатів у Молдавію. Під час одного з таких набігів козаки спалили в 1620 р. м. Варну, що стало вирішальним приводом для війни.
    У Молдові, під Цецорою, польські війська й запорозькі козаки зіткнулися з турецькими й татарськими силами, що чисельно їх переважали. Командувач польсько-козацькою армією — видатний польський полководець С. Жолкевський — організував відступ, але на Дністрі, поблизу Могилева, був змушений прийняти бій. Значна частина польсько-козацького війська й сам командувач загинули під час бою, багато вояків опинилися в полоні (серед них — і майбутній лідер Визвольної війни українського народу Богдан Хмельницький). Турецько-татарські війська спустошили край аж до Львова і Перемишля.
    Вирішальна битва чергової кампанії сталася в 1621 р. під Хотином. Попри великі втрати, турецько-татарські війська намагались захопити цю польську фортецю. Проте активна оборона Хотина польсько-козацьким військом під проводом гетьмана Я. Ходкевича зруйнувала всі плани противника. Турки змушені були погодитися на підписання миру. Згідно з ним кордон між країнами проходив, як і раніше, вздовж Дністра, обидві сторони зобов'язалися стримувати козаків і татар від взаємних нападів, а султан пообіцяв призначати в Молдову правителів, лояльних до Речі Посполитої. Незабаром у Стамбулі розпочалася доба двірцевих переворотів, які на кілька років відсунули загрозу турецької агресії.
    Однією з головних причин, що стримувала польських магнатів від великої війни з Османською імперією, було їхнє небажання змінювати курс на релігійну, культурну і соціальну асиміляцію населення східних окраїн Речі Посполитої. Ще за часів Си-гізмунда І, й особливо за Сигізмунда II Августа, здійснювалися спроби утворити з частини українського козацтва щось подібне до прикордонної варти, підлеглої польському урядові. Козаки заносились до реєстру й діставали платню від держави. Прагнення короля підкорити козаків відповідали його домовленостям з кримським ханом і турецьким султаном. З іншого боку, ці прагнення посилювалися тим, що у вільному козацтві польсько-литовські феодали вбачали небезпечний соціальний елемент, здатний підняти на збройну боротьбу проти феодального ярма українське та білоруське селянство.
    Залишивши тонкий прошарок реєстрового козацтва, польська адміністрація робила все можливе для перетворення інших українських селян і міщан на кріпаків. Влада всіляко заохочувала магнатів і шляхту до ополячення місцевої людності. Діячі контрреформації за підтримки частини православного єпископату запровадили Брестську церковну унію 1596р. Згідно з нею православна церква, зберігаючи східний обряд, підпорядковувалася папі Римському. Незабаром проти брестських постанов виступила більшість української та білоруської шляхти, а пізніше й козаки. Україною прокотилася хвиля народних повстань. Найзначнішими з них були виступи під проводом Ко-синського (1591-1593), Наливайка (1594-1596), Павлюка, Гуні і Острянина (1637—1638). Ці повстання польська шляхта жорстоко придушила. У другій половині 40-х років народне невдоволення політикою польської правлячої верхівки переросло у Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, приводом до якої став розпуск королем війська, сформованого для походу на султана. Це викликало велике розчарування в козаків, які сподівались на платню і багаті трофеї.
    Героїчна боротьба українського й білоруського народів у 1648— 1654рр. завдала Речі Посполитій тяжких втрат і започаткувала в ній політичну й соціально-економічну кризу. Підбадьорене поразками польських військ (під Жовтими Водами, Корсунем, Пи-лявцями), до антифеодальних виступів приєдналося пригноблене населення етнічної Польщі. Короткочасним, але відчутним для шляхти було повстання селян і міської бідноти в 1651 р. у Великій Польщі та Мазовії. У Калішському воєводстві повстання очолював П. Гжибовський, який організував двотисячний селянський загін. За прикладом українців і білорусів польське селянство розправлялося з магнатами й представниками королівської адміністрації. Заколот придушили війська єпископа Познанського. Ще більшого розмаху набуло повстання, що спалахнуло того ж року в Краківському воєводстві, під керівництвом дрібного шляхтича О. Костки-Наперського, який видавав себе за емісара Хмельницького. Підтримані українськими селянами, повстанці захопили Чорштинський замок. Однак війська єпископа Краківського та шляхетські загони, перекинуті сюди з-під Берестечка, придушили цей виступ.
    Укладення в січні 1654р. Переяславської угоди і перехід українського козацтва під проводом Б. Хмельницького під зверхність Москви спричинили війну Речі Посполитої з Росією. У 1654 р. російські війська захопили Смоленськ і Вільно, а в 1655р. разом із козаками обложили Львів. Воєнні дії перервало шведське вторгнення. Знесилена тривалою війною, Річ Посполита змушена була підписати перемир'я з Росією.
    У черговій війні з Річчю Посполитою Швеція прагнула завоювати все балтійське узбережжя й перетворити Балтійське море на своє "внутрішнє озеро". Влітку 1655 р. дві армії Карла Густава вторглись зі Щецинського Помор'я до Великої Польщі, а з території Лівонії — до Литви. Серйозного опору жодна з них не зустріла. У Великій Польщі ополчення, очолюване познанським воєводою К. Опалинським і калішським воєводою А. Грудзинським, капітулювало і здало провінцію шведам. У Литві великий гетьман Януш Радзивілл уклав із загарбниками договір, згідно з яким Велике князівство Литовське приєднувалося до Швеції. Шведи захопили Варшаву й розгромили під Жарновом королівську кінноту під проводом короля Яна Казимира (1648—1668). Монарх із міністрами й двором покинув країну і переховувався у Сілезії. Капітулював Краків. За чотири місяці ворог загарбав майже всю Польщу. Карл Густав дістав допомогу від своїх спільників — бранден-бурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма, котрий як прусський герцог формально вважався васалом Речі Посполитої, а також від трансильванського князя Ракоці.
    Поступово до боротьби зі шведськими інтервентами та їхніми союзниками береться простий люд. Розгортається партизанський рух, який у Польщі очолив майбутній гетьман Стефан Чарнецький, а в Литві — Павел Сапега. Польських патріотів на боротьбу з ворогом надихнула героїчна шеститижнева оборона Ченстоховської твердині, яку шведи так і не змогли захопити. Укладення перемир'я з Росією і вступ її у війну зі Швецією дали змогу патріотичним польським силам згуртуватися й потіснити шведів. У ході воєнних дій вдалося відвоювати більшість захоплених шведами польських земель. Сили обох сторін були виснажені, і в травні 1660 р. в Оліві (поблизу Гданська) Польща і Швеція підписали мирний договір. За Олівським миром поляки визнавали втрату більшої частини Лівонії, але це тільки оформлювало де-юре становище, шо склалося після Штумсдорфського перемир'я. Водночас Ян Казимир відмовився від претензій на шведський трон. Швеція своєю чергою зобов'язалася не перешкоджати Польщі у веденні вільної торгівлі на Балтійському морі.
    Побічним наслідком війни 1655—1660рр. стало звільнення від васальної залежності Прусського герцогства. Ще на початку XVII ст. Річ Посполита могла приєднати до себе герцогство, але Сигізмунд III шукав підтримки Бранденбурга в розв'язанні російських і шведських справ і тому не зробив цього, давши згоду на перехід герцогського титулу до бранденбурзької гілки Гогенцоллернів. Незважаючи на те, що бранденбурзький курфюрст як прусський герцог вважався васалом Речі Посполитої, він допомагав Карлу Густаву, а коли поляки почали здобувати перемоги, перейшов на бік Яна Казимира. Фрідріх Вільгельм зобов'язався надати військову і фінансову допомогу Речі Посполитій у війні зі Швецією. За це він зажадав верховних прав на колишні володіння Тевтонського ордену. В 1657 р. у Віляві та Бидгощі були підписані трактати, що скасовували залежність прусських Гогенцоллернів від Польщі й визнавали суверенітет Східної Пруссії. 3 часом єдина бранденбурзько-прусська держава стала джерелом постійної загрози для Речі Посполитої.
    У 1658 р., коли результати польсько-шведської війни вже не викликали сумнівів, Росія поновила воєнні дії проти Речі Посполитої. Безпосереднім приводом для війни стало підписання гетьманом Лівобережної України І. Виговським Га-дяцької угоди. За нею Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали "Руське князівство", яке, поряд з Польщею та Литвою, мало посісти рівноправне місце в Речі Посполитій. У ході воєнних дій щастя інколи ще посміхалося полякам (перемоги під Полонкою в Литві, під Чудновим на Волині), але їхні сили вже було підірвано. Улітку 1664 р. розпочалися мирні переговори. У1667р. в с. Андрусово сторони уклали перемир 'я, згідно з яким Річ Посполита відмовлялася від Лівобережної України та Смоленщини, до Росії відходив Київ. Ці умови підтверджував мирний договір, підписаний 1686р. в Москви З вісімдесяти років правління династії Ваза в Речі Посполитій майже сімдесят припали на війни. Вони підірвали політичну й економічну міць країни. Польща втратила прусського васала, Лівонію, Смоленську та Сіверську землі, Лівобережну Україну разом з Києвом, усього понад 10 % території. Тягар зовнішньополітичних і воєнних поразок став однією з головних причин, що змусили короля Яна Казимира в 1668 р. зректися престолу.

Категорія: Історія Південних та Західних слов'ян | Додав: Ekzor
Переглядів: 3334 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук по сайту
Адміністрація
Mail Ekzor@inbox.ru
Опитування
Як ви відсвяткували Новий Рік?
Всего ответов: 1048
Друзі
Козацькі літописи та історія
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz